СLXXXIV
Дібрівки залишили опівночі. Прорвавшись до хутора Коломійцева, пішли Вовчою Балкою в хутір Вербовий. У Ново-Успенівці махновці вкотре постали перед небезпекою повного розгрому. Насідала 42-га дивізія, від якої відірватися вже не мали сил, коні ледь пленталися.
- Батьку, я залишаюся, – визвався Троян. – Скільки зможу, стільки стримаю.
- Мій путь теж тут завершуєтся, – підняв руку Агатандел, який був поранений у черево і поволі від втрати крові слабшав. Звернувся до Остапа: – Бережи батька, а мені до лазарету не дотягнути. Сам повчав отамане, – вмирати треба красиво.
Нестор з тачанки по черзі обійняв хлопців. Поцілував кожного.
- Прощавайте синки. Прощавай Гаврюшо, Ангеле, прощавай.
У колонії Веселій очікувала звістка про загибель у Гуляй-Полі брата Сави. Зі слів розвідників, 21 лютого його виказали селяни, коли перебував у любаски. Пораненого добили у дворі.
СLXXXV
Про деталі загибелі хлопців із групи прикриття дізналися через день, повернувшись до Ново-Успенівки. Агатандел, вистріляв диск, стріляв із револьвера, після кількох попадань у тулуб затих. Як тільки вороги наблизилися, хлопець підірвався гранатою.
Повстанці йшли селами: Святодухвака, Троїцьке, Керменчик, Новоуспенівка, Різдв’янка, Заливне.
У вечорі 23 лютого підійшли до Розівки, де квартирувала 124-та бригада 42-ї дивізії. Махновці зайшли під червоним прапором.
Остап зайшов до штабу, тримаючи напоготові два «маузери». Вивів трьох: комбрига Блюмберга, комполку Михайлова і комісара Трифонова.
Червоноармійці не чинили опору, махновці їх навіть не роззброювали. Мовчки і з цікавістю спостерігали як знущалися над їхніми командирами. Трійцю босоніж гнали по снігу, шмагаючи батогами.
Нестор, спираючись на ціпок, підійшов до затриманих.
- От і ще раз стрілися, – говорив Нестор Блюмбергу. – Скільки ж ти паскудо, моїх синочків попобив.
- Та й ти ж не янгол, – відповідав Блюмберг.
- Я убивав захищаючись, а ти як завойовник. То ж і поваги до тебе не буде як до військовополоненого. Рубайте їх, хлопці.
СLXXXVI
На початку березня штабом Повстанської армії прийнято рішення про поширення махновщини на землі Війська Донського і Кубань. Де люди постраждали від більшовизму. Туди знову вирушили загони Брови і Маслака, а також агітаційний загін Миколи Пархоменка, брата убитого комбрига. Микола прибув після придушення на Тамбовщині селянського повстання. Для Нестора і оточення стала цікавою розповідь про військову операцію, керована червоним командармом Тухачевським (Тухачевський М.М. 1893 – 1937 – радянський військовий діяч, відомий військовий командувач Громадянської війни, придушував селянських повстань на Тамбовщині.), який застосував проти селян газову зброю, але успіх здебільшого досягався тому, що Тухачевський узяв у заручники жінок і дітей, посадивши їх у концтабір. Для цього огородили колючим дротом поле. Заручникам не давали їсти і пити, оголосивши, що повстанці можуть обміняти родичів на себе. Таким чином вдалося витягнути із лісів провідних отаманів, яких тут-же стратили біля воріт концтабору.
12 березня махновців витіснили із Гуляй-Поля до Туркенівки на зустріч трьом бронемашинам, повстанці повернули до Керменчика де розгорнулася кавбригада, маючи намір узяти супротивника в кільце.
Нестор спокійно дивився на чорну хмару ворогів, які ніби заполонили крайнебо. Попрохав посадити на коня, на всяк випадок попрощався з Галиною, яка влаштувалася на тачанці другим номером кулемета, потім шепотів Марсу на вухо:
- Нічого миленький, і не з таких коловертів виходили.
Одні повстанці перед боєм молилися, невелика кількість теж ніби то про щось благали Всевишнього, але не по християнськи і не по агарянськи, стояли повернувшись до сонця, розпростерши руки, шепотіли заклинання.
Остап перед боєм проїхався повз стрій.
- Ось так, братки, для когось із вас це останній путь. Ви вже перемогли, не боїтеся смерті, нехай її бояться солдати Маркса, вони вірять у теперішній момент, а далі для них небуття, несвідомість. Хто у подібне вірить, той чіпляється за життя. А за вами, друзі мої, вічність, за вами ваші справи. У нас перевага перед ними – ми не боїмося померти за нашу справу. Розрахуємося сповна за всіх: за Агата, за Гаврюшу, за всіх, – Остап перевірив «маузери», звів курки, запхнув у чоботи. Вихопив шаблю: – Шашки на голо! Йти вперед! Охороняти батька!
Кіннота рушила у наступ, на зустріч червона кавалерія.
Десять махновських тачанок йшли клином, відбиваючи флангові удари. Остапова валка впевнено проривалася крізь червону лаву. Тачанки поволі відрізали. Навперейми зі своєю сотнею пішов Петренко-Платонов.
- Хлопці, роби грязь! – закричав Іван. – Батько з нами!
Нестор ледь устигав відбивати шабельні удари. Охоронці прикривали спину. Ось один із червоних кавалеристів здійняв гвинтівку, Михась встиг метнути багнет, однак смертельно поранений кавалерист устиг вистрелити. Нестор відчув жагучий біль у щиколотці, де тільки-но почала загоюватися стара рана. Поранений Марс став дибки, Нестор бризнувся в грязюку.
- Батьку вбило! – закричав хтось.
Біля Нестора сплигнув Михась із Зіньковським. Михась прикривав із «люйса», а Левко підхопивши поніс до тачанки. Уклав на сидіння.
- Коршак коридор зробив! – кричав Михась. – Жвавіше, Левко!
Остапу дійсно вдалося прорватися, хоча втратив половину людей. Повстанці помчали утвореним коридором. Червоні переслідували біля двадцяти верст, раз-по-раз натикаючись на махновських смертників. Трьом таким групам вдалося забезпечити відхід до безпечного місця головному ядру махновщини.
СLXXXVII
Повстанці спинилися на спочинок у колонії Богатир. Нестор зовсім стік кров’ю. Остап оглянув рану.
- Щиколотку потрощило, кісточки винесло, – зазначив, обробляючи рану. – Нічого, виживеш.
- Остапе, дай горілку, – попрохав Нестор. – Що то за гад такий у одне і те ж місце цілить… Тепер до кінця віку на милицях стрибати…
Нестор зробив кілька ковтків. Остап наклав на рану сухого подорожника, дав покурити тютюн змішаний з коноплею і буркуном. Коли Нестору полегшало скликав командирів. Прийшли Білаш, Забудько, Кожин і Щусь. Не було Вдовиченка і Матросенка. Білаш повідомив, що ці двоє поїхали додому до Новоспасівки на лікування, обіцяючи через тиждень прибути.
Командири радилися як діяти далі. Вирішили, що Реввійськрада, штаб і контррозвідка залишаються при групі Петренка-Платонова, яка рейдуватиме в районі Гуляй-Поля, Отаман Ганжа йде на підтримку Брові з Маслаком. Кожин вирушає до Криму. Кожна група отримала наказ Реввійськради, який мала розповсюдити по роздрібнених загонах.
«На даний момент за відомих бойових операцій Червоної армії наша Революційна Повстанська Армія України (махновців) для збереження живої сили, окрім окремих самостійних груп товаришів Кожина, Лисенка, Забудька не враховуючи груп, які знаходяться при штабі армії, розпускається.
Загальне завдання бойових груп:
1) руйнувати тили Червоної армії і інститути насильства та свавілля;
2) руйнувати лінії залізниць під час літнього сезону;
3) роззброювати червоні частини. Добра зброя має бути збережена і схована у надійних місцях;
4) намагатися збільшити кількість бійців у групах і їх боєздатність;
5) ні в якому разі не допустити до загонів осіб, що сприяють бандитизму, що підривають авторитет повстанців;
6) намагатися зберегти міцні групи до відповідного часу;
7) кожен командир відповідальний за доручену групу».
СLXXXVIII
19 березня група Петренка увійшла до Новоспасівки забрати Вдовиченка з помічником Матросенком. Та селяни розповіли, що день тому на село наскочив чекістський загін з провідником Звєрєвим, колишнім махновцем. Матросенко саме розважав на подвір’ї дітлахів, граючи на сопілці, а Вдовиченко кував коня, коли двір оточили. Встигли сховатися за дровами, звідки відстрілювалися до вечора. Останні набої лишили для себе. Матросенку вдалося застрелитися, а куля Вдовиченка застрягла у черепі. Чекісти кудись його забрали. Куди саме стало відомо наступного дня. Махновський командир перебував у Олександрівському шпиталі, звідки через санітарів і контррозвідників вдалося передати для Нестору цидулку, Трохим писав, що йому завдають мук, змушують підписати зречення махновщини, це зречення потім надрукують у пресі. Також прохав не вірити, якщо щось подібне опублікується і по можливості забрати його із полону.
Нестора ця звістка довела до сліз. Більше переймався через те, що ніяк не може допомогти Трохиму.
Відразу за селом махновці потрапили у січу з кавалерією. Нестор напівлежав на тачанці. Через поранення не міг брати участі у бої. Залишалося спостерігати за бойовиськом, що розгорнулося навкіл, як один за одним гинули хлопці, не підпускаючи ворогів до його підводи. Ось убило правого пристяжного коника, услід корінного. Нестор подивився на пагорб, за яким щезав обоз із лазаретом, де були жінки, вилучив із кобури «наган», готуючись застрелитись.
Навколо возу скупчилося п’ятеро «люйсистів». Зіньковський під’їхав на дрогах, куди переклав Нестора, Михась узяв його за руку.
- Батьку, ми зараз помремо, а ви їдьте і продовжуйте справу, се важливіше за життя. Якщо побачите наших батьків то передайте, що загинули ми за народну справу.
Михась поцілував Нестора.
