КАЗКА про лікаря Аркадія та його побратима, дівчину, чаклунку та інших
В давні часи, на старому Богом забутому хуторі життя протікало, як і скрізь. Але саме в таких місцинах іноді трапляються дива.
Вже далеко не молодий, не перший раз одружений пан взяв собі за жінку вродливу дівчину з далекого села. В дівчини ніхто, звісно, не питав її згоди, тому втішала сама себе думкою, що всі ж живуть якось у заміжжі. Он і її батьки чудово жили, ладнали, допоки матуся не відійшла. Але заміжжя перетворилося на суцільну біду. Пан мав крутий норов, тому окрім конюха та куховарки іншої прислуги не тримав. Робила все сама – не вистачало часу на чималеньке господарство. За кожен малесенький недогляд отримувала прочухана: фіранки м’яті, на підлозі он там під припічком натрусило бруду, чому вареники замість голубців...?
Єдине про що пан ніколи не згадував – інших чоловіків, хоча на панночку його знайомі та рідкісні гості кидали більш ніж багатозначні погляди, як вони думали, непомітно. Мовчав, бо знав: зронене слово, як зернина – може прорости. Був хитрий, як чорт, але далеко не такий добрий.
Молода панночка кілька місяців у заміжжі проходила вся мокра від сліз, потім трохи призвичаїлася, сльози вже проливала рідше, але посмішка з обличчя теж зникла. А найгірше, що не мала жодної співчутливої душі, з якою могла б поділитися, перекинутися слівцем. Заміжні, солідні жінки навіть подумати не могли співчувати молодій жіночці, в якої є хазяйновитий чоловік, повна хата добра й численне поголів’я худібки в стійлах. Молоді незаміжні дівчата не могли ніяк потоваришувати з заміжньою – хай навіть їх ровесницею…
Прийшла весняна пора, чоловік дозволив жінці поратися й біля хати її давно померлої бабці, що була недалеко від їхнього хутора. Настали веселіші часи, вона із задоволенням привела стару хатку у ошатний стан. Чоловік оцінив родючу землю поряд, яку засіяв. Більшу частину часу вона була тепер тут, сама, поки за нею не приїжджали, щоб вертатися.
Пройшла весна, настало літо. Біля хатки бабці росла велика, красива груша, що рясно відцвіла весною і тепер радувала таким самим щедрим врожаєм зелененьких грушок. Саме цю грушу дівчина вибрала собі в подружки, їй жалілася, їй плакалась, їй розповідала про все, що наболіло. Грушка втішала подружку, як могла – тихенько шелестіла листям та наливала свої плоди сонячним медом.
Одного разу при грушці, з якою звично обіймалася, побачила її літня жінка, яка проходила своєю дорогою повз хату. Попросила водички попити. Напилася, подякувала, але не пішла. Розпитала, хто така файна дівчина, що тут робить, чому сама? Зав’язалася бесіда. З дівчиною по душам давно ніхто не розмовляв, під кінець розмови вона вже плакала у доброї жіночки на плечі. Зайшли в хату. Дівчина радо віддала жіночці новий зайвий одяг, замість зношеного, навіть черевички знайшлися. За обідом, за ще більш відвертою розмовою дівчина дізналася, що розмовляє не з простою жінкою, а з чародійкою. Яка, із співчуття до дівчини, може порушити свою обіцянку не чаклувати і допомогти їй.
– Я б радо допомогла тобі порадою, але ти молода й маєш слабку волю щоб провчити чоловіка.
– Я вся тремчу від одного його погляду, вже півроку як заміжня за ним, але досі не роздивилася його обличчя – боюся навіть глянути.
– Є спосіб, але маєш довіритися.
– Якщо ваша ласка допомогти мені – немає сил терпіти тих мук, вже навіть мала думку накласти на себе руки.
– Ну то слухай і роби як скажу: принеси відерце чистої колодязної води, свічку і щось таке, що зараз тобі найдорожче і наймиліше…
Вона зробила все, як їй наказала чаклунка. Під вечір та взяла дві глибокі миски, поставила їх на протилежних краях столу, так само по різні боки столу стали дівчина з чаклункою. В миски поналивала воду по краї, між ними поставила свічку, біля неї поклала наймиліше – гілочку з зелененькою грушкою на ній. Чаклунка зняла з шиї великий медальйон, який розділився на дві половини і виявився дзеркальцем. В кожну, наповнену водою миску, опустила по половинці дзеркальця. Довго дивилася в очі дівчини, бурмочучи собі щось під ніс, запалила свічку, потім вмилася в мисці з водою, й те саме наказала зробити дівчині. Помінялася з дівчиною місцями, вмилася з її миски, а її змусила вмитися в своїй. Підпалила над свічкою гілочку. Дівчина дивилася на палаючу гілочку, на руки жінки, які ставали все гарнішими, гладкими. Й на її обличчя, яке стало зовсім іншим – молодим і гарним. В той же самий час, відчувала, що з нею теж щось коїться, подивилась на свої руки і злякалась – вони стали темними, зморшкуватими, пальці скрючились, глянула у відображення в воді – побачила обличчя старої. Заклякла. Чаклунка швидко вилила воду з мисок, зібрала свій медальйон і, регочучи, пішла.
Дівчина навіть не дивилася їй вслід, вона дивилася на грушку, під яку чаклунка вилила воду, з якої вона вмивалася останньою – груша сохла на очах, грушки морщились і падали на землю коричневими грудками. Там, куди вилила воду, в якій вмивалася першою – почала рости всяка трава й квіти несамовито яскравим килимом. Вона відламала кілька гілочок засохлої грушки й тикнула їх у «молодильну» землю. Що з ними сталося вже не бачила – заважали сльози. Згадала слова матусі, щоб завжди робила добро людям – воно повернеться сторицею. А ще яскравіше спливли в пам’яті слова бабці, яка наказувала ніколи не приймати допомоги незнайомих, не запропонувавши оплати, якщо відмовляться, то й від допомоги відмовитись – бо то можуть бути чаклуни, які як винагороду за послуги можуть взяти, все, що захочуть. Горе заслало їй розум і вона забула за мудру настанову, тепер тільки себе може картати за довірливість.
З хутора бідна дівчина в личині старої бабусі пішла відразу, зібравши такі-сякі пожитки, бо повернеться її чоловік, що йому розповість, чому вештається у чужій оселі і де його молода дружина? Йшла довго, поки вистачало сил, робила зупинки, коли геть знесилювалась, дорогою стрічала різних людей, але розмов ні з ким не заводила.
Їй здавалося, що пройшла вже півсвіту. Врешті в неділю, зайшовши в церкву у якомусь мальовничому селі, помолившись, вийшла й присіла на лаву під дубочком. Просто йти далі немає сенсу, має бути якась мета. Та сама бабця, царство їй небесне, до порад якої в дитинстві не дуже прислухалась, все ж не дарма товкмачила їй їх у голову. І зараз пригадала її улюблене, що ніколи не потрібно здаватися й опускати руки – навіть у риби, що вже попалася на гачок допоки не опинилася на пательні є ще шанс вирватися на волю. А в людини – й поготів. Поблизу якраз розмовляли два чоловіки, розмову вели на людях, не крилися, тож краєм вуха вона прислухалася. Один з них бідкався, що дружина геть злягла, всі гроші, які дає його господарство і заїжджий двір для постояльців йдуть на оплату лікарям та знахарям, а дружині вже геть зле, сам ледь справляється. Питався у співрозмовника чи не має той на примітці якусь удовицю, яка б могла зійти за куховарку. Співрозмовник вже й очі закотив, прицмокуючи – бесіда пішла на приємну для нього тему. Але не встиг нічого сказати. Бо до бідолахи підійшла немолода жіночка, яка до того сиділа на лаві під дубочком.
Так, це була вона. І відразу зрозуміла, що пропозиція її б влаштувала цілком – попереду осінь, а крову немає, крім того на постій можуть зупинятися різні люди, з різних країв, може щось дізнається й для себе. А найголовніше, що чоловік, як людина, викликав у неї довіру – він був абсолютною протилежністю її чоловіка: з ніжністю та турботою говорив про дружину, голос грубуватий, але приємний, сам огрядний, неповороткий але енергійний і дуже простий у поводженні. Вона також справила приємне враження на свого майбутнього хазяїна. Зійшлися на тому, що працюватиме за харчі та проживання, а якщо справи покращаться – можна буде обговорити платню. ЇЇ цілком влаштовували навіть перші дві умови.
Господарство дійсно було вже в добряче занедбаному стані, але дбайливо облаштований двір і садочок за хатою говорили за те, що колись тут працювали з любов’ю, продумували кожен куточок. В роботу вона включилася в перший же день. Подивилася де що є, чого не вистачає. Працювала на совість, навіть отримувала з цього задоволення, а вже незабаром отримала ключі від всіх амбарів, кладовочок навіть рахунками сама розпоряджалася. Бо господині ставало все гірше, хазяїн з ніг збився шукаючи для неї допомоги. Хазяйка лежала, не встаючи на верхньому поверсі, вночі вона іноді так голосно стогнала від болю, що заснути вже неможливо було до ранку. Але жодним співчуттям тут не зарадиш, вона старалася робити свою роботу, яка потроху почала приносити дохід. Хазяїн був їй за це дуже вдячний, бо не вистачало грошей на всіх шарлатанів. Він вже сам декілька разів починав розмову про платню, але вона у відповідь лиш посміхалася і казала, що не заробила.
З часом вона настільки захопилася новою справою, що почала їздити по околицям, по сусіднім і дальнім селам, де були заїжджі двори щоб подивитися, як воно робиться у людей, що все життя віддали цій справі, а може й, хто його знає, де лежить «золоте яєчко» – і щось корисне для власної справи дізнається. Але в більшості подібних закладів її вже знали, слава про її двір розійшлася і частіше в неї просили поради, аніж розповідали про щось нове. От саме з однієї із таких поїздок приїхала вона якось не сама, а привезла із собою молоду, геть змучену, вдягнуту у дрантя жінку з двома дітками: хлопчиком восьми років і дівчинкою шести. Здибалися вони на одному з подвір’їв, де жінка підробляла прибиранням. Все б нічого, але хазяїн не надто балував платнею ще й дітей змушував таскати важелезні відра з водою, дивитися за кіньми та волами приїжджих. Просто серце надривалося від побаченого. Своєму господареві сказала, що за платню він може забути, але має прийняти помічницю їй, бо сама вже не встигає за всім глянути – роботи ставало все більше. Господар не заперечував, навіть зізнався, що сам подумував порадити підшукати їй помічницю, бо вона он зранку до ночі крутиться, бачить же, як їй важко.
Людей побільшало, стало веселіше. І спочатку господар цього побоювався, бо діти були самого шкодного віку, а нагорі лежить тяжкохвора дружина, яку дитячі пустощі та гамір можуть дратувати. Але дарма переживав. Почувши дитячий сміх та біганину, дружина сама трішки повеселішала й сказала, що вже боялася, що й до смерті не почує дитячого голосу. Лежала й прислухалася до кожного звуку, коли вони голосно сміялися – крізь біль й сама посміхалася, завжди з цікавістю розпитувала про їх розбишацтва. Ось так, з часом, господар вже не уявляв, як вони жили до цього, без дітей? Дозволяв їм багато що з того, за що рідна мати бувало сварилася. Завжди дарував гостинчики. Діти відповідали найщирішою вдячністю, завжди поривалися стати в нагоді, були найкращими помічниками, боялися навіть подумки завдати якоїсь прикрості добрим людям, що дали їм прихисток.
Дні йшли, спливаючи тижнями й місяцями. В досить далеченькому селі проходив великий ярмарок, вона там була саме з цього приводу. Походивши, поторгувавши. Поспілкувавшись, попридивлявшись. Вирішивши всі господарчі питання, почала ходити по рядах задля власної цікавості. Саме тоді побачила великий натовп люду, який скупчився в одному місці. Не без зусиль проштовхалася ближче. На возі, напівлежав на купці соломи дуже старий геть сивий чоловік з довгою бородою. До нього зверталися люди з натовпу з різними питаннями, хто по господарству, хто з особистим, кому що було важливо. Чоловік поволі відповідав всім. Видно було, що відповідь його, якою б не була, для людей мала вирішальне значення. Розпитавши в сусідів хто й що, отримала відповідь: більшість з натовпу саме задля старого прийшли на ярмарок, він щороку тут проводить такі виїзні пророчі бесіди. Якщо в когось є проблема, яку годі зрозуміти й розв’язати власним розумом – остання надія на нього. Дівчина зрозуміла, що якщо він їй не допоможе, то не допоможе ніхто. Але крізь натовп вже пропхався другий чоловік у величезному капелюсі, насунутому на самісінького носа, розклав покупки біля діда, а сам вмостився з києм на козлах. Значить все, але так довго чекала на цю мить.
– Дівчино, підійди-но сюди.
Люди розступилися, почали з подивом її розглядати. За деякий час вона зрозуміла, що звертаються до неї.
– Так, так до тебе. Дуже непроста в тебе справа, а вже сонце скоро почне заходити й на дощ збирається. Чи не зможеш проїхати з нами, тут неподалеку, через одне село?
– Так, але зачекайте. Зачекайте, я ненадовго, тільки попереджу мого супутника.
– Звісно, звісно. Тільки не барися.
Заінтригована, ледь орієнтуючись від розгубленості серед рядів ярмарку вона зрештою доплелася назад до возу. Вмостилася біля старенького. Дорогою розмова не сильно в’язалася – всі були занурені у власні думки. Нарешті під’їхали до ріденького хвойного ліску, хід став повільнішим, бо їхати довелося по піску, навкруги було дуже красиво – світлий пісок, де-не-де межувався з галявинками покритими густим трав’яним покривом, западинками, що поросли мохом та ін. поростю, майнула думка, що там можна пошукати лисичок. Попри те, що їхали лісом відчувався простір, дихати було невимовно приємно. Не виїжджаючи з лісу приїхали до невеличкого двору, огородженого, мабуть лише задля порядку, довгою колодою, що трималася на двох палях з розчепірами зверху, поміж яких та паля трималася. На ній сушилася ряднина. Посеред двору стояла маленька хатка, мабуть, на одну кімнату, прямо біля порогу був пеньочок під яким росли опеньки. На того пеньочка чоловік, що управляв кіньми посадив старенького, а сам пішов відмикати хату. Потім вони прямо надворі помили руки та вмилися з великого кухля, підвішеного до стовпчика й чоловік в капелюсі завів старенького всередину, всадив на лаву, що тягнулася вздовж всієї стіни, підмостив м’яких підстилок, щоб старенькому було зручно. Сам пішов.
Старенький для чемності спитав чи зручно їй. Вона ствердно відповіла.
– Я знаю, яка в тебе біда. Небагато тих хвойд на світі лишилося, та більшість їх ходить по нашій землі. Можеш не боятися, що не повірю в твою розповідь і тим більш, що вважатиму тебе божевільною.
– Я сама досі не можу повірити у те, що сталося, хоч бачила все на власні очі.
– А що ти скажеш, коли повідаю тобі, що мені немає ще й тридцяти років, а той парубок, який нас віз – мій побратим з Січі?
– Як? Хоча … невже вона і вас теж?
– Ні, не вона. Якби це була вона – то я доклав би зусиль щоб тебе вона вже не зачепила. Я не розповідатиму тобі свою сумну історію та про причини, які змусили нас звернутися по допомогу до чаклунки. Тебе цікавить чи є спосіб все виправити? Так, є. Але це дуже непросто. Скажи мені, яким чаклунським знаряддям користувалася та чаклунка, що забрала в тебе молодість?
– Все, чим вона користувалася під час… під час свого ритуалу я сама їй дала. Хоча згадала. Єдиний предмет, який був її – це дзеркальце. Вона його зняла з шиї. А потім знов повісила.
– То ось, дівчино, це і є її чаклунське знаряддя. Без нього вона може бути просто віщункою, накликати лихо, або ж бачити невидиме. З ним вона може чаклувати. В ньому вся її сила.
– То достатньо його забрати і чари розсіються?
– І так, і ні. Це не так просто зробити. Всіх, над ким чаклунка робила свої закляття чи на кого накладала чари вона чує за багато верст. Ти не наблизишся до неї ближче, ніж на відстань дії цих чар. Тобто, тобі це не під силу.
– Але тоді в мене немає жодної надії, - дівчина настільки засмутилися, що навіть зробила спробу встати, вважала, що далі говорити немає про що. Але пересилила себе – має дослухати до кінця мудрого старого.
– Правильно, не час втрачати надію, щойно її знайшовши. Допомогти тобі може мій побратим. Але ти ще не все знаєш. Зараз він прийде, тільки поверне коней та віз. Над ним теж висять чари… Ми разом вибиралися з полону, коли нагодилася нам та чаклунка… Я віддав їй свою молодість, побратим – щастя.
– Але як же він зможе допомогти, якщо теж під дією чар? Вона ж його відчує.
– Ні, чаклунка відчуває чари, накладені тільки нею – чужі чари їй відчути набагато складніше, лише дуже досвідчені на це здатні.
Якраз повернувся другий. Став посеред хати, ледь обернувшись до старого.
– Можеш знімати свою маску, Аркадію, я вже розказав.
– Добре, бо вже голова болить від того бриля.
Чоловік зняв верхній одяг і полегшено стягнув капелюха, по тому як він його клав на скриню при лаві видно було, що капелюха цього просто ненавидить. Обернувся до неї, щоб привітатися. Дивився з-під лоба, чогось побоюючись. Вона його добре роздивилась, і дивитись було на що. Юнак був неймовірно красивим: високий, стрункий, тонкі, правильні риси обличчя, світлі, ясні очі – сумні. Вона дивилася й дивувалась, що така краса не викликає в неї ніяких почуттів.
– Добрий вечір вам і дякую, дуже дякую, що не відсахнулися, я вже ніби й звик, але й досі боляче від такої реакції.
– І вам доброго вечора. А чого мала сахатися?
Відповів вже дідусь:
– Ну ти, дівчино, або дуже витримана, або ж під дією чар не відчуваєш того, що відчувають всі інші. Не знаю. Цього не знаю навіть я. Бо у всіх інших краса мого побратима викликає таку відразу, яку не викликає найбридкіша потвора – саме в цьому й полягає його прокляття.
– Чесно, я нічого не приховувала, але нічого, тим більш неприємного, не відчула.
– Ну, то слухай найголовніше. Лише забравши спершу талісман чаклунки, можна зруйнувати її чари. І ти знов станеш такою, якою була в момент їх накладання. Якщо чаклунка помре до того, як в твоїх руках опиниться талісман – чари будуть ще сильнішими. От як я – старішаю не роками, а місяцями. Ну є в цьому й гарна сторона – я мудрішаю ще швидше. Хе-хе.
– А в мене не тільки не здатна закохатися жодна жінка, при одному погляді вони вже бояться й ненавидять мене.
– Так, але найголовніше, що талісман, яким володіє ця чаклунка, раніше належав тій, що її знали ми. Мабуть, вона її й вбила.
На цих словах обличчя хлопця буквально засвітилося надією. Він рвучко піднявся з стільця й нахилився до дідуся, вчепившись за край столу.
– Так-так, брате, може сам талісман теж на щось здатен і тобі судилося йти за ним, але не зараз, - з посмішкою мовив дідусь, - зараз ми всі ляжемо спати, а завтра зранку домовимось про все інше.
Оскільки хата таки була на одну кімнату, їй постелили на печі, дідусь спав на лаві, гарно обкутаний, хлопець приліг на купку соломи прямо на підлозі. Хоча він до ранку поспав ледь з годину, крутився, як на розпечених головешках, думав, мріяв…
Зранку, після легкого сніданку, досить швидко обговорили план дій. Виявилося, що спали всі погано, всім в голові крутилися думки. зійшлися поки на тому, що дід переїжджає до заїжджого двору разом з дівчиною, там збирають хлопця в дорогу, на пошуки відьми він вирушає сам.
Так і зробили. Хлопець знов натягнув свого капелюха й пішов по дворах дізнаватися чи не їде хто до хутора. В понеділок в ту сторону ні в кого не було потреби їхати, але вмовив за непогану платню одного ледацюгу.
Так-сяк доїхали.
Вдома вже зчинився маленький переполох: де вона, що вона. Бо чоловік, з яким їздила на ярмарок, нічого путньо розповісти не зміг. Дівчина сказала, що провідала дуже далекого родича, дідуся, його онуку треба йти в далеку дорогу, а доглянути нікому, тому просить в господарів дозволу, щоб пожив тут, аби могла за ним доглядати. Та хто ж буде проти такого благородного діла? Звісно, що не на вулицю ж виганяти старенького.
– Кхе, кхе. Дякую тобі, чоловіче, за гостинність. Знайоме мені твоє обличчя. То не ти років шість тому побив усіх богатирів з навколишніх сіл ще й викрав собі за дружину найкрасивішу дівчину?
– Еге ж, було, було, - обличчя задоволене, в очах з’явилися бісики й блискавки, широка посмішка. Вперше дівчина побачила його таким і мусила визнати, що шість років тому теж не проти б була бути викраденою таким… Та невже це його тяжкохвора дружина, до якої боїться пускати когось?
– Навіть не питай звідки знаю, я вже й сам не пам’ятаю. То де ж твоя молода дружинонька? Мушу і їй подякувати.
– Вона вже років з два як не встає з ліжка, спочатку я намагався з нею ходити, якось ворушити, але її біль стає все сильнішим. Здається не залишилося вже лікарів, до яких би не бігав по допомогу, - блискавки згасли, на очах доброго чоловіка заблищали сльози. Не криючись, він розмазував їх по щокам.
– Аркадію, хлопче. Для тебе робота знайшлася, а ти вже переживав, що повиліковув всіх в окрузі – нидів без діла.
– А ти лікар, хіба? Чому ж про тебе не чув?
– О, не знаю, як ти оминув нас. Але було діло, навіть з турецької неволі не хотів визволятися, бо якийсь дуже грамотний турок там йому стрівся – секретами знахарської майстерності ділився, - старий весело розсміявся.
Хоч господар давно зневірився, але здаватися не збирався. Тим більш, що можливістю хоча б полегшити біль любій дружині гарний чоловік не знехтує. Пішли нагору. За хвилин п’ять господар енергійно звалився з другого поверху, попросив дівчину взяти посуд для розминання якихось лікарських штук, пару чистих рушників, кухоль теплої води і сказав, не приховуючи здивування, щоб і дівчинка піднялася. О, нарешті, їй дозволять зайти у таємничу, неприступну, казково загадкову кімнату. Хлопчина заздрісно на неї витріщався і дражнився. Всі, кого покликали нагору, швидко зібрали необхідне причандалля й піднялися. Парубок вже розклав свої незвичні, незвичайної форми й невідомого призначення інструменти на столику й одночасно продовжував розпитувати хазяйку, коли, як і за яких обставин в неї почалися біль і слабкість.
Хазяйка виявилася тендітного складу, дійсно дуже симпатична, обличчя привітне, голос м’який і приємний. На прохання Аркадія хазяйку обережно перевернули на живіт, він її обдивився, там понатискав, там пом’яв, весь час запитуючи про відчуття. Дізнавшись про все, що його цікавило, доручив дівчині м’яти якісь трави й мазі, зсипавши їх у ступку. Сам помив руки і почав м’яти жінці спину. Господарю сказав, що дарма викинув стільки грошей (а то той не знав) на різних шарлатанів, бо вони її ледь не залікували до смерті, а проблема – у хребті, а тепер ще й у надто довгому лежанні. Змащуючи спину кашкою, до якої дівчина понатирала оті всі лікарські травки, хлопець почав сильно втирати їх у худеньке тіло господині, яке за мить стало схоже на розпечений шмат заліза, а потім, накривши спину рушником, наказав дівчинці потоптатися по ній. Сам притримував її, щоб не впала і показуючи, куди має наступати. Після всіх цих маніпуляцій, коли господар стояв з переляканими очима і щось шепотів про звірячі турецькі екзекуції, катів і їх методи, вони нарешті перевернули нещасну жінку знов на спину. На питання чи їй не було боляче, вона ледь не розсміялася – після майже дворічного суцільного болю, вона може стерпіти будь-що. На цьому перший день лікування було оголошено успішно завершеним. Всі побажали один одному гарних снів та розійшлися по кімнатам Аркадій же повів господаря попід руки, розповідаючи й детально інструктуючи того про подальші дії. Він зразу попередив, щоб дива не чекали, бо причину хвороби він виявив та усунув, а найважче попереду – боротися з наслідками довгої бездіяльності. Це була перша ніч, коли господиня та її чоловік більш-менш виспалися, вірніше господиня майже відразу поринула у спокійний здоровий сон, а господар весь час прокидався у неспокої чи жива вона, що не кричить, як було раніше, але побачивши, що та спокійно спить, щасливий і сам засинав.
