Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44363
Рецензій: 86692

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза спогади

Про дружбу i кров

© Артур Сіренко, 09-06-2012
              (Уривок з повісті «Батальйон смерті)

                                                                        «Хмарам услід,
                                                                         Що пливуть по небосхилу
                                                                         І я іду…»
                                                                                            (Такахама Кьосі)

Прибувши осінню 1983 року в N-ську частину М-ського гарнізону, після невеликих формальностей я нарешті переступив поріг казарми. Свій речовий мішок я здав в «каптьорку»  прапорщику К. Побачити його я, звісно, вже не сподівався. Це я зрозумів побачивши палаючі очі кількох солдат, що стояли біля «каптьорки» і просто прикіпіли поглядом до мого речового мішка. Але як це не дивно одну річ з того солдатського мішка мені повернули – це була книга – «Кобзар». Я зберіг, проніс цю книгу через всю службу, хоча в мене сто разів могли її відібрати чи знищити. Я читав цю книгу при найменшій нагоді – ця книга допомогла мені вижити, вистояти, лишитьсь людиною.

Далі я ввійшов до казарми. Казарма вразила мене своєю неохайністю – вона була страшенно брудною, на ліжках не було білизни – тільки старі брудні матраци та ковдри. До мене одразу підійшло кілька солдат. Після кількох банальних запитань і фраз: «Як тебе звати? З якої частини сюди направили? Чому? Де раніше служив? Знайомся – це Гоча, це Сосо, це Ахмед, це Расул…», запитали: «Ти розмовляєш з акцентом. В тебе обличчя не таке як у росіян. Ти хто?» Я зрозумів, що питають вони мене про національність. Я відповів, що я українець. Вони якось з сумом подивились на мене і сказали: «Твоїх земляків тут немає…» І подивились з таким співчуттям і якоюсь безнадією… І відійшли. Хтось іще сказав: «А я спочатку подумав, що він сван – трохи схожий…» Я тоді не зрозумів чому. Ну, немає в частині крім мене більше українців – хіба це трагедія? Хоча якось дивно, переважно радянська армія була переповнена українцями, тим паче тут – у глибині Росії. Але потім я все зрозумів і досить швидко.

Виявилось, що всі солдати в частині були чітко поділені на земляцтва. Земляцтво – це єдине на що солдат міг сподіватися, єдине місце де солдат міг знайти підтримку, допомогу. Земляцтв в батальйоні було багато – грузинське, вірменське, азербайджанське, північнокавказьке (переважно народи Дагестану та адиги), татарське, кілька середньоазійських та прибалтійське, кілька російських.  У багатьох земляцтвах панувала справжня дружба, справжнє братство. За земляка готові були віддати життя, піти за нього на ніж, на заточку, на кавалок арматури. Заступитися, навіть якщо сили в бійці були явно нерівні. З земляком ділились останнім, виручали і допомагали у всьому, навіть якщо земляк був сто разів неправий. Земляцтво завжди трималося разом, у караули і наряди заступали завжди кілька земляків одночасно. Хоча офіцери це не схвалювали, але з цим мусили миритись. Такі звичаї панували далеко не в усіх земляцтвах. Справжнє братство панувало тільки у кавказьких земляцтвах, в інших – у меншій степені. А в російських земляцтвах (які ділились по територіальному принципу і чомусь між собою ворогували) панувала дика «дідівщина» та потворний звичай «продажі в рабство». Я ось про що.

Підходить солдат з одного земляцтва до солдата з іншого і простягає йому пачку цигарок – дорогих, з фільтром. Цигарками не прийнято було пригощати. Тим паче дорогими. Цигарки виконували функцію грошей. Тим паче пригощати солдата з іншого земляцтва. Якщо пригощає, значить не просто так. Але той бере – одну і запитально дивиться на «пригощаючого»:

- Та бери ще, бери всю пачку… Слухай, треба б солдата на ніч – казарму помити… - і показує пальцем на якогось «зьому» - земляка тобто.
- Бери хоч назавжди! – і загрібає собі до кишені пачку.

А це означає, що той бідолашний солдат з синдромом хронічного недосипання буде цілу ніч «драяти» казарму яку вже тиждень чи більше не мили, яка вже брудом на три пальці заросла. А якщо відмовиться, то його жорстоко поб’ють або покалічать. Щоправда, якщо він погано помиє (що найбільш імовірно) то його все одно поб’ють, можливо, не так жорстоко…

Інші земляцтва, крім російських, собі ніколи цього не дозволяли.  У кожному земляцтві панували свої неписані закони, порушувати які ніхто не смів – тоді міг би отримати ножем від своїх же земляків.

