Сьогодні сонце було особливо нещадним. Його гарячі промені палюче торкалися прозорої блискучої криги, перетворюючи її на трохи брудну тепленьку водичку, що повільно текла далі, топлячи все на своєму шляху. Від сонця вже ховатись було нікуди. Воно великою палаючою плямою застилало собою небо, і здавалося, що ось-ось настане кінець світу. Деякі люди навіть радіють з цього. Ще б пак! Тепер їхня холодна похмура країна перетвориться на вічне жарке літо. Радіють, але вони не знають одного: зрештою це сонце, яке так нещадно спалило зиму, спалить і їх самих.
Я блукав серед цих теплих потоків, намагаючись віднайти серед них хоч часточку зими, але вона від мене тікала. Очі боліли від гарячого сонячного проміння, і я намагався сховати їх в тінь. Знайти б лишень гарне місце, де можна було б сховатись, забутись…Але довкола лише тепла каламутна вода, яка однак не гріє, а обпікає серце крижаним холодом.
Я знав про це давно. Катастрофа мала настати, адже ніхто не міг, а якщо і міг, то навряд чи захотів би її уникнути. А вони мені не вірили. Вони всі. Звичайно, адже я міг внести розлад у їх розмірене впорядковане життя своїм пророцтвом. Лиш тепер я розумію: вони не вірили, бо не хотіли вірити. Кидали на мене підозрілі погляди, дивилися, наче на прибульця або на божевільного, і поверталися кожен до своїх справ, якими мають займатися кожного дня, аби жити. Жити зараз, сьогодні, ні на мить не задумуючись при цьому, чи житимуть вони завтра.
Я брів в брудній теплій воді, вже майже втративши надію знайти собі притулок. Скоро все це потоне. Який сенс шукати виходу, якщо його немає? Вона теж не вірила мені. Дивилася завжди суворо і трохи ображено, так, наче я дратував її своїми пророцтвами. Вона завжди була до мене сувора. Коли вона дивилася на мене, то здавалося, що в глибині її очей застигла крига. О, відшукати б зараз серед цього гарячого божевілля хоч краплину тієї криги, того північного сяйва її очей. Я не винен, що бачив провісників. Вони являлися вночі, опалюючи чорне небо веселкою яскравих кольорів, серед яких я розрізняв жахливі картини майбутнього. Я схоплювався з місця, приглушуючи в собі крики, щоб не розбудити інших, і довго бродив серед сніжної пустелі, доки сон не зморював мене. Я не винен, що бачив провісників. Я був би радий не знати цього і спокійно тішитися життям разом з усіма. Знання – жахлива річ. Воно породжує тільки сумніви і страждання. Вони нічого не знали, і тому були позбавлені тих терзань, що зазнав я. Тепер їх немає. А я є. І мені зовсім не страшно. Ну майже не страшно…
Я не розумію, чому люди вважають тепло – добром, а холод – злом. Мабуть, це тому, що вони ніколи не намагались зрозуміти холоду. Насправді ж він прекрасний. В прозорій холодній кризі ховається чистота і спокій. Холод, а не палюча спека, що лише збуджує наші почуття, не задовольняючи їх. Вічне збудження і роздратування. А холод – це спокій, який я зараз намагаюся віднайти серед крижин, що тануть в мене на очах.
Вона теж любила спокій. Бувало, сховається в тіні і насолоджується холодним ароматом спокою, прижмуривши очі і забувши про всіх. І про мене… А я дивився на неї і мріяв про те, як вона відкриє очі і погляне на мене. А вона все сиділа, заглиблена у власний світ, і не помічала мене. Вона завжди мала право на простір, я не мав. Чому? Може, провісники і складали мій власний світ, якому я віддавав себе ночами. Коли я гуляв з друзями , вона тихо спостерігала за мною, самими лиш очима виражаючи своє невдоволення. Я міг би кинути їх задля неї, але я не робив цього. Вона ж теж зраджує мені, піддавшись спокою холодних крижин.
Сонце пекло несамовито, і я весь зіщулився, намагаючись сховатися від його гарячих променів. Вдалині, біля самого берега крига блищала всіма кольорами веселки. Вона ще не встигла розтанути, мабуть, чекала мене. Як дивно. Ми завжди хочемо вірити в те, що на нас хтось чекає, що ми комусь потрібні. Я підійшов ближче і відчув, як в очах потемніло, але не від сонця, а від спогадів. Тоді була завірюха. М’які пухнасті сніжинки носилися в повітрі з небувалою швидкістю. Одна з них сіла мені на носа і лагідно лоскотала його. Вона теж була поряд. Сказала, щоб я покинув ці дурниці, перестав говорити про глобальне потепління. Я завзято пояснював їй, що це не дурниці, що потепління насправді настане і при тому дуже скоро. Вона лютувала, дивилася на мене зі злістю і сварила. Я все терпів, хоча знав, що вона не права. Мені тоді навіть почало здаватися, що вона й сама знає про це потепління, і лише робить вигляд, що не вірить мені. Вона дбала про них, не хотіла, щоб вони страждали. Вона – великий авторитет серед них. Вона завжди було сувора зі мною, вона завжди дбала про всіх, але не про кожного, а я… я хотів просто її любити…
Я підійшов до самого берега і всівся на холодну кригу, відчуваючи радість від того, що таки вдалося знайти собі притулок. Тут дуже спокійно і майже не чути гуркоту катастрофи, що розгорталася в мене прямо за спиною. Мені хотілося злитися з цією білосніжною кригою, стати з нею одним цілим, аби ніхто не міг потурбувати мене і завадити насолоджуватися спокоєм. Втім, тепер мене вже немає кому турбувати. Я залишився один, та це нічого. Я завжди був один, навіть коли жив з ними. А вона… Її немає поряд так само, як завжди не було поряд, коли я найбільше цього потребував.
Раптом почувся страшний хрускіт, і крига, на якій я сидів, відколовшись од берега, повільно поплила прямо у відкритий океан. Я навіть не встиг злякатися. Зрештою, чому тут лякатися? Чи це не те, чого я хотів? Вічний спокій у безмежних морських просторах на маленькому човні з останнього шматочка зими. В ту ж мить почувся сплеск води, що бризнула мені прямо на спину і опекла її теплими краплями, крижина захиталася під новою вагою. Я обернувся і побачив її. Вона встигла стрибнути в останній момент. Вона була жива і вона була зі мною… Вона дуже похудала за той час, що я її не бачив, була вся мокра, наче щойно вилізла з води, з потьмянілими від суму очима, в глибині яких все ж горів той незгасний вогник, що завжди так дивував мене. Вона відійшла до протилежного боку крижини, і зручно вляглася там, навіть не дивлячись на мене, хоча я знав, що подумки вона зараз зі мною. Ми повільно віддалялися від берега. Позаду залишився розталий лід, відданий на поталу гарячому сонцю, мертві простори, які можливо, скоро будуть заселені людьми, які не могли жити тут в такий холод. Люди не люблять зими, холоднішої за п’ять градусів морозу. Але й тут вони будуть не довго. Замість літа настане справжнє пекло, і від глобального потепління вже ніщо не врятує. Вони самі знищили світ. Хотіли покращити життя, а натомість отримали смерть. Люди – це дивні тварини, вони єдиний вид, що руйнує сам себе. А разом з собою і все навколо.
Наша крижина теж почала танути. Теплі води колись льодового океану і гаряче сонячне проміння знищували і наш останній притулок. Крижина ставала все меншою в діаметрі, і нам доводилось все ближче підсуватись до її центру. Берег вже давно зник з наших очей, і навколо залишився лише безмежний порожній горизонт. Коли стемніло, і на чорному небі засяяли зорі, ми вже лежали на самій середині нашої крижини, бо від неї вже й лишилась сама середина. Я поклав голову їй на плече, міцно притиснувшись до неї всім тілом. Її плече було холодним і трохи вологим. Мені було приємно лежати з нею ось так, забувши про все і всіх, насолоджуючись спокоєм, нашим спільним спокоєм. Вона дивилася на мене лагідно, гамуючи сум в глибині своїх великих очей. Сонце сховалося за нічною прохолодою і більше не докучало нам. Холодний морський вітерець дув нам прямо в обличчя, освіжаючи думки і заспокоюючи серце. В її очах я бачив любов, яка завжди там була, дбайливо схована за суворістю і строгістю. Моя мама пишається мною. Ще б пак! Адже я останній білий ведмідь на нашій планеті…