«Люйсисти» зайняли позиції. Несторові дроги помчали до пагорба, за яким нещодавно щез лазарет. Він прислухався до кулеметних пострілів. Згадався Єгор Бондаренко та Іван Шевченко. Вони перед стратою у Катеринославській в’язниці теж леґували (Леґувати – заповідати.) йому життя і майбутню боротьбу.
З дрогами порівнявся Остап.
- Миль на п'ять одірвалися. Потрібно щось дієвіше від кулеметів.
Білаш їхав позаду на двоколці. Розкрив саквояж із польовою касою. Почав на дорогу розкидати срібні миколаївські монети і золоті червінці, ланцюжки, паперові радянські гроші. Пустий саквояж полетів на узбіччя.
- Це сильніше, – зазначив Остап.
Обоз наздогнали у вечорі. Нестор постійно втрачав свідомість. Отямившись, питав Галину:
- Куди їдемо? Хто веде обоз?
- Остап керманичем. Кудись під Олександрівськ йдемо.
СХXXIX
Хутір Михайлів віддалений від шляхів, на березі Дніпра. Тут повстанці вирішили відпочити кілька днів. На хуторі із п’ятнадцяти хат жилих лише три. Нестору подобалося, що день і ніч чув ревіння дніпровських порогів, вони заспокоювали, полегшували біль. Із Галиною оселилися у маленькій мазанці, Остап з Орисею у хаті з господарем дідом Архипом, маленьким широкоплечим з довгим почалілим волоссям і чорною бородою. У свої вісімдесят дев’ять ще спроможний залізти верхи, без окулярів вдіти нитку у вушко голки.
На вечерю дід поставив вареної картоплі і глечик медовухи. Орися понюхала і мрійно мовила:
- Так літа хочеться. До кісточок промерзла від цих нескінченних переходів.
- Ти паки жидівочка? – спитав дід і не дочекавшись відповіді заговорив замислено: – Воно може й правильна справа. Нашими козаками мають або жидівки, або німкені керувати. Погані часи. Ракли насідають, знач того заслужили. Перестали про Україну дбати, прийшли завойовники, найгірші за попередніх.
- Цьому прийде кінець, – Остап налив у чарки медовухи. – Прийде і більшовицькій владі гаплик. Звісно погано, що ми один одного завчасно переїли.
- А, схаменувся, отож бо… Наука майбутнім поколінням. Нащадки мають пам’ятати – найбільший ворог України – московщина.
СХС
Початок квітня махновський штаб переховувався по німецьких колоніях. Учорашні вороги колоністи, тепер постачали продуктами і мануфактурою, часто самі несли варту, попереджали про пересування чонівців.
Нестор підлікувався, пересувався на милицях, на ногу стати ще не міг.
Звістка із Кронштадту про повстання матросів надихала на подальшу боротьбу. Вихід махновців із підпілля ознаменувався взяттям станції Попово, де стояла 14-та кавбригада. Тут же стало відомо про повернення з Дону Першої Кінної на чолі з Будьоним. На Дону будьонівці здійснювали каральну операцію проти місцевого населення, запідозреного у повстанстві.
Нестор стояв над розгорнутою картою. Його наміри вгадав Остап.
- Хочеш спокусити командарма?
- Чом би й ні. Після перемог над донцями він на вершині славолюбства.
До карти підійшов Забудько, показав місце пересування червоних:
- Вони йдуть тут. Ти ж не лобовою атакою пропонуєш?
- Ми заманимо у таке місце, куди прийдуть без броньовиків, – Нестор повернувся до Зіньковського: – Будьоному треба якось довідатися, що завтра я буду у Новогригорівці.
- Не складно, – Левко вдягнув кашкет, пішов виконувати доручення.
- Для таких випадків у нього в запасі кілька справжніх чекістів, – сказав Остап, коли Зіньковський вийшов. – Хитрий і розумний сей жидок, адже чекісти переконані, що працює на них.
СХСІ
Маршрут Будьоного пролягав за двадцять верст від Новогригорівки. Уздовж цієї відстані повстанці встановили пункти спостереження. Нестору повідомили – командарм спіймався на гачок. У бік села повернули три кавполки і сімнадцять автопанцерників.
Засідку підготували у балці, яку перетинав, розмитий повінню, шлях. Бомбісти Пантелеймона Каретника сиділи на пагорбах в окопах.
Нестор спостерігав за колоною із заличкованого (Заличкований – замаскований.) намету, розташованого на шолопку пагорба.
- Фаянсова киця, а не командарм, – говорив Нестор розглядаючи Будьоного в бінокль. – Йде із шмаркачами, напевне хоче утерти носа Нестеровичу, мовляв – «малими силами зроблю те, чого не зробив кількома арміями».
Колона тим часом наближалася до струмочка, який пересікав балку. Бронемашини залишилися на шляху.
На овиді Будьоний помітив двох вершників. Не сумнівався, що то махновські розвідники. Ті стояли не рухаючись. Один у чорному мундирі в кудлатій шапці. Сидячи на коні, якось розважливо, перекинувши ногу через круп, ніби виказуючи зневагу до наступаючого ворога.
Перший занепокоївся ординарець.
- Товаришу командарме, щось не до-шмиги…
- Ти страшко Ольховику. Гадаєш, мене спинить купка бандитів? Ще раз почую щось таке, будеш за кіньми доглядати.
Кінь командарма підковзнувся у струмочку, але Будьоний утримався.
Двоє вершників вихопили шаблі. На пагорбі почали з’являтися махновці. Ніби з-під землі нагло вискакували люди і жбурляти у колону гранати. Авангард змішався. Будьоний випав із сідла.
Молоді червоноармійці розвертали коней. Махновські вершники очікували доки допрацюють бомбісти. Тільки тепер Будьоний розчовпав якої припустився помилки. З ним йшли сімнадцятирічні курсанти, які не брали участі в жодному із боїв, лише здійснювали каральні операції проти безпорадних станичників. Курсанти гинули один за одним, не спроможні дати відсіч досвідченим воякам-рубакам.
Будьоний підбіг до Ольховика, стягнув того з коня, зайнявши його місце.
- Хапай Будьоного! – кричав з пагорба Нестор. – Наплювати на молокососів! Командарма давай!
Махновці не угналися за Будьоним, той невдовзі укрився за броньовиками.
СХСІІ
Нестор сидів на призьбі натирав ваксою чоботи. Прийшов Остап, тримаючи стакан чаю і дмухаючи на пар.
- Гарний сонячний день, – Остап підморгнув і ледь штовхнув ліктем. – Деякі миті життя чомусь вкарбовуються у пам’ять. Не сумніваюся, навіть знаю, що через роки, якщо звісно залишуся жити, згадуватиметься це тихе подвір’я, призьба, солом’яна стріха, що пахне дощем, старий тин і півень на ньому… Якесь є пояснення. Можливо ці добрі спогади то картинки майбутнього життя і від нас залежить які епізоди переважатимуть. Доки ж у моєму накопиченні переважає те, чого б найбільш у житті прагнув забути.
Із хати вийшли покурити Зіньковський з помічником Федором Білецьким. Обидва чимось стурбовані. Стали біля обозної фури з-під напрядки якої стирчить дуло «люйса».
- Мабіть проблеми, – кивнув на розвідників Нестор.
Тепер Остапова увага зосереджена на бездрику (Бездрик – жук «сонечко».), який повзав по вказівному пальцю.
- Чекіста з’ясувати не можуть. Вчора двоє із розвідки не повернулися, і позавчора трійко згинуло.
- Чом же не допоможеш?
- Віриш Несторе, не зміг. Запевне меткий чекіст затерся. Навіть відчуваю людину старої школи охранки…
- Гм… Мо’ мені спробувати?
Бездрик нарешті полетів. Остап плеснув долонями, струшуючи щось невидиме. Позіхнув:
- А чом би й ні. Мабути рішення проблеми може зовсім непередбачуване. Хоча їх хапай не хапай, усіх не переловимо.
- Поясни.
- Наші лави кишать чекістами. Спочатку гадав це наслідок військової диверсійної операції, як має бути. Та опісля кількох трапунків, коли чекісти під виглядом махновців вирізали жидівські хутори, і щоб поживитися нападали на своїх же продзагонівців, розторопав який тут смисл закодований. Більшовицька верхівка дала добро на всю цю галабурду. Уся ця марксистська халастра несе виховний момент, не лише глобально компрометує махновщину в історії революції, а й викривляє у потрібному руслі свідомість пересічного українця. Розумієш, селяни починають вірити, що воля, яку так палко відстоює батько Махно, не трібна, а потрібен окрутний (Окрутний – жорстокий.) цар.
Годиною пізніше, Нестор потаємно спостерігав за позачерговим засіданням армійської і штабної розвідки, яке відбувалося на подвір’ї.
По завершенню сказав Зіньковському:
- Знаю кого ви шукаєте.
- Як так знаєш? У цьому немає помилки? Чи не стратимо випадкову людину?
- Бігме, важко у цьому випадку помилитися. Приведи його.
Зіньковський пішов виконувати доручення, а Нестор розпитав про того у Білецького:
- Як його ім’я? Чи довго він у розвідці?
- Микола Хвощ. Селянин із Бердянську. Фігура не значна, збирач інформації. До цього був зв’язковим у відділку Сивопляса, що працював у донецькому корпусі.
Коли Хвоща завели до хати, Нестор сів за піччю, прикритий фіранкою.
Хвощ – чоловік років сорока. Не знявши кучми (Кучма – бараняча шапка.), перехрестився божнику. Вдягнутий у сіру халамийку поверх приплечістої брунатної сорочки, на ногах шахтарські чуні.
Допитували Зіньковський з Білецьким, Остап сидів на табуреті осторонь.
- Ось ти тут, – Білецький показав якийсь списаний папірець, – у Бердянську, свідчив, що виконував доручення Сивопляса.
- Так і є.
- А хто окрім Сивопляса особисто тебе знає?
- Ну як то хто?... Юстин Запорожець.
- Он, як… і обох немає. Може хтось живий засвідчити твою персону, що ти саме Хвощ, а не Плющ чи інший?
- Чом таке питаєте? Чого ради доводити, що я дійсно я?
- Мо’ тому, що дехто є, який пам’ятає тебе із минулого… Викликається на допит Нестор Іванович Махно.
Білецький вказав у закуток, де стояв Нестор.
Хвощ немало здивувався, яким чином батько Махно пов'язаний із його минулістю.
- Свідок, розкажіть за яких обставин ви познайомилися з цією людиною.
- У дев’ятсот дев’ятому, восени.
- Підтверджуєш? – питав Білецький Хвоща.
Той наморщив лоба:
- Нічого на це не скажу. Для мене ускладнення згадати минулий рік, а тут аж десятирічної давнини… Я завжди жив і працював у Бердянську…
- Працював електриком, – перебив Нестор. – Як ти там говорив: «…машини повністю замінять роботу людини і тій залишиться більше часу для самовдосконалення». Ой, Колю, Колю, забуваєш старих друзів…
В інтонації Нестора чувся удаваний докір.
- Давай-но згадаємо, Колю, як засватав мені з товаришами економію Гільца, а там, як з’ясувалося, на нас козачки очікували. Тіко, ось прізвище звучало не так…, але теж з рослинністю пов’язане… Дай боже, пам’яті… – Спориш.
Микита Хвощ, він же Спориш зблід, але міміка залишалася спокійною, навіть розважливою.
- Тепер і я вас пригадую батьку. А то думаю-гадаю звідки те почуття, що ніби де бачилися. А пристав Короченцев запевняв, що тебе вже й на світі немає, у тюрмі забили. Ех, доля, моя недоля, мав би таку пам'ять як у вас, пожив би ще.
- Не на довго, – втрутився Остап, говорив монотонно, не зводячи зі Спориша погляду. – Твої нові господарі невзабарі із’їли б. І не допомогла б статистика загублених махновців з петлюрівцями. Навіть не через те, що вчорашній агент охранки. Ти вже рокований, з тавром смерті.
- Маєте властивість бачити такі печаті?
Видно, що на відповідь очікував не лише Спориш.
- Кожен носить на собі відзнаку долі, але не кожному дано відволікти увагу демонів смерті.
Ніхто не зрозумів, що крилося за цими словами і ніхто не став перепитувати про суть зловісної приповідки.
Спориша завезли до байраку, де зарубали.
СХСІІІ
Восени, повстанські загони знову об’єдналися в армію. Штаб прийняв рішення здійснити похід на столицю України – Харків.
Із заходу на місто наступали полки Щуся, Кобеця, Тура, Марусі Каливайко, зі сходу Забудька і Білаша.
Однак Харків добре підготувався до оборони. На повстанців обрушився безперервний залп артилерії, контратакували танки і кавалерія. Махновці відступили в села, звідки здійснювали короткі наліти на околиці міста.
Бої тривали два тижні. Реввійськрада вирішила облишити авантюру з Харковом. Армія знову розділилася і відійшла до Катеринославщини, частина військ лишилася на Харківщині. Нестор із групою Забудька пішов на Полтавщину.
Кінець травня – початок червня повстанці не зав’язуються у широкомасштабних боях.
СХСІV
Із оголошенням НЕПу (НЕП – нова економічна політика.) скасувалися продзагони, для селян введений продподаток на урожай. Та головне, що вдарило по махновській армії – це амністія. Селюки масово залишали лави повстанців. Посилилися репресії проти селян, яких запідозрювали у помочі махновцям. Карали навіть тих у кого вилучалося щось примусово.
Штабу махновців стало відомо що операцію проти них очолили Фрунзе і Ейдеман. У цей час повстанці пересувалися вздовж лінії Недригайлів – Терни – Ромни – Лохвиця – Гадяч.
У місто Ромни увійшли вночі. О сьомій ранку з боку Пустовійтівки виступили автобронечастини, повстанці легко утримували їх з пагорба із однієї гармати, не даючи можливість передислокуватися через річку Сулу. Ейдеман підійшов до міста із заходу, йому на зустріч рушив Пантелеймон Каретник. Ейдеман зупинився у Решетилівці, де зі штабом почав розробляти план бойових дій. Та сталося неймовірне, махновці малими силами несподівано атакували село, що спантеличило не тільки командування, а й червоноармійців, бо звикли самі наступати і нападати. Ейдеман, побачивши як спішно дезорганізувалися бійці, поспішив утікти на автомобілі.
СХСV
Фрунзе очікував повідомлення з четвертої ранку до півдня. Ейдеман мав звітувати про хід підготовки операції. Не дочекавшись, навратився їхати сам.
На околиці Решетилівки почув стрілянину, пришпоривши коня поїхав клусом.
- Що за стрілянина? – спитав ординарець Маховський у селянина, що тягнув возик із гноєм.
Чоловік, витерши спітніле чоло, махнув у бік села:
- Бог їх знає. Цілий день торохкають.
- Махновці у селі?
- Мо’ й махновці, і авто і комонники потрюхикали тудою, – вказав на південь.
- Мерщій, – Фрунзе хльоснув коня. – Якби не спізнилися.
- Товаришу командуючий, може підмоги дочекаємося?
- Упораємося.
За рогом на зустріч сунув загін кіннотників вишикуваний у колону по двоє. Попереду вершник у чорному мундирі, козацький чуб накручений на вухо.
Фрунзе розстібнув кобуру.
- Хто такі? – суворо спитав командуючий.
Відстань поволі скорочувалася. До невідомого загону не більше десяти кроків.
- Махновці, – тихо мовив Маховський, вихопивши «парабелум» закричав: – Стояти! Буду стріляти!