На ранок чоловік вже тупцявся під дверима кімнати, де мешкали хлопець з дідусем. Коли Аркадій вийшов, то замалим не був задушений, чоловік з сльозами на обличчі кинувся розповідати, що його дружинонька не тільки прокинулася в бадьорому настрої, а ще й голодна – в неї нарешті з’явився апетит! Ранок почався дуже гарно, хлопець домовився з побратимом та дівчиною, що затримається на кілька днів, щоб прослідкувати за одужанням, в разі чого допомогти.
А на вечір господар влаштував просто таки бенкет. Справи хазяйки йшли дуже непогано, справи по господарству – ще краще. Дізнавшись, що у них поселився дід-віщун, почав сходитися різний люд з усіх усюд…
Повернімося до нашого хороброго мандрівника. За три доби, як і обіцявся, він вирушив у дорогу. Пам’ятаючи всі настанови свого мудрого побратима, та й сам вже чимало побачивши на світі, він йшов, шукаючи щось незвичайне. Скрізь він мав гарний прийом, оскільки лікарі завжди були в пошані. Допомагав усім. А сам розпитував чим живуть люди, чи немає чогось цікавого. Нарешті в невеличкому містечку натрапив на те, що довго шукав. Люди, з якими спілкувався просто в якомусь генделику голосним шепотом, намагаючись перешепотіти один одного, розповідали дивні речі про замок місцевого багатія, в якому звечора до ранку гуляла вся місцева знать, а тоді весь день лазили, як мухи, з фіолетовими кругами під очима. Хоч гулянки знесилювали їх, вони перлися туди, як оті мухи на мед, як тільки отримували запрошення, й тоді ніякі найнагальніші справи не могли втримати їх вдома. Було навіть таке, що смерть матері одного дуже шанованого пана не могла його змусити відмовитись від запрошення. А головне, обслуга розповідала, що ніхто нічого не пам’ятав, що вночі коїлось, всі пам’ятають лиш, що було їм добре. От тут Аркадій вирішив осісти, дізнатися більше. Він зупинився у подружжя літнього віку за невелику платню. Натомість надали цілі дві кімнати. Дітей у подружжя не було, зате балакливих подружок у жінки виявилося ціле військо – саме це хлопцеві найбільше було потрібно. Про всі місцеві новини він дізнався, лиш зняв плащ і розрахувався за тиждень проживання. На тактовні запитання хазяйки звідки він і навіщо пустився в дорогу відповів, що він лікар і ходить в пошуках нових знань. Пацієнтки почали підтягуватися вже по обіді. Йшли від нього абсолютно задоволеними уважним ставленням, за чим більшість і приходила.
Вивідуючи у пацієнтів потрошку плітки, якими вони охоче ділилися – хлопець проясняв картину. Молода панночка жила в палаці з обслугою, часто ночами влаштовувала гулянки, про які гуділа вся околиця, її немолодий, але ще й не старий чоловік, жив в окремому маєтку неподалеку, тяжко хворів невідомо чим, дружині веселитися не заважав, категорично уникав будь-чиєї компанії. Панночка зацікавила хлопця, він розпитував про неї відкрито, йому так само відкрито й охоче про неї розповідали і правду, й небилиці, сприймаючи зацікавлення, як природне – панночка ж бо молоденька й дуже гарненька, до молодих цікавих чоловіків дуже прихильна.
З часом до нього потягнулися й відвідувачі нічних розваг. Постало питання, як же зустрітися з нею самою. Якщо це не просто дурнувате дівчисько, якому самі гулянки в голові, а дійсно відьма, то йти в її лігво – велика небезпека, там кожен камінь вже пронизаний негативною енергією, навіть доріжка на підлозі може бути ворогом. Треба б якось зустрітися за межею її владарювання. Поки хлопець ламав голову над цим завданням – на нього вже попрацювали людські язики. До панночки дійшов слух про загадкового заїжджого лікаря, великого знавця своєї справи, якого ніхто ще не бачив в обличчя. Тільки й розмови було, що ж він ховає під капелюхом? Свиняче рило? Ні, в нього замість очей – два смарагди, боїться, щоб не повиколупували… В нього взагалі немає обличчя, а замість голови – гарбуз… Панночка заприсяглася й посперечалася на велику суму, що розкриє цю загадку. Того ж дня відіслала запрошення лікареві на вечірній бенкет. І отримала чітку відмову у дуже ввічливій формі. Ну, вона такої зневаги йому не подарує.
За два дні вона сама до нього прийшла. Елегантна, красива, чарівна посмішка. Сукня була з комірцем під саме підборіддя, але жодної прикраси зверху.
– Гарного дня вам. Раз лікар не захотів навідати, довелося приїхати самій – щось почав докучати головний біль і слабкість.
– І вам зичу того ж. То було ваше запрошення? Мені дуже шкода, але змушений був відхилити – справи. Коли і як почалося? Якщо симптомів та перших неприємних відчуттів не пригадуєте – маю провести огляд.
– Але ж я не можу ось тут, в будинку якихось простолюдинів зняти навіть капелюшка. Ви мусите прямо зараз поїхати зі мною й оглянути в моєму будинку, де повно слуг, які про все подбають. Карета чекає надворі.
– Ніяк не можу – дуже прикро знову вам відмовити, але мушу. На виклик виїжджаю лише коли справи геть кепські. Якщо до кожного з головним болем буду виїжджати – доведеться відмовити багатьом із серйозними хворобами.
– Але я не якийсь там «кожен»! Що ви собі дозволяєте?
– Я дуже перепрошую. Звісно, що ви – не «кожен». Але я, як і всі мої колеги давав клятву Гіппократа. Тому для мене, як для лікаря, різниці немає, хто якого походження. Мені дуже прикро, якщо ви неправильно мене зрозуміли.
– Ну добре. Я завтра під’їду із слугами, з усіма своїми речами для туалету… Приймете?
– З превеликим задоволенням. Буду дуже радий надати вам допомогу, якщо ви її потребуєте і це буде в моїх силах.
Ось так. Він побачив її, але це нічого не прояснило.
Наступного дня вона не приїхала, через день також. Аркадій вже почав хвилюватися чи не розкусила вона його, чи не зрозуміла, що він на неї полює. Але дарма хвилювався, третього дня, вже під вечір, коли відвідувачів не було, панночка під’їхала, але без прислуги, без всього того, що грозилася привезти. Увійшла з ще більш чарівною посмішкою. Перепросила, що змусила чекати, хоча її провини в цьому не було.
– А я почуваюся краще, набагато краще, тому причин відривати вас від ваших улюблених хворих не було. Та все ж подумала, що мушу нанести вам візит, щоб повідомити про це.
– Я дуже радий, що все минулося і причина вашої появи не пов’язана з моєю роботою, - він швидко розставляв на свої місця лікарське причандалля.
Панночка, оглядаючи помешкання, врешті наблизилася до нього впритул і коли він обернувся вже з пустими руками, нічим не зайнятий – несподівано й рвучко зірвала з нього капелюха. Хлопець відверто злякався – мав бути на сторожі, а він розслабився, не відчувши загрози. Але дарма, реакція панночки вказувала на те, що вона таки відьма. Вона приголомшено дивилася на юнака, вражена його красою і навіть не подумала приховати захоплення. Відкинувши капелюха й міцно вхопивши його за лікоть другою рукою, вона почала шепотіти йому в обличчя якусь тарабарщину. Але за мить відпустила, тоді відійшла, підняла капелюха й подала йому. Коли він протягнув руку, щоб взяти – не відпускаючи того злощасного капелюха, знов глянула йому у вічі, в її очах горів такий вогонь пристрасті, що в нього на лобі виступив піт, ніби він сидить обличчям біля самого полум’я.
– Маєш зустрітися зі мною. Взавтра. Кажи, де?
– Можете приїхати так само сюди. З ранку маю бути вільним.
– Ах, ну навіщо це? Тут… тут неможливо. Можеш під’їхати до мого парку, я пришлю за тобою екіпаж.
– Ні, тоді вже краще в парку біля церкви.
– Ну, якщо тобі хочеться там – добре, - прошепотіла й тут же вибігла.
Отже, взавтра зустріч з відьмою. А це вже було очевидно, причому відьма не сама досвідчена – не відчула «роботу» своєї попередниці. Але ж чи та, чи інша?
На ранок він був в тому парку, за мить там вже була карета панни-відьми. Вона вийшла, неквапом поправила туалет, заодно роздивившись чи немає кого поблизу. Як не дивно, людей не було, вони були самі, якщо не рахувати кучера. Аркадій взяв її під руку, й вони пішли у дальній куток парку. Розмовляли мало, вона все питала звідки він, питала про родину, чому став лікарем. Дісталися місця, далі якого вже не було куди йти, скрізь росли величезні кущі та столітні дерева – побачити їх чужі, допитливі очі могли лише зблизька – повна утаємниченість. Вона повисла в нього на шиї, не криючись, не ховаючись, не боячись яке справить враження:
– Аркадію, чому не хочеш поїхати до мене? Тільки ти і я, я все зроблю, що забажаєш. Дві ночі не стулила повік – твій образ стояв перед очима. Може житимеш у мене? Вдень будеш лікувати, хоч повний маєток тих голодранців наведи – я не проти. А вночі будеш моїм…
– Та ж ти заміжня, наскільки знаю. Хоча й живете окремо. Це гріх. Навіть стоячи з тобою тут, наодинці, я вже вчиняю недобре, а насамперед відносно твоєї репутації.
– Ах, мій лицарю. Чоловіка не бійся. Він от-от сконає, з дня на день, матиму великий статок – все твоє, якщо забажаєш.
Ця пристрасть, ці страшні натяки зародили в його мозку ідею, план. Він провів рукою по її обличчю, й сказав з усією ніжністю, яку зміг зобразити:
– Ти така впевнена. Але ж я ніби чув, що він ще не старий чоловік, ніякої хвороби в нього не виявили. Поки так, я не можу навіть провідати тебе в замку – люди почнуть говорити, а хто ж звернеться до лікаря з такою поведінкою?
– Можеш бути спокійний – я завтра його провідаю, подивлюся як там наші справи. То ти згоден?
– Давай ти повідомиш його сьогодні, що хвилюєшся за його здоров’я, а взавтра перед твоїм приїздом я навідаю його. Там і зустрінемось.
– Та кажу ж тобі, що немає чого хвилюватися. А, ти ж лікар – в тебе все не так, як у нормальних людей, - вона засміялася, - ну добре, як хочеш, любий. Я повідомлю, завтра після обід заїду туди. За тобою. В чоловіка точно буде напад, якщо побачить нас разом. Ха-ха, так навіть краще, який же ти жорстокий і підступний, лікарю. Ха-ха, ми гарно проведемо вечір.
– Я теж на це сподіваюся.
Він провів її назад, до карети, галантно всадив, поцілував ручку і провів найчарівнішою посмішкою. Після натягнув капелюха і втомлено побрів додому. Треба буде взавтра з цим покінчити – або пан, або пропав.
Зранку наступного дня він зібрав все необхідне, щоб втілити в життя план, який детально продумав вночі й поїхав до маєтку чоловіка панни-відьми. Його зустріли не дуже привітно, але все ж плітки про його майстерність досягли й цього кутка – тому попри неприязне ставлення, яке списав на особу свого рекомендувача, все ж віднеслися доволі терпимо. Прийому самого господаря чекав дуже довго – з цього він зробив висновок, що розмова може не мати сенсу взагалі, якщо господар просто хоче принизити його, показати зневагу. Але хлопець помилився. Заминка, хоч і надто довга, була цілком виправданою – чоловік, якого він побачив, коли його нарешті впустили, викликав тільки жалість і співчуття своїм виглядом. Його ніхто давно не навідував, окрім молодої дружини, яка виконувала цей свій обов’язок раз на місяць, всім виглядом показуючи, наскільки їй це неприємно. Тому чоловік, не старий ще, доволі приємної зовнішності давно втратив інтерес до того, який має вигляд. Обличчя сіро-зеленого кольору, в очах – суха байдужість. Тут не тільки лікар потрібний. Але ж в Аркадія була ще й своя місія – має швидко переконати цю людину, що він йому не ворог, ще й змусити стати на свій бік.
– Радий вас вітати.
У відповідь лиш слабкий кивок головою, на обличчі та сама байдужість.
– Я – лікар, у мене вже все містечко з околицями побувало, крім вас. Чи можу вас спитати, на що скаржитеся, чи лікувалися в когось?
– Яке це має значення? Про ваш приїзд мені повідомила моя дружина. Нещасна дуже хвилюється за мене, а я не можу навіть віддячити їй за всю її ласку й доброту. Тому ви тут, але навряд чимось допоможете. Колись, коли ще мав сили, до нас приїжджали лікарі, але всі сказали, що мені нічим не зарадити. Я вже давно змирився, що можу померти будь-якої миті. Навіть бажаю цього.
– Як лікар, дозвольте я не погоджуся з вами і все ж огляну, щоб скласти власну думку.
– Я не бачу в цьому сенсу, але якщо ви так наполягаєте, якщо це дасть якусь розраду моїй дружиноньці – згоден, лиш давайте швидше.
Хлопець швидко оглянув чоловіка, детально розпитав, чи хворів чимось до одруження, де жив, де бував, з нею чи без, як проводив дні до одруження й після. Йому причина різкого занедужання пана була зрозумілою ще до приїзду і знайомства з ним. А от вміло поставлені запитання та висновки, якими ділився після отриманих відповідей, навіть у пана зародили думку, що до одруження він же був абсолютно здоровий і ні на що не скаржився. Він засмутився, що ця новина може бути неприємною його коханій дружині. Аркадій вирішив йти у наступ:
– Ваша дружина, мабуть, теж переживає й сумує, що ви не можете бути весь час разом, - збрехав, не моргнувши.
– Так, вона так мене любить, що не може бачити моїх страждань – довелося купити їй окремий маєток.
Треба збрехати. І дуже достовірно, щоб викликати довіру, зрештою, виключно задля добра:
– Ви можете мені не повірити, але подібний випадок я вже зустрічав. Перед тим як запитати вас про найголовніше, скажу, що вилікувати вас дійсно неможливо, бо лікувати нічого – з вас просто потроху виходять життєві сили, але причину цього потрібно шукати не в вас.
– Ну от бачите – дарма тільки їхали.
– Ні, не дарма. Я ж кажу вам – вже стикався з таким і знайшов тоді причину. У вас є можливість повністю одужати і жити довгим щасливим життям із своєю дружиною.
– А що для цього треба зробити? Ви знаєте, що? Я згоден на будь-які ваші умови.
– Так, я б хотів обговорити це ще до її приїзду – потім буде важче. А їй можемо зробити приємний сюрприз.
– Так-так я уважно вас слухаю, як же знайти ту причину?
– У тому випадку, що його згадав, так само чоловік лежав мало не при смерті, ніхто не знав від чого він занедужав і зліг. Молода, красива, турботлива дружина не відходила від ліжка. А причина була в ній, вірніше на ній. Ще як була нареченою, дуже далека родичка подарувала їй небаченої краси сережки, ніби як фамільну цінність, яку тій нікому було передати. Виявилося, що та родичка – відьма й не хотіла бачити молоду й гарненьку дівчину щасливою. Ті сережки вона якось закляла і від них пішло нещастя. Як тільки позбулися сережок – чоловік почав одужувати. Тепер хочу вас запитати чи немає у вашої дружини якоїсь прикраси, наприклад, яку вона ніколи не випускає з рук чи не знімає?
– Так, є. Я ще казав їй, що той медальйон такий огидний і здоровенний – краще я їй подарую діамантове кольє на шийку – вона замалим мене не вбила, коли його торкнувся. Більше я його не чіпав. Ви думаєте, що то відьомське намисто?
Господи, це вона. Це той кулон. Шлях – вірний, залишилось обрати вірну тактику, щоб не злякати:
– Якщо все було, як ви розповіли, то не маю в цьому жодного сумніву. Та дівчина з сережками теж добровільно розставатися не хотіла. Маємо так відібрати в неї ту прикрасу, щоб для неї це була повна несподіванка.
– Але як це зробити? Я наполягаю, щоб для неї це було безпечно.
– Само собою. Ми можемо зробити так, як з тією, що про неї розповідав, тільки швидко, щоб не запідозрила нічого, бо тоді її не здолає навіть трійка богатирів. Вже не знаю, що за сила в цих чаклунських штуках, але борються за них, як за життя.
Аркадій швиденько виклав свій план, попередивши щоб ні звуком, ні порухом брови не видати їх панночці, задля її ж безпеки, звісно.
Поки вони все це обговорювали збіг останній час до приїзду дружини. Й нарешті вона з’явилася. Новина, що лікар давно тут, підняла їй настрій, тому цього разу вона не була такою сердитою, як зазвичай. Побачивши ж його в опочивальні чоловіка вона й геть розцвіла, не соромлячись кидати в бік молодого хлопця хтивих поглядів. Господар не відводив від неї закоханих очей, не помічаючи нічого, крім своєї любої дружиноньки. Звісно, хіба б він одружився невідомо з ким, невідомо звідки, якби не був під владою чар?
Аркадій не дозволив собі згаяти ні секунди, він тут же сказав дружині, що чоловікові дійсно геть зле, нічого зробити неможливо, й він взагалі вважає, що кінець може настати швидше, ніж вони всі очікують. Саме на таку новину дружина й очікувала, розцінивши її по своєму. Вона змовницьки підморгнула лікареві. Чоловік на ліжку все так само не зводив з неї захопленого погляду, не помічаючи очевидних речей. Ледь стримуючи гидливу реакцію на явний флірт жінки, Аркадій сказав тій, що мусить їхати. Спостерігаючи за хворим він боявся, що той забув за план, за свою роль у ньому і все от-от розкриється й всьому настане кінець. Дарма. Чоловік, не відводячи очей від красивої дружини, якому вже переконливо довели, що може бути поряд з нею здоровий і повний сил – вчасно отямився і зробив їй жест рукою ніби хоче щось сказати, щоб та нахилилася.
Жінка неохоче підійшла, манірно нахилилася. Чоловік почав щось шепотіти, вона нахилилася нижче. В ту мить, коли поза стала незручною для втримання рівноваги, ззаду раптовим і спритним рухом Аркадій накинув на неї міцний, товстий шкіряний ремінь, туго затягнувши руки, притиснуті до тулуба. Відьма почала сичати й вириватися – дарма, ремінь був надійний. Впала на підлогу, качаючись. Поки не прийшла до тями й не взяла себе в руки в переносному значенні – Аркадій зірвав з її шиї медальйон.
Відьма замовкла, принишкла, вона все зрозуміла. Почала кричати чоловікові, що лікар – вбивця, щоб не підпускав його до себе, щоб вбив клятого обманщика. Аркадій швиденько тицьнув тому в руки медальйон, пан інстинктивно стиснув його в руках, навіть не глянувши, не маючи сил відвести погляд від дружини. Та вже кричала, що кохає його понад все на світі, що буде найкращою дружиною… Марно, дія медальйону вже поклала початок зворотній дії чар. Аркадій покликав двох міцних, сильних слуг, яких вони завчасно посадили в сусідній кімнаті. Вони мали охороняти панночку й дивитися, щоб не звільнилася.
