Колюча скошена трава під ногами нагадувала про те, що теперішнє місцезнаходження – планета земля. Туман зі сліз м'яв місцеві краєвиди, малюючи химерні візерунки з хмар, дерев, птахів і людей. Хотілося чим швидше пірнути в озеро, змити зі щік солені потоки, заставити тіло дрижати від холоду. Хотілося кричати і навіки замовкнути, ридати і лишитися без сліз, пам’ятати кожну мить і навік позбутися пам’яті, померти і жити вічно, вірячи в повернення вчорашнього дня!
Зустрічаючись з кожною втратою він поводив себе як справжній чоловік. Легко відпускав, з погордою махав рукою на прощання… Та сьогодні все було не так. Він йшов, біг, спотикався, падав, кривив обличчя від болю, шукав опори для душі там, де несила було встояти на ногах.
Все більше відчував запах води, до вуха доносилися дрібні звуки вечірніх хвиль. Мокрішою і в'язкішою ставала земля, і вже ліпилась до ступнів, скрипіла під ними, мов мокрий сніг під чобітьми. Ще крок, другий, третій, і холодна синь водойми залоскотала шкіру. Безсило звалився колінами в прибережний мул, підніс жменю води до обличчя, вмився, пірнув і винирнув. Щосили погріб до середини водойми. Втамувавши сльози і набравши в легені якомога більше повітря, поплив вниз, на глибину. Рвав бентосні водорості, мов поранена, спрагла життя і смерті риба метався вгору-вниз і вправо-вліво.
Все менше кисню і сили залишалося в його тілі, менше глузду в голові, менше сліз біля серця… Зовсім слабкий він виплив до поверхні, жадібно вхопив повітря, погріб до берега. Ноги, всі в мулі та водяній зелені, торкнулися землі, мокра футболка напнулася від холодного вітру. Задихане тіло пройнялося тремтінням. Сльози знову опинилися на щоках. Вже не хотілося кричати, вмирати і канути в забутті. Зараз він знав, що робитиме далі.