Заклацало десяток затворів.
- Припиніть! Це комвійськ Фрунзе!
У відповідь залп. Махновці цілили в коней. Конячка під Маховським упала. Фрунзе повернув свою і перескочив через тин. Йому кинулися навздогін, та шлях махновцям заступив ординарець. Вистріляв барабан, поранивши двох махновців, вихопив шаблю, та був застрелений.
Остап кинувся в погоню, однак невдало. Невдовзі повернувся.
- Халепа-справа, – під’їхав до Нестора, який сидів у тачанці. – Навколо рогатих («Рогаті» – так називали через рогаті «будьонівки».) тьма-тьмуща. Але вирватись зможемо.
- Що трапилося? – Нестор бачив, що Остап не такий врівноважений, як завжди.
- Моїх людей багато побило… На засідку чонівців наскочили… Орися мабуть у полоні.
- Мабуть?
- Не знаю. Шість вояків було з нею, усіх постріляли, а її немає.
- Де прорив буде?
- За годину, як заневидніє, зроблю вилазку. Відволічу їх на себе, поспід наздожену.
- Протягом доби я втратив третину людей і не в боях. Довірилися синки більшовицькій агітації. Хочуть надіятися на неп з амністією. Не бажають вірити, що то тимчасовість. Зморилися воювати…
СХСVI
Роберт Ейдеман диктував писарю телеграму, яку мали передати прибувши на станцію.
- Наказую п’ятдесят дев’ятому полку прикрити з півдня Сулу в районі Недригайліва.
Потяг командуючого внутрішньої служби прибув о чотирнадцятій годині. На пероні зустрічав начальник Гадячцької повітової дільниці Коломійцев. Рушили до кабінету. Коломійцев вказував на мапі маршрут пересування Махновців:
- Ось тут, на ділянці третього батальйону, біля Кам’яного банда форсувала річку.
- Де вони тепер?
- У Чернишівці, туди йде чотириста вісімдесят сьомий полк.
Ейдеман наказав зв’язати з Ромнами, де розташовувався штаб координаційного центру по боротьбі з бандитизмом.
Йому звітували про виконання наказу. 1-й батальйон 58-го стрілецького полку йде уздовж Сули, а 60-й у бойовій готовності очікує в Коровинцях.
- Слухай бойову задачу, – Ейдеман малював олівцем на мапі квадрат, обводячи і обводячи лінії. – Наказую шістдесятому полку йти на дві версти західніше Недригайліву. Заманити банду в село і закрити південні виходи.
Ейдеман поклав слухавку. Коломійев помітив, що у командуючого дрижать руки.
- Тепер не вирветься… Кінець батьку…
Та Коломійцев, понидо посміхався, в душі не розділяючи впевненості Ейдемана.
СХСVII
28 червня у селі Кимличка махновці зіткнулися з одним із каральних загонів комбрига Петра Григор'єва.
Прорвавши дрібну лаву піхотинців, взяли напрямок на північний схід.
У вечорі розквартирувалися у селі Товста, що на Білопольщині.
На військовій нараді обговорювалися подальші дії:
- Розділятися треба, – пропонував Нестор. – Ейдеман тисне на червінців Григор'єва. Треба визначити місцину для маневру.
- Гринівка, – мовив Кожин. – Там залишимо групу прикриття, нехай зав’язнуть у бою. А ми основні сили поведемо на південь. Йти на прорив спідручно з пагорбу. І балкою-балкою.
Вирішено розділитися на дві групи – «Південна» і «Північна». Першою командує Щусь, другою Нестор.
О четвертій ранку застави засурмили тривогу. Наступали полки Григор'єва, підкріплені легким автопанцерником.
До дванадцятої години дібралися до села Зеленого, що поблизу Недригайліва. Стали кошем, очікуючи розвідку із Хоружівки. Незабаром хлопці Зіньковського повідомили, що у селі спокійно.
- Тривожно мені батьку, – говорив Федосій, порівнявшись з тачанкою Нестора, коли увійшли до Хоружівки.
- Не надовго, – говорив Остап. – Скоро матросе, стане спокійніше, як ускочимо в чергову різанину. Хтось звернув увагу, що більшовики постійно заманюють нас у населенні пункти і лише там бомблять і зовсім не охоче герцюють із нами десь у полі?
- І що то значить? – спитав Іван Хмара.
- А то є, друзі мої, впровадження потаємного більшовицького пляну. Гамузом із нами має загинути якомога більше мирних людей. Це одна із складових майбутньої широкомасштабної операції – знищення українців, як потенційного ресурсу подальших повстань на кшталт махновського.
Федосієві побоювання здійснилися, як тільки виїхали на центральний майдан. Із засідки у байраках вдарили артилерією 60-й і 448-мий стрілецькі полки.
Щусь схилився до Нестора. Обійняв.
- Про всяк випадок, прощавай батьку. Вибач за все.
- І ти, вибачай мені, Федосію.
- Дай мені Марса на щастя. Обіцяю, поверну.
Федосій повів «Південну» групу у західному напрямку до села Беседівка, де в полі зіткнулися у січі з переважаючими силами червоних козаків Григор'єва.
«Північна» група, тим часом, рушила до Гринівки, де махновці спішно споруджували із возів барикади. Смертниками погодилося стати шістнадцять бійців.
