Дякую Тіні за інфу та ідею (http://tin-tina.livejournal.com/207599.html)
Усі події і персонажі, описані у повісті - суто історичні і документально завірені.
I. Пояс вірності
Князь Самуель-Кароль Корецький увійшов до покою. У ліжку під масивним золоченим балдахіном спала його дружина, пані Марціана з Бобрка. Охмістриня, панна Красовська, сиділа поруч із розкритою книжкою. Вочевидь, читала господарці на ніч, поки та не заснула. Мабуть, зачиталася.
Князь жестом показав їй на двері. Почекав, поки вийде, а тоді підійшов до ліжка.
Різким рухом зірвав з дружини ковдру. Кілька хвилин роздивлявся. Княгиня Марціна з Бобрка, удовиця покійного вельможного Яна Кароля Тарла, віслицького каштеляна, лежала перед ним у самій лише сорочці. Увісні сорочка зісковзнула, оноживши ліве плече.
Князь підніс свічку і подивився - чи нема там бува чого? Пригадав же ж бо, що сталося із графом де ля Фер у Франції - одружився з гарною паненкою, а в тої - клеймо у формі лілеї, яким тамтешня прокуратура помічає злочинців. Довелося її втопити, а самому податися до королівських мушкетерів.
- Хвала Богові, - сказав собі князь. Плече було чисте, без жодної подряпини. Та й як воно могло бути інакше? Сам же ж перевіряв Марціаніну біографію: усе ідеально. Шляхетна пані, перший чоловік помер. Якби там щось не те було, цілий Бобрик про це б балакав!
Заспокоєний, князь поставив свічку і задрав дружині сорочку. Та все ще спала - тільки пойожувалася від холоду. Корецький дістав з кишені ключа і почав відмикати пояс вірності. Замок заскреготав, але не піддався.
"Знов заржавів, - подумав феодал. - треба буде змастити".
Від скреготу княгиня прокинулася.
- А, це Ви? - позіхнула вона.
- Та я, Ваша мосць, хто ж ще? А ...!
Князь сказав недобре слово, адже ледь не защемив пальця.
- Заїдає, холера, - пояснив він.
- То може не треба сьогодні? - сказала Марціана. - Почекаємо до завтра, а там, як люди, покличемо коваля...
- Та мені ж тепер хочеться!
Корецький натиснув зі всієї сили.
"Зараз ключа зламає" - подумала княгиня.
Але тут - о диво! - замок відкрився.
- Нарешті... - князь витер лоба. - Якби Ви знали, як я ненавиджу цю техніку! Увесь час ламається!
Він сів на ліжко перепочити.
- Та робіть вже, за чим прийшли! - попрохала Корецька. - Тільки швидше, бо спати хочеться!
Вона розвела ноги і заплющила очі.
Князь приступив до виконання подружніх обов'язків.
Стоячі за дверима, панна Красовська підглядала у щілину.
"Навіщо оті муки? - думала охмістриня. - Вони ж не кохають одне одне. Ба, та навіть і не хочуть. Чому не милуватися із тими, хто на те чека?
Як вона хотіла б бути на його місці! Або ж на місці княгині...
- Підглядаємо?.. - почула вона голос. - Не добре...
Охмістриня обернулася. Перед нею стояв Яків Гарбовський, покойовий князя Корецького. Той, що, за його ж словами, "відомий з доброї слави, здобутої в експедиціях різних коронних лицарськими справами". Що то за "лицарські справи", Красовська могла здогадатися.
- Знаю, що не добре, - сказала покоївка.
- Ану, дай я подивлюся! - Гарбовський зазирнув до щілини. - Бррр, нічого цікавого! Кохаються, ніби це якийсь обов'язок.
- Що взяти з феодалів! - обізвалася охмістриня. - Експлуатують трудящий люд, а самі навіть оргазму наздобути не вміють.
- Дурниці! - обірвав Гарбовський - Я он теж феодал -експлуататор, але в мене таких проблем немає.
- Та ну? - їдко сказала Красовська.
- Можеш переконатися!
- Та переконалась вже, горе Ви моє! "Відстрілявся" та й заснув, а щоб жінку задовільнити, як треба...
- Вічно вам, паннам, чогось не вистачає! - образився Гарбовський. - Прямо як змовилися останнім часом!
ІІ. Оргія
Тут увійшов писар Тишовський.
- Тище, тище... - зашипів він. - Вас півзаку чує. Спати через вас не можемо!
Рідко то було, щоб прізвище настільки підходило до людини. Адже був той писар спокійний, шуму та скандалів не полюбляв.
- А що, так вже чути? - здивувалася Красовська.
- Всі перебудили! Мене от делегатом до вас відправили... О, то ви за князем підглядаєте?
- Підглядаємо, - погодився Гарбовський.
- А знаєш, що він з тобою зробить, якщо дізнається? Спершу голову відрубить, а потім ще й пристрілить!
- А за мною? - спитала Красовська.
- І тобі голову відрубить, - сказав Тишовський. - Ну, дайте подивитись...
Він зазирнув до щілини.
- От, тепер і тобі голову відрублять, - пожартував Грабовський.
У коридорі почулися кроки.
- І мені, і мені б подивитися! - почули вони.
То був Дениско, йому ще й 12 не було.
- Малий ще, - відмахнулася Красовська. - От поживеш з наше...
- А як не пустите, то поскаржуся пану князеві, що ви такі пустоти робите! Він вас усіх трьох на горло покарає!
- Циць, шкєт! - гукнув Гарбовський.
Дениско втік.
- Нудно це в них виходить... - зітхнув писар. - Княгиня вже носом куняє, а князь усе ніяк справу не докінчить... Пішли, знаєте, звідси...
- І правда, - погодилася Красовська. - тільки куди? Спати ще не хочеться...
Очі в Гарбовського запалали.
- Ідея! - закричав він. - А давайте влаштуємо оргію! Утрьох!
- Та бачила я вже твої оргії! - відмахнулася Красовська. - Шуму багато, а насолоди ніякої!
- Та я ж усе по науці, - виправдовувався Гарбовський. - От дивись!
Від дістав з кишені рукописну книжку.
- Цама Сутра... - прочитала Красовська.
- Не "цама", а "кама", бо це латиною! - покойовий аж образився. - "Cama Sutra, magna libros amoris". Там різні пози є, і взагалі...
- Тище, друзі... - зашепотів Тишовський. - Це те, що ти мені того разу показував? Там, де жінка на голові стоїть?
- Не збираюся я на голові стояти, - обурилася Красовська. - Зачіску попсую. Хай чоловіки стоять, якщо їм треба. Вони і так усе роблять стоячи!
- Та не на голові ж, - запротестував Тишовський.
Зрозумів бо, що га голову поставлять саме його.
Двері відчинилися і з покаю вийшов князь Корецький.
- Я все чув, - обізвався він. - Невагу до пана змивають кров'ю. Ну, кому першому голову відрубувати?
- От йому, - закричав з-за рогу Дениско, вказуючи на Гарбовського. - Він мене шкєтом назвав.
- Ну, Якову та Якову... Потім Тишовському, а потім - тобі, Красовська...
- Ясновельможний князю, а може іншим разом? - почав писар.
- Та ну, скільки ж можна відкладати? От я, знаєте, читав на днях цікаву книжку. Французьку, маркіза де Сада. Там стільки ідей!
- Яких ще ідей? - занепокоївся писар.
- Ну, всяких... От що б, на приклад, як тебе, Красовська, висікти хлистом, а потім полити соленою водою? Цікаво, правда?
- Не цікаво, - заперечила охмістриня.
- Не могли Ви де Сада читати, - зауважив Яків Гарбовський.
- Це чому?
- Бо він жив у XVIII столітті, а ми - у XVII.
- Ну, годі, годі... - сказав князь. - Тут за державними справами взагалі на колендар не дивишся...
- Знаєте, князю! - запропонував покойовий. - А може підете з нами на оргію?
- Що, знов за Кама Сутрою?! - обурився Корецький. - Щоб на голові стояти?! Пошукай кого іншого!
Тим часом, охмістриня зазирнула до покою.
- Ясновельможний княже, - жахнулась вона. - Та Ви ж пані Марціяну забули закрити! Ото спить собі, а пояс вірності не зачинено.
- А й правда! - князь схопився за голову. - Забув!
Він побіг до ліжка і довго возився із замком.
Тим часом друзі вибігли на вулицю.
Повернувшись, Корецький махнув рукою і пішов спати.
Красовська, Гарбовський і Тишовський сиділи попід вежею і дихали нічним повітрям. Місяць плив поміж хмарами. Легкий вітерець грав гілками дерев. Навколо було тихо-тихо.
Красовській стало сумно. "Скоро почнеться національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, - подумала вона. - І не буде вже на землі спокою..."
Але думати про таке не хотілося.
- Ви чули, що сталося у Білорусі? - сказав зненацька Тишовський. - В княза Ольшанського збігла дружина!
- Як збігла?! - здивувалися всі.
- Та з коханцем. А ще й захопили з собою усі його гроші!
- Ух ти! - зацікавався Гарбовський. - То може й нам таке зробити?!
- Та шкода ж нашого князя, - обірвала Красовська.
- Як будете бігти, то, будь ласка, без мене, - відрізав писар. - Я вам не хлопчик, щоб бігати лісами, ховатися по болотах та ще й тягати важкі скарби! Мене й тут не зле годують!
- Та вже не біжемо, - заспокоїв Яків. - Споавді, і князя шкода, і важке тягати не хочеться.
У темряві почувся стукіт копит.
- Може то дике полювання короля Стаха? - припустив Тишовський.
Вершник показався з-поза лісу. Виявилося, що ніякий це не король Стах, а навпаки - пан Чаплинський з Чигирину, відомий своєю ворожнечею з національним героєм України Богданом Зиновієм Хмельницьким.
По цілій Україні та Польщі його не любили, бо, кажуть люди, " był zawadiaka wielki, pieniacz, prześladowca, ale miał niemniej wielkie plecy, przeto ten i ów z nim politykował".
ІІІ. Чаплинський
- Я не спізнився? - закричав він на всю округу.
Кінь під ним був весь у милі.
- Куди? - поцікавилася Красовська.
- Ну, на оргію, - пояснив Чаплинський, підстароста чигиринський (1646), ротмістр і управитель Олександра Конєцпольського в Україні. - У вас, кажуть, Кама Сутра є, і ви, ніби то, за нею кохаєтесь...
- Звиняйте, пане, - сказав Гарбовський, - Але ми Вас на нашу оргію не запрошували!
- Як так?! - здивувався Чаплинський. - Мене й не запросити?!
- Зі зрадниками Вітчизни не кохаємось, - відрізав писар.
Чаплинчький почухав за вухом - спершу себе, а потім - коня. Спробував щось пригадати - але нічого, вочевидь, не вийшло.
- А де ж я її зрадив? - поцікавився він нарешті. - Чи то амнезія в мене, чи що?
Красовська аж обурилась:
- Та про це ж уся Україна говорить!
- Та не томіть вже, - взмолився Чаплинський. - Скажіть вже, коли ж це я зрадив нашу Річпосполиту Людову?!
- "Людову", - передражнив писар Тишовський, - Теж мені, маршал Ярузельський!
Гарбовський пожалів Чаплинського:
- Ну як Ви не розумієте?! - сказав. - Ви ж збираєтесь за два роки пограбувати Суботів, маєток Богдана Хмельницького?
- Ну, збираюся, - погодився шляхтич.
- Отож! Пограбуєте, а він підніме національно-визвольне повстання українського народу.
- Ну підніме, ну та й що? - Чаплинський дістав з кишені пляшки ямаїканського рому - подарунок знайомого флібустьєра - і припав до шийки.
- Як то що?! - здивувався Тишовський. - Шо, Хмельницького не знаєте?! Він же ж тут усіх поляків порубає, а тоді підпише договір із Мосовщиною. Але москалі його обдурять і зроблять Україну своєю кольонією. А тоді розділять Польщу та Білорусь.
- Розділять? - ліниво повторив Чаплинський.
- Ну, з Австрією та Прусією.
Чаплинський потиснув плечима.
- А що мені, панове, з цього? - не розумів він. - Я собі пограбую Суботів - і до Польщі. Там, у 1653 мене оберуть депутатом Коронного трибуналу у Любліні - я вже домовився. А ті хай ділять свою Білорусь, як хочуть!
- І Ви ще хотіли з нами оргією займатися! - кинула панна Красовська. - Не для таких, як Ви, Кама Сутра писана!
- М-мерзотник, - погодився писар.
Чаплинський зіскочив з коня і, махаючи мечем, побіг до друзів.
- Усіх порєшу! - кричав він.
Гарбовський впіймав його за пояс, підняв над головою і кинув на стіл.
"Звідки тут стіл взявся?" - подумав писар.
Він не знав, що стіл тут поставив сам князь, бо читав, що на ньому зручно кохатися. Він давно вже думав завести коханку і таємно тут з нею зустрічатися, але щоразу забував. Та й справ тепер стільки, що на пусте часу не залишається.
Чаплинський впав на стіл і заснув. Пляшка випала з його лівої руки і грюкнулася на березневий сніг. Гарбовський підняв трофей:
- "Маде ін Ямаіца", - прочитав він на етикетці. - Маячня якась!
- Це ж англійською, - писар, на відміну від покойового, був людиною ерудованою.
Він забрав в друга пляшку, випив половину і продовжив читання:
- "To Czapliński from Captain Blood. Cool before drinking."
- І шо то значить? - спитали друзі.
- Та якийсь капітан Блад... - пояснив Тишовський.
- Дай спробувати!
- А що як це отрута? - писар допив решту.
Красовська взяла порожню пляшку.
- А може там джин сидить? - припустила вона. - Із тоніком? І якщо ми його випустимо, то виконає три бажання.
Вона потерла пляшку, але нічого не сталося.
- Тільки народ дурять, - зітхнув писар. - Вигадують різних Аладдінів та Хоттабичів, а нам потім лампи терти.
- Кинь ти цю справу, - сказав Гарбовський.
Красовська кинула пляшку у річку Корчик, що протікала унизу. З трьох інших боків замок було оточено глибоким ровом. Через рів було перекинуто міст, що на ньому тепер пасся кінь Чаплинського.
Місяць остаточно вийшов з-поза хмар. Умить стало видно усе навколо. Двоповерховий хмарочос замку піднімався на пагорбі. Попід ним - сонна річка. По річці пливла пляшка.
Друзі дивилися на нічний Корець. Місто палало вогнями: у кожній з тисячі двохсот семи хат горів у вікні каганець; а у костьолі Святого Антонія - ще й одна свічка.
Гарбовський позіхнув:
- Ходімо спати...
- А оргія? - спитав писар.
- Та вже завтра зранку. Тепер очі злипаються.
Взявшись за руки, щоб не заснути, трійця пішла додому.
- Почекайте на мене... Я зараз... - охмістриня зникла у темряві.
"У туалет пішла" - здогадалися друзі. Тільки за кілька днів зрозуміли вони, наскільки помилялися.
Красовська наздогнала їх аж біля брами.
- Ну, все зробила? - спитав писар.
- Навіть більше, ніж збиралася! - вона явно пишалася собою.
- Спати добре будеш, - прокоментував покойовий.
- Егеж, - погодилася охмістриня. - З почуттям виконаного обов'язку!
Сил розходитись по покоях не залишилось: усі троє ввалилися до першої ж вільної кімнати і впали на ліжко. Красовська лягла посередині.
- Тобі вже не буде потреби вставати, - пояснив Гарбовський, засинаючи.
Тільки він захропів, Тишовський тишком повернувся до охмістрині.
- Красовська, а Красовська... - тихо почав він.
- Щооо? - вона усміхнулась крізь сон.
"Чи людина то, а чи грецька богиня?" - думав писар, милуючись у темряві її повними червоними губами, засмаглим обличчям і заплющеними очима із довгими віями.
- Знаєш... - продовжив він. - А давай випередимо шлюбні урочистості!
- Що, тепер? - вона відкрила ясні очі.
- А коли ж?
