Як багато часу Бог дав мені. Так, наче сам Всесвіт шукаючи собі когось у друзі натрапив на мене. А та вічність текла крізь пальці безцінним піском, даруючи святу порожнечу в душі. І що тепер?
Народжена для великої мети літала разом з вітром, розчиняючись в чужому диханні. Як легко я відчиняла чужі душі, шукаючи шпарину, і з диким гуркотом марних слів виривалась знову в потік повітря. Вільна?.. Тепер залишилось ще сім міліардів таких прогулянок. Тепло розтікається по тілу, а в скронях гупає прозора кров. Відчуваю себе знову вдома. Я заповнюю собою його мозок, розтікаюсь сотнями імпульсів, забираючи залишки здорового глузду. Кілька секунд влади і знову назовні. Неспокій. Слова. Полегшення. Ще один телепень.
Я замкнута в чужих думках. Може, я й зовсім не існую? Злий геній поставив експеримент, а тепер насолоджується його плодами. А може, я лише вигадка отих двоногих психопатів? Але ж ні... Ось довго легке волосся, закріплене у "хвіст", ось м'які майже невідчутні пальці... А ось пульсуючий клаптик живого сонця на шиї. Я теж живу. І байдуже, що лише в чужих думках.
Новий запах лоскотав ніздрі. Океан. Безмежний, могутній і самотній. Зовсім як я. Відчуваю його і пірнаю з головою... Дихаю. Хлюпаюсь до вечора, даючи змогу двоногим насолодитись спокійними щасливими і наївно-добрими намірами. А тепер бризками в небо - геть, геть! Трохи поштормлю.. Нехай ці молитовно розтулені вуста вдихають розлючене повітря, що сповнене мною. Розсікаючи руками саме серце океану я лечу в небо з бурхливою водою. Купчасті хмари, вільне сонце, срібні каплі і спокій. Розбурхана природа, шторм, гроза - байдуже. Завжди було байдуже. Я розчиняю темряву і розпалюю сонце, я стікаю дощем назад до землі і гуляю чужими душами. Всесвітній гнів, що захоплює собою навіть найсвітліші думки якихось монахів. Я сама вічність. Але зобов'язана чекати.
Ти тут? Знову обламки чужих почуттів, мільйони розпатланих голів, зашарілих облич. Ти тут? Руки дрижать, я хапаю ротом знайоме прісне міське повітря... Ти тут? Назавжди прикута шукати. Рвучи на собі кайдани, я лише створюю нові. Я приречена спостерігати чужий біль і ненависть.
Ти ж народжений бути білими і пухнастими крилами за спиною. А я наповнюю їхні пусті макітри змістом, бо гнів - то найсильніший мотив діяти. Ти даєш їм марну надію, а я - волю діяти рішуче. Ти Бог? Розсмієшся, якщо почуєш подібне. Бог діє за правилами. А ти спонтанно даєш світло, забираючи його у інших. Може, ти та палаюча любов, про яку говорять на кожному кроці? Кумедно. Ти і безоглядно роздаєш усім блаженний спокій? Ніколи. То ти саме життя? Для когось так. Але для мене ти став більшим.
Натхнення. Чи знайду я тебе?
Серед таких думок я кружляла між тіл, даруючи їм незабутні хвилини ненависті до усього світу. Усюди є місце для солодкої мене. Я даю їм зміст життя - помста, жадоба, заздрість, похіть. Хіба є хоча б одна людина, що ніколи мене не прийме в своєму тілі? Не дозволить копирсатись у чужих думках, знаходити єдине, потаємне, нерозвинуте і сліпе відчуття жорстокості? Не вірю. Я довго-довго доглядаю його, лелію серед байдужих людей і ударів долі і врешт-решт - кидаю у безодню. Істота виплескує усе, що колекціонувалось старанними руками у запльованій свідомості. Ти розумієш, що це не твоє раптове провидіння, а довга праця? Але довгоочікуваний тріумф таки настає. Справедливість і людська сутність - 0:1.
Але я чекаю тебе. Бо що може бути краще за натхненню злість, саму доскональність у її темній масці?
Колись я зникну. І залишу усіх в спокої. Може, вам наївно захочеться любити? Колись я зникну. Але то буде, мабуть, не в світі, де усі "добрі" якості людини невпинно дешевшають, а снікерс продовжує невблаганно дорожчати.