Вже коли йшли гринівською балкою у східному напрямку, Василь Тарасенко, начальник кінної розвідки, повідомив, що Федосієва група, зазнавши значних втрат, розбила червоних у полі між Беседівкою і Хоружівкою. Щусь загинув.
Після цієї звістки Нестор дивився в небо, побачив річкову чайку. Помахавши білому птаху, мовив:
- Прощавай бойовий друже.
СХСVIII
Остап, Сева, Тактобай і Туман відстрілювалися із ковальні, куди загнали чонівці. Єдиний вихід закрили броньовиком.
Хлопці спробували було пробити глуху стіну, а там прорватися крізь піхотинців, але за вапном дубові колоди.
Остап перезарядив «маузери».
- Останні набої, до броньовика не добігти, можна гранатою, але шансів мало.
- Зараз із гармати жахнуть і амінь, – говорив Туман, розглядаючи подвір’я крізь отвір у стіні.
- Буде ультиматум, а згодя й жахнуть, – Остап підкидував у долоні останню гранату. – Їм потрібне наше газетне покаяння.
- Агов у сараї! – почулося зовні. – Піко, ти там?
- А ось і ультиматум, – Остап визирнув у вікно. – Тут комісаре, тутечки. Чом із кущів верещиш? Вийди привітайся.
- Із тобою ще встигнемо погомоніти, а от із бабою своєю може хочеш привітатися? Ми вже привіталися.
Із кущів почувся регіт.
- От і шанс, приготуватися, – тихо мовив Остап, знову зиркнувши у вікно: – Чого хочеш?
- Здавайся, тоді бабу відпустимо.
- Покажи її.
Із-за панцерника вийшла Орися, за її спиною ховався чекіст тримаючи біля її горла дуло пістолета.
- Виходь Піко, і без жартів.
Остап запхнув «маузери» за халяви чобіт, за ремінь гранату. Вийшов тримаючи на пальці револьвер без набоїв, який жбурнув попереду, аби бачили, що складає зброю. Леґурно (Леґурно – повільно.) пішов подвір’ям до броньовика. За тином нарахував сім направлених у нього стволів. Коли у дверях з'явився Туман увага чекістів зосередилася на ньому, Остап вже був потенційно полонений. Він зробив перекат уперед, вихопивши «маузери». Перший постріл здійснив у Орисю. Куля пройшла крізь неї, поранила чекіста, який тримав її у заручниках. Під броньовик полетіла граната. Остап перескочив через тин і впритул розстрілював людей у засідці, тут мав перевагу, бо з пістолетами більш маневрений.
Під броньовиком вибухнуло, відірвавши коліща. Сева з Платоном підскочили до машини. Дверцята не зачинені. Сева розстріляв екіпаж, Платон мерщій до коней чекістів.
Остап повернувся до конаючої Орисі. Вона посміхнулась, торкнувшись його вуст.
- Я ні про що не шкодую, – прошепотіла і померла.
Із хати вийшов коваль. Став поруч з Остапом.
- Йди отамане, я поховаю. Ген, під тією вишенькою лежатиме.
Остап поцілував її у чоло.
СХСIX
8 липня червоні козаки Примакова атакували повстанців біля села Мар’ївка. На дві сотні повстанців вийшло сім тисяч вершників. Махновці відступали на південь до залізничного переїзду. На путях Куриленко звернувся до Нестора:
- Батьку, тепер моя черга. Це мій останній бій.
Повстанці рушили на схід Недригайлівського повіту. Кілька разів пролетів аероплан скинувши листівки-амністії, де значилося, що кожен повстанець якщо прийде із цією листівкою до найближчого комісаріату, або за місцем проживання, Радянська влада гарантує не чинити репресій. Ті, що залишилися біля Нестора, навіть не думали скористатися амністією, бо зосталися нестямні комуноненависники.
Біля Недригайліва зіткнулися із, вже знайомою, бронечастиною Будьоного, який намагався реабілітуватися після ганьби у Новогригорівці.
Бій тривав дві години, махновці спалити броньовик.
Повстанці безупинно йшли майже двісті п’ятдесят верст.
Переправляючись через річку Донець з’єдналися із петлюрівськими загонами сотника Івана Запорищенка.
Нестор з цього приводу гіркотно пожартував:
- Шукали союзника серед тих, кого захищали, а знайшли помежи учорашніх ворогів, – потім звернувся до Білаша. – Треба йти на Галіцію. Там ще є на що сподіватися.
СC
21 липня в селі Ісаївка Таганрозького повіту на засідання штабу повстанців обговорювалося питання – «куди йти?».
Думки розділилися. Білаш пропонував до Турції на поміч Мустафі Кемалю (Кемаль Мустафа 1881-1938 видний турецький політик. Перший президент Турецької Республіки.). Нестор наполягав на поході до Галіції. Питання також винесли на обговорення бійцям.
- В Україні вже не буде життя, а зараз більшовиків не здолати, – палко говорив Нестор. – Дамо народу можливість прирозуміти як він обдурився. Запевняю, за кілька років визріє нова революційна ситуація. Ми ж свій досвід вдосконалимо і згодя визужиткуємо.
