Щось плакало і вило до божевілля. Неспокій і страх наповнували кімнату. Якісь темні тіні ходили довкола і хапали невидимими руками за плечі, руки, волосся.
- Я помираю... Я загину зараз у їхніх страшних обіймах. Невидимі очі свердлять все тіло. Воно болить, ниє, скиглить...я не чую себе від розпуки і відчаю. Прірва... Якась безмежна прірва довкола. Холодна і в’язка. Безжалісно тягне вниз. Там, у пустці, я закінчу своє життя. Дикий регіт і стон клекоче у грудях. І знову плач. Щось небачене, незнне вкрадає моє життя. Чому прийшли саме по мене?
Темні тіні не відпускають голову. Слуги підземного царства! Їм байдуже кого вхопити і чию пити кров, лиш би ще одна душа. Моя душа...Але що ж це так страшно плаче? Лід стискає тіло. Сковує мозок. Чи у мене найбільше гріхів? Я їх навіть згадати не можу. Але ж, Боже, хіба це гріхи? Скільки люду погрузло у злості і ніякий їх чорт не бере... Що за плач? Він мене потопляє... Я ж нікому нічого не зробив. Ну хіба що... але це ж дрібниці...зараз такий світ! Це ж не можна вважати гріхами. Це як закон джунглів: виживає сильніший. Ха! А хто у даному випадку сильніший? І до чого тут закон джунглів? Звідки мені знати, що він гласить. Всі мої досягнення йдуть коту під хвіст. Досягнення...? О, а звідки цей смак попелу? Душить, засипає... Я хочу підвестися, втекти...Яка сила так міцно прикувала мене до місця? Згиньте, згиньте, відрази! Я хочу ковтнути повітря! Якби я міг зірватися вітром, розлитися водою, спалахнути вогнем...якби я був звіром, я б нічого не боявся, а так...
...Я нічого не бачу. Безмежна темрява і могильне дихання лоскоче тіло. Лабіринт закінчився. Безвихідь. Тупик. О, Боже, чого цей скажений плач ріже мені вуха? Заважає подумати про спасіння душі. Душі…? Здається, я не згадаю, що таке душа. Від чого її рятувати? Від спокуси, від совісті, від недобрих людей... Ні! Щось не те. Це ж не просто плач! Хтось волає про допомогу! Але хто? Яке мені діло! Коли я вже сам не жилець.
Як це не жилець? Ні, ну все, досить скиглити! Я згадав, що таке душа! Так, це - я. Це та сама прірва. Я наповнив її плачем, своїм стогоном, божевіллям. Я розбив її нанівець. Це холодить мій страх, мій відчай. А це попіл колишніх мрій, розпорошених в лабіринті безликих порожніх ходів. Я забув, що є світо довкола, я погруз у якусь пітьму, а душа – частинка всього аж топилася від плачу. Я забув, що я був душею. Я забув, коли був усім. Я став порожньою бочкою, яка котиться вниз і змінює траєкторію від зіткнення з іншими тілами. Господи, яка безмежна прірва повна темряви і пустоти! Як страшно! Ця прірва – я! І я – ніщо! Господи, прости мою безликість! Нехай прийде царство твоє на небо і на землю! Нехай буде воля твоя! Нехай світить ім’я твоє навіки вічні! Прости мене! Нехай зникне моє ніщо! Може, з ним і мене не стане – я скоряюся волі твоїй! Я у темряві – хай буде світло! І я зникну в його вогні!
...Боже, як легко! Яке світло довкола! Мабуть, я вже на іншому світі. Які дивні кольори! Я ніколи таких не бачив! А що за дивні створіння літають – схожі на наших метеликів, тільки набагато гарніші. А музика! Музика... тут.. у мені...довкола...у метеликах...у пташках... у землі...у повітрі...в серці...тече... злітає...горить...дзвенить...Боже, невже я в раю?! Радість і спокій. Блаженство. Я вітер! Я можу літати... я бачу під собою світи! Та ні, я не вітер. Я вогонь. Я розливаюся настільки, наскільки бажає моя душа...це я... так, я без форми. Я можу розлитися у всесвіті, а можу стулитится у маленьку крапочку. І знов це буду я. У тій крапці збереться весь світ. І я буду всім. Як добре! Як легко ! Як красиво! Чому я так боявся смерті? Я не проміняв би її зараз на сотні життів! Цей рай, цей спокій! Ось зараз прийдуть ангели і заберуть мене у своє царство! Але чому їх так довго немає? Може, вони не прийдуть? Але ж я впевнений, що я в раю. Боже, де я? Я удома?
...Продовжую сидіти на канапі. Кімната, меблі, квіти...все, як було. Як раніше. Але, здається, щось не те. Щоь нове... Це світло... І кольори...і музика...і це джерело, що б’є із серця і розтікається довкола...Любов... Я люблю цю кімнату і ці безмовні стільці, і стіни, такі теплі і такі м’які... А де ті страшні примари? Я хотів би їх обійняти! Я б хотів їх побачити зараз. Вони, мабуть, такі ясні. І напевно, такі ж красиві, як весь цей світ!
Хтось зайшов. Моя дружина.
- Чого такий щасливий? Випив чогось?
- Ні. Просто я люблю тебе!
