Того вечора ми вечеряли вдвох. Ми завжди вечеряємо вдвох - Макс і я, його Друг. Друг не в тому сенсі, що приятель, хоча ми з Максом найкращі приятелі у світі, це факт. Навіть не приятелі, а друзі, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Але до того ж я так звусь - Друг. Не Дружок, затямте собі, бо я не якесь там кудлате створіння з різнокольоровими вухами, а лабрадор. Великий собака із гладенькою шерстю чудового кремового відтінку.... Перепрошую, щось я розбазікався. Я ж не про себе, а про свого хазяїна хотів розповісти.
Ми з Максом живемо вдвох. Раніше ми жили втрьох, не в цьому будинку з жахливим ліфтом, що клацає дверима наче капкан, і треба сидіти тихенько, поки він розгойдується, тремтить і виє. Не можна підвивати, хоч як би не хотілося. Ні, ми мешкали в будинку зі справжнім подвір’ям. На цьому подвір’ї скільки завгодно м’якої чорної землі й лоскітної зеленої трави. Там можна гуляти самому, без Макса, поки їсти не покличуть. Тільки через паркан не переплигувати, і не гавкати голосно на метеликів і птахів.
Але тут мені подобається більше. Бо тут Макс веселий. Ну, хай не такий веселий, але спокійний. Не дратується, і думки в нього линуть потічком, а не снують замкненим колом. Ми, лабрадори, читаємо все те по очах.
От не розумію, чому люди не можуть жити вдвох зі своїм собакою? Тобто, Макс, здається, не проти, а його мама, коли приходить нас навідувати, обов’язково почне своєї:
- Максимку, довго будеш одинакувати? На твоїй колишній світ не зав’язаний. Не в одне віконце світить сонце. Тобі рано на собі хрест ставити! І на нас із батьком теж! Коли ж ми онуків дочекаємося бавити, якщо ти зі своїм собацюрою будеш у чотирьох стінах сидіти як той анахорет, прости Боже, що скажеш!!!
Отут я не згодний. По-перше, якщо «із собацюрою» - то вже не одинакувати, а хоча б двійкувати, чи що... По-друге, як я вам уже доповідав, я не собацюра, цуцик, гавкун, бровко чи рябко, а лабрадор на ім’я Друг.
Я на Максову маму не ображаюся - вона мені гостинця приносить, і по спині гладить, і грається - кидає м’ячик, а я назад у зубах тягну. Тільки тепер у нас не дуже багато місця, аби ловити м’ячика. Стіл із комп’ютером, крісло, диван, книжкова шафа, мій килимок, а далі коридорчик і кухонька з моєю мискою та холодильником. Усе. Зате ми з Максом ніколи не сваримося. Бо ми обидва - добрі. А та, третя, що жила з нами в нашому колишньому будинку, була лиха. Я це відразу помітив, коли Макс її нащось привів до нас. Вона, звісно, прикидалася тихою та лагідною. Але ж лихих відразу чути - і по рухах, і по запаху, і по зіницях. Ну, це ми, лабрадори, знаємо, а ви, люди, хоч як не зрозумієте.
Я натякав Максові, як міг, - гарчав, робив вигляд, що вкушу третю за литку, навіть від їжі відмовлявся... удавався до надзвичайних заходів. Та він тільки після того, як одного вечора приволік її на руках, у білій сукні, довжелезний хвіст якої так спокусливо теліпався підлогою, що я трохи...той... вчепився зубами, став розуміти, що то за одна.
То ж ми з ним за нашим колишнім будиночком і за товариством таким не жалкуємо. Нам добре й тут, аби вдвох. Ото десь так Макс мамі й відказує.
От і того вечора я вже вичистив свою миску, і саме допомагав Максові впоратися з його порцією, коли дзвінок на наших дверях задзеленчав наче сказився. Макс аж підскочив на своєму стільці, а я двічі чи тричі гавкнув, хоча зазвичай цього не роблю, бо так чинять тільки невиховані собаки. Макс кинувся відчиняти - потім він казав, що був упевнений, що в будинку пожежа, і вже кмітив, як стягти із сьомого поверху сходами мене та комп’ютер за одну ходку. Я побіг за ним.
До нашого помешкання влетіла жіночка, мабуть, наша сусідка, бо від неї тхнуло, як і від нас, тією жахливою зеленою фарбою, що нею нещодавно навіщось вимазали стіни в нашому під’їзді. Максу ще довелося відчищати пляму зі своїх штанів та з мого хвоста.
- Є в домі чоловіки?! - волала вона несамовито. - Це не до мене, - подумав я, але відчайдушний зойк: «Рятуйте!!!» змусив мене просунути носа між Максовими колінами й подати голос. Бо ви, може, і не знаєте, а ми, лабрадори, - фахові рятівники. Ні, ми можемо, якщо треба, працювати й пастушим собакою, і мисливським, і диванним - я, наприклад, останнє найбільш поважаю, але рятувати - то наше все. Але Максові довелося заступити мене собою, бо ця жінка, побачивши мене, навіть на мить припинила репетувати. А тоді залементувала ще відчайдушніше.
- Пацюк! Пацюк! - вигукувала вона. - Просто біля моїх дверей! Скоріше! Його треба вбити! Він усіх покусає! Забіжить до квартири! Наплодить малих! Заразить чумою! Скоріше! Ви ж чоловік!! Рятуйте!!!
Ми з Максом ані з ким не конфліктуємо. Лабрадори всі ласкаві й сумирні, а мій хазяїн - дивак серед людей. Він рушником мух з вікна виганяє, бо йому шкода дивитися, як ті б’ються в шибку. Але оскільки пані раз у раз повторювала магічну формулу: «Ви ж чоловік!», йому нічого не лишалося, як знехотя взяти швабру та й почвалати на дев’ятий поверх, бо саме там, як стверджувала жінка, робив бешкет величезний, плодючий мов китаєць пацючище, здатний прорити хід крізь будь-які броньовані двері сталевими пазурами. Очі в нього палали пекельним полум’ям, міріади бліх скакали його волохатою спиною, і кожна з них переносила сибірську язву, проказу, а також пташиний і свинячий грип разом узяті. Мені аж самому моторошно стало, як я все те почув.
Пані радо б зачекала тут, але я видався їй не набагато кращим за того пацюка - я це зрозумів із того, як вона уставила на мене лупаті очі. І вона стала потихеньку скрадатися східцями вгору, за Максом. Я визирав крізь прочинені двері. Раптом з восьмого поверху долетів її несамовитий вереск, а тоді тупіт, що наближався. Тупали в шість лап. Я позадкував, але й із глибини коридору розгледів сірого пацючка, який стелився східцями долу, обнюхуючи все на своєму шляху цікавим довгим носиком. За ним біг, перестрибуючи через сходинки, Макс і непереконливо махав шваброю в повітрі. Пацюк було хотів метнутися в наші двері, але тут помітив мене - Друга, Охоронця, Вартового, зробив крутий віраж, як ото робить Макс, коли ми з ним їздимо кататися на лижвах, і чкурнув собі далі. Макс за ним.
Я наставив вуха, чекаючи на гупання дверей - ясно, що мій хазяїн погнав звірятко на вулицю, аби врятувати від тієї істерички. Але нічого не почув. Тільки загув ліфт і незабаром із нього вийшов, відхекуючись, Макс.
- Пішли доїдати? - подав я хазяїну знак хвостом. Але спокійно довечеряти нам того вечора не судилося. Пані з дев’ятого поверху намалювалася знову. Вона встигла переодягтися в сукню, ще барвистішу, ніж її шовковий халат, і хильнути валер’янки. Максові довелося запросити її на кухню й заспокоювати чаєм із маминими пиріжками. Чесно кажучи, я сам на них розраховував. Але скільки не дивився виразно на ту пані, вона так і не схотіла зрозуміти, що їсть мій пиріг.
Макс докладно розповів, як він нажахав пацючару, і вигнав на вулицю, і гнав через усе подвір’я, доки той не вискочив на проспект, і десь там навіки загубився серед тролейбусів і таксі. «Ви мене врятували!», «Ось що значить справжній чоловік!» - повторила сусідка разів сто, я аж позіхнув з підвиванням, не втримався.
Коли ми нарешті позбулися непроханої гості, був час прогулянки. Радісно махаючи хвостом, я дивився, як Макс бере ошийник та поводок. Це такий порядок. От тільки навіщо він взяв із собою шматок хліба? Якби взимку, то ясно - горобців годувати, але ж літо! А морквину нащо?!
На першому поверсі хазяїн затримався біля поштових скриньок. Але не став брати пошту, а присів і тихенько посвистів. Я нашорошив вуха - наче десь щось шкребеться... чи хтось? Макс навіщось просунув хліб та моркву до невеличкого проламу в стіні, просто над підлогою. А мені байдуже - моркву я не їм, і хліб теж.
Але, коли наступного ранку хазяїн прихопив із собою на прогулянку кусень сиру, я розхвилювався. На прогулянці Макс мене не годує. Ми бігаємо, обнюхуємося з іншими собаками - тобто, я обнюхуюсь, а Макс про щось розмовляє з їхніми людьми.
Я наче у воду дивився: Макс знову присів навпочіпки біля поштових скриньок і, присвистуючи, накришив біля отвору в стіні чудового смачного сиру. А коли ми поверталися з прогулянки, сиру вже не було. Я сунув до отвору лапу, аби пошукати, але Макс відтягнув мене за ошийника.
Довелося ображатися півгодини, не менше - мені аж набридло лежати, уклавши голову на витягнуті лапи, дивитися в нікуди й голосно зітхати. Але коли Макс сів поруч, поклав мені руку на голову й усе розповів, я йому пробачив.
... Минув тиждень, а пацюк і не збирався шукати собі іншу схованку замість тієї діри в стіні, під поштовими скриньками, куди він чкурнув від Макса, коли той випроваджував його на вулицю. Макс сподівався, що діра сполучається з підпіллям, і пацючок знайде шлях до притаманних його роду місць перебування. Але цього все не ставалося.
- Розумієш, Друже, він опинився в пастці, - казав Макс, щодня підкидаючи до діри то печиво, то шматок сальця. - Якщо вилізе, його хтось приб’є. А не вилізе - загине з голоду. Мені здається, він домашній пацюк. Жив собі в когось вдома, горя не знав, а тоді загубився... Було б мені його спіймати, та й взяти до себе. Так його Анжела так налякала вереском, що він у руки не дався, чкурнув світ за очі! І ось тепер маєш.
Я забув вам сказати, що ту чмару з дев’ятого поверху звати Анжела. Вона, на щастя, більше на наші пироги не зазіхала, але взяла моду при зустрічі з Максом розквітати й щебетати. Якби я не гарчав, так вона б і на шию йому кинулася.
Невдовзі ми з Максом працювали в гаражі. Тепер, коли в нас немає свого садочка, Макс бере мене із собою, коли йде поратися з машиною. Мені можна бігати навколо, лежати на теплому асфальті, дружити з Максовими сусідами - це гарні люди. Приносять з собою пиво й п’ють його разом з Максом. Особисто я чіпси й горішки не люблю, їм тільки з респекту, але там й ковбаска перепадає. Того дня Макс не став пити пива, ми мали їхати поздоровляти маму із днем народження. Але ж я не за кермом, то від частування не відмовлявся, відбувався за двох.
Нам треба було заскочити додому за подарунком. Я його обнюхав, то знав, що там шоколадні цукерки - розумний і корисний дарунок, як на мене. Я аж облизнувся, як згадав про нього. Макс припаркував машину просто біля під’їзду й запитав: - Посидиш тут, поки я нагору злітаю?
- М-мм-мм - у-у-у, - відповів я й зробив нещасні очі. Я не люблю лишатися сам, чекаючи на Макса. Мені стає так страшно, наче він більше не прийде. Звісно, він завжди приходить, але нащо зайвий раз терпіти такі тортури?!
- Ну, ходімо разом, тільки швидко, - погодився Макс. - Я вмиюся й по тобі щіткою пройдуся, а то в тебе у хвості риб’яча луска.
У під’їзді було темно. Макс, як не поспішав, а все ж таки нахилився до щілини в стіні й стиха посвистів. Звідти висунувся вже знайомий мені цікавий носик, а ще вуса.
- Тихо будь, Друже, - шепнув мені хазяїн. Наче я дурний, не розумію. Я завмер із піднятою лапою. Мабуть, пацючок занудився без товариства, а ми йому були знайомі. Хоч там як, а він довірливо тикнувся Максові в черевик, а Макс почухав його між вушками.
- Підеш до нас жити, приятелю? - спитав Макс, обережно беручи пацючка. Той спокійно сидів у нього на долоні. Макс посадив його до кишені куртки, він визирнув звідти, а тоді сховався в кишеню з головою. Ще б пак! Адже звідти приємно пахло печивом і сиром.
Ми зробили було крок до ліфту, як раптом Макс помітив, що в нашій поштовій скриньці щось біліє. Ще й куточок нагору стирчить. Він вхопився пальцями за той куточок, аби видобути лист чи що там, але той слизнув усередину. Макс запустив услід за ним пальці, ухопив... підтягнув... знову упустив... Видовжуючи пальці, аби вхопити здобич наче пінцетом, Макс просунув руку глибше, і раптом вона легко ковзнула всередину аж по зап'ясток.
- Та шотаке... хай йому грець... , - вертів та смикав рукою Макс. Обличчя його побуряковіло. Збоку виглядало так, наче хазяїна вхопив й не пускає якийсь зловмисник, і я відчув як у мене на зашийку стовбурчиться шерсть і в горлі наростає глибокий рик.
- Тихо, Пацьку спугнеш, - кинув мені хазяїн. Я сів на хвіст.
Протягом наступних десяти хвилин хазяїн навперемін обшарював вільною рукою кишені в пошуках ключів і чесав Пацьку поміж вушками, занурюючи його назад до куртки, коли той висовувався надто далеко. Він не припиняв коментувати свої дії, і я був у курсі того, що відбувалося.
- Ключі в машині забув... і телефон там, на зарядці стоїть. Осьо, маю ключі від машини - так вони ж електронні ... як ними в біса відкриєш! А ну ще спробувати руку смикнути... якщо отак повернути... ой-ой... боляче... це ж треба! Ззовні гладенькі краї у вічка... а зсередини як пилка гострі... трясця його матері, хто таке виготовив!! І нащо я поліз за тим папірцем?! Листів нам з тобою не пишуть... грошових переказів не надсилають... Мабуть, квитанція... чи знову виклик до суду... хоча що в нас ще можна відсудити? І як на те немає ані цвяшка, ані шпильки, щоб замок зламати...
Я кахикнув і загупав хвостом по підлозі, аби хазяїн відчував, що я з ним.
- І чому я тебе не навчив машину відкривати, - бідкався Макс. - Зараз приніс би мені ключі з бардачка. А тепер маємо чекати, коли хтось буде йти.
Я тоненько заскавулів, показуючи, що така перспектива не видається мені надто радісною. Якби застрягнути на зворотному шляху, із цукерками, то ще б нічого, а так - облом.