Всі земляцтва між собою ворогували. Причому ворогували жорстоко, дико. Якраз перед моїм прибуттям на службу в цю частину відбулась жорстока бійка між вірменським та азербайджанським земляцтвами – були вбиті і покалічені з обох сторін. Після цього в частину багато разів приїжджав батько одного з покалічених солдат, вимагав справедливості, знайти винних, піклувався, щоб сину дали якусь пенсію по інвалідності, але все марно. Я досі пам’ятаю сумні очі цього старого батька солдата… І це все, нагадаю, відбувалось задовго до трагічних подій  1988 року…

Я тоді вперше стикнувся з тим, що люди можуть так ненавидіти один одного тільки по причині належності до різних національностей. До цього я наївно вірив в байки про «єдиний радянський народ», «непорушну дружбу народів СРСР»…

До земляцтв приймали по якомусь дивному (на перший погляд) принципу. До вірменського земляцтва, наприклад, приймали людей які ніколи не бували у Вірменії, не знали вірменської мови і навіть зовні на вірмен були не схожі. Але потім я дізнався, що вони були вірменами по крові.

Один солдат був родом з Ашгабаду, знав туркменську мову і наївно думав, що його в туркменське земляцтво приймуть. Але як тільки він почав говорити з «земляками» вони здивовано подивились на нього і спитали: «Ти, напевно, татарин?» Між туркменським і татарським земляцтвами були дружні стосунки. На його нещастя він був не татарин. Його тут же жорстоко побили.

В земляцтва приймали по крові. До цього я чомусь думав, що той «поклик крові» про який писав Джек Лондон вигадка, міф. Виявилось, що щось є у людей, що їх споріднює, народ - не просто сукупність людей. Щось є в наших генах, що визначає характер, поведінку, світобачення… Тільки а радянській армії цей «поклик крові» виливався в ворожнечу, жорстокість.

У багатьох солдат просто не було земляків – вони були самі по собі. І їм доводилось тяжко. Якщо погрожували якість «мордовороти» сподіватись можна було тільки на себе. Виживати і при цьому лишатися людиною було важко. Але було треба – лишитись людиною за будь-яку ціну – навіть якщо заплатити доведеться власним життям. Бо якщо перестаєш бути людиною – то чи варто жити?

Було в частині п’ятеро «лобів» які трималися окремішньо, вважали себе «істинно рускімі», «чистокровними», мало не «вищою расою», а всіх інших людей відповідно вважали «людьми другого сорту». Вони тероризували представників інших національностей, якщо їх не було кому захистити. У частині був всього один солдат єврей – вони його жорстоко побили тільки за те, що він єврей. Цікаво, що кавказькі земляцтва вони зачіпати боялись – звісно, такі покидьки в душі боягузи. Вони нападають тільки коли мають явну перевагу. Погано доводилось і тим, чиї земляки всі поїхали додому «на дємбєль» і солдат лишався один. Тоді, все що накопичилось в інших земляцтв проти цього земляцтва виливалось саме на цього солдата. Трапилось, що всі вірмени поїхали додому, лишився один. Через кілька днів ці п’ятеро мордоворотів його жорстоко побили тільки за те, що він вірменин.

Мені пригадується один солдат кореєць. У нього було поширене серед корейців ім’я Кім. Крім нього в «батальйоні смерті» інших корейців не було. Він був інтелігентною  і дуже розумною людиною. Але конче деяким «людям» треба було його ображати – кидати різні репліки з приводу його фенотипічних ознак. На його щастя, його призначили телефоністом на телефонну станцію батальйону. Він так і просидів два роки в малесенькому приміщенні заставленому апаратурою, сидів цілодобово в кріслі в навушниках і коли приходив сигнал відповідав: «Ірбіт». Чув слова, наприклад: «Дай мені «Вазу»!» Втикав телефонний штекер. Майже як в часи революції: «Дівчино! Дайте мені Смольний!» Можна було б, звичайно,  зробити цю станцію автоматичною, але ні – треба було посадити солдата, щоб він там чергував. Він майже не виходив з тієї станції – там же і спав в кріслі в навушниках періодично прокидаючись коли приходив сигнал. Виходив тільки поїсти в їдальню і окремо від усіх. Хоча крісло його для «автопілоту» не дуже годилося («автопілотом» називали солдати сон сидячи або стоячи – компенсували так хронічне недосипання). Я би від такої служби за два роки звихнувся. Він витримав. Йому би ченцем в буддистський монастир – він би роками міг би медитувати… Станція була його поруч кімнати чергового по частині. Офіцери часто зазирали в його кімнатку і кидали різні образливі репліки – з їх точки зору це, напевно, було смішно: «Кім, чому ти посилку отримувати не йдеш? Тобі ж посилка прийшла! Твій тато Кім Ір Сен прислав тобі жменьку рису, дохлого щура і свій величезний портрет. Тепер будеш ходити по плацу з портретом і написом «тато» і вигукувати: «Хай живе ідея Чуч-Хе! Хай майорять три червоних прапори! Ха-ха-ха!» Або: «Кім! В мене до тебе два запитання. Куди подівся наш караульний собака? І що ти смажив вчора на кухні? Ха-ха-ха!» І це офіцери… «Люди честі і гідності»… Радянський офіцер це було щось… Кім дуже ображався. Одного разу я побачив його біля дзеркала. Він довго і уважно дивився в дзеркало а потім сказав: «У тебе немає Батьківщини, Кім!!!» Офіцерам він мстився цікавим способом – він не знімав навушники коли вони просили по телефону: «Дай мені місто!» І прослуховував всю іхню розмову з коханками. Один раз навіть переключив на гучномовець в казарму – солдати довго тішились… Крім того, окремі офіцери розважались по телефону своєрідним чином – те що зараз називається «секс по телефону». В Радянському Союзі це теж було – підпільно, звісно, хоча про це ніхто і не згадує. Кім знав все, що мало відбутися в частині. Знав раніше за будь кого. Навіть водій командира зі своїми великими вухами не був так проінформований. Якось я зайшов до нього на станцію серед ночі, розговорилися (ми були у доволі приятельських взаєминах). Кім сказав, що може завдяки апаратурі, що міститься на станції прослуховувати будь-який телефон в Радянському Союзі. Я не повірив. Тоді він чимось клацнув на блоках і почулась розмова якихось людей. Він тут же втрутився в розмову сказавши: «Хай живе радянсько-корейська дружба!» Співрозмовники дуже здивувались. Офіцери, звісно, знали, що Кім їх розмови підслуховує і періодично кидали в трубку репліки: «А тепер пару слів скажемо одній … морді!»