А пан, відчувши, що в ньому почалися якісь незвичайні процеси, якісь зміни, вже не дивився на свою дружину, а зосередився на медальйоні. Одночасно з тим, як шкіра почала приймати здоровий вигляд, очі позбуватися ознак запалення, а весь він просто на очах ставав здоровішим – в його мозку, позбавленого нарешті омани, звільненого від пут чаклунки пронеслися ті понад півроку подружнього життя. Він поглянув на нього тверезим поглядом і вжахнувся тому пеклу, в якому перебував, не відаючи.
На очах літнього чоловіка забриніли сльози, він, не піднімаючи очей на дружину наказав вивести її і стратити тут же. Але несподівано за неї вступився сам лікар. Він попросив пана про послугу у відповідь, якщо той буде такий ласкавий.
– Так, я вдячний тобі, добрий чоловіче, що врятував мене, коли я вже стояв на краю прірви. Проси чого хочеш.
– Я не за платню допомагав тобі. Прошу не оплати, а про послугу. Віддати медальйон мені – він має допомогти багатьом людям і ще… щоб відьму не вбивали зараз.
– Чому? Вона може ще багато лиха завдати, якщо не вбити її зараз, коли вона зв’язана і знаходиться у нашій владі.
– Якщо у вас є міцна й надійна темниця й парочка таких же, відданих вам слуг – то краще замкніть її там на деякий час. Вона має бути живою й здоровою до певного моменту – це вже моє прохання.
– Добре, скажеш, коли її стратити. Думаю мені це буде приємно й за рік, й за десять.
– Ні, так довго чекати не доведеться, сподіваюсь. Але я вже сьогодні поїду. А стратити цю жінку можете відразу, коли побачите, що вона невпізнанно змінилася зовні. Дуже прошу – не раніше.
– Я – твій боржник. Тому виконаю будь-яке твоє прохання, хоч і не розумію його, і не схвалюю відстрочки. Але не питатиму тебе про причини – бачу, що ти добрий чоловік, хоча й дивний.
– Дякую вам і прощавайте.
Аркадій покинув маєток, ще не зовсім вірячи в удачу і що все так гладко і просто пройшло. Додому вирішив йти пішки, подихати, відпочити, зігнати напруження останніх тижнів. На півдорозі йому назустріч йшли двійко зовсім юних дівчат і Аркадій вирішив перевірити дію медальйона на собі, а він його пізнав – це був саме той медальйон. Відчуваючи, як серце виривається з грудей і стукає гучніше, ніж копита коней по бруківці, затамувавши подих, тремтячими руками він, порівнявшись з дівчатами, скинув капелюха в привітанні. Дівчатка теж вже почали присідати у відповідь, але побачивши його обличчя, відсахнулися, не стримавши виразу відрази на обличчі.
Всю легкість і гарний настрій як рукою зняло, надія його полишила, навалилась втома й слабкість. Решту шляху він під’їхав, не маючи сил подолати якихось пару кілометрів – саме вчасно проїжджав селянин возом, який люб’язно запропонував місце поряд.
Попри те, що втратив останню надію звільнитися від прокляття, попри те, що від одного погляду на капелюх йому тепер хотілося втопитися, а головне, що має все це розповісти побратиму, якому звільнення ще потрібніше, тобто принести й йому відчай. Попри все це, Аркадій все одно вирушив в зворотний шлях того ж дня – мав дотримати слова. Попрощавшись з гостинними господарями, які навідріз відмовилися брати з нього платню, він чимшвидше покинув це місце.
… Зворотній шлях здолав швидше, й за чотири дні вже йшов дорогою села, в якому на нього чекали з надією. Важко, ой як важко далися останні метри.
Постукав у двері. Відчинили не відразу. Впустила його та жіночка, що її з дітьми прихистили. Провела його мовчечки, заплакана, у залу, де сиділи всі інші дорослі члени цієї вже майже сім’ї. Господар з господинею підійшли до нього, обійняли й підвели до старенького, який лежав на ліжку з вибіленим лицем і заплющеними очима:
– Він боявся, що не доживе до твого повернення, здається життя в ньому тримається лише силою надії.
– Він при пам’яті?
– Так, він все розуміє, говорить і чує, лиш вже не бачить нічого.
Аркадій, не стримуючись, не ховаючи сліз, впав на коліна перед побратимом, стискаючи його руки.
– Я щасливий, що дочекався твого повернення
– Я – теж, але …
– Не перебивай, не маю часу. Я знаю, що медальйон тобі не допоміг і мені він не допоможе. Але ти не втрачай надію – у тебе ще є шанс. Жодна магія не зможе протистояти силі справжнього почуття, сильнішого за всі відьомські штучки – оце найсильніша магія. Саме тому жодному чаклуну не під силу поневолити всіх, саме тому зло ніколи не переможе. Зараз ти мене не розумієш – зрозумієш потім, коли прийде час. Віддай його тій жінці, якій він потрібен і я буду останнім тупим віслюком усіх світів, якщо… Все. Клич бігом попа.
Хлопець крикнув, щоб впустили священика, якого вже давно привезли, поцілував руку нещасного побратима і встав.
Жінка вже стояла біля порогу – дивилася на нього. В ній боролися два почуття, навіть важко сказати, яке займало її більше: горе від неминучої, скорої втрати і співчуття до хлопця чи радість, що він нарешті повернувся живий та неушкоджений.
Щоб не заважати – вийшли надвір, пройшли у садочок за хатою. Він мовчки простягнув їй медальйон, а вона довго-довго не могла змусити себе взяти його в руки. Нарешті зібралася з духом і взяла, міцно заплющивши очі, затисла з усіх сил обома руками. Він дивився, як поволі розгладжуються зморшки на її обличчі, як зникає сивина, як … якою ж гарненькою вона є! Дівчина піднесла руки з медальйоном до самого обличчя й розкрила нарешті очі, наважившись подивитись на руки – вони були пухкенькі, гладенькі й рожевенькі. Медальйон вислизнув з рук, вона радісно засміялася, але вже за мить похопилась: недоречною є її радість. Тоді вона скинула з голови юнака капелюха і просто поцілувала його.
В ту ж мить юнак зрозумів про які всесильні чари говорив йому побратим…
Кохання.
