Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46239
Рецензій: 90346

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Постмодерн

Джазова імпровізація весняного дощу

© Victor Artxauz, 31-05-2012
(продовження)
І ось, коли тобі здається, що ти на самому дні, що нижче лише пекло, а можливо ти уже в ньому. Коли ти не пам’ятаєш, коли востаннє був тверезий. Не пам’ятаєш, коли востаннє від тебе приємно пахло, коли востаннє носив чисту білизну. Тоді з’являється ВОНА, матеріалізується немов із музики. Із хорошої такої старої рок-класики від якої віє солодким сумом ностальгії. Саме під таку музику хочеться сидіти в дощ у своїй тісній квартирці, пити духмяний гарячий глінтвейн і кохатися.

Але ти не вдома. НЕ В ДОМА. Вслухайся в звучання цих слів. Найгірше - це не коли, ти не вдома, найгірше — це коли ти не знаєш де твій дім... Чи не так? Цей клятий гадючник, заляпаний блювотою та чиєюсь кров’ю, хіба це може бути твоїм домом?  
Де твій дім? Чорт забирай, де твій дім? Коли в тебе немає дому — ти самотній. Якщо в тебе немає дому — ти вільний. Найбільша воля — це самотність. Ти знаєш, що ти йдеш по вірному шляху на зустріч своєму покликанню — творити завмерлу поезію у фарбах. Творити симфонію кольорів, гармонію ліній та форм.

Але тобі так самотньо. Це дуже дивне відчуття — розуміти, що ти робиш все правильно і разом з тим бути самотнім. Ти робиш все вірно, а хай йому грець, ти робиш все вірно, але чомусь хороша приємна музика доноситься з затишних осель тих, хто навіть не намагається щось робити. Інколи тобі здається, що самотність — це найбільш страх людини.

Ти виглядаєш у вікно, зовсім випадково, навіть не мріючи щось побачити. І ти бачиш ЇЇ.
“Вона схожа на веселку...” - співають старі рокери у чийомусь радіо-приймачі. Ти більше не усвідомлюєш, чи ця музика доноситься ззовні, чи вона лунає в самому тобі. Ти більше нічого не розумієш, але так хочеться вірити старим рокерам: вона справді схожа на веселку.
Вона гойдається на старій гойдалці, причепленій до гілки дерева, вона підспівує тій легендарній пісні, в якій співається про неї саму (вона просто цього ще не знає). І вона випускає хмару диму у нічне прохолодне повітря.

Ти розумієш, що так давно чекав на неї. І ти знаєш, як діяти. У тебе немає ні крихти страху: тобі нічого втрачати. “Король уже голий”. Ти просто вистрибуєш з вікна другого поверху і йдеш у скверик, до гойдалки, до своєї мрії. Старі брудні джинси — єдиний предмет одягу на тобі. Але тобі байдуже, що весняна ніч ще надто прохолодна для прогулянок босоніж і з голим торсом. Нарешті ти почуваєшся настільки вільним, що дозволяєш собі нічим не перейматися. Ти просто йдеш на поклик пурпурового світла.

“Привіт.”
“Привіт.”
“Ти мені подобаєшся.”
“Взаємно. І я собі подобаюся.”
“Що ти тут робиш?” - звідки стільки кольору, звідки стільки тепла у ній?
“Хіпую,” - відповідає дівчина схожа на веселку.
“Що?”
“Хіпую!!!” - відповідає дівчина з очима кольору весни.
“Ти що, накурилася?”
“Звісно, я ж сумую за справжніми хіпі!” - відповідає дівчина з яскравими, ніби вимазаними кров’ю губами.
“А що воно таке?”
“Чудові люди були. Які хотіли лишень, щоб в небі завжди сіяло сонце, ніг торкалася прохолода моря, а на тілі було мінімум одягу. Ніякої війни і багато любові,” - відповідає дівчина-веселка, дівчина з очима кольору весни, дівчина з яскравими, ніби вимазаними кров’ю губами.
“Мінімум одягу і багато любові... Трясця їхній матері! Якими прекрасними людьми вони були!”

Така хороша погода. Правда? Така ж хороша весняна погода: ніч, прохолода, вологе повітря і запах цвіту, і ця приємна ностальгічна музика, і ця прекрасна незнайомка, що випромінює стільки світла та тепла.

І ви обоє знаєте, що єдина причина, чому ви тут — це пурпурове світло, яке вас пронизує. І ви обоє знаєте, що віднині не зможете більше жити без цього дивного пурпурового відчуття щастя, а тому і не зможете жити один без одного.

Ця незнайомка — щастя. Лише б не відпустити її, лише б не відпустити. Ця незнайомка — любов. Ніколи не відпустити, нізащо не відпустити. Ця незнайомка — порятунок від кровожерливої самотності! Ти ніколи, нізащо більше не відпустиш її!

“Можна до тебе доторкнутися?” - її хочеться відчути, тобі вперше чогось так по-справжньому хочеться. І ти знаєш, що навіть, якщо вона відмовить, ти не стримаєшся.
“Що?”
“Я хочу до тебе доторкнутися! Я хочу відчути на дотик твоє світло і тепло. Боже, яка ти світла і тепла. Як це прекрасно. Ти моя галюцинація?”
“Лише, якщо галюцинації бувають обкурені... Ти дивний... Що ти робиш тут в таку пору?”

Що ти робиш тут в дощ, вночі, на окраїні міста? Що вона робить тут? Що ви робите тут? Що ви робите тут інакшого, як не шукаєте один одного? Що вас привело сюди, як не тепло і світло один одного?

“Що я роблю тут в цю пору?.. До цього моменту я навіть не знав, що я роблю в цьому житті...”
“Тепер знаєш?” - у ній стільки справжності.
“Ні... Але тепер на це начхати...”
“Ти також обкурений?”
“Не знаю. Можливо... Можливо я вперше в житті тверезий. А можливо вперше по-справжньому п’яний. Я не знаю. Єдине, в чому я зараз впевнений, що я дійсно закоханий,” - ти вперше ось так просто можеш зізнатися в коханні. Вперше так, без сором’язливості, без спроб заглянути у майбутнє. Тобі байдуже, що говорити, ти просто бачиш пурпурове світло, яке вас пов’язує. І ти знаєш, що вона також бачить.
“Хочеш зробити затяжку? Це дуже розслабляє.”
“Ні. Але я хочу вина. Дудлити багато дешевого кислого вина прямо з горла пляшки. Пити вино і грітися твоїм світлом. Ти складеш мені компанію?”
“Дай подумати... Якийсь майже голий бомж, без взуття і сорочки, серед ночі пристає до мене з проханням: “Дай мені до тебе доторкнутися”, а потім хоче споїти дешевим шмурдяком. Хм... ”
“Як тебе звати?”
“Аліса.”

Так просто. Так по справжньому. Не треба прикидатися. Ви йдете пити вино. Сидіти, спершись спинами до широкого дерева і дивитися, як вдалині, під вашими ногами бавиться у свої нічні ігри місто.


Ти — щось більше, ніж ти. Ти — продовження світла Аліси. І темне світло Аліси — це продовження твоєї світлої пітьми. І ви є найбільш ідеальна з усіх неідеальних гармоній. Ви є абсурд, пурпуровий, пульсуючий абсурд щастя. Так хороше, що тобі постійно хочеться сміятися.

Ви любите шоколад, вино і ненавидите годинники, тому що вони занадто правильні, вони постійно нагадують вам, що все рухається, змінюється і врешті-решт має свій кінець. Ви не хочете думати про правильність, про рух, про зміни і про майбутнє, в якому вас чекає кінець. О ні, вам так хороше саме зараз і саме сьогодні, ви б воліли зупинити всі годинники на землі й просто завмерти з відчуттям світла та тепла у ваших серцях.

“Ох, крихітко, мені так хороше, коли ти випромінюєш стільки світла!” - шепочеш ти Алісі на вухо, коли вона розрізає картоплю навпіл, встромляє сірника, а на сірник нанизує скибку лимону. Аліса називає це корабликами. Ви готуєте їх цілі флотилії, а потім запікаєте з салом. Ви їсте картопляні флотилії і запиваєте їх вином.

Так, можливо ви забагато п’єте вина. Так, можливо Аліса занадто часто сумує за хіпі. Сумує за морем, за солоним вітром, за дотиком сонця до голого, зовсім вільного від одягу, тіла. Можливо твої батьки зовсім не в захваті від твого кохання з фігурою фотомоделі і з вічно п’яними очима. Не в захваті, що ти зовсім не працюєш, що ти розпродав всю аудіо- та відео- техніку, і тепер у вашій квартирі немає нічого, окрім матрацу й розкиданих по підлозі сарафанів Аліси.

Але вам байдуже. Вас ніхто не розуміє. Звичайно, для інших ви лише двоє божевільних: алкоголік-невдаха-художник і красуня-наркоманка.


“Синку, ти хоча б уявляєш, скільки часу, скільки сил коштувало батькові, щоб влаштувати тебе на таку престижну професію? І як ти за це йому віддячуєш? Не забувай, хто тобі купив цю квартиру, придбав оті всі речі, які ти розпродав! А як ти будеш жити, коли ваші заощадження вичерпаються? У вас більше нічого немає. А тих грошей, що ти заробляєш, малюючи портрети перехожих у метро. Ти гадаєш, що їх вистачить для нормального життя? Ось коли не буде чого їсти, ти схаменешся і прибіжиш прохати свого батечка про допомогу. Ми так для тебе стараємось, а що отримуємо взамін? Ти приводиш оту довгоногу лярву, яка постійно ходить гола по квартирі навіть за моєї присутності і курить якесь зілля з дивним смородом...”

І знову ці слова. Чому вони не можуть просто дозволити тобі саморуйнуватися? Вони вважаються, що батьки даруються дитині життя, тому саме батькам вирішувати, як дитина повинна жити. В дечому вони праві.
“То називається марихуана, мамо...”
“Що?” - мама робить круглі очі і її обличчя стає блідим, - “Наркотики?”
“Пурпурове світло щастя, мамо...”


Чому ніхто не бачить в Алісі щось більше, ніж наркоманку? Чому вони не бачать скільки у ній світла, тепла, любові і справжності?! Чому вони облизуються, ковтають слину і намагаються знайти недолік у вашому щасті? ЧОМУ?!!!

“Чувак, ти хоча б раз бачив її не під кайфом?” - донедавна ти вважав цього мудака другом. Донедавна, певно, він і був другом, тому що у нього посада замісника начальника, у нього срібний БМВ за 30 штук баксів і у нього уже є дружина та три коханки. Взагалі, він донедавна був у всьому кращий тебе, можливо тому він і дозволяв тобі товаришувати з ним. Але тепер у тебе є Аліса з очима кольору весни, від якої у нього постійно стовбичить у районі ширінки. Яка дозволяє собі з’явитися на кухні в одній напівпрозорій білій сорочці, в той час як ви там розпиваєте самогон. Вона гріє в чайнику вино, наливає собі повну чашку і, не вимовивши до вас ні слова, знову повертається до кімнати, сідає у позу лотоса, слухай свій джаз і всмоктує шкірою сонячне проміння, яке вривається у кімнату крізь розчинене навстіж вікно.

Аліса говорить з Джа. Вона сидить з заплющеними очима, в одній руці у неї чашка гарячого вина, в іншій — самокрутка. Дівчина робить ковток з чашки, підносить сигарету до губ і втягує дим у груди. Кімната досить скоро наповнюється димом і ароматом вина. Саме така атмосфера потрібна для розмов з Джа. навіть відчиненому вікну не під силу зашкодити розмові Аліси з Джа. Коли закінчується вино, Аліса знову виходить до нас у своїй напівпрозорій сорочці і набирає нову порцію.

Цей мудак проводжає її поглядом, забуваючи витерти слину з мокрого підборіддя, і коли Аліса нарешті зникає, продовжує повчати тебе:

“Чувак, ти мене звичайно вибач, але мені здається, що вона несповна розуму...”

Божевільна... А хто зараз нормальний?! І, чорт забирай, якщо ти не міг знайти щастя з нормальними, чому тобі не можна бути щасливим з божевільною? Трясця їхній матері, знайшли нормальні, знайшлись розумніші, знайшлися всезнаючі. Пішли вони нахрін! Можливо тим сам божевільний, можливо вам добре у двох! Хто вони такі, щоб забороняти вам обом бути божевільними!

Багато років тому, коли ти грався машинками, ти дивився на дорослих і дивувався: це ж так нудно бути дорослим. Інші діти казали: “От коли я виросту...”, але ти лише дивувався: навіщо виростати, якщо це так нудно. Тепер ти дивуєшся, навіщо бути нормальним, якщо бути божевільним — це так чудово!


“Аліса, сонечко, чому ти так часто куриш це... це...”
“Траву? Не знаю... Певно мені так простіше відчути любов і тепло, коли його насправді немає поруч мене.”
“Але ж тепер у тебе є я... Хіба моєї любові тобі мало?”
“Любові багато не буває... Та не переймаєшся ти так. Це не шкідливо. Принаймні не шкідливіше, якби я курила сигарети і пила горілку. Ти мені не віриш? Просто пошукай у Google летальні дози наркотиків і побачиш, що нікотин та алкоголь набагато шкідливіший за мої безвинні пігулки любові.”

Ти думаєш, чорт забирай, у світі стільки нещасних людей, у них стільки шкідливих звичок, а тобі дістався чарівний шматочок щастя з один єдиним недоліком. Пішли все до босу і просто насолоджуйся. Ти дивишся на Алісу і тобі хочеться вірити її очам кольору весни. Ти торкаєшся її шкіри, ти граєшся її волоссям і тобі хочеться вірити Інтернету, вірити Wikipedia і вірити всім тим пророкам, які дозволяють у своїх вченнях курити, пити і бути божевільними, за умови що це приносить щастя. Ох, тобі ж це приносить щастя!

Інколи ти ловиш себе на думці, що не хочеш, щоб Аліса кинула свої звички. Ти не хочеш, щоб щось змінилося. Тому що Аліса — свобода, якої ти так довго чекав. Аліса — божевілля, Аліса — краса, Аліса — справжність. А без цієї дивакуватості, без пристрасті до шоколаду, джазу, вина і марихуани, хто така Аліса? Ти не знаєш... І волієш ніколи не дізнатися.


“Я знаю чому ти не можеш малювати, - дівчина підходить до тебе близько-близько, ти відчуваєш тепло її тіла, воно передається твоїй шкірі. Дівчина підносить до твоїх губ сигарету і ти затягуєшся. Гарячий дим в’їдається у горло й опускається в легені. - Тобі не вистачає свободи. Волі духу. Навколо тебе багато речей, які тебе до чогось зобов’язують. Навколо тебе багато людей, які до чого зобов’язують. Ця квартира, твої батьки і я... Ти повинен позбутися цього всього.”
“Позбутися тебе?”
“Так... Ні, не розлюбити мене, не піти від мене, а позбутися саме того відчуття, яке стримує тебе. Ти повинен розуміти, що це все навколо тебе, навіть я, це лише тимчасова ілюзія. Лише ти — справжня тут річ. І щоб бути справжнім — ти повинен слухати лише себе. Тебе не повинен стримувати страх втратити щось з того, що тебе оточує... Розумієш?”

Аліса дає тобі зробити ще одну затяжку, твій зір туманиться, її голос лунає уже поза реальним світом, її голос ніби в самому тобі. Голос Аліси говорить тобі:
“Я навчу тебе свободи, навчу розмови з Джа. Перш за все, нам потрібно позбутися цієї квартири. Вона надто тісна для свободи, і нудна для нашої любові.”
“І де ми будемо жити?”
“Для вільних людей немає проблеми де жити. Доки у нас над головою існує небо, а повітря безкоштовне, доти нам не потрібно хвилюватися, що не буде де жити. Ми продамо квартиру, купимо авто і поїдемо до моря. Наша свобода у дорозі, зоряному небі, солоному повітрі, вільним хвилям моря... наша свобода у серцях. Я тобі обіцяю, що нарешті зрозумієш чого не вистачає твоїм картинам.”
“Алісо, я так ніколи не жив. Я не знаю, чи люди здатні так жити. Нам потрібні гроші. Кляті гроші, які ніколи не дадуть нам відчути себе по-справжньому вільними!”
“Нам і не так багато потрібно грошей. Людям не так і багато потрібно, як хоче запевнити нас реклама. Грошей від продажу квартири вистачить надовго...”
__________________
далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Отож

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 04-06-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.5203580856323 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …