(закінчення)
І ось ви уже несетеся на зустріч солонуватому присмаку моря. Ваш старий Volkswagen здіймає хмари куряви на грунтових дорогах, тому що Аліса навідріз відмовилася їхати автострадою, де надто шумно, надто важке повітря, щоб сповна насолодитися відсутність даху у вашої машини.
Ти досі не можеш без посмішки згадувати обличчя тих автомеханіків, які перетворили ваше авто у кабріолет.
“Ви хоча б розумієте, що насправді так кабріолети не роблять! А якщо піде дощ?” - питає вас механік з твоїх спогадів.
“У нас є дощовики на цей випадок,” - відповідає Аліса і посміхається тією чарівною посмішкою, завдяки якій ти віриш, що у вас немає ніяких проблем.
“Боже, та ви божевільні. Про мене, платіть гроші і я вам зроблю хоч мотоцикл. Але якщо ваше авто в один прекрасний момент поламається надвоє, або його просто заллє водою — пиняйте на себе, я вас попередив!”
Кілька хвилин і ваш автомобіль також отримує свободу. Він нарешті позбувся свого огидного надокучливого капелюха і тепер насолоджується вітром. Така маленьке прекрасне старе авто без даху, таке чудове весняне повітря й така чарівна дівчина поруч тебе, чи багато потрібно для щастя? Ти ніколи й не підозрював, що стільки радості може дарувати автомобільчик за два тисячі доларів.
Ви їдете довго і повільно, ви ночує під відкритим небом, десь у самотніх затишних місцинах, на берегах річок, кутаючись у ковдри і тулячись один до одного. Ви кохаєтесь у маленькому автомобільчику, зустрічаючи своїми оголеними тілами світанок і захід сонця. Ви крадете фрукти з придорожніх садків і запиваєте водою з криниці.
І вам так мало сонця, так мало тепла, так мало один одного, що ви постійно хочете ще більше, ви не стомлюєтесь хотіти ще більше, і вам здається, що не вистачить й цілого життя для того, щоб задовольнити цей прекрасний голод, цю солодку спрагу.
Нарешті ти почав малювати. Хоча ні, ти почав ТВОРИТИ. Ти малюєш Алісу. Ти знаєш, що в кожній картині часточка її. І навіть коли на картині немає жодної людини, все одно, там відчувається її присутність. Ти завжди малюєш лише Алісу. Аліса у грі світла, Аліса у теплі кольорів, Аліса у посмішці весняного неба. Аліса — це поезія фарб, мелодія тіней.
Аліса — це натхнення.
Саме вона примушує тебе прокидатися на світанку, витягати з багажника мольберт, брати до рук фарби і розводити їх з ранковою росою. І ти малюєш її сонне обличчя, її спокійне розслаблене тіло на відкинутому сидінні автомобіля. Ти малюєш її заплющені очі кольору весни і посмішку її червоних, немов вимазаних кров’ю, вуст.
А потім вона прокидається, вмикає набридливий джаз, танцює. І доки висихають фарби, ви насолоджуєтесь втраченими, загубленими на околицях цивілізації, краєвидами; і ви їсте те, що вдалося купити у сільському магазині.
Тобі стає сумно від усвідомлення того факту, що можливо це остання така весна. Що можливо такого більше ніколи не повториться. Тобі не хочеться думати про незаперечний факт — все змінюється, все проходить. Можливо більше не буде такого тебе і більше не буде такої Аліси. Можливо незабаром зникнуть незаймані галявині на берегах річки, ґрунтові дороги закутаються в асфальт, а села перетворяться в мегаполіси.
Ти дивишся на Алісу і розумієш, що її це не турбує. У дівчини-веселки є лише сьогодні. Аліса вміє бути щасливою, їй навіть вдається це серед бетонних міських джунглів. Ох, чорт забирай, як ти закоханий у цю дівчину. Ти низько схиляєшся до її шиї і шепочеш на вухо: “Яка ти чарівна. Яка ти до біса чарівна. Будь ласка, не дай мені ніколи прокинутися з твоєї казки!”
Ти шепочеш слова вдячності навіть тоді, коли зривається дощ, ви поспіхом кутаєтесь у дощові плащі і ваше старе авто перетворюється на дірявий корабель.
Дівчина-веселка не любить ховатися від дощу. Аліса зриває з себе плащ, Аліса кричить тобі: “Викинь на фіг той довбаний плащ!”. І ви купаєтесь у цьому небесному потоці щастя. Ви смієтесь, намагаючись перекричати шум дощу. Настільки теплий дощ, настільки приємний дощ! Ти розчісуєш мокре скуйовджене волосся Аліси, ти цілуєш її вологі вуста і ти звільняєш її тіло від прилиплого одягу. Боже, яка вона прекрасна у відблисках крапель на її шкірі, Боже, яка вона спокуслива у обіймах небесної стихії. Її тіло таке гаряче. Її тіло таке солодке на дотик. На дотик твоїми губами. На дотик твоїм тілом. На дотик вашої шкіри. Тепер це ваше тіло. Так, саме ваше. Не її тіло, не твоє тіло окремо, а саме ваше. Більше немає нічого, щоб належало комусь з вас окремо.
Аліса кричить від радості. І тобі зовсім не соромно кричати від радості разом з Алісою.
“Я хочу моря! Я хочу безлюдний берег, солоний вітер і сонце! Я хочу скинути з себе одяг і окунутися в морські хвилі!”
Дівчина-щастя хоче моря. Ти так її кохаєш, ти думає, я довезу її до моря, я подарую її шматочок раю, чорт забирай, що тут складного, я здатен заради неї на більші подвиги. Але ти помиляєшся. У вашій історії не може бути щасливого фіналу. У вашій історії не може бути солоного моря...
Хіба що солоний присмак крові. Кров. Спочатку ти взагалі не розумієш звідки вона береться. Ти чуєш сміх Аліси, ти відчуваєш, як здригається від сміху її тіло в твоїх обіймах. І раптом тобі стає страшенно лячно. Напевно тобі вперше настільки страшно. Ти усвідомлюєш, що Аліса вже давно не сміється, це швидше хрип, це плач, і її тіло здригається не від сміху, воно корчиться в конвульсіях. Її губи посиніли і вона випльовує порцію крові після кожного приступу кашлю. Аліса плює просто тобі в обличчя, а ти досі тримаєш її в обіймах, ти досі не розумієш, що сталося. І це відчуття безсилля, відчуття розгубленості, воно тобі говорить тихим, хриплим голосом: “Кінець”...
***
Голос лікаря спокійний та байдужий: “У неї Лінхромос. Простіше говорячи, доброякісна пухлина мозку...”.
Трясця його матері, спокійний та байдужий, ніби й Аліса ніколи не захлиналася власною кров’ю. Ніби її взагалі ніколи не існувало. Для нього отой незрозумілий діагноз набагато важливіший за дівчину. Важливіший за твою прекрасну дівчину-веселку.
На секунду ти намагаєшся уявити, щоб сталося з тобою, якби Аліси дійсно не стало. І раптом ти розумієш, що не можеш такого уявити. Ні, не можеш не тому, що це страшенно боляче для тебе, проблема в тому, що тобі чомусь якраз і не боляче. Ти просто відчуваєш пустоту, яку заповнює собою Аліса. І якщо дівчини не стане, залишиться лише пустота. Але не біль. Його не буде... І як сильно ти не кохаєш Алісу, ти все одно повинен собі зізнатися: не буде ніякого болю.
Ти розумієш, біль, зрештою, краще за пустоту.
“...Але операція пройшла успішно. За кілька днів пацієнтка прийде до тями, а тоді спокійно забирайте її додому.”
“А як її мозок? Пухлина його не пошкодила? Я маю на увазі, вона залишиться така, якою була і раніше?”
“Хм... Дивлячись наскільки раніше, - лікар посміхається і продовжує, - Чи не помічали ви останнім часом, ну скажімо, останніх місяців п’ять дивність її поведінки? Я говорю про безглузді вчинки, різкі зміни настрою, підвищену експресивність, галюцинації? Знаєте, пухлина досить часто впливає на поведінку хворого, але після операції хворі знову стають самими собою. Будемо мати надію, що пухлина не встигла завдати незворотної шкоди для мозку вашої дружини...”
Ти задаєшся питання: чорт забирай, що означає “знову стають самими собою”?! Стають такими, як були п’ять місяців тому... А ти знаєш, якою Аліса була п’ять місяців тому?! Можливо ти ще не усвідомлюєш, можливо ти не хочеш слухати слів лікаря, але ти вже знаєш: більше не буде того божевільного відчуття свободи, яке дарувала тобі Аліса. Тієї дівчини не існує, твоєї Аліси не існує. Ніколи не існувало. Була лише клята пухлина в її мозку і саме в ту пухлину ти був закоханий. Хвороба є справжньою твоєю любов’ю.
І раптом в тобі прокидається надія: можливо це сталося, можливо уже занадто пізно і мозок Аліси назавжди залишиться пошкодженим. Навіщо тобі справжня Аліса, якщо єдине твоє кохання — це її божевілля.
***
Аліса каже, що треба змінити гардероб, тому що жодна порядна жінка не буде ходити в такому лахмітті. І Аліса викидає полотняний сарафан помаранчевого кольору з яким вона розлучалася лише у хвилини медитації, або з тобою в ліжку.
Аліса примушує тебе прибрати в кімнаті, примушує тебе поголитися, примушує викинути оту мазанину без форм і кольорів, яку ти повісив на стіну і називаєш твоїм мистецтвом. Аліса просить більше ніколи такого не малювати, а краще знайти роботу. Аліса питає, як ти міг просто так продати батьківську квартиру, як ти міг піддатися на умовляння тієї хворої жінки, якою вона була. Потрібно думати про майбутнє, потрібно подорослішати і навчитися жити, - каже Аліса. А ще треба задуматися про дітей.
Колись ти грався в машинки і мріяв ніколи не дорослішати...
Аліса вмикає джаз і починає прибирати. А ти просто лежиш посеред кімнати на вашому старому матраці, який незабаром також піде у смітник. Ти лежиш, викурюєш запаси маріхуани, клянешся Алісі, що більше ніколи не приволочиш цю гидоту додому і ти думаєш.
Ти думаєш, що в цій Алісі є щось непохитне і мужнє. В ній є сміливість рухатися далі, рухатися назустріч впевненості і стабільності. Розчинитися в суспільстві, втративши назавжди можливість вирватися з нього. З цієї Аліси вийде чудова дружина, ще краща матуся... Мабуть... Ти ніколи не дізнаєшся.
Але в Алісі зникло те пурпурове світло. Ти розумієш, що вона права. Жарт в тому, що це ти знав і до неї. Так жити, як хоче саме ця Аліса — ти може і без неї. Так мислити ти можеш і без Аліси. Тобі потрібна саме та, яка каже: “Пішли їх всіх до бісової матері, нехай вони засунуть їхню правду в дупу! І живи як хочеться, спілкуйся з Джа, довіряй більше Вікіпедії, ніж новинам, тому що перша — безкоштовна.” Аліса більше не скаже такої нісенітниці.
А ще ти розумієш, що одного разу ця Аліса тебе просто залишить. Вона знайде когось успішнішого, у чистій білій сорочці і костюмові, когось вибритого і постриженого, з автомобілем, хорошою роботою і мріями про звичайне сімейне щастя. Аліса заслуговує на такого. Аліса — це краса, але більше не божевілля.
Ти просто підводишся і, тримаючи в зубах самокрутку, виходиш на вулицю, доходиш до найближчого магазину, й купуєш собі коньяку. Ти йдеш по вулиці в розпал робочого дня, маневруєш між метушливими манекенами в костюмах, п’єш з горла коньяк і думаєш, що колишня Аліса вчинила б саме так.
Ти згадуєш минуле, ти мрієш про минуле, ти благаєш, щоб тебе знову хтось зводив з розуму.
І саме тоді ти зустрічаєш її: дівчина з золотистим волоссям і очима кольору безхмарного неба сидить на тротуарі і перебирає струни розмальованої гітари. З-під її пальців вириваються звуки, вони утворюють мелодію і ти розумієш, що тобі подобається ця мелодія, це зовсім не джаз. І тобі подобається дівчина: це зовсім не темноволоса Аліса з очима кольору весни.
Ти знову закохуєшся і, що приємніше, ти знову божеволієш.
“Хто ти? Невже я забагато випив і тепер мені ввижається втілення абсолютної краси?”
“Не знаю, що тобі там ввижається...” - відповідає дівчина-щастя.
“Хто ти?”
“Я вулична музикантка. Прихожу у місто і граю свої пісні, доки мені не набридне це місто,” - відповідає дівчина-спасіння.
“А коли набридне?”
“Шукаю інше місто, інші вулиці, інший слухачів і пишу інші пісні. А ти чим займаєшся?” - відповідає дівчина-божевілля.
“Я вуличний художник. Шукаю натхнення і малюю його.., її.., доки натхнення не вичерпається. А потім шукаю наступне натхнення.”
“І довго доводиться шукати?”
“Як коли. Наприклад, кілька секунд тому я знайшов нове натхнення. Як тебе звати?”
“Аліса...” - відповідає дівчина-кохання.
“Яке прекрасне ім’я...”
Дівчина з золотистим волоссям і очима кольору безхмарного неба кохає тебе. Принаймні тобі так здається. Навіщо тобі правда, головне що тобі здається. Ти потребуєш її кохання і її божевілля. Ти знаєш, що це відчуття - єдине справжнє в житті. Це твій наркотик.
Є нове натхнення, нова сторінка в житті і ніякого джазу.
“Ти з цим містом закінчила?”
“Що не знаю...”
“Якщо закінчила, тоді в мене є прекрасний кабріолет, на якому можна дістатися наступного міста.”
“Ох.., кабріолет. Непогано для вуличного художника.”
“В мене є лише цей кабріолет, кілька тюбиків фарби в багажнику, двадцять євро в кишенях і серце сповнене любові до всього живого. І більше нічого. А, мало не забув, є ще недопита пляшка коньяку. І це все лише для тебе!”
І вона каже “Так!”. Вона ж каже “Так”?! Тобі ж не здалося? Вона сказала “Так!”! Вона зробила саме це і ти відчуваєш, як в небі починається новий дощ. Новий весняний дощ знову імпровізує.