- У такий холод? При світі місяця? У прохідній кімнаті?!
-Та тут усі кімнати прохідні... - виправдовувався Тишовський.
- Не можу, - сказала охмістриня. - Не можу відмовитись.
- Не можеш? - здивувався писар. - А Гарбовському ж відмовила...
- Бо кохаю більше тебе, ніж його, - пояснила Красовська.
Вона сіла на партнера і одягнула йому наручники.
- Ну, яку з шлюбних урочистостей випередимо першою? - поцікавилася.
Тишовський почервонів і щось прошепотів їй на вухо.
- Тільки тихо, - попрохав він. - Аби не розбудити Гарбовського.
IV. Привид
Вони кохалися повільно, щоб немонотонне рипіння ліжка не заважало спати втомленому другові.
О другій годині ночі да кімнати зайшов привид князя Корбута-Дмитра Ольгердовича. Він сів у кутку і роздумливо дивився на коханців. Змахнув примарну сльозу. Радів він їхньої молодості і щастю. Не заздрив, ні! Він свого вже наївся, час вже відпочити... Але любо ж дивитися на тих молодиків! Як квіточки вони наївні, як метелики!
"Тільки б Корецький не повідрубував їм голови! - подумав привид. - А з нього ж станеться! Щось забуде, щось переплутає - і запросто стратить двох чи трьох невинних людей! Тоді вони перетворяться на привидів - а тут і так місця обмаль!"
Багато хто дивувався, що привид князя Корбута оселився саме в Корецьких.
Адже в нього і своїх палаців багато! Почали навіть балакати, ніби це він, Дмитро Ольгердович, побудував замок у Корці. Версія ця була помилковою, адже будівництво фортеці розпочав ніхто інший, як Федір Острозький. Було це у 1386 році...
У Корці князя Корбута приваблював спокій. Спокій і простір. Добре було блукати спальнями і княжими покоями, стайнями та банкетною залею. Усюди люди, події... І жодного тобі іншого духа! У інших українських замках що не кут, то примара чи там якась проклята душа. А тут - гуляй до несхочу!
Добре й те, що перший власник - князь Федір Острозький - став ченцем, а по смерті - й святим. Отже тепер він на небі і до замку не повертається. Корбут дізнався про це від приятеля, привида короля Любарта Гедиміновича, на якомусь примарному зльоті.
- Уявляєш, княже? - розповідав Любарт, - Цілий замок стоїть порожній! Взагалі нікого, окрім живих людей!
Любарт завжди говорив захоплено, але Корбут знав, чого то варто.
Біда полягала у тому, що ентузіазм завжди грав із другом злі жарти. Захопиться чимось - а потім кидає на півдороги.
Як, на приклад, із Руським королівством. По смерті Юрія-Болеслава II Тройденовича (1340 р.) Любарта проголосили лідером Галицько-Волинської держави і королем Русі. Він загорівся цією справою. Тільки й говорив, що про державне будівництво - та за пару днів охолонув до тої справи. Тим часом, польський король Казимир III Великий преспокійно опанував Львовом. Любарт почав був з ним сперечатися. Але тільки досягав якогось прогресу, як знов ставало нецікаво - і Казимир забирав усе назад. Це затягнулося на багато років. Вони навіть звикли один до одного.
Одного разу Казимир випадково захопив Любарта у полон, але відразу ж відпустив - а інакше з ким йому боротися?
До конфлікту долучилися усі, кому не лінь - від угорців до хана Узбека. Але усім їм це швидко набридало. "Нема людям що робити!" - лаялися випадкові гравці з обох боків, коли бачили, що справа не рушить з місця.
Зрештою, і Любартові набридла ця гра: взяв та й визнав себе васалом Польщі. Казимирові стало ніяково - він поїхав до Луцьку вибачатися.
- Що ти, Любарте? - вмовляв він. - Може ще посперечаємось?
- Та ну його, Ваша Величність, - відповів останній руський король. - Якось воно вже не цікаво...
Казимир зітхнув і поїхав геть. "Може Любарт ще передумає?" - сподівався він. Хоча й сам зрозумів, що все скінчилось. І не буде в нього тепер гідного суперника...
І ось тепер Любарт заговорив про Замок - і з тим самим ентузіазмом, як колись про Львів...
"Добре йому, - думав привид Корбута. - В самого вже давно є житло - той-таки Луцький замок. Йому радити не важко, а мені потім мотатися дурно-пусто через ціле ВКЛ".
- А де це? - перепитав він про всяк випадок.
- Корець пам'ятаєш?
Корбут пам'ятав. Справді, щось там таке будували у 1386...
- Ти лише подумай! - казав останній король Русі. - Прямо понад річкою! Пейзажі, краєвиди! Усі кімнати прохідні - навіть крізь стіни лазити не треба!
Корбут усе ще сумнівався.
- А потім, - додав Любарт, - Це від мене поруч. Майже попід Луцьком! Будемо один до одного у гості літати!
Корбут вирішив подивитися на житло - подякував другові і полетів.
Усе виявилося навіть краще, ніж казав Любарт Гедимінович! Корбут залишився.
Було це у середині XIV століття. З тих пір фантом жив у Корецькому замку.
Отак сидів він у кутку і дивився на закоханих. І так воно було романтично та гарно, що захотілося Корбутові складати вірші - уперше з XIV століття.
Рифми давалися тяжко, але щось-таки виходило...
- Кохайтеся, чорнобриві,
З ким душа захоче, - почав він.
Коханці аж підстрибнули від несподіванки, але писаря стримали кайдани.
- Та продовжуйте, продовжуйте, - заспокоїв Дмитро Ольгердович. - Я вам не заважатиму.
- Що Ви тут робите? - обурилася панна Красовська.
- Та милуюся з вас, молоді люди. Таке ж воно все файненьке! Скільки ніжності, скільки грації! Секс поміж вами - то наче витвір мистецтва. Краса неземна, що на землю впала!
- Це, звиняйте, типовий вуаєризм, - зауважив писар.
- Що ви, що ви! - жахнувся привид. - Я ж то не для фізіологічного задоволення, а суто естетичних міркувань.
- Тобто? - здивувалися друзі.
- Та спостерігаю за вашим коханням, та й тішуся: яке ж життя навколо чудове, наче за комунізму. Є ж бо, думаю, на землі оцій грішній і кохання, і насолода, і спритність у сексі людському - Ви ж, пане Тишовський, хоч і нешляхтич, але не тільки до пера здібний...
- Це правда, - погодилася Красовська і дещо почервоніла.
- А Ви, панно, наче Венера ота милоська, тільки що з руками - та й якими вмілими...
- Ваша правда, - кивнув писар.
- Ото ж, - продовжував Дмитро Ольгердович. - Вірте мені, люди добрі. Я у тому замку всякого надивився. І як ключа до дружини підібрати не можуть, і як нехтують природними потребами... Та й такого всякого, що краще б того і не знати. А токого файного сексу, як у вас, ще не бачив.
Він зітхнув.
- А ще радію, що є у світі хрещеному така міцна дружба! Усе ж ви робите, аби не турбувати сон товариша.
- Не "товариш" він, а пан, - виправив писар.
- Та я ж не у соціальному сенсі...
- От і добре, - зауважила Красовська. - Бо ми утрьох за класову солідарність та порозуміння.
V. Козак Голота
- Та й я ж за те! - підхопив князь Корбут. - При житті, щоправда, був феодалом - експлуатував собі, експлуатував... А тепер ото розумію: усе це маячня. Тільки поміжкласові шлюби врятують країну. Бо буде, як у Білорусі.
- А що там? - поцікавився писар.
- Та в них у ХІХ століття уся шляхта виродиться: переодягнуться королями Стахами - і давай кериню робити! Встид то буде великий! А все тому, що нема міжкласових шлюбів...
- Та що ж мені тепер, з Корецьким кохатися?! - поцікавилася Красовська.
- Та, не так вже буквально... - засмутився князь Корбут. - А княгині б я всеж порадив... Втім, що я кажу?! Хіба ж то мої справи!
Привид аж почервонів.
- Та нічого, - сказала Красовська. - Ми й не таке чули...
- Та ще й бачили! - похвалився Тишовський.
Корбут потиснув плечима.
- Ну добре, - сказав він. - Кохайтеся, чорнобриві, та... та я собі у куточку посиджу, щоб не заважати. Все одно я примара...
Друзі знов почали кохатися.
- Ніченька місячна зоряна ясная,
Видно хоч голки збирай, - затягнув привид.
- Ну Ви нам, княже, дасте сьогодні спокій, чи ні?! - закричала Красовська. - Та й до чого тут місячна ніченька?!
- А до того, - пояснив князь, - Що у такі ночі з'являється козак Голота...
- Знаєте, княже! - обізвався писар. - Ви або сидить тихо, або...
- Вибачте, вибачте... - Корбут замовк.
Княгиня прокинулася посеред ночі. Князя Самійла поруч не було - видно, закінчив свою справу і пішов геть. "Добрий в мене чоловік, - подумала Марціана. - Пішов собі тихо, не розбудив..."
Спати не хотілося і вона вийшла на вежу.
- Ой, яка ж ця ніченька місячна! - зраділа княгиня. - Хоч голки збирай!
У місячнлму сяйві Марціана побачила вершника на білому коні. Може, прекрасний лицар? - спало на думку. Але ні, лицарі - у латах, а цей...
Вершник був зовсім голий - лише оселедець на голові. Марціана роздивлялася міцні біцепси, трицепси і великий напружений прутень.
- Козак Голота! - здогадалася вона і впала з вежі.
Вершник перестрибнув через ров і впіймав княгиню на льоту. Та вдячно притулилася до нього.
- Куди пані хочуть? - спитав Голота.
- А ти хіба не знаєш куди? - здивувалася Марціана.
Голота погладив її рукою і розчаровано зітхнув:
- Туди не можу, бо на Вас пояс вірності. Та ще такий... глобальний...
Він обійняв супутницю і поцілував у губи.
- Може в Вас ключик є? - поцікавився козак. - Чи відмичка якась?
Але ключика в княгині не було.
- От завжди так, - засумував Голота. - Усі тепер зачиняються, зачиняються... Якась суцільна параноя!
- То не я, то чоловік, - пояснила Марціана.
- Як я Вас розумію!
- Невже й тебе чоловік зачиняє?
- Нема в мене чоловіка... - сказав Голота. - Одна лише козацька старшина...
Марціана перевірила рукою.
- І нічого тебе не зачиняють! Он, який ти... відкритий.
- Хоч, здається, не в кайданах, - зауважив Голота, - А все ж не на волі.
Він вчепився у пояс вірності:
- Зараз я його!
Але пояс не піддався
- А де ж твоя козацька моць?! - поцікавилася Марціана.
- Сам дивуюся... Така Ви вся неприступна, як наша Хортиця. Хіба, може, орально ся розважити?
- У тому й річ, що лише "ся"! - образилася княгиня. - Про мене не подумав?! Крізь метал, твій язик не те що до Києва, а й взагалі нікуди мене не доведе.
- Ну а як Ви мене...
- Бач який хитрий?! Мені - нічого, а собі - огого!
- То не огого! - образився Голота. - То цілком нормальні розміри.
Кінь нісся уперед. Вершники сварилися.
- А! - почули вони.
З-за дерева вийшов пан Скшетуський.
- Це Ви, пане наміснику? - спитав Голота.
- Це я, - відповів Скшетуський, який справді був намісником князя Яреми Вишневецького.
- Kniaziównę chłopu oddać?! - закричав він, побачивши княгиню з козаком.
- Ну віддали, - поголилася Марціана. - Ну то й що?
Скшетуський схопився за серце:
- Kniaziównę Bohunowi oddać?!
- Сам ти Богун! - образився козак Голота.
- Усі ви, запорожці, однакові! - буркнув намісник.
- А я взагалі не княжна, - зауважила Марціана. - Я княгиня.
- Не княжна? Не Богун? - повторив Скшетуський - Вибачте, помилився...
Він зніяковів і зашов за дерево.
- Зачекайте, - гукнув козак Голота. - В Вас клячика не знайдеться?
- А який треба? - відгукнувся намісник. - Від гармати? Від фортеці?
- Та нам би пояс вірності відмикнути.
Скшетуський задумався.
- Знаєте що? - сказав він. - Спробуйте штопором!
Він протягнув швейцарський ножик, відібраний в швейцарця венеціанином, в венеціанина турком, а в турка - паном Скшетуським, бо був то благородний шляхтич і відважний лицар.
Княгиня поковирялася у замку штопором. Потім - манікюрними ножицями. Потім - відкривашкою. Зрештою вдалося: іржавий пояс важко впав на степову траву і скотився до річки Корчик.
- Дякуємо, - сказали закохані.
- Звертайтеся, як треба! - Скшетуський заховав ножика до кишені.
Марціана скинула сорочку і притулилася до голого тіла Голоти. Позбавлені перешкод, вони поринули у насолоду.
Скшетуський потиснув плечима.
"А чи не врятувати мені Хмельницького?" - подумав він. Потім пригадав, який зараз рік і розслабився: Богдана ще й у аркан не впіймали. До цього ще роки три чекати. Чим би зайнятися?
Намісник князя Вишневецького побрів степом.
Понад чорною громадою Корецького замку запалав червоний світанок.
VI. Ім'я для Красовської
Понад чорною громадою Корецького замку запалав червоний світанок. Князь Самийло Корецький прокинувся із новою ідеєю.
- Красовська! - закричав він.
Охмістриня прокинулась у прохідній кімнаті. Перелізши через Гарбовського, вона побігла до князя.
- А я?! - нагадав писар Тишовський, прикутий кайданчиками до ліжка.
- Я зараз повернуся, - відповіла Красовська, не зупиняючись.
Корецький вже сидів на троні.
- Слухай, панна Красовська! - бадьоро спитав він. - А як тебе звати?
- Та звідки ж я знаю, вельможний княже?! - відповіла дівчина. - Жоден літопис не згадує мого імені. Ані записки Альбрехта Радзивіла, ані Судовий позов на Люблінський коронний трибунал Вашому подружжю. Всюди "панна Красовська" та "панна Красовська", без імені.
- Треба тебе якось назвати, - вирішив князь.
- Ух ти! - зраділа охмістриня. - А як?
- А зараз придумаємо... - замислився Корецький. - Цецілія? Рената? Софія?
- Тільки не Рената, - заперечила Красовська. - Ще подумають, ніби я волзька татарка.
- А ти що, расистка? - здивувався князь.
- Та ні, навпаки... Але істориків шкода. Знайдеть мене у архівах, та й висунуть якусь неймовірну гіпотезу... як з отою Трипільською Цивілізацією.
- Та хто нас з тобою знайде? - відмахнувся князь. - Хіба часопис "Жовтень" щось надрукує...
- А всеж-таки, може Цецілія? - перервала Красовська.
Корецький поміркував над пропозицією.
- Я б схилився до Софії, - сказав він. - Як Опалінська?
- Опалінська? - перепитала охмістриня.
- Ну, моя наступна дружина.
- А Ви знов одружуєтесь?
- Не зараз, а у 1651 році. Ти що, Вікіпедію не читала?
- Так інтернет ще не винайшли! - виправдалася Красовська. - А ім'я Софія мені подобається... Прямо як Софія Київська!
- От і погодились! Відтепер будеш називатися Софія Красовська, охмістриня княгині Марціани з Бобрка, удовиці покійного вельможного Яна Кароля Тарла, віслицького каштеляна.
- Ура! - зраділа Красовська. - Піду, похвалюся перед друзями!
Прибігла до прохідної кімнати, а ліжко - порожнє. Тільки кайданики, наче сирітки металеві, нагадували про минулу ніч.
- Де вони? - спитала привид Дмитра Ольгердовича. Але зник і він.
Софія зітхнула.
- Софійко! - знов покликав Корецький. - Ти княгиню не бачила? Усюди її шукаю...
- Усі сьогодні зникають! - подумала Красовська. - Наче якась епідемія!
Вона підібрала кайданчики і пішла шукати Марціану.
Марціана спала у обіймах козака Голоти. Кінь їхав степом. Він не зупинявся цілу ніч. І цілу ніч княгиня кохала вершника. Милувалися у седлі, часто міняючи пози. А вірний бойовий кінь нісся шаленим галопом рідними українськими степами, полями та лісами. Селяни вибігали з мазанок та лаялись: знов вражаї потопчуть.
- Та зараз же лише березень! - відповідав Голота, відриваючись на мить від коханих губ. - Ще сніг у полі!
- І правда, - погоджувалися селяни і йшли спати.
Ніч шаленого кохання переросла у світанок. Голі і виснажені, коханці куняли носом. А кінь виніс їх до Корецького замку.
- То от Ви де, пані княгиня! - закричала охмістриня. - Ну хоч одну знайшла! Залишаються лише Гарбовський з Тишовським...
Марціана солодко потягнулася.
- А, це ти, Красовська... - привтно усміхнулася вона.
- А в мене тепер теж є ім'я! - похвалилася охмістриня.
- Та невже?! - зраділа Марціана. - Вітаю, люба!
- Я не Люба, я - Софія! - сказала Красовська.
- Яке гарне ім'я! - похвалила Марціана.
- Еге ж! Князь запропонував! Він каже, так зватимуть його другу дружину...
- А коли він одружиться? - поцікавилась княгиня.
- Каже, що у 1651.
- А мене навіть не спитав! - Марціана закусила губу.
- А поїхали краще зі мною! - запропонував Голота. - Краще тобі буде з нами козаками!
- Не їдьте, княгиню! - порадила Красовська. - Знаєте, що вони з жінками роблять? Прив'язують косами до сосни та й підпалюють!
- Це лише народні пісні! - обурився козак. - От якби Ви, ясна пані, читали оповідання Олександри Шелковенко з Новосибірську, то знали б: головне заняття козаків - це кунілінгус!
- А навіщо тоді таки пісні співають? - не здавалася Софія.
- Для маскування! - пояснив Голота. - Щоб усі жінки на Січ не збігли!
- Я б поїхала, - сказала Марціана. - Але князь дивуватиметься, де я поділася...
- Та не переймайтеся! - заспокоїв Голота. - Якщо зникнете до 1650 року, то особливо цікавитися Вашою долею не буде кому і як - запалає пожежа Хмельниччини.
- Ой, що я наробила! - Софія ледь не заплакала.
- А що?! - злякалися Голота з Марціаною.
- Я ж таке вдіяла, що пожежа Хмельниччини не запалає!
- Що ж ти таке наробила?
- Не може сказати... Скоро й самі дізнаєтесь...
- Ну от так завжди! - засумував Голота. - Тільки зберешся щось робити, як усі плани змінюються!
- Та не переживай, - заспокоїля княгиня. - Ну не повстане Хмельницький, так ми ще щось придумаємо.
- Тим більше, що до 1650-го року ще далеко, - зауважила Красовська, щоб їх підбадьорити.
Раптом княгиня схаменулася:
- Ой, я ж вас ще не познайомила! Це - відважний козак Голота, а це - моя охмістриня, панна Красовська.
- А від сьогодні в мене ще й ім'я є! Софія!
- Дуже приємно, - сказав козак Голота. - Вибачте, що я голий.
- Нічого, - заспокоїла Красовська. - Мені це подобається. А ще - в Вас дуже гарний...
Вона хотіла сказати "кінь", але закашлялась.
Козак почервонів.
- Дякую... - сказав він. - Як у всіх...
- Ой, не прибіднюйся! - обірвала Марціана. - Цілу ж ніченьку кохалися!
- І як це кінь витримав?
Усі підняли голови - на брамі стояв Гарбовський.
- Ой, де ти подівся?! - гукнула Софія. - Я вас з Тишовським усюди шукала!
- Так мене, чи Тишовського?! - обурився Гарбовський.
- А що таке?
- Що таке?! - закричав Гарбовський. - Цілу ніч, мені спати заважала! Випереджувала з ним шлюбні урочистості, будила! Та ще й з привидами балакала на цілий замок!
- Привид сам прийшов! - відказала Красовська.
- Могли б тище це робити! Я через вас не виспався!
- Гарбовський! - розізлилася княгиня. - Який же Ви егоїст! Ні, щоб зрадіти чужому коханню! Я Вас прямо-таки зненавиділа!
- Ну от... - констатував покойовий. - Княгиня без всілякої причини мене зненавидівши, грозиться без вини лютим гнівом своїм! Зараз скажу князеві, що хочу через це відійти.
- А я тебе затримую! - сказав Корецький, виходячи з брами. - Ти й так цілий час десь шляєшся!
- Так мені ж справді треба відійти! - попросився Гарбовський.
- Пива треба менше пити! - обірвав князь. - Ну добре, відійди вже!
Покойовий відійшов, точніше відбіг.
- А мене відпустиш? - спитала княгиня.
- Теж до туалету? - здивувався Корецький.
- Та ні, з козаком Голотою! - уточнила Марціана. - До речі, знайомтеся.
- Голота!
- Корецький!
Князь і козак потиснули один одному руки.
- А чому ти хочеш з ним відійти? - поцікавився феодал.
- А він каже, що з козаками краще...
Чоловік задумався.
- Знаєш що, Марціано? - почав він. - Почекай, будь ласка, пару років, коли вже запалає пожежа Хмельниччини. А тоді вже зникнеш непомітно.
- Та не палатиме вже пожежа
- Хмельниччини, - махнув рукою Голота. - Красовська зробила щось таке, що змінить хід історії...
Князь засумував.
- А я вже так усе розпланував! - сказав він. - Спершу стати учасником битви під Пилявцями, потім – під Зборовом. А далі - повернутися до мого родовомго Корця, придушити повсталих і вже своїх володінь не покидати...
Він розлютився не на жарт:
- Де ця клята Красовська?! - закричав. - Зараз перейменую з Софії на Цецілію!
Але Красовська кудись зникла...
VII. Сюрприз
Софія Красовська йшла Корецьким замком.
- А ось і ти! - радісно закричав Тишовський.
- Де ви з Гарбовським зникли? - спитала вона. - Тільки на секунду з ліжка встала, а ви вже десь поділися!
- Про Гарбовського не знаю, - сказав писар, - А я шукав тобі подарунок. І знайшов!
- Подарунок? Мені? - Красовська поцілувала його у щоку.
- Ось твій сюрприз!
З-за рогу вийшов чоловік у сірому плащі.
- А де ж сюрприз? - спитала охмістриня.
- Сюрприз - це я, - відповів незнайомець.
- Це що, для сексу а труа? - здогадалася Красовська.
"Сюрприз" обурився. Він із осудом підняв куру і заговорив: Еднакъ на(д) жεна́ми бг̃ъ да(л) мужε(м) вε(р)хъ мЂти:
а і́мъ нε далъ мужε(и)ски(х) рεчи(и) разумЂти.
- Це Климентій Зіновіїв, знаменитий український поет-мораліст XVII століття, - відрекомендував Тишовський.
- Так, це я! - визнав Зіновіїв.
- Ти в мене така романтична, - сказав писар, - Що я вирішив запровадити в нашому замку поетичні вечори і запросив великого барда.
- Дякую, милий! - сказала Красовська. - Скажіть, пане Зиновіїв, а чи нема в Вас віршиків про природу, про тварин?
- Є! - зрадів поет. - Про котів!
Він став у позу і почав декламувати: "Иzви́кли коты̀ ώчи жмуры(т) гла́вы xова́т(ъ):
и(м) сA види(т) нихто̀ и(х) ю́жъ нε будεтъ вида́т(ъ).
I духъ любя(т) на пεчЂ собЂ потяга́ютъ:
а з(ъ)скочи(в)ши из(ъ) пεчи по го(р)шкахъ ника́ютъ.
А пови(н)но(ст) бы кота(мъ) ми́шы уловля́ти:
а болшъ таки(х) що вмЂю(т) з мы́со(к) восхища́ти.
А особны(и) звыча(и) и(х) в су(д)на наника́ти:
εжεли хто̀ забудε(т) судε(н) накрыва́ти.
А ε(ст) такіи людε що того̀ ни дба́ютъ:
εдна(к) жε з(ъ) того̀ собЂ врεдытεлно(ст) ма́ютъ.
I да(и) бж̃ε в нεчисты(х) рεчахъ нε коха́ти:
бы(х)мо мо(г)ли бε(з)врε(д)но завшε здра(в)ствова́ти."
Бард вклонився і друзі зааплодували.
- О, як романтично! - раділа Красовська. - Ти справді розшукав його для мене?
- Для тебе, моя мила! - підтвердив Тишовський.
Красовська подарувала йому довгий поцілунок. Поки цілувадися, вбіг Гарбовський.
- Ти чув, Тишовський! - затароторив він. - Марціана цілу ніч кохалася з козаком Голотою! А Голота - голий, наче звір!
- То це зоофілія? - не зрозумів писар, відриваючись від губ ахмістрині.
- Чому зоофілія?! - здивувався покойовий.
- Ну ти ж кажеш, що кохалася зі звірем.
- Та не зі звіром, а з козаком Голотою, - пояснила Красовська. - А зоофілія - то збочення.
- Хто̀ в ψа(х) кохаε(т)сA, са(мъ) εму сA равня́εтъ, - поетично сказав Климентій Зіновіїв.
Гарбовський був узахваті.
- То ви - поет? - зрадів він.
- Це мій сюрприз! - обірвала Красовська. - Нікому не дам!
- Ну будь ласка, - покойовий став на коліна. - Може влаштуємо поетичний вечір? Сто років не чув добрих віршів!
- Ну гаразд... - погодилась охмістриня. - Ой, а деж він?!
Поки говорили, Зіновіїв десь зник.
- Отак завжди! - заплакала Красовська.
- Не плач, моя дрога, - заспокоїв писар. - Я тобі іншого поета знайду, ще кращого!
Тим часом Корецький розмовляв з Марціаною.
- Ну й що ж нам робити? - спитав він. - Хмельниччина, через Красовську, не запалає, а жити якось треба...
Він підійшов до Голоти і провів пальцем по плечу. На пальці залишився темний слід
- У, який брудний! - констатував князь.
- Та це ж степовий пил, - виправдався козак. - Думаєте, легко усюди їздити голим?
- Згаєш шо, Марціано? - вирішив феодал. - Відведи його до лазні і помий як слід. А потім вже щось придумаємо.
Марціана взяла Голоту за руку і повела до лазні. Біля дверей він зліз з коня і сів до діжки із теплою водою. Марціана почала мити його милом.
- Як добре! - радів козак. Вперше приймав він гарячу ванну.
За спиною почулися кроки: "Нε зна́ю по мы́лника(х) хто (б) сA чи зафрасова́лъ:
хочъ бы и ни εди(н) сA на свЂтЂ нε обрЂта́лъ." - пролунало над вухом.
- А чому "нε обрЂта́лъ" ? - здивувалася Марціана.
Зіновіїв підійшов до діжки і пояснив:
- Бо рЂдко хто̀ на свЂтЂ мы́ло(м) сA вымыва́εтъ:
алε бо(л)шε(и) водою тва(р) сεбЂ омива́εтъ.
- Цікава в Вас аргументація, - сказав Голота. - А от в нас на Січі усі миються милом, чистять зуби "Колгейтом" і голять голову "Жилетом".
- Справжнім "Колгейтом"? - не повірила Марціана.
- Авжеж! - запевнив Голота. - Січ - перша демократія Європи. Тому й живемо по-європейськи - "Нутела", "Нескафе"...
- А мы̀ нε хочεмо сA мы́лами вымива́ти, - не здавався Зіновіїв, -
раз†бы мощно было̀ и(м) грЂхѝ о(т)мыва́ти.
А́жε и ба(р)скимъ мыло(м) грЂховны(х) сквε(р)нъ нε ω(т)мы́т(ъ):
кромЂ покая́ніε(мъ) возмогу(т) сA очисти́т(ъ).
- Не хочете - не треба, - кинув Голота. - Я он теж вже рік не мився. А от наші козаченьки на Січі...
- Я́ко ми(р)скимъ ла́знA ε(ст) то дЂло нε чε(ст)но:
а іноко(м) на(и)пачε то έсть бεзчέстно.
Іночε(с)ко(и) сл̃нцу zрЂт(ъ) нε трεбЂ наготы̀:
а нε толко людε(м) і́ноково(и) срамоты̀., - зауважив поет.
Він образився і пішов геть.
Сонце стояло у зениті. Берегом річки Корчик ішов князь Самійдо Корецький з Софією з Опалінських, удовою краківського каштеляна. Вони трималися за руки і весь час цілувалися.
" От і знайшов я коханку, - радів князь. - Не дарма й стіл купував! Зараз посаджу на нього Опалінську і..."
- А може пійдемо до ресторану? - запропонувала удова краківського каштеляна.
- Ну, спершу - на стіл, а там вже можна до ресторану.
- Але я ж шампанського хочу!
- I цно(т)ливаA жεна̀ нε по(и)дεтъ в корчму̀ и пи́ти:
а нε то(к)мо жεбы в нε(и) тамо хотЂла жи́ти. - донеслося з кущів.
На галявину вийшов Климентій Зіновіїв.
- А чому не можна ходити до ресторану? - не зрозуміла Опалінська.
- Кгды вЂдаю(т) жε ко(р)чмы бε(з) того̀ нε быва́ютъ:
і́ныε до ко(р)чмы̀ бо(л)шъ за ты(мъ) и прихожаютъ.
Нε та(к) для напи(т)ку я(к) для то́εи то спра́вы:
ко(т)рыε мЂютъ собЂ таки́ε злыε нра́вы, - пояснив поет.
- Та ми ж тільки за шампанським, - виправдався князь. - А кохатися краще тут, на столі. А от і він!
Вони справді вийшли до столу.
- Прошу сідати! - запросив Корецький.
Ополонська закотила спідницю і сіла.
- Мно́го на свЂтЂ таки́хъ жέнъ быва́εт:
жε іна до(л)гъ ча́съ сама̀ пробува́εтъ
А іна в грέчку ска́чεтъ добрε бεз му́жа:
ажъ послЂ пра́цы іногда нεду́жа, - обурився Зіновіїв.
- Це. не гречка, а стіл, - зауважив князь.
Климентій звернувся до Опалінської:
- Zачимъ окаянницε zнову навεрни́сA
к му́жу: и прощεніA в нεго̀ сподоби́сA.
Да живы з(ъ) мужεмъ чε(ст)но южъ и православно:
жε(б) было ω(т) всЂхъ твоὲ житіε похва́лно.
- Та я ж удова краківського каштеляна, - пояснила Опалінська.
Климентій задумався і нарешті сказав:
- Жыву́щыA в(ъ) чистости чε(ст)ныA вдови́цы:
обря́щу(т)сA прε(д) бго(м), я(к) чистыA дв̃и́цы.
I суди(л) бы(х) на(д) дв̃ицъ и(х) чε(ст)нЂ(и)ши(х) па́чε:
звлаща здравы(х) и ю́ны(х), то ε(ст) млады(х) на(и)па́чε.
ДЂвы бо пло(т)ски(х) грЂхо(в) сεбЂ нε позна́ли:
а онѝ и познавши, чи́сто(ст) zахова́ли.
Тим часом, Корецький з Опалінською закінчили петінг і зовсім вже збиращися покохатися, коли раптом.
- Czołem waszmościom! - донеслося знизу.
Опалінська підскочила, як ошпарена.
- Czołem waszmościom! - повторив Чаплинський.
Його було прив'язано до столу, а сам він був голий, як Голота.
Зіновіїв почервонів і пішов геть. Інші обступили Чаплинського.
- Що з Вами? - поцікавилася Опалінська.
- Гарбовський зґвалтував, - поскаржився Чаплинський.
- Як зґвалтував?! - не повірив князь.
- А отак: впіймав, та й кинув на стіл. Прокидаюся вже голий та прив'язаний. Певно що зґвалтував! Що він, дурний не зґвалтувати?
- Покликати сюди Гарбовського! - люто закричав князь.
