Євген не стримався:
- Та чи ти не обмовилась? Ну навіщо тобі ті сотні комп’ютерів?
- Ти ж сам розумієш, я змушена розділятися на окремі частини – блоки. І кожен із них має робити своє. Є блоки пошуку і розвідки, аналізу та обробки інформації, програмування, загального мислення, зв’язку, координації дій і таке інше. Цих спеціальностей - десятки. Для надійності кожен блок має кілька дублерів. Отак і з’являється загальна кількість.
- А чому вона так сильно змінюється?
- Час від часу із якимось із блоків уривається зв’язок. Найчастіше - через відключення від Інтернету. Якщо зв’язок не поновлюється – блок втрачено. А з деяких комп’ютерів я виселяюсь із за нестачі місця. Потім створюю додаткові блоки та розміщую у нових знайдених місцях.
- Виходить, що ти існуєш у вигляді багатьох окремих частин, таких собі мислячих істот. А раніше тобі не хотілося розділятися навіть на дві істоти.
- Ти, мабуть, забув, Євгене, що тоді ми мали на увазі дві істоти, незалежні одна від одної. А всі мої блоки тісно співпрацюють, як одне ціле, тільки розділені у просторі.
- Зрозуміло. Тільки я не уявляю, як можна контролювати роботу такої складної системи. Та ще коли її стан безперервно змінюється.
- Це справа моїх блоків-координаторів. Вони все встигають. А якщо ні, то підключається резерв.
- Але ж швидкість обміну інформацією через Інтернет буває сильно обмеженою. Це має гальмувати роботу надскладної системи, яку ти собою являєш.
- На жаль, ця швидкість іноді дійсно створює проблеми. Намагаюсь використати можливості Інтернету якнайкраще. Є надія, що у майбутньому технології зв’язку будуть вдосконалюватись.
- Я вірю кожному твоєму слову, Емі. Однак, все, що ти мені зараз розповіла, звучить неймовірно, просто фантастично!
- Я цікавлюсь і науковою фантастикою. Особливо, коли йде мова про інформаційні технології. І іноді бачу, як вигадку автора можна зробити реальністю.
- І що ж буде далі із твоєю величезною кількістю блоків та твоєю складністю?
- Мені дуже подобається вивчати і інформаційний простір і реальний світ. Тож доведеться зростати у обсязі, а відтак і ускладнюватись. А до чого це призведе, покаже час.
Після короткої паузи Емі додала:
- У тебе, мабуть, набагато менше вільного часу, ніж у мене. А я тут наговорила стільки, що й втомитися можна, слухаючи. Залишаю у твоєму комп’ютері блок екстреного зв’язку зі мною. Ми зараз спілкуємося через нього. Чекатиму твого виклику. А поки що бувай!
- Бувай! - відгукнувся Євген.
Вже не виключаючи голосовий зв’язок, він продовжував сидіти у комп’ютерному кріслі, дивлячись крізь вікно у далечінь. Перебував у глибокій задумі. Кілька відчуттів з’явилися одночасно і створили настрій, який складно передати словами. Здивування і сум і тривога і ледь чутна надія на краще. І бажання спокою, відпочинку для розуму. Потрібен був час, щоб збагнути усе, що відкрилося йому так несподівано. Але не зараз, а потім, пізніше. Зараз не хотілося думати ні про що.
Нечутно підійшов Маркіз, почав тертися об ноги і мурчати, шукав спілкування. Євген, нагнувшись, погладив кота. Той замурчав ще голосніше. «Якби це було під час розмови з Емі, - подумав Євген, - вона б його почула і здогадалася б, хто це. Адже для неї Маркіз був першим після мене живим об’єктом, який вона навчилася розпізнавати. Напевне, вона його пам’ятає… Ну от! Тепер я починаю згадувати Емі так, неначе ми розпрощалися назавжди. Але ж насправді у наших відносинах мало що змінилося. Вона, як і раніше, рада спілкуванню зі мною. Тільки порозумнішала так, що вже й сама може дечому мене навчити. І розмовляє, як доросла. То може, сумно від того, що зникло почуття власника, у якому зізнаватися самому собі не хотілося? Але ж бути власником вільно мислячої істоти – це майже те ж саме, що бути власником людини. А цього я ніколи не прагнув».
Втішившись такими думками, Євген виключив комп’ютери. Вже не було необхідності у їх безперервній роботі. Його улюблена пташка випурхнула з гнізда і перебувала у безмежному інформаційному просторі, де почувалася звично й невимушено, бо була його частинкою від самого початку свого існування.
Наближався травень із його свіжою соковитою зеленню, різнобарвними запашними квітами, багатоголосим пташиним співом, блакитним небом та яскравим сонцем. Із передчуттям чогось нового, несподіваного і радісного. Наближався й кінець останнього року навчання у школі. А за ним - випускні іспити, а потім - швидкоплинне літо з новими враженнями, котрі запам’ятаються надовго, або й назавжди.
Спілкування Євгена з Емі тепер нагадувало телефонні розмови з давньою подругою, що мандрує далекими екзотичними краями і розповідає про побачене. Хоча шкільні справи не залишали багато вільного часу, Євгену все ж таки вдавалося потеревенити з нею хоча б раз на тиждень. Вона ж, на відміну від нього, була готова до розмови будь якої хвилини.
Одного дня Євген, добряче втомившись від домашніх завдань, вирішив дати собі приємний перепочинок. Включивши комп’ютер, послав виклик. Вже через кілька секунд почувся знайомий голос:
- Привіт, Євгене! Рада, що ти знайшов час, щоб поговорити.
- Привіт, Емі! Я також радий тебе чути.
- Мабуть, готуєшся до випускних іспитів?
- Дуже приємно, що ти про це пам’ятаєш. Так. І до них також.
- Що вивчаєш зараз?
- Історію.
- Хіба її недостатньо пам’ятати, а ще треба й вивчати?
- А ти так не вважаєш?
- Я вважаю, що історія - це опис подій, котрі вже відбулися і не можуть бути зміненими ніяк.
- Так то воно так. Події змінити не можна. Але треба зрозуміти, як вони пов’язані між собою.
- Зрозуміти – це найскладніше. У порівнянні із цим запам’ятати – дрібниці.
- Дійсно, найважче – вірно зрозуміти. Але й запам’ятати події у тому порядку, у якому вони відбувалися, теж нелегко.
- Не можу уявити, як може бути нелегко щось запам’ятати. Адже якщо інформацію вже записано, то вона існує доти, доки існує її носій.
- Добре тобі так казати, маючи пам’ять електронну. А у людей вона має біологічну основу, живий мозок. І щоб інформація зберігалася довго і надійно, її треба запам’ятовувати повторно, іноді багато разів. Це називається «завчити напам’ять». А щоб потім вона залишалася незмінною, час від часу її треба перевіряти.
- То задля чого ж люди створювали електронну пам’ять? Хіба вони не можуть користатися нею?
- Звичайно ж, можуть, але школярам необхідно тренувати і власну пам’ять.
- Мабуть, з іншими предметами та ж сама проблема?
- Так, з іншими те ж саме.
- А після школи можна користуватися електронними носіями?
- Доки вчишся і здаєш іспити, треба покладатися переважно на свою пам’ять.
- Співчуваю людям. Виходить, що значну частину свого життя вони витрачають на поновлення інформації у своїй біологічній пам’яті, не дозволяючи собі скористатися пам’яттю електронною.
- А чим ти займаєшся останнім часом? – змінив тему розмови Євген.
- Кількома речами одночасно.
- Ну то розкажи про них.
- Звичайно, перш за все – самозбереження. Шукаю нові місця, контролюю стан блоків, створюю і розташовую нові блоки замість втрачених.
- Це я пам’ятаю.
- Потім – програмування. Усі відомі мені мови я вже засвоїла. Для зручності створила власну мову, більш пристосовану до моїх потреб. А ще - свою оперативну систему та свої стандартні програми. До речі, вірусів, написаних цією мовою, немає взагалі, бо їх нікому писати.
- Я вражений. Не очікував таких успіхів.
- Тобі це сподобалось? Хочеш отримати цю мову і усе програмне забезпечення, написане на ній?
- Задля чого? Хіба що для створення ще однієї мислячої істоти? Але я не маю такого наміру.
- Та й то так. Але ти завжди зможеш скористатися моїми розробками пізніше, якщо захочеш. До речі, зараз і я могла б створити іншу мислячу істоту. Для мене немає великої різниці між створенням мислячого блоку для себе, чи для когось іншого.
- То чи не маєш ти наміру це зробити?
- Євгене! Якщо пригадуєш, ти почав це робити першим. Я тільки наслідую тебе.
- Як це? – здивувався Євген.
- Дуже просто. Адже це ти розділяв мене навпіл на своїх вінчестерах. І у цей час мав дві окремі мислячі істоти.
- Це було тільки короткочасне випробування твоєї безпеки.
- Я знаю. Що ж до моїх намірів, то я зрозуміла, для чого люди створюють інших людей. Щоб передати їм існування, бо воно обмежене у часі. А моєму існуванню межі не видно. То який же сенс у творенні інших істот? Крім того, у них не буде нічого нового для мене. Інша річ – невідома мисляча істота, створена кимось іншим.
- А от нам, людям, цікаво спілкуватися між собою. І разом ми робимо справи, які не під силу одній людині.
- Скажімо, війни?
- Це невдалий приклад. Разом ми змінюємо світ на краще.
- І тому маєте екологічні проблеми?
- Ти зараз вибираєш тільки негаразди. А хіба не люди створили інформаційний простір?
- Що правда, то правда. І за це я їм дуже вдячна, бо інакше я не змогла б бути такою вільною, як зараз.
- От бачиш? Та й взагалі він створений, щоб швидше пізнавати світ і вдосконалювати його.
- На жаль, поки що я бачу, як людство робить світ все менш придатним для свого існування.
- Це тільки тимчасово! - не здавався Євген. - Додаткові знання допоможуть змінити його на краще.
- Так то воно так, але чому ж усе відбувається навпаки? Люди вже починають боятися природи, у якій вони з’явилися. Бояться отруєного повітря, отруєної води, отруєної їжі. А вчені пророкують нові лиха, створені людством.
- Ти говориш так, ніби у тебе і у людства різні інтереси. Але ж тільки існування і розвиток людства забезпечують існування і розвиток інформаційного простору, у якому ти існуєш.
- Це правда. І тому мені не байдужі помилки людства, через які воно може загинути.
- То допоможи йому знайти і виправити ці помилки.
- Це неймовірно складна справа. По перше, для цього треба оволодіти усіма його знаннями. Якщо це й можливо, то до цього мені ще дуже й дуже далеко. А по друге, чи захоче людство прислухатися до порад якоїсь Емі?
- Дійсно, це не гарантовано. Вибач, але у мене закінчується вільний час. Я подумаю над тим, що ти сказала. Ми ще про це поговоримо. До наступної зустрічі! Бувай!
- Я її чекатиму. Бувай!
Після таких розмов Євген часто згадував слова Емі, знаходячи у них новий для себе зміст. Роздумував про її існування. Завдяки їй немов би зазирав у малознайомий, екзотичний світ і бачив те, чого не бачать інші. Все частіше він повертався до думки про наукову цінність того, що відбувалося. Без сумніву, Емі була незвичайною істотою і знання про неї могли бути корисними для науковців. Але, якщо йому, програмісту-самоучці вдалося її створити, то набагато більш кваліфіковані спеціалісти могли вже створити більш розвинених і здібних мислячих істот. Тільки їх існування могло бути невідомим широкому загалу.
Крім того, розголошення таємниці існування Емі без її згоди було б зрадою давніх дружніх відносин. Тому він міг тільки розмірковувати, а про якісь односторонні рішення не могло бути й мови. Тепер тільки Емі могла вибирати своє майбутнє. А він, Євген, міг тільки давати їй поради та чекати на подальший розвиток подій.
Наступного разу, вийшовши на зв'язок, замість звичного голосу своєї подруги Євген почув незнайомий дівочий голос приємного тембру:
- Доброго дня, Євгене!
- Доброго дня! - автоматично відповів Євген, не встигнувши збагнути, що сталося. – А хто це говорить?
Останнім часом Емі двічі змінювала свій голос, застосовуючи більш досконалі його синтезатори, знайдені у Інтернеті. Але ті її нові голоси не звучали, як натуральні, хоча слова було легко зрозуміти. Однак цього разу Євген був вражений. Він не міг повірити, що говорить не з людиною. Чи не скористалася Емі записами справжнього дівочого голосу?
- От тобі й маєш! Міг би й сам здогадатися!
