Водою крізь пальці стікали дні, залишаючи по собі постійно новий, але завжди мокрий слід віджитих митей. Він йшов ніколи не зупиняючись, незважаючи на пустельний вітер, тропічну зливу та арктичні буревії. Він йшов не зменшуючи темпу, не звертаючи з дороги, не задкуючи перед невідомим. Мільйонами пензлів обмальовували вітри чоло його борознистими зморшками. А він все йшов не вірячи в нічого, окрім дороги.
Дорога повинна була закінчитися над обривом. Кам’яною смертю повинна була завершитись його подорож… І цього він жадав найдужче. Не спішив, але й не спинявся на перепочинок, не шукав альтернатив. Він знав, що швидше рано, аніж пізно, досягне своєї цілі. Без віри й спокути покине цей світ, наважившись нарешті полетіти без крил.
Проте ще задовго до обриву, тоді, коли найменше на це сподівався, дорога стала зовсім іншою. Раніше вона повністю належала йому, тепер довелося ділити її з незнайомкою. Хто зна, чи вони йшли до тих же самих скель, проте зараз у них була одна вузенька стежка на двох.
Подорож втратила свій бувалий спокі й. Балакуча незнайомка постійно відволікала його увагу від горизонту. Вона розповідала чудернацькі байки, ловила дощові краплини губами, танцювала як сходило сонце. Багато дивного було в її поведінці.
Понад усе на світі він любив тишу. Але беззвуччя, в якому так кохався до її приходу, зникло з першим кроком пліч-о-пліч. Вона не просто йшла поряд. Вона не давала йому думати. Його переконання розчинялися в її сміхові, його ціль губилася поміж її історій, його суворий погляд позбувався мудрості під тиском її присутності. Він вже не слідував звичному темпові, міг зупинитися, завернути з піщаної стежки в росянисту траву, і навіть повернутися назад, щоб нарвати їй квітів…
Подорож до кам’яної смерті тривала десятиліттями, але ніколи він не забував куди йде. Ніколи не відмовлявся від кінцевої мети, ніколи не сумнівався, не радів і не плакав від того, що мінялися пори року, залишалися за спиною континенти.
Надто теплою була її усмішка, надто м'яким слово, надто ніжним погляд. Його мудрість розбивалася на друзки, танула й випаровувалася, навіки зникаючи у невідомому напрямку. І він був від того лише щасливий.
Одного дня він повністю відрікся від того, в що так довго вірив. В нього виросли крила, але він вже не хотів літати. Крило потрібно було йому для того, щоб обіймати її, ховати від вітру, берегти від злив, від спек, від холоду…
Миля за милею невблаганно мов час збігала під ногами. Витоптані стежки, непролазні хащі, трояндові долини, сумовиті пустелі мали значення лише тому, що їх можна було минати тримаючись за руки.
Щовечора вона засинала під його крилом, що берегло її від всіх негод. А вранці прокидалася разом із сонцем, блукала місцевістю, доки він спав, і мріяла про щось своє.
Коли відкрив того дня очі, її, як і завше, не було поблизу. По звичці взявся вигукувати її ім’я. Не відповідала. Вирішив побродити долиною. Можливо заснула десь в траві. Шукав її, та не знаходив. Щоразу робив все більше коло, аж поки… не наткнувся на обрив…М’яке трав’яне покривало несподівано закінчилося безоднею, помережаною стрімкими спусками та гострими скелями…