Гарбовський почув і прибіг.
- Викликали? - спитав покойовий.
Князь зітхнув.
- Ось тобі квестія, - сказав він. - Якої кари достойний той, який би в домі пана свого намагався згвалтувати панну чи пана?
- Та голому йому відірвати! - відповів Гарбовський.
- Сам ти себе засудив! - сказав пан.
- А? Що? - не зрозумів покойовий.
Чаплинський хитро посміхнувся.
- А не треба було мій ром пити! - тихо сказав він.
- Та це ж Тишовський випив, - відповів Гарбовський.
Князь зібрався вже відрубати голову.
- Треба ж хоч якихось свідків, - зауважила Опалінська.
Князь подивився навколо, але нікого не було.
- Я усе бачив! - вибіг з-під ніг Дениско, якому не було ще й 12 років.
Усі із цікавістю подивилися на нього.
- Даш цукерку за мовчання? - спитав він Гарбовського.
Той пошукав по кишенях, але цукерки не знайшов.
- Тоді слухайте! - сказав хлопчисько. - Гарбовський кинув Чаплинського на стіл, Тишовськи, випив його ром...
- А потім? - поцікавився князь.
- Чаплинський втратив свідомість... А тут Красовська його роздягнула і зв'язала.
- А далі?!
Дениско потиснув плечима.
- Групове зґвалтування! - констатував Чаплинський. - І що то, княже, в Вас тут робиться? Не замок, а якесь Палермо!
- Треба наводити порядок, - погодився Корецький. - Для початку усіх трьох треба помістити у в’язницю. А панну ще й різками сікти, бо це дуже еротично.
- А я не згодна, - заперечила Красовська, виходячи з замку у супроводі писаря.
- А ти спробуй, - попрохав князь. - Може й сподобається...
- Ну гаразд... Тільки я не скажу нічого поганого.
- До речі, знайомтеся, - сказав князь. - Це Софія Опалінська. Ми поки що коханці, але коли Марціана втече з козаком Голотою, ми обов'язково одружимось...
- І підемо до корчми пити шампанське! - додала Опалінська.
- А понεва(ж) у ко(р)чмахъ побожно(ст) нε быва́εтъ:
ра(з)†бε(з)законіε завшε сA умножа́εтъ. - вигукнув Климентій Зіновіїв з далекої вежі.
- Слухай, заспокой вже свій сюрприз, будь ласка! - нервово сказа Гарбовський до Красовської. - Він вже усіх замахав!
- А не впіймаєте! - засміявся поет і заховався.
- А це, Гарбовський, Тишовський і Красовська, - відрекомендував князь. - Це їм я хочу відрубити голови.
- Та я вже здогадалася, - сказала Опалінська. - Дуже приємно!
- До речі, Красовську зовуть Софія, так само як тебе, - додав князь.
- Це мене назвали у Вашу честь, - сказала охмістриня.
- Ой, правда? - жінки обійнялися.
- Ну гаразд, то коли до в'язниці? - спитав писар.
- Та хоч зараз, - відповів князь.
VIII. У застінках
У в'язниці було затишно. Яскраво палали смолоскипи. У легких ошатних кайданах, Тишовський, Красовська і Гарбовський сиділи за столом. Напроти сиділи князь Корецький та Опалінська. У іншому кінці стола цілувалися козак Голота та Марціана з Бобрка.
Друзі пили старе бургундське - подарунок шевальє д'Артаньяна.
- Ну, то страчувати вас чи ні? - спитав князь.
- Та, мабуть, не варто... - почав Тишовський.
- Чому ж ні?
- А що інші феодали подумають? - пояснив писар. - Отак взяти і стяти три голови! Ще засудять Вас до баніції та інфамії...
- Господи, що за латинізми! - зітхнув князь.
- Себто вигнання і безчестя, - переклав Тишовський.
- Ага! А як не страчу, то що подумають?! Отак взяти та й не покарати ґвалтівників...
- Та ми ж Чаплинського не ґвалтували, - заперечила Красовська. - Просто кинули на стіл, випили ром, а я потім роздягнула і прив'язала. А ґвалтувати - засть.
Гарбовський аж обурився:
- Щоб я мав на сього п'яного Чаплинського і помислити, не тільки, що чинити з нем, або усиловати, Бог мя на душі нехай скараєть. Тільки мого од такого напраснику виводу!
- Та я б до того розбишаки навіть не доторкнувся, - підтримав козак Голота. - Не те, що ґвалтувати! Та я й взагалі нікого не ґвалтую, а кохаюся лише з панями.
- А Вас, шановний, ніхто й не звинувачує, - нагадав князь.
- Не ґвалтували ми його, - погодився Тишовський. - Гавіть навпаки, відмовилися з ним займатися Кама Сутрою!
- Зачекайте, - обізвалася Опалінська. - Маємо усі разом поміркувати. Зробимо брейн стормінг, гаразд?
Усі погодились.
- Кажете, кинули на стіл, роздягнули і прив'язали? - перепитала вона.
- Так, а ще й ром випили, - визнав Тишовський.
- Але ж це - пряма сексуальна аґресія! - вирвалося в Марціани.
- До того ж, гендерне насильство з боку Красовської! - додав козак Голота.
- А це ж - те саме, що ґвалт... - замислився князь.
- Виходить, нас треба стратити? - підхопив Гарбовський.
- Виходить що так, - визнала Красовська. - Але навіщо воно нам треба?
- Правда, - погодився Тишовський. - Нам і без страти не погано.
З-за стіни донісся кашель.
- Вибачте, можна увійти? - спитав голос.
- Та будь ласка! - запросив князь.
Привид князя Корбута-Дмитра Ольгердовича пройшов крізь стіну і всівся за стіл.
- Вітаю, пані та панове, - сказав привид. - Що я хочу сказати? Якщо вас трьох стратять, то ви станете привидами. А це, повірте, по своєму цікаво.
- Що ж тут цікавого?! - перервав Гарбовський. - Кохатися не можна, пити не можна. Ходиш, як дурінь, і люде, лякаєш. І так тисячі років!
- Алкоголь шкодить здоров'ю, - відповів Корбут-Дмитро Ольгердович. - А привиди можуть займатися віртуальним сексом - це навіть приємніше від віртуального.
- Правда?! - в Красовської запалали очі.
- А чим би ми інакше розважалися? Але привиди - велика користь для суспільства.
- А яка, вибачте, від вас користь? - спитала Опалінська.
Корбут почав загинати пальці:
- Розвиток національної літератури - романтикам є про що писати. Потім - сюжети для фільмів жахів. А головне - туризм!
- Туризм? - здивувалися всі.
- Ну чим буде цей замок у ХХІ столітті? - пояснив Корбут. - Так, руїнами нецікавими. А якби тут жило три привиди - туристи повалили б натовпами, зі всього світу. Подумайте, яка користь для корецької економіки - готелі, сувеніри, валюта! Ваша страта - суспільно-важливий вчинок!
- Чотири привиди, - виправив Тишовський. - Ви ж теж тут житимете?
- Е ні, - усміхнувся князь. - Замок я залишу вам, молоді. Хочу, щоб у цих стінах буяла молодість... завжди... як тепер...
- А Ви куди ж?
- Переїду до замку Балотныя Яліны, у Білорусі. Тамтешній пан забив короля Стаха, так там тепер привидів - як собак нерізаних. А мені, власне, бракує компанії. Я вже про все домовився...
- Ну, значить страта, - підсумував князь. - Пропоную голосування: хто за те, щоб віттяти голови Гарбовському, Красовській та Тишовському?
- Усі підняли руки.
- Одностайно! - зрадів Корецький. - Тільки це вже завтра. А що ж нам тепер робити?
- Може потанцюємо? - запропонувала Марціана.
Заграла музика і друзі пішли танцювати.
- Кому̀ уподоби́мъ пля́шущы(х) и пляса́вши(х):
и на позорища(х) гдὲ бε(з)сту́дно игра́вшыхъ. - визирнуі з-за рогу Климентій Зіновіїв.
У нього запустили веєром і він знов заховався за ріг, звідки кричав:
- Подобно раз†о́но(и) плясави́цЂ дрέвно(и):
и нεчεстиво(и) εи ма́тεри и сквεрно(и).
Але ніхто вже не слухав.
Біля 12-ї ночі, князь підійшов до Красовської.
- Ходімо? - запропонував він.
- Що, вже на страту?
- Ні, це потім. А поки що буду тебе різками сікти. От як тут написано...
Він показав книжку "Histoire d'O".
- Ну спробуймо, може воно тобі сподобається.
Князь повів Красовську до пивниці.
- Подивимось, що вони тут рекомендують... - він заглибився у книжку.
Керуючись інструкціями, роздягнув охмістриню і прив'язав до якогось гачка у стіні. Тоді почав читати по складах:
- А се пропо, с'іль конвієн ке ву акутюмьє а ресевуар ле фуе... се не па тан пур нотр плезір ке пур вотр інструксіон.
Він витер лоба - читання по-іноземному давалося важко.
- Що то було? - не зрозуміла Красовська.
- Та то ж французька! - образився князь. - У книзі сказано: треба щоб Ви звикли до хлиста, і це не так для нашого задоволення, як до Вашої науки.
- О, Ви вже зі мною на "Ви".
- То не я, - пояснив князь, - то книжка.
Не зводячи очей зі сторінок, він почав сікти охмістриню різками.
- Ай, - сказала та.
- Що таке?! - здивувався Корецький.
- Мені не подобається, - пояснила Красовська.
- Ну тоді не буду. Тільки поллю соленою водичкою, як на морі...
Він полив Красовську соленою водою.
- А-а-а!!! Ви що, здуріли!! - закричала та. - Боляче ж!
Князь засумував.
- Ех, нічого з тобою не поробиш... - він викинув книжку "Histoire d'O" до каміну. - Слухай... ну може скажеш щось погане про Гарбовського? Ну, суто для протоколу.
- Не скажу, - сказала Красовська.
- Ну а коли в якості винагороди за потрібні свідчення я пообіцяю тобі шлюб з Тишовським? Ти ж до нього, схоже, небайдужа...
- Тоді скажу. Але навіть і в тому, що вдасться з мене видобути, навіть найсуворіший суд не знайде ознак злочину.
- Тоді не варто й гаяти час. Ти ж розумієш, мені для суду треба...
До дверей постукали і на порозі з'явився чоловік із пакетом.
- Добрий вечір, я - Степан Раєцький на прізвисько Москалець.
- Москалець? Ви таки з самої Москви? - здивувалася Красовська.
- Та ні, я з Полтавщини. А прізвисько Москальця я дістав тому, що хтось з моїх предків чи то був росіянином чи то служив у російській армії.
Він придивився до охмістрині:
- А чого це Ви гола і прив'язана?
- I ми(р)скимъ годило (б) сA εи нε вжыва́ти:
жε начну(т) z голы(м) тЂло(м) я́вно обε(р)та́ти, - вигукнув з-за кута Климентій Зіновіїв і втік.
Москалець потиснув плечима.
- Та це я влаштовував сексуальні експерименти, - пояснив князь. - А у Вас якась справа? Бо ми тепер зайняті - на днях страта, та й взагалі.
Москалець розгорнув пакет і дістав пояс вірності:
- Ото ваше? - поцікавився він. - Бо тут написано: "Власність князя Самійла Корецького, прохання повернути за винагороду".
- Та наше, але мені вже не треба...
- Як не треба?! А щож я тоді його тягнув від самої Полтави?! Виловив у Ворсклі - дай, думаю, допоможу добрим людям... А Ви кажете - не треба!
- Зараз спитаю дружину... - сказав князь. - Марціано!
Марціана прийшла з козаком Голотою.
- От скажи, воно тобі треба? - Корецький потряс поясом вірності.
- Як ти думаєш? - спитала Марціана в Голоти.
- Та ні, дякую, - сказав козак. - Стільки мороки з цією штукою! Відкривай її, закнивай, ще й штопор у Скшетуського просити.
- А як же ж винагорода?! - перервав Москалець. - Отут ясно написано...
- Марціано, - почав князь. - Я ж тобі казав, не кохатися з Москальцями.
- А я тобі не чорноброва - з ким хочу, з тим й кохаюся. Та й взагалі була не з Москальцем, а з козаком Голотою.
- Не кохався я з нею! - пояснив Москалець. - Ми з Вуцькою Шабалдихою уночі купалися, бачу - щось за ногу зачепилося. Думав акула, а то пояс вірності. Хотів подарувати коханці.
А Вуцька каже: "Принеси краще коралі!"
А я: "Та де ж їх взати?!"
А вона: "Поверни пояс законному власнику, він винагороду обіцяв"...
Князь задумався.
- Що робити? - сказав він нарешті. - Треба винагородити людину. Вам які коралі, шановний?
- Будь ласка, справжні коралі та ще й з трьома золотими червінцями, щоб становили неабияку цінність (в тому числі і «магічну» - відігравали б роль оберегу).
- Гаразд, гаразд... Князь дістав з кишені потрібні коралі і віддав Москальцеві.
- Дякую, Вуцька зрадіє, - сказав той. - Я, взагалі пряцюю городовим отаманом і фактично управляю всіма сотенними справами. Тому, як будете у нас на Полтавщині - заходьте на чай.
- Домовились, - сказав князь. - А Ви дуже поспішаєте?
- Та ні, - сказав Москалець.
- Бо в нас тут скоро страта, може залишитесь?
- Чому б ні? Якщо запрошуєте...
Суд пройшов швидко, страта також.
Наступної ночі що одної ночі привиди Гарбовського, Красовської і Тишовського показалися на цвинтарі церкви руської. Вони тримали в руках свічки.
- Яке ж тут добре повітря! - сказав Гарбовський.
- Це квіти, - пояснив писар.
- Ой, блін! - вигукнула Красовська.
- Що таке?!
- Ми ж забули відв'язати Чаплинського! Тепер Визвольної війни не відбудеться...
- Значить, така c'est la vie, - пролунав голос.
Усі обернулися. Перед ними стояв привид князя Корбута-Дмитра Ольгердовича. - Я, власне, хочу проститися - лечу до Балотных Ялін. Там добра компанія - Малы Чалавек, Блакітная Жанчына... А Корецький замок нехай залишиться молоді, вам...
- Дякуємо, - сказали друзі.
- А щодо Чаплинського - не переймайтеся, - сказав князь Корбут. - Що вже буде, то буде.
ЕПІЛОГ
Про Чаплинського пригадали лише за чотири роки. Відв'язали - і він відразу ж поїхав нападати на Суботин. Але було вже пізно: Богдан Зиновій Хмельницький пставив навколо великий мур Made in China - і Чаплинський не зміг перелізти.
Таким чином, Хмельниччини не відбулося.
Тим часом новина про страту трьох друзів по Польщі рознеслася, та багато слави уйняла князю Корецькому, котрий і сам потім вельми жалував. Шляхта впадала у депресію і нічого вже не хотіла - а верхи ще й не могли.
Щоб якось підбадьорити народ, Альбрехт Радзивіл розірвав Люблинську унію і відновив державну незалежність Великого Князівства Литовського. Затвердив бел-чырвона-белы сьцяг, герб Пагоня і гімн: "Мы выйдзем шчыльнымі радамі".
Потім швидко порішав усі проблеми - і приводів для повстань більш не було.
Московія визнала незалежність Сибіру і відпустила Казанське і Астраханське ханства. Московські царі пішли до монастиря, а владу передали демократично обраному Новгородському Вєче. Іслам став толерантним. Євреї асимілювалися. У Америках відмінили рабство. Палестину перетворили на штаб-квартиру ООН. Україну прийняли до Євросоюзу, Білорусь - теж.
Корецький замок став перлиною європейського та світового туризму. Не дивно: у нормальних замках лише по одному привиду у кожному, а тут - аж три!
Тож Гарбовський, Красовська і Тишовський не нудяться - день і ніч лякають туристів. Князь Корбут інколи заходить у гості.
У числених інтерв'ю, привид Красовської пояснює, що саме вона вратувала Украіїну і світ, бо забула відв'язати Чаплинського.
