ПРО ЛЮБОВ
Сенсом його життя була тільки вона, бо окрім неї більше нікого й не було поряд. Вже давно померла дружина, діти переїхали до столиці, і у свої сімдесят два він був сам-самісінький у порожній квартирі. Але там він проводив мало часу. Ну ось тільки ночував, мабуть. Усі його дні належали їй.
Їй було тридцять чотири. І на свій вік вона виглядала дуже навіть непогано. Усе завдяки його турботі. Якось навіть вирізнялась споміж усіх , може, незмінною охайністю і блиском.
Щодня у будь-яку пору року :в дощ, заметіль, вітер, спеку рівно о девятій вони удвох були вже на подвірї десятиповерхівки,де він мешкав, і розлучались перед заходом сонця, аби знову наступного дня провести час разом. А двір – як двір,у звичайному кварталі спального району майже великого міста. Ну звісно, бабусі на лавочках , матусі з малюками в пісочницях...І тут – родзинка! – він на старому стільці під парканом і поряд – вона. Якби у будинку жив художник, він точно намалював би цю картину. Усі, хто міг споглядати їх на власні очі щодня, так звикли до цієї парочки, що вже не розуміли, що робить вигляд з вікон цікавішим – Високий Замок в нічній іллюмінації, чи оці двоє, осяяні своїм щастям.
Їх ранок можна було описати з точністю до хвилини. Спочатку він прибирав територію, на якій вони потім проведуть день. Підмітав старе листя, розгрібав сінг, збирав гілочки, сміття – усе, що підкинули за ніч погода і невгамовні тінейджери. Потім відчиняв двері її житла, поважно виводив її, і розпочинався ранковий туалет. За півгодини вона сяяла і, напевно, посміхалась би , якби могла. А він міг, тому й посміхався, сідав на свй стілець і милувався нею довго-довго. Цей ритуал був незмінний.
Далі траплялось по-різному. Іноді це була прогулянка навколо будинку, іноді вони удвох слухали музику (чомусь завжди весільну), іноді він ще прибирав її помешкання, а вона розважала дітлахів. Але як би не минав їх день, їм було добре разом, і завжди дуже сумно, що день минав…
- Петро Максимович, та продайте ви свою тарандайку! Вона вже і кілометра не протягне, - насмілився одного разу бовкнути сусід.
- Йди собі Андрію, куди йшов, і мене не нервуй, і кралю мою не ображай, -він різко піднявся зі стільця і сів у авто, - Як то не протягне, - бурмотів собі, - Ото сказонув. Не протягне! Та ти у мене, Кралечка, молодчинка, - заспокоював її, - Ми ще з тобою – ого-го!
Наступного дня приїхав похресник. Довго дивився, заводив в гараж, перевіряв з ями, заглядав під капот, щось крутив, міняв. Зрештою поставиви діагноз – треба на СТО.
Петро не спав усю ніч. Крутився, вертівся, думав, як то з пенсії викроїти на ремонт . Заощадження ще були. Але то ж на похорон собі відклав... Вранці таки поїхали. Навіть доїхали. Але виявилось що й роботи з нею не багато. Грошей похресник не взяв. До вечора Петро вже був вдома. Задоволений засинав і снились йому яскраво-червоні блискучі її крила.
Потім зарядили дощі. Таке у нас місто. Якщо вже дощ, то на тиждень. Якось не одразу всі помітили що змінилось на подвір’ї. А коли розпогодилось, бабусі здивовано перешіптувались на лавках:
- Десь пропав.
- Шось то не так...
- А може зайти до нього та глянути...
- Хлоп же не молодий , то таке...
- Та то вже тиждень десь його не видно!
Вирішили піти. Відрядили бабу Марину і бабу Олю. То сусідки по під’їзду. Стукали, грюкали, дзвонили. Ніхто не відчиняв. Не по-собі якось аж стало жінкам.
В двір повернулись ні з чим. Усім було сумно і дивно. Гараж зачинено, ворота -теж. Навколо – сміття, гілки і найгірше – немає ані стільця, ані Петра, ані його Кралі. Осиротів аж якось без них двір.
- Та він же й померти міг там сам у хаті, -Марина схлипнула і зіскочила з лавки, - Так. Все. В міліцію дзвоню. Най приїжджають, та й сі дивлят!
Приїхали з міліції. Вибили двері Петрової квартири. Ані запаху, ані сліду Петра не було. Бабці попросили вже й гараж відчинити. Міліціонери довго вагались, бо ж яке їм діло до гаражу. Заяви про зникнення немає. Шукати почнуть, як родичі заявлять ітд... Але якось так вже слізно просили...Ну відчинили. Збили замок, і ...нема машини. Пропали вони разом.
- Я знаю, то він помирати на ній поїхав! Ніяк не міг розлучитись!Ото старий дурень! , - Ольга здогадку свою довго в голові тримала. Поки в квартирі Петровій міліціонери ходили, вона вже біля гаражу посовалась, заглядала у шпарини. Червоние авто добре було б видно. А тут –не видно...
- Ви знаєте, що , жіночки, - роздратувався сержант, - Помирати, не помирати, поїхав, не поїхав...Ми почекаємо заяви та почнемо шукати. А на разі – до відзеня!
- Та він на ній і заїхати далеко не міг. То стара машина, - просилися бабці, - Та може десь на окружній – то найдальше.
Аж тут з-за рогу будинку почувся знайомий скрип, і за мить усі побачили червону і вперше не блискучу Кралю. Авто зупинилось на своєму звичному місці. Двері відчинились і втомлений але страшенно веселий і гордий Петро Максимович посміхався розгубленим бабцям і міліціонерам.
Побачив відчинений гараж, насупив брови:
- Це шо тут таке робиться?! Подуріли чи шо?
- Та то ти, Петро здурів! Де був тиждень??? Ми вже ховати тебе думали...Як знайдемо, - налетіли сусідки.
- Чисто баби чокнулись, - сміявся Петро, - Та ми з Кралею в Київ їздили. За онуками я скучив!
