– Тікаймо, Таню, мерщій, – постановив Дмитро, відхиливши дверцята сараю й поглянувши назовні.
– А якщо вони нас побачать, наздоженуть? – жінка позирала на вулицю так, ніби там на неї очікувало пекло.
– Маємо рятуватися. Коли залишимося – точно вб’ють, – відрізав чоловік і, вхопивши за руку Тетяну, зробив крок уперед, ще один… – Нікого. Тільки мовчімо, – прошепотів до своєї супутниці.
Літній день достиг під сонцем, пахнув травами, квітами, але для двох утікачів – тільки небезпекою: іншого вони не вловлювали. Попереду – ліс. Гілля дерев приковувало погляди чоловіка й жінки, які стрімголов мчали до нього. Кілька метрів. Менше. І ось – дотики віття до шкіри – наче пестощі. Спочатку бігли. Пізніше, втомлені, трохи вповільнили темп, перейшли на швидкий крок.
– Ти – такий… молодець. Яке щастя, що ти… Що ти таки зламав замок. Що б… з нами було… – задиханій Тетяні важкувато було говорити. – І треба ж нам було припхатися на ту вулицю. Вони б нас точно вбили. Свідків не жаліють… Чого я взагалі подалася в цю подорож…
***
– Спочатку йдемо до поліції, – заявила Дмитрові. – Якщо ті покидьки нас знайдуть…
– Та не припхаються вони сюди, – обірвав її той. – Певно, подумають, що ми попутку спіймали або… Та чи мало, куди ми могли податися, – докинув, озираючись на різні боки.
– Слухай, тут – ані душі. І як це розуміти? – жінка здивовано розглядала вулицю.
– Та це ж лишень край міста… – здвигнув плечима чоловік.
– Як тільки на когось натрапимо, обов’язково спитаємо, як дістатися до міліцейської дільниці, – наполягала Тетяна на своєму.
– Як ти почуваєшся?
– Кепсько, звісно ж. Ноги як тільки ще живі… Митю, ми, мабуть, потрапили в якийсь закинутий район, – мовила вона, вдивляючись у довкілля. – Жодної людини ми ще не зустріли. Та й поглянь навколо…
– Ну, так… – кивнув Дмитро. – Теж про це думаю, – додав, коли вони проходили повз чергову висотку, що зиркала на них своїми вкрай забрудненими, подекуди побитими вікнами. – Навряд чи в цих будинках хтось живе… А стільки величезних звалищ сміття я ще ніколи не бачив.
– І я про те ж, – погодилася Тетяна. – Бридке місце…
Розмови припинилися. Кроки здавалися незвично гучними. День переходив у вечір. «Чи довго ще, доки хоч когось зустрінемо? Це схоже на…», – боялася подумати, поглядаючи навколо. Вулиці, двори, будинки лишалися позаду. Тільки не люди. Дмитро й Тетяна не побачили ще нікого в місті, що трапилося на їхньому шляху. «І попереду – мертво», – відзначила в собі жінка. Темнішало.
– Може, виберемося звідси? – раптом спитала вона. – Це схоже на місто-привид.
– Так і є, мабуть... Але краще нам переночувати тут. А завтра… А завтра дістанемося траси й зловимо попутку. Тільки не сьогодні, – відповів той.
– А, може, не будемо чекати ранку? – поглянула на Дмитра. – Ходімо разом шукати дорогу, щоб нас хтось підвіз у нормальне місто.
– Ти що? Хочеш у глуху ніч опинитися невідомо де, вскочити ще в якусь халепу? – голос чоловіка набув нервових ноток.
– А тут що, краще?! – скипіла Тетяна. – Ти що, очманів, що хочеш до ранку лишитися в закинутому місті?! – не вгамовувалася. – Та мені вже зараз хочеться звідси бігти хоч кудись, так моторошно! Треба ж було влізти в це… Як хочеш, лишайся тут, а я собі піду звідси, – пришвидшила крок.
– Стій-но! – схопив її за плече Дмитро. – Невже не розумієш, як це небезпечно? Ми навіть не знаємо, де траса чи що там… А вже ось-ось буде зовсім темно. І кому відомо, що там може статися? Різні люди можуть трапитися…
– Слухай, але ночувати тут… – завагалася жінка.
– Пошукаймо собі сяке-таке місце для цього, гаразд? Не спати ж посеред вулиці, – Зауважив чоловік, озираючись довкола. – Ходімо до он того будинку, – вказав рукою.
– Ну… Добре, – погодилася Тетяна, роздивляючись сіру дев’ятиповерхівку непевним поглядом. – Тс-с… Чекай… Що то таке? – звернулася до Дмитра пошепки.
– Що? Де? – Не второпав той.
– Та тихіше ти. Там, – вказала рукою. – Ніби чиїсь кроки… Я ж тобі казала. Не треба було тут…
Тетяна відступила трохи назад. Завмерла на місці, притулившись спиною до дерева. Напружила очі, дивлячись у тому напрямку, звідки наближалося невідоме. Але темрява ховала його в собі. Попереду – якісь гаражі, зарості, а за ними…
– Тікаймо, – прошепотіла жінка.
Зробила ще кілька кроків назад. Дмитро – за нею. Тетяна, смикнувши його за рукав, зірвалася з місця й побігла. «Хто може трапитися вночі в закинутому місті?», – запитувала себе, перебираючи в голові низку страшних думок. Але спинилася й озирнулася, коли почула зойк свого супутника. Він підіймався з асфальту.
– Перечепивсь об щось… – пробурмотів чоловік.
– Давай-но швидше, – потягнула його за руку, встромивши погляд у темряву, звідки вже зовсім близько…
– Гей, стривайте! – вималювалася жіноча постать. – Мені потрібна допомога! Будь ласка!
– Хто Ви? – Спитала незнайомку Тетяна.
– Ганна. Я – журналістка, приїхала сюди, щоб зробити фотографії цього міста для моєї статті. Тільки зі мною стався нещасний випадок… Ой! – зігнулася, вхопившись за коліно. – Я впала зі сходів в одній з висоток. Там була діра, а я оступилася.
– Що ж Ви нас раніш не окликнули? Ми б не тікали. А то перелякалися. Хто знає, яке тут лихо може вештатися… Та ще й поночі. – Мовила Тетяна, дихаючи вже більш-менш спокійно. – Але я таки за те, щоб почати вибиратися з міста просто зараз. Тільки не смій мені суперечити, – поглянула на Дмитра. – Це ще добре, що все так… – кивнула на Ганну. – А якби інакше?
– У мене є машина. Але мені важко йти: нога дуже болить. Як тільки не зламала… Добре, що я почула вас і пішла на ваші голоси. Самій мені, мабуть, не дістатися автівки, – мовила до Тетяни й Дмитра їхня нова знайома. – Допоможіть мені. Ми виїдемо звідси за п'ятнадцять-двадцять хвилин.
Вони пішли втрьох темною вулицею. Ганна оперлася з двох боків об плечі своїх супровідників. Час минав.
– Так довго… Далеко ще? – спитала Тетяна, вдивляючись у навколишній морок.
– Зараз, уже майже прийшли, – відповіла Ганна.
– Там має бути моя машина, – сказала вона за кілька хвилин. – Ой, а це що?
Темряву просякнуло сяйво автомобільних фар. Грюкнули дверцята. Хтось наближався.
– Це він. Він! – упізнала Тетяна чоловіка, що швидко йшов у напрямку до них, коли на нього впало світло. – Мерщій! Де твоя автівка? – затермосила нову знайому за плече.
– Хто? – не зрозуміла та. – Там! – показала.
Заскочивши в машину, здригнулися від сильного вдару по задньому склу. Та Ганна різко натиснула на газ. Машина помчала вперед.
– Хто то був? Від кого ви тікаєте? – спитала жінка своїх супутників.
– Ми поїхали в туристичну поїздку, в одному з міст гуляли й побачили, як з якимсь нещасним розправляються бандити. Вони нас помітили. То був один з них, – розповіла Тетяна, озираючись назад. – Відірвися від них. Зроби щось, будь ласка!
За кілька годин вони втрьох уже були в іншому місті, живому. І таки зустріли ранок. І день.