- А й то, - погодився з моєю оцінкою хазяїн, - кому тут зараз ходити? Діти в школі, батьки - на роботі. А бабця до магазину почвалає, побачить грабіжника, ще до міліції зателефонує! Ми з тобою новенькі, нас ніхто не знає. Хіба сусіди під нами, що ми їх затопили, пам’ятаєш? Але чи кинуться вони нас рятувати, це питання…
Цієї миті десь нагорі гупнули двері й східцями задріботіли кроки.
- Сусіде, послухайте! - стрепенувся Макс. Але мініатюрна людинка, навіть не подивившись у наш бік, миттю перетнула під’їзд і зникла на вулиці.
- Китаєць, - зітхнув Макс. - Тут пів будинку китайців. А, може, в’єтнамців... Араба вчора бачив. Може, вони нашої мови не розуміють? Ти, Друже, про всяк випадок, як ще один з’явиться, гавкни по-іноземному, отак: «Бау-вау!», ясно?
Макс жартує. Ми, собаки, усі розмовляємо однією мовою. На прогулянці я бігаю разом з ірландським сетером, кавказькою вівчаркою та французьким бульдогом, і ми чудово розуміємо один одного. Та я й без іноземного гавкоту знаю, що мені робити. Тепер хто з’явиться, вчеплюся в штани зубами й не відпущу, поки не порятує мого хазяїна - о як!
Хвилини волоклися так повільно, що я став заздрити пацюку, що, мабуть, звернувся клубочком у кишені й сопе собі у дві дірочки, бо давно вже не висовувався. Я ж мав бути насторожі й пильнувати, а пильнувати не було на кого, навіть мухи не літали.
А тоді двері з вулиці розчинилися, впустивши світло, шум і свіжий вітрець. До нас наближалася людина. Вона не бачила нас у темряві. Застережливо гавкнувши, я ледве встиг відсмикнути лапу з-під її гострого як цвях каблука. Так і знав, що вона заверещить мов чмелена. Бо це була Анжела-пацюконенависниця власною персоною.
Але як же вона кинулася рятувати Макса, коли второпала, що це він! Вчепилася йому в руку як обценьками й ну смикати, не слухаючи його протестів. Я вже думав, що доведеться її відтягати зубами. Нарешті вона припинила кудахкати: « Це ж треба! Який жах!» і навіть: «Не хвилюйтеся! Я з вами!!», взяла ключі від машини, які Макс совав їй до рук з самого початку, і поволоклася на вулицю, до нашої машини. Я хотів було побігти за нею, простежити що та як, але Макс мене зупинив.
На превелике диво, вона впоралася - притягла потрібні ключі, і Макс нарешті відімкнув скриньку та визволив руку, розпухлу, вкриту подряпинами, на яких виступала кров.
- Треба обробити руку!, - заявила Анжела. - Не сперечайтеся, я лікар! У вас удома аптечка є? А краще піднімемося до мене!
Макс запевняв, що ми впораємося, а рятування відсвяткуємо іншим разом, бо ми запізнюємося до батьків. Але Анжела не припиняла талдичити: «Ви врятували мене, тепер моя черга», і виперлася з ліфта на нашому поверсі, не слухаючи на Максові заперечення.
Кинувши куртку на крісло, Макс заскочив до ванної по зеленку, а я залишився з Анжелою, пильнувати. Не подобалося мені, як вона походжала нашою кімнатою, роздивлялася, наче приміряла до себе. Ця Анжела не була такою лихою як наша колишня третя... тут щось інше...
- Вона просто дурна як пень, - попрацювавши як слід носом, зробив я висновок. Треба було рятувати від неї Макса. Нам ще дурепи не вистачало! Макс у мене розумний. Він щось таке на комп’ютері працює, що якби тільки захотів, ми б із ним їли на золотих тарілках, - так каже його батько. Як на мене, то дурня - мені й моя сталева миска до вподоби. Аби м’ясця більше клали. Але навіть дуже розумний чоловік стає дурнуватим, коли йдеться про жінок. От у цієї, наприклад, довга шерсть на голові аж виблискує золотом - фарбована, між іншим. Хтозна, Максові це може сподобатися. Мене ж, наприклад, анітрохи не обходило, якого кольору була шорстка в тієї лягавої, що я на тому тижні, зірвавшись з повідка, ... той... але перепрошую, це особисте, і тут ні до чого.
А ця Анжела вже звільнила краєчок столу, пересунувши книжки, чашки, і мишку комп’ютерну, яку навіть мені ганяти носом заборонено. Тоді погляд її впав на куртку, що звісилася мало не до підлоги. Взяла й стала вертіти головою - куди б її повісити.
- Хазяйнує, - подумав я. – Час кусати, а то буде пізно.
Та діяти мені не довелося. Саме цієї миті Пацька прокинувся й вирішив подивитися, чого це його затишна спаленька розгойдується в повітрі. Він висунув з кишені носа, а тоді й сам вибрався назовні, та й побіг рукавом...
Ой, леле, що тут скоїлося! Та навіжена шварнула курткою об підлогу й ну її товкти ногами, з таким виском, як ото електродриль у нас у гаражі. Звісно, я не міг такого подарувати й вчепився їй у спідницю. Макс прибіг із відкритим слоїком із зеленкою й, побачивши цю картину, впустив його. - Припиніть негайно, - заволав він, не знаю до кого. Але рятувати він став найперше пацюка. А Анжелу й взагалі рятувати не став. Виставив за двері, та й по всьому.
... Ми їхали до ветклініки, - я, Макс, і непритомний Пацька в коробці з-під взуття, викладеній ватою. Макс подзвонив мамі, що ми затримуємося. Я сидів на задньому сидінні. Поруч лежав пакунок із цукерками, та я на них навіть і носом не поводив. Я розумію, коли хазяїн стурбований. Я навіть забув боятися, щоб мені, бува, не зробили щеплення - вони в цій клініці полюбляють накинутися на собаку та й штрикнути. Кожного разу таке буває, як ми з Максом до них завітаємо.
... З того дня минуло вже багато часу. Ми відгуляли різнокольоровим листям, калюжами, снігом, струмками і знову гуляємо зеленою травичкою - от скільки часу минуло. Наразі ми мешкаємо вп’ятьох. Порахуйте самі: ми з Максом, Пацька, і Оксана з Віником. Віник це не той віник, що ви подумали, а папужка на ім’я Веніамін. Ми всі перезнайомилися того дня у ветклініці. Ну не зовсім усі, бо Пацька ж був непритомний. У нього був шок, сказав лікар. А щеплення мені робити не став. Зробив за два дні, коли ми знову його навідали - і мені, і Пацьці. І Оксана знову була там із Віником у клітці. А я знав, що вона буде. Чув, як вони з Максом домовлялися телефоном, о котрій там зустрітися. А тоді вони стали зустрічатися не в лікаря, а в нас удома. Я був не проти - бо, по перше, Оксана не дурна й не лиха, а по-друге, від того лікаря краще триматися подалі.
А з Віником і Пацькою ми заприятелювали. Макс, хоч як, а на прогулянку тільки зі мною ходить. Ну ще Оксану інколи беремо. А папужка та щурик - то кімнатні істоти. Вони теж добрі й розумні, тому прийшлися до нашого товариства. Пацька любить спати в мене під боком, а Віник чистить мені пір’я... тьху ти, шерсть... дзьобом.
Батько більше не сварить Макса, бо той взявся за розум, як належить чоловікові, і заробляє купу грошей. І в нас тепер знову скоро буде будиночок. Особисто мені й тут добре, але Макс каже, що нам тут стане тіснувато, бо в нас незабаром з’явиться хтось шостий. Не знаю, кого вони ще вирішили придбати. Але Максова мама почувається щасливою й теж більше Максові не нарікає.
