Багато міських жителів мріють жити в селі, а я ось живу. Як вийшли на пенсію, ми з чоловіком покинули гамірливе місто, переселились на лоно природи, “в приют спокойствия, трудов и вдохновенья”, як сказав поет.
Сільське життя мені по душі. Тут і повітря чисте, і солодкий сон ночами.
Пенсії заробили мізерні - господарство в селі завели велике: коня Козачка, корову Ласуню, козу Зойку, індичат, курей, кабанчиків, пасіку, двох собак Тимку і Динго та кішку Муську.
Господарство - ой-ой-ой, а рук - чотири. Треба всьому дати лад: нагодувати, напоїти, накосити трави, подоїть Ласуню, Зойку, почистить станки, сіна, дров заготувати на зиму...
Зранку, тільки світає, прокидаємося і руками за голови хапаємось: кінь ірже, корова мукає, півні на різні голоси ку-ку-рі-ку співають, кабанчики в хліві хрюкають, собаки гавкають, кішка мяукає - всі просять їсти й пити.
І розпочинається у нас ранкова зарядка: раз-два - туди-сюди, раз-два - туди-сюди - пробіжка із хати в сінник, із сінника в хлів, із хліва в комору, із комори у господарський двір. Дою Ласуню, Зойку, чоловік чистить станки, косить траву, годує всіх мешканців господарства. Все йде по суворо встановленому розпорядку.
Ось уже всіх нагодували і напоїли. Тваринний світ мовчить. Козачка і Зойку вивели за город, прив’язали - нехай пасуться. Вони в нас самостійні. Птицю на царину вигнали - тут простір, раніше була велика ферма колгоспу-мільйонера, а сьогодні все розібрали до цеглинки і виросли за роки незалежності розкішні плантації бузини. Восени ягід тьма-тьмуща.
У нас привілля на околиці: направо – ліс, луки, поля, наліво - ліс, поля, а в центрі - озеро, обрамлене намистом беріз, осик, дубів, кленів, горішника, акації. Коли акація цвіте - пахощі розносяться по всій околиці.
Після ранкової зарядки у мене, як завжди, водні процедури. Відганяю Ласуню на пасовище і до озера. Рибалки сидять на березі у куфайках, чоботях, а я, скинувши з себе одяг, пірнаю у воду. Вода прохолодна, а навколо тиша. І раптом сплеск великого карася, другого, третього - грають. Здригнулось дзеркальне плесо, засміялось озеро і знову тиша. А якщо повернути ледь вправо - можна і водички ковтнуть джерельної, чистої, дзвінкої у Свяченій. А сонце уже грає, переливається, на душі спокій і якась світла радість.
Водні процедури закінчені. Додому іду стежкою, скорочуючи шлях. Всі трави від роси срібні. Все миготить і блищить. Радість свіжого ранку п’ю всією душею, набираючись сил на весь день.
А тепер сніданок. На столі у нас є все своє, не куплене в магазині чи на ринку: і свіже молочко з пінкою, вершки, кислячок, м’ясо й сало, мед натуральний без цукру, яйця з жовтками, як сонечко, вареники з сиром і сметаною, борщ з м’ясом, свіжоспечений домашній хліб, березовий сік, настояний на ячмені, чай із палісадника - листя м’яти, меліси, душиці, смородини, малини, вишні. Аромат - на всю кухню.
Після сніданку мене чекає город - 35 соток. Прополка картоплі, кукурудзи, гороху, соняхів, помідорів, огірків, капусти, моркви… - роботи на все літо. Життя в селі для трудівника - лінивому тут робити немає чого.
А помічниця у мене на весь день кішка Муська. Ляже де-небудь поруч в затінку, і я не одна. Перемовляюсь з нею. А то присяду на межу, на зелененьку травичку, Муську візьму на руки і відпочиваєм, розмовляючи. Вона у нас на особливому, привілейованому становищі. Улюблениця. Перший шматочок м’яса - їй, парне молоко, сир - їй… Тішить нас своїм мяуканням, муркотінням і дивною красою. Треба ж так природа подбала: зеленоока, з білим комірцем і таким же хвостиком, а сама сіра. Дивовижна витонченість. У будинку всі закутки пере¬вірить. І на піч загляне, чи все там в порядку. А тоді лягає на свій килимок, де її кошенята Пушок і Рижик. Вона їх годує, грається, охороняє і уже виводить на полювання.
А як вона їх захищає від сусідського кота Кузьки - це видовище! У Муськи й справді бійцівський характер. Стане перед котом, наїжачившись, шипить, готова в будь-яку секунду кинуться в атаку. Рішуча й смілива. В такі хвилини страшніше Муськи звіра немає. Перед таким натиском кіт Кузька здається і йде до себе додому, а Муська-переможниця - до своїх кошенят. Цим імпровізоване видовище, зазвичай, і закінчується.
Муська розумна, акуратна. Вона розуміє наше кожне слово, відповідаючи на нього своїх «мя-у». Її кмітливість вражаюча. А коли я з нею граюся - радість і емоції пере¬пов¬нюють її кошаче серце. Вона то плигає, то, виляючи хвостом і вигинаючись, старається торкнутися моїх ніг і рук, висловлюючи своє захоплення. А то ляже на соняч¬ному ганку і блаженно мружиться, приймаючи різні пози: то повернеться на спину, то на бочок, витягнувши лапки, і все це з якоюсь особливою котячою гідністю.
І мисливець вона першокласний. Присяде у коморі, затаївшись, чекаючи на свою здобич. А потім стрімкий стрибок - і мишка в зубах. Спіймає її і розпочинається гра в кішки-мишки. Вимучить її, награвшись, і з’їсть. Цікаво спостерігати за її грою - домашній цирк, безкоштовний.
Одначе Муська буває і непередбачувана: то ласкава, добра, мила, то чомусь починає обурюватися, голосно муркотіти, пазурами чіплятися за руки й ноги.
- Муся, вгамуйся, чим же ти незадоволена? - запитую її. - Хто тебе образив? Муся… Муся…
Даю їй шматочок м’яса і тоді вона, з’їдаючи його, ласкаво торкається моїх ніг, муркотить: «мур-мур».
Муську ми любимо і вона нас. Такої без¬межної відданості, напевне, не зустрінеш се¬ред людей. Ляжу відпочити на півгодини, Муська тут, як тут. Лягає на груди до мене, згорнувшись калачиком, засинає і бачить кришталеві сни, світлі казки. І на душі у мене так добре, так легко. Засинаю і я. А робота стоїть. Нехай трішки почекає.
Через півгодини підйом і знову все закрутилось, завертілось. І так до пізнього вечора. А ввечері я після напруженого робочого дня на озері змиваю свій макіяж - куряву з голови до ніг. Плаваю, насолоджуючись, отримуючи потужний заряд позитиву від такого купання. І так кожного дня..
А одного разу із міста до нас приїхали родичі і попросили Муську на місяць на роботу - виловить мишей у їхньому господарстві.
І в будинку відразу стало сумно й порожньо.
А через три дні дзвінок:
- Муська пропала… Ніде немає… Пішла…
- Як пішла? Куди? - питаю.
- В самоволку - відповідають.
Але мені було не до жартів. В очах потем¬ніло, серце моє заболіло. Як я могла віддати Муську? Я себе подумки картала, лаяла.
- Муська, Муська, де ж ти? Повернись.
Час летить, дні втікають, як від погоні. Пройшов рік. Я вже стала менше думати про Муську.
Якось іду до колодязя за свіжою водичкою і бачу: до мене біжить, виляючи хвостом, кішка - брудна, недоглянута, худа, шерсть не блищить. І яким же було моє здивування і радість, коли я в цій кішці впізнала свою Муську з білим комірцем і таким же хвостиком.
- Боже, Муська! Мусенько! Жива. Звідки ти? Мандрівниця ти моя!
Мяукає. Лащиться.
Я тут же пішла на кухню і нагодувала її. Як жадібно вона пила молоко і їла свіженький сир! А я від радості сміялась і плакала: Муська повернулась, Муська повернулась!
А як їй це вдалося через рік - для мене до цього часу залишається загадкою. Від Прилук до села 40 кілометрів. Візуально я уявила, як таке миле створіння йшло лісами, полями, луками під сонцем і дощем, по морозу і по снігу, вдень і вночі. І все-таки прийшла моя улюблениця. Недарма говорять: «Кішка звикає до свого дому, а собака - до людини».
Виявляється, бувають у житті братів наших менших інколи такі таємничі, незбагненні історії.
Очевидно, невидимий компас, котрий знаходиться всередині моєї Муськи, і вів її додому, тільки додому, до рідного порогу.
