Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2588
Творів: 47082
Рецензій: 91477

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Імла

© Антон Ракута, 03-06-2012
                                                       ... і нема нічого нового під сонцем.
                                                                                             Еклезіаст


   Сьогодні періщить холодний дощ. Вкупі з поривами вітру він знаходить найменші шпарини і від цієї напасті не рятує навіть високо піднятий комір шкірянки. Пам'ятаю, як зранку смагляве, довгоноге дівчисько в телевізорі говорило щось про опади. Проте я більше дивився на її стегна - тож не взяв ні парасолі ні дощовика. Щойно дзвонила Дана. Сказала, що скоро буде, але жіноче поняття «скоро» може розтягуватись, як міхи акордеона. Я відчуваю чергову водяну цівку, яка повзе вздовж спини і це починає дратувати. Звичайно, можна зайти в ЦУМ і там чекати, але в дитинстві я двічі падав сторч головою з ясена і після цього роблю дивні речі. До того ж холодний душ тримає мої м’язи в тонусі, а це саме те, що треба. Знов дзвонить телефон. Дана питає «де я». Мені вистачає витримки, щоб ввічливо пояснити, що «там, де й раніше». Вітер посилюється. Здається він прилетів з самого серця Арктики і за певний час перетворить мене на льодяний сталагміт. Я кляну жіноче «скоро» і близький до того, щоб кинутись навперейми першому ліпшому таксі, але за мить бачу ту, заради кого тут страждаю.

- Привіт, - усміхається Дана. Вона, як завжди, сама досконалість.
- Це тобі, - я витягую зі стіни дощу букет червоних троянд. Вони проштрикнули руку, але її змерзлі вуста діють, як знеболювальне.

    Я згинаю лікоть, вона кладе туди руку і пастка закривається. Ми човгаємо тротуаром і намагаємось перекричати погоду. Це досить важко, бо нас зі всіх боків штовхають пішоходи. Особливо дошкульні поштовхи в спину. Я розумію, що ступати в калюжі нікому не хочеться, але даруйте. Це що, тротуар ганьби?

    По дорозі нам трапляється цілодобовий магазин. Ні, брешу, ми відхиляємось від курсу і спеціально туди заходимо. На вході я беру візок, в якого бракує колеса і ми котимось вздовж довгих, як поїзд, стелажів з продуктами, згрібаючи все цікаве, що трапляється під руку. На касі виявляється, що крім пляшки вина і шоколадки нам більше ніц не треба. Я беру три пачки цигарок і жуйку. Підстаркувата касирка обіцяє, що «оцих двох дибілів» більше не пустять. Дана сміється, мов дитина.

   Двері в квартиру важко прочиняються і ми прослизаємо всередину. Кожна квартира має свій дух. Ця пахне сухою бузиною і ще чимось незнайомим. Запах бузини в мене закарбувався ще з радянських часів дефіциту. Ми мокрі і слизькі, як два в'юни. Здається навіть зубами цокаємо і природно, що мені хочеться притулитись до неї й скинути одяг. Точніше навпаки. Я хапаю Дану трохи вище ліктів. Від несподіванки вона сіпається і пробує вивільнитись. Та сили нерівні. Її клатч, обвішаний всіляким залізним причандаллям гепається об підлогу, наче обладунок лицаря, який щойно програв турнір. Те, що всередині частково розсипається нам під ноги. Поверх всього летять квіти.
     –  Відпусти, – тихо каже вона.
  
     Я коліном намацую вмикач і коридор заливається жовтявим світлом. Вона сіпається знову, намагаючись звільнитись. Рвучко, майже жорстоко я розвертаю Дану обличчям і уважно дивлюсь в сірі, зухвалі оченята. Намагаюсь щось там побачити, але чорні цятки зіниць раптом обертаються на голки і глибоко входять в мою плоть. Я зціплюю зуби і згадую, як в дитинстві впав на їжака. Це боляче аж до сліз. Роблю чверть кроку вперед, ще на чверть нанизуючись на голки. Її яскраво-червона помада блищить проти світла. Але я не збираюсь починати з губ, хоч вони і повнять в кількох сантиментрах від моїх. Вона сама затіяла цю рольову гру. Може несвідомо, але я вмію читати між рядків, між слів і навіть між ударів серця. Їжак скрутився в клубок, але перед тим необачно засвітив тіло. Йому вже не втекти від розпаленого м'ясоїда.

     Поволі, смакуючи кожну секунду, я розщібаю великі ґудзики мокрого плаща і думаю про море. З ним значно легше ніж з жінками. Їй-бо в минулому житті довелось гарувати матросом, бо кожен третій сон про небачені землі, п’яних повій і кілограми солі. Моя права рука сміливо пірнає під светрик. Дана відчутно здригається від мокрої та холодної долоні, проте не відсторонюється. Останній місток знищено вщент. Тому я, хизуючись тимчасовою владою, закочую сірого светрика і звільняю невеличкі груди з темними монетками, що затвердли, мов залізо. Зубами я знімаю з них пробу, чим викликаю в дівчини коротке і тихе “ох”. Спальня по курсу, капітане, зюйд-вест.  

   Факт наближення ранку підганяє мене. Не можна втрачати ні хвилини. З ноги я відчиняю двері до спальні і хапаю Дану, як мішок картоплі. Вона без плащика і суха, а я без куртки і мокрий, як хлющ. В спальні досить прохолодно. Ми летимо на ліжко і в стадії польоту я швидко, по-солдатськи, роздягаюсь. Перший раз все відбувається досить швидко і хаотично. Я навіть не встигаю зігрітись.
  –   Не гарячкуй, – каже Дана раптово сівшим голосом, – ти ж знаєш - я не люблю швидко. Видихни і зберись, бо я піду.
- Куди?
- Не твоє діло.
     Вона підводиться і, гойдаючи стегнами, пливе в сторону кухні. Приносить звідти вже відкорковане вино і бокали. Не забуває поламати шоколадку і розповісти свіжий анекдот. Я припалюю сигарету. Дим, разом із рештками тепла тікає через привідчинену кватирку. Тепер ясно чого тут так холодно.

- Подивись у вікно, - кажу я і спостерігаю за Даниним обличчям, - бачиш?
- Гарно.
- Що?!
- Так, дуже гарно.

    Злива по той бік вікна вичерпала себе. По залізному відливу б’ють поодинокі краплини, а я не можу повірити, в те, що почув. Ні! Цього не може бути! Хіба вона не бачить густої, як кисіль, імли, якою вкритий Театральний майдан? Хіба вона не задля того приїхала?

- Дано, - кажу, я.
- Що?
- Ти дійсно нічого не бачиш?! Не жартуй.
- Ти про що?, - вона лагідно пригортається і закриває мені рот поцілунком. Я розумію, що це кінець.

   9 довгих років ми оберігали це місто. Солодшої роботи годі й шукати. А передував всьому далекий травень 2012-го, коли після низки оргазмів Дана побачила залитий кровю стадіон і від того зомліла в моїх обіймах. Наступного дня ми вже були в міліції. І дай боже здоров’я тому худезному капітану, що не спекався нас, а відзвонився куди слід. В подальшому з Даною працювала інша силова структура.

    Так, вона (себто Дана) бачила час і місце, але, як не старалась, не могла бачити обличчя. Тому для проведення спец операцій по запобіганню терактам доводилось залучати силу силену агентів в цивільному. Два роки «Альфі» щастило діставатись до підривників раніше, ніж ті розуміли, що теракт провалився. Не питайте мене, як це їм вдавалось – в них свої методи. Знаю тільки, що два роки потому страшну картину побачив і я. Тієї ночі ми, як завжди, безтямно кохалися під «Doors».

  Не дивлячись на густий, їдкий дим місце я впізнав відразу. Місцевий Монмартр. Нещодавно купував тут картину в презент знайомій з Франека. Тепер під ногами рипіло бите скло і клубився чорний дим. Він літав, тягнувся за людьми, як хірургічна нитка, як шлейф жаху й скорботи. Шлунок спазматично стискався від смороду тліючої тканини, пороху, пластмаси. Зовсім близько кричала якась жінка, бігали люди. Що до чого?, - пульсувало в голові, - навіщо? Нещасні спроби привернути увагу. Скільки їх було… І що?

- І нічого, - відповідали мені порожні зіниці вітрин й вогненні язики, - ці боягузи будуть з’являтись доки людство не скресне. І є тільки один засіб цьому запобігти. Ти сам знаєш який.
- Знаю, - сказав я, сів навпочіпки і заплакав.

   І в той момент хтось легенько торкнувся мого плеча. Я підняв голову і побачив чоловіка. В руках він тримав мобільний телефон. Звичайний такий чоловік.

- Не плач, - сказав він, - жертви неминучі.
- Неминучі, - повторив я, мов зомбі.
- Атож, - підтвердив він.
- Ти ідіот!, - скрикнув я.
- Ні. Я воїн. В зламаю систему.
- Яку ще систему?!, - я схопився на ноги, щоб передати його в руки правосуддя, проте чоловік розчинився в клубах диму. Його пошуки серед, пожежників, міліціонерів, бійців «Альфи», медиків, постраждалих цивільних успіху не принесли. Я плакав, бігав, погрожував, щоб той здався, падав, збиваючи в кров долоні, та дуже скоро мене спіймали дві жінки в білих халатах і потягли за собою.

- Я мушу знайти підривника!, - кричав я їм, - я бачив його! Бачив!

- Так-так, - казали вони і прискорювали крок.

    За мить я побачив Дану, яка сиділа поруч по жаб’ячому підібгавши ніжки. Вона уважно вивчала моє обличчя і зрозумівши, що я повернувся в реальність, схилилась ближче і прошепотіла:

- Це було страшно?
- Так, - відповів я і трохи помовчавши додав, - не те слово.
- Давай співставим, що ми бачили.
- Не треба. Я знаю підривника в обличчя. Він активував бомбу мобілкою.

    Від радості Дана ледь не відкусила мені вухо. Вона гоцалась на ліжку і ввись і вшир, доки воно не трансформувалось в матрац і купу деталей. Та навіть після цього її запас енергії не згас. Розібравшись з ліжком вона з диким криком накинулась на мене. Відтоді в нас і повелось – Дана бачила час і місце, а я місце і підривника. Тобто ми могли попередити вибух з вірогідністю 99%.

    Зараз Дана не розуміє, що відбувається. Вона водить долонею по моїх грудях, бере за шию, нігтями гуляє вздовж вуха, а я кам’янію мов той велет з острова Пасхи. Мені хочеться втекти звідси по зв’язаних простирадлах і десь в глибинах своєї барлоги усвідомити, що я лишився сам. Як же сухо, як сухо і тупо. В неї горять очі, вона хоче трахатись, а я…

   Ясно, що вони дістались до неї. Може під час сну. Авжеж, це легше всього. Прокидаєшся стерильна. Ніяких картинок в голові, пам’ятаєш тільки те, що треба. І трахайся скільки хоч – бомба все одно вибухне. Сім терактів ми попередили, с-і-м, і що тепер? Тільки Дана могла подзвонити за кілька годин до того, як з’явиться кривава імла – незмінний передвісник вибуху.

   Дано-Дано, це й справді кінець. Твоє волосся так само тримає млосний, квітковий запах, але то вже не те волосся. Які в біса фаллопієві труби, які післяродові процеси? Я не хочу про це чути! Скоро випускні, футбольні матчі, концерти. Ріки крові…

   Чекай, є ж інші! Ну… такі, як ми. Точно! Вони мешкають в інших містах, я це знаю! Поки ми пророчили  - мені було не до них. Тепер же я віднайду іншу Дану, привезу її сюди, затягну в ліжко і все стане на свої місця. Вона стане новим цербером. На цей план може піти до біса часу, але мир мого міста того вартий.

     Йди сюди, Дано. То просто сон, а темінь, як імла, з якої хвилями несеться шаленство. Котись, море - я на тебе, ти на мене. Ми згубились в цій квартирі над Театральним майданом. Скоро ти народиш мені сина. Він успадкує мій дар. А потім, як і я, лишиться в тіні. Нас не уславлять в Вікіпедії (о ні!), не покажуть по ТСН, не скажуть «…він кохався і тим врятував кількасот життів». Ми тіні.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Сергій, 05-10-2019

Ну що, Антоне, збираємо книгу коротких оповідань?

© Надія, 04-06-2012

Ну що, Антоне, збираємо книгу коротких оповідань?

© Надія, 04-06-2012

Тіні-охоронці

© Богдан Коломійчук, 04-06-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.34993195533752 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …