У суботу, 26 травня поточного року, улючани, їх нащадки та українці з
поближніх сіл і містечок у черговий раз прибули відзначити роковини
спалення такого гарного і свідомого свого українства села. Нагадаю, що
у 1946 році в Свято Вознесіння Господнього прийшло польське військо з
ворожо наставленим населенням околишніх польських сіл і спалили Улюч.
Так хочеться, щоб про це знав НАШ народ в Україні і на поселеннях, яка
зустріла доля тих, які ставали в обороні українства тих НАШИХ етнічних
земель. Скажімо, що у квітні того ж року минуло 65 років, коли то
польська влада ввела ганебну для себе і жорстоку для нашого народу
Акцію "Вісла". Знаймо про це і не забуваймо.
Нині знов біля дороги зарослої бур'яном і хащами , що веде до
каплички в Грушівці, зупинилося десь біля двадцяти машин з людьми з
усіх усюд Польщі. Сказати треба живим, що навкруги тут, де ростуть ті
хащі, до закінчення Другої Світової Війни стояли хати, росли і цвіли
сади, і було поле, яке дарило хлібом НАШ мирний народ. Нині можна
побачити серед тих, які приїхали, щоб відзначити ці трагічні для нас
роковини, були також нащадки улючан з України, а точніше з
Івано-Франківщини, де у 1945 році були переселені українці з Улюча. І
хоч села, бувшого села, майже нема, все таки його діти приїжджають на
своє рідне хоч один раз у році, щоб бути разом зі своїми
односельчанами і віддати шану померлим, вбитим і замученим з сіл
Грушівка і Улюч. Всіх нас єднала молитва. Щира молитва.
Тут я навмисно вжив слів ЄДНАЛА МОЛИТВА. Бо знов разом при капличці в
Грушівці молилися вірні зі своїми душпастирями двох НАШИХ Церков:
Греко-католицької і Православної . Біля каплички стояли люди з
хоругвами, на яких вишито хрестиком святих НАШОГО народу - святу
княгиню Ольгу і святого князя Володимира. Молебень за душі синів і
дочок тих земель на переміну вели отці: отець митрат Іван Антонович з
Православної Церкви у Сяноці і отець парох з Гломчи, села що напроти
Улюча за Сяном, Роман Килик. На закінчення, після молитовного
відзначення того гіркого свята отці у своєму слові приблизили роки
трагічної минувшини тих земель. Ще нагадаю, що прибуло багато родин зі
своїми малими дітьми. Це тішить. Це говорить, що наше Я не пропаде.
Коли люди молилися, почав іти теплий, весняний дощ. Кругом ішла думка,
що мабуть і НЕБО захотіло заплакати над душами нашої рідної землі...
Далі всі громадно перейшли або переїхали на площу, де стояла нова
церква в Улючі, яку за дозволом бувшої польської влади було розібрано.
І там знов всі разом молилися. Молитви і церковні співи хористів з
церков в Гломчи і Сянока ЄДНАЛИ усіх, бо вони і Православні і
Греко-католицькі. Всі бо ці пісні НАШІ.
Тут з гарним і мудрим словом до присутніх промовив отець Роман Килик.
Сказав він між іншими, що коли б не ця ганебна Акція "Вісла" , то нині
нас тут було б багато і всі ми молилися б в церкві, яку зруйнував брат
тої самої віри. На прицерковній площі разом з нами молився війт і
секретар з Гміни в Дідні, які є нині господарями тих земель. За
присутність і спільну молитву подякував усім гостям отець Роман. Щиру
подяку висловив Панству Холявкам і Панству Шулям, які від перших
з'їздів є головними організаторами Свята в Улючі. З розритої при
церковної площі на Улюцьку Ватру запросили вищезгадані , де
приготовлено почастунок. Був теплий чай і кава. Була ковбаска, яку
треба було тільки наложити на кийок і пекти на вогнищі біля Сяну.
Всі гарно гостилися і обіцяли через рік приїхати на чергові
святкування до рідного Улюча що над Сяном. Я впевнений, що Свято в
Улючі тривало до пізних годин ночі, а продовженням його мала бути
Свята Літургія в старовинній церковці Улюча, що на горі Дубник (у 2010
році відзначено її 500 річчя). Службу Божу мав очолити парох з Гломчі
отець Роман Килик. На жаль, мені треба було в суботу перед ніччю їхати
у Вроцлав, щоб там молитися на Святій Архієрейській Службі Божій, яку
очолював Патріарх Української Греко - Католицької Церкви Преосвященний
Святослав.
Унизу приєдную свойого вірша присвяченого подіям з минулого.
Жили ми в себе від століть,
Завжди старчило нам свойого,
Село, де рідне наше спить,
Спалив сусід ось з-за дороги.
Молився, з нами святкував,
Ішов з батьками в одну школу,
Той самий вчитель їх навчав,
Той час не вернеться ніколи.
Чому так діється, скажіть?
Що той, з яким жили як браття,
У сорок шостім навесні
Прийшов з вогнем у Підкарпаття.
Прийшов з мечем, а не з хрестом,
Щоб Улюч наш спалити,
Щоб Сян не бачив з нас ніхто,
Щоб рідного лишити.
Та не спинити Сяну плин,
І не спалити пам'ять, звісно...
Гіркий цей спогад, як полин,
Про те, ім'я котрому - "Вісла".