Цікаво, що з земляцтвами офіцери собі подібних реплік не дозволяли. Це могло мати наслідки. Тільки одного разу прапорщик К. вишикував наряд, в який заступило татарське земляцтво майже в повному складі і сказав: «Ну що? … морди! Кажете, нам татарам все одно, що кулемет, що самогон – аби з ніг валило? Га?» Але побачив у відповідь злі погляди, стиснуті кулаки і почув фразу: «Думати спочатку треба, а вже потім говорити!!!» Він відповів: «Ну, ви зовсім «обуріли»!» Але більше ніхто собі таких фраз не дозволяв.

Між собою в земляцтвах прийнято було розмовляти рідною мовою. Хто рідної мови не знав намагався хоч трохи вивчити, щоб хоч розуміти, що обговорюють. Для солдат, що не мали земляків єдиним виходом було навести дружні стосунки з якимось земляцтвом – хоча своїм цей солдат ніколи не стане, але стане частково своїм, напівсвоїм, а це вже було не аби що. На смерть за тебе не підуть, але якась допомога і підтримка можлива. Інколи це рятувало життя. Приставлять ніж до горла, а тут вигук: «Не чіпай його!» Відпускали. А раптом захистять… А з деякими земляцтвами зв’язуватись просто боялись – заріжуть без зайвих розмов.

Я подружився з багатьма людьми з кавказьких земляцтв – я поважав гордість і непокірність цих людей, шанування звичаїв, братерство, повагу один до одного. Краще втратити життя ніж честь – це не могло не викликати повагу. Я почав вивчати кілька кавказьких мов і навіть мав деякі успіхи в цьому мовознавстві – міг перекидатися фразами, підтримувати розмову на побутовому рівні. Своїм для них я, звичайно, не став, але знайшов хороших приятелів та друзів. Прикро, що мої друзі інколи ворогували між собою…

Про те, що деякі народи Радянського Союзу між собою ворогують я тоді не знав. Вперше з цим стикнувся я саме в цьому батальйоні. І це для мене було якимось приголомшуючим відкриттям. Стою якось на посту біля прапора. Мимо йдуть двоє незнайомих солдат. Їх, напевно, прислали з іншої частини у відрядження щось там вантажити. Вони запитали не підходячи близько: «Слухай, боєць, а вірмени у вашій частині є?» «Ні, немає, були, але всі поїхали додому. Був один, але зараз він у шпиталі…» Я мало не сказав «побили його дуже жорстоко якісь мордовороти – не знаю за що» - я тоді ще не знав, що побили його тільки по причині його національності, але не сказав, прикусив язик. Вони засмутились. Я хотів їх чимось порадувати, подумав поруч же інші люди живуть – майже земляки, може вони з ними захочуть поговорити, і сказав: «Азербайджанці в частині є!» Вони раптом зблідли, вираз обличчя у них змінився, вони розвернулись і пішли. Тоді я не зрозумів чому така реакція.

Яскравий приклад «дружби народів» побачив я через деякий час у казармі. Вечір, всі втомились. Сидять собі, лежать. Тут заходить в казарму рядовий О. В нього у військовому квитку замість прізвища написали ім’я, замість імені – по батькові, а замість по батькові написали слово, що на їхній мові є показником належності. Він став серед казарми і голосно, з сильним акцентом почав говорити, ніби виступаючи на сцені: «А де рядовий Г.? Немає? Він же … (назвав його національність з виразом сильної відрази на обличчі). А вони ж взагалі не люди. Вони…» Тут він почав підбирати різні образливі слова. Потім урочистим тоном почав декламувати вірш – плід його власної «творчості» - рідкісний зразок безграмотної графоманії. Суть цього вірша була с тому, що представники національності, до якої належав рядовий Г. дуже погані люди. Слід зазначити, що представників їхніх земляцтв – ні одного, ні другого в казармі на той час не було. Всі слухали цю дурну промову без будь-якого інтересу зі звично нудним виразом обличчя. Рядовий О. з гордістю розвернувся і вийшов. Але через лічені хвилини до казарми зайшов рядовий Г. Йому тут же з захватом переповіли щойно почуту промову. Рядовий Г. спочатку зблід як стіна, потім почервонів як комуністичний прапор, потім знову зблід. Кулаки в нього стиснулись. І тут заходить веселий і безтурботний рядовий О. Побачивши Г. він закам’янів, на обличчі застиг вираз жаху. Він не міг навіть поворухнутись. Рядовий Г. просто вибухнув: «Іди сюди!!! Я тебе заріжу!» У його правій руці тут же блиснув ніж, а лівою він схопив табуретку і запустив в рядового О. Табуретка не влучила, О. дременув з казарми, Г. за ним… На щастя, О. втік і десь тимчасово сховався.

Проте подібні конфлікти частіше закінчувались більш трагічно. Одного вечора повернувшись з нарядів і караулів казарма поступово готувалась до сну. Відбій уже пролунав, офіцер вийшов, але затихала казарма поволі – у кожного були ще якісь свої справи. Несподівано пролунало: «N! Іди сюди!!!» N зупинився, зблід, але йти навіть і не думав – лише дивився застиглим обличчям на того солдата, що теж стояв серед казарми. Це почало нагадувати сцену з якогось дешевого вестерну. Підійти він не мав права – цим би він принизив своє земляцтво. За спиною в нього встали земляки: «Не чіпай його!» Тут вже за спиною іншого солдата ніби виросли його земляки. «А чому це я маю його не чіпати?!» Тут вже повставали з місць інші земляцтва. Земляцтва між собою мали тимчасові спілки – якщо земляцтво А конфліктує з земляцтвом Б, то земляцтво В підтримує земляцтво А. Але це зовсім не означає, що якщо земляцтво А буде конфліктувати з земляцтвом Г, то В підтримає земляцтво А, можливо якраз навпаки – вчорашні друзі стануть ворогами. Атмосфера в казармі напружується. Солдат повторює: «А чому я його маю не чіпати?!» «Тому що я так сказав!!!» Вони наближаються один до одного. І не тільки вони. У руках у солдат виблискують ножі і заточки, хтось відриває металеві дужки від ліжок, хтось хапає табуретку. Черговий по роті ховає ключі від збройної кімнати – про всяк випадок. Туди все одно ніхто не полізе – сирена завиє, черговий по частині караул підійме по тривозі. Але про всяк випадок… «А мені [все одно], що ти сказав!!! Ти [дуже погана людина, і я з твоєю мамою мав інтимні стосунки!]» Це смертельна образа. Удар! І бійка як вибух поширюється по казармі. Дехто пробує уникнути бійки і ховається під ліжко. Але його знайдуть і там: «Ах т ж …, всі б’ються, а ти вирішив дременути!» І він отримує своє – байдуже від кого. Через деякий час бійка затихає. Всі розповзаються зализувати рани. Сильно поранених відносять в санітарну частину. На ранок шикування. Всі стоять з розбитими обличчями, синяками, гематомами. Жодного цілого обличчя. Командир частини обходить лави: «Що було вночі??? Я питаю – що було вночі?!» Всі мовчать тільки винувато посміхаються. З вікна санітарної частини визирають обличчя на які навіть дивитися страшно.

І ці люди тримали в руках зброю! Я часто думав, а що буде, якщо вони підуть в бій – справжній бій. Тут не треба буде ворога – вони ж в першому ж бою один одного перестріляють! Як може воювати така армія? Я стояв у лавах серед цих солдат і з жахом усвідомлював – якби війна, я би теж з цієї частини кількох негідників застрелив. У першому ж бою. Невже я стаю такими як вони? Невже я теж звірію?

Примітки:
[...] - приблизний переклад фрази.
Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4617280960083 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: Поговорки про дружбу можно найти на портале Пустунчик. ; Пластиковый экран для ванной цена vannbok.ru.

Що почитати

Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …