“Я українець!” — Так написано на паркані в парку… Кричить у весь голос. Здається, що цей напис бунтує, вигукує, біжить щосили від усіх усюд, де його не розуміють. Здається, що у нього обмаль часу дізнатись істину.
Справді, де твій, українце, міф, а де реальність? Як ти себе проявив? Чим пишаєшся?…
Торуєш дорогу в майбутнє. А своїх надбань обмаль. Лише історія. А в ній: кримські шаровари, арійсько-індійський тризуб, горілка і невичерпне прагнення до волі. Невичерпальність…
…Рамено – з заходу на схід,
Рамено – з півночі на південь.
(Євген Маланюк. Діаспора)
Парадокс? Ні! Без них, діаспорних українців чи українських діаспорців чи хотів би ти кричати своє? А вони виплакали. І виплекали. І випестили мову, і твою, Українце, традицію. Лишали по собі камінні хрести, молились, уходили, але повсякчас Україна жила в їхньому серці.
“Я Українець! І Кобзар!” – пишеш ти поруч. І що? Невже це єдине, що лишилось?.. “Ось Коцюбинський, Леся – квіти…”.
Поглянь на рідну Батьківщину! Скільки стражденних і змучених людей! Що їм до твого парканного епістоляру!? Ты устал и хочешь банальной ласки, твое настроение подымит просмотр порно с тещей , это лучшая эротика в большом российском интернете.
А що лишилось? Без надії сподіватись…
