Ось він сидить на дивані перед телевізором. Вечеряє. Бездумно вбирає їжу і телевізійну інформацію. Смачно? Цікаво? Можливо. На обличчі нічого не відображено. Швидше за все, байдуже. Відпочиває. Після роботи, після нескінченних спілкувань. Сидить мовчки на самоті. Сам з собою, чи сам із телевізором. Майже нерухомий, як статуя, якщо не враховувати руху руки з ложкою та жування. Але я цього не враховую. Це всього лиш механічні рухи. Жодного зацікавлення життям, жодного вияву своєї присутності. І, звичайно, жодної уваги до моєї присутності.
Це Ігор. Я знаю. Я бачу його таким еннотисячний раз (скільки там набігло за 5,5 років спільного життя). Хто він? Я проходжу повз нього безліч разів. Прибираю, подаю вечерю. Інколи щось відповідаю, переважно, також механічно. Мені навіть не треба на нього дивитися, приглядатися. Я знаю усі його міни і жести. Одне і теж. З дня на день. Нічого нового. Нічого цікавого. Такий собі механічний чоловік, який щовечора повертається у моє життя. Для якого я роблю якусь роботу, добровільно і також механічно. Обов’язок. Не задумуюсь, хто він для мене. Інколи здається, що він, лише частина інтер’єру. Хоча на відміну від елементів інтер’єру, які часом муляють очі, його не можна викинути у сміття. Майже вся різниця.
Хоча ні. Різниця суттєва. Він заробляє гроші. Тобто матеріально підтримує нашу сім’ю. Що називається, голова родини. Нагадує спонсора. Бо підтримує родину саме настільки, наскільки вважає за потрібне. Зараз це модно. Голова родини так і має робити. Підтримувати матеріально свою родину наскільки вважає за потрібне. А ще він вивозить мене у відпустки. І навіть за кордон. Звичайно, у ті, які вважає за потрібне. Так роблять усі порядні голови родин. То ж він мене також вивозить. Мабуть, у його сприйняті я мало чим відрізняюся від гною. Бо вважає за потрібне вивозити мене хоча б раз у рік. Для мого блага, звичайно. Зараз так модно: робити все для блага жінок. Наприклад, вивозити їх у світ. Показати якусь частину закордону. Знову ж ту, яку вони вважають за потрібне, чи корисне жінці побачити. Це, звісно, завіса. Насправді вони їдуть саме туди, куди цікаво їм. Вибирають саме ті умови, які їх влаштовують, саме ту компанію, яка їм найбільше пасує. А дружина? Так вона ж пристосується завжди і до всього. Ні, я не скаржуся. Загалом, сімейний відпочинок, особливо за кордоном, для мене велике щастя: я маю можливість побачити фрагменти іншої країни. Найчастіше з вікна авто. Можу сфотографувати пам’ятки архітектури, також переважно з вікна авто (завдяки цьому я скоро зможу пропонувати свої послуги на посаду фотографа-екстримала). Можу цілий тиждень, або навіть два, мешкати у готелі, у якому не могла би поселитися за свій кошт. І найважливіше, я маю цілий день вихідний, тобто тільки для себе: можу залишити дітей на свого благовірного і піти оглядати місцеві особливості. Цілком непогано, як для людини, яка не може самотужки організувати собі таку відпустку.
У всьому іншому все, як завжди. Та ж сама застигла постать перед телевізором, таке ж механічне і мовчазне вбирання їжі в ресторані готелю. Жодного обміну враженнями. Він не любить про це говорити. Він не має вражень. Він просто відпочиває. Його не цікавлять місцеві особливості, місцеві традиції. Він просто говорить: мені тут подобається, або не подобається. Його не можна запитати, що саме. Він не хоче про це говорити. Він відпочиває. Він багато і тяжко працював, щоб відпочивати саме у цій країні і в цьому готелі. Він завжди зможе потім поговорити про це з друзями: так, я був там і розумію, про що ви говорите. Так, воно справді варте уваги, а це й яйця виїденого не вартує. Отак. Але з ними, тобто з друзями, по-іншому - вони розуміються. Вони ж майже однакові. Вони також багато працюють, щоб потім опинитися у цій країні і в цьому готелі. Вони також вивозять туди свої родини. Для того ж і працюють. Вони добрі сім’янини. Вони добре забезпечують свої сім’ї. Так і має бути. Їм ніколи спілкуватися з жінками. Вони роблять все для їхнього блага. Саме тому їм ніколи спілкуватися. Але це дріб’язки. Бо, загалом, вони дають своїм сім’ям значно більше. Наприклад, статус. Можливість відпочивати у престижних готелях світу. Дорогі речі. Ексклюзивні салони. Товариство тих, що вважають себе великими. Заздрість тих, хто вважає, що цьому варто заздрити.
Інколи він розмовляє зі мною. Розмовляє так звичайно, наче б то він нормальний. Принаймні мені так виглядає. Приблизно так, як, на мою думку, мали б розмовляти подружжя. Я маю на увазі, щасливі подружжя. Які так давно разом, у яких багато спільного, яким разом цікаво і завжди є про що поговорити. Це насправді не про нас. Принаймні не все і не завжди. Лише інколи ми сидимо і розмовляємо. На будь-які теми, на дуже різні теми. І це виходить зовсім непогано, точніше, навіть дуже добре виходить. Нам цікаво, ми розуміємося, ми на одному рівні, ми команда. Але це не часто. Дуже не часто. З його ініціативи. Переважно. Чомусь мені не вдається зацікавити його темою. І не тому, що теми не цікаві. Тільки на мої ініціативи він чомусь не реагує. Мабуть, тому, що запропоновані невчасно. А я завжди відгукуюся на його. Навіть тоді, коли зайнята іншими справами. Важливими для мене. Я все відкладаю і підтримую розмову, яку він почав. З приємністю підтримую. Бо мені подобаються наші розмови. Я, взагалі, вважаю, що ми хороша команда. Принаймні могли би нею бути, якби … Але все ж, інколи він підходить і розмовляє зі мною, як нормальний. Раптово так підходить. Без причини. Принаймні без видимої. Принаймні для мене. Отак підходить і: «а що ти думаєш про… чи не поїхати нам …а може, у вітальні ми могли б …» Мені це цікаво. Це стосується нашого життя. Нашого спільного. Яке на мою думку, вже давно, а, може, завжди не спільне. А дуже навіть роздільне. Тож я відразу підтримую розмову. Я хочу, щоб ми… разом… хочу, щоб були близькими... значно ближчими, ніж є зараз. Але це трапляється рідко. Отак як зараз. Прийшов, ніби нормально, порозмовляли і все. До наступної зустрічі, тобто розмови. Коли він захоче, матиме потребу, нагоду, настрій...
А далі знову те саме. Механічний чоловік, який щовечора повертається у моє життя. Повертається, щоб відпочити перед телевізором. Занадто стомлений, щоб розмовляти. Бо працює для мого блага і ніколи не питає, що для мене благо.