- А я з батьком, куди він туди і я, – говорив Домашенко.
Третина бійців зголосилася йти з Білашем.
На останнє Нестор виступив перед бійцями:
- Кожен із вас синки, зробив вибір. Я ні в якому разі не засуджую тих, хто не пристав до мене. Це останній мітинг. Тому говорю вам, я дуже пишаюся, що усі ці роки йшов з вами пліч-о-пліч, розділяючи і радощі і спіткання. Якщо ми і помилялися то завжди визнавали се, бо мали щирі серця. Залишилися чесними перед власним сумлінням, перед своїм народом. Ми намагалися збудувати ідеальну модель суспільства, де кожен хто вміє і прагне працювати не знав би ні кривди, ні інших напастей, але нас підло вдарили ножем у спину. Більшовики спаплюжили на віки-вічні поняття «комунізм», як ідеальний устрій. Відтепер у свідомості кожної чесної людини він асоціюватиметься з насиллям, рабовласництвом. Більшовизм увібрав у себе усе найгірше від царату. Тому на останнє закликаю бути пильними, не підпадайте впливу брехливих обіцянок, не складайте зброї. Нехай живе соціальна революція! Слава вам – воїни революції!
Бійці підкидали шапки і кричали «слава».
У вечорі влаштували прощальну вечерю. Багато пили, співали, плакали, прощалися один з одним.
Нестор схилився до Остапа:
- Завтра залишаємо жінок. Підемо в останній рейд. Прощальний бал більшовикам. Підеш зі мною за кордон?
- Вже за кордон?
- Так краще. Треба десь спочити. Підготувати нову політичну базу. Ми перетворюємося на бандитів.
- За кордон не піду Несторе, гулятиму в Україні, доки не ляжу.
CCI
Галину Нестор відвіз до матері в Андріївку, Явдоха жила у племінника Михайла Передрія.
Повстанці рушили в рейд на Поволжя. Цей похід став для повстанців морально важким. Входили у села і хутори які вимерли з голоду, безліч випадків людожерства.
- Дохазяйнувалися Лєнін з Троцьким, – зітхав Нестор, роздивляючись людські кістяки, які порозтягали вулицею собаки. – Бачте, це не посуха в провині, а цілковита недбалість. Голод остаточно зумоцьовить владу більшовиків.
- Ні Несторе, тут інше, – Остап сплигнув с коня, піднявши людський череп. – Се підготовка, виучка перед широкомасштабною військовою операцією. І правильно речиш – то для зміцнення влади.
1 серпня увійшли до села Солонець. Узріли звичну картину поволзьких сіл – пусті хати порослі бур’янами, здичавілі собаки. Побачили кількох людей, які при появі вершників поспішили сховатися.
- Якось вижили, – зазначив Нестор.
- Звичайна справа – канібали.
Нестор поморщився від Остапового пояснення, адже людожерами виявилися підлітки.
Несподівано із кущів вискочив рудий пес, стрибнувши учепився Севі в щиколотку. Сева скрикнув, розсікши собаку навпіл.
Нестор, підвівшись на тачанці, вказав на захід.
- Досить блукати пустелею. Йдемо додому.
Хлопці Зіньковського повідомили, що слідами йде погоня. На заставі почулася стрілянина. Перегодя вулицею мчали вершники із оголеними шаблями. Нестор сів за кулемет другим номером, на гашетку тис Сашко Шевченко. Під час бою відчув як запекло у боці. Коли вже відірвалися від погоні з’ясувалося поранень два, одна куля пробила бік, але життєво важливих органів не зачепило, інша в стегно. Остап обробив рану.
СCII
16 серпня біля Кременчука повстанці перейшли на правий берег Дніпра. Приєдналася Галина, прибула із Азовською групою, колишньою Вдовиченківською.
Контррозвідка отримала свідчення, що на правобережжі діє багато загонів, які називають себе махновськими і поводяться по-розбійницьки.
На засіданні штабу Нестор сказав:
- Хлопці воюють лише тому, що вже не мислять себе без війни, не мислять мирного життя. Їм байдуже кого убивати: комісара чи мирного трудівника. Найгірше, що вони щиро позиціонують себе махновцями. Тепер селяни проти нас.
Підтвердженням цих слів стала звістка про загибель Тарновського. Селяни вночі перебили його людей, а самого командира спалили в хаті.
Рішення штабу полягало у тимчасовому припиненні бойових дій. Вирішено відправити Нестора до безпечного місця на лікування, бажано за кордон.
У Конграді оголошено рішення по Повстанській армії:
«У зв’язку із неможливістю подальших бойових дій проти Червоної армії, Повстанська армія України (махновців) розпускається. Командування змушено покинути батьківщину тому, що багато махновців не поважають наших повстанських правил і своїми діями, як приклад – насильницький обмін коней, вилучення курей, майна, компрометують повстанство. Все це змушує воювати проти нас селян і козаків, які ладні були боротися разом з нами проти спільного ворога!»
19 серпня біля села Бобринці повстанці зійшлися із 7-ю кавалерійською дивізією, яка йшла уздовж річки Інгулець.
Нестор, незважаючи на біль, наказав посадити себе на коня.
Шаленою атакою загнали червоних у річку, дійшли до села Миколаївка де роззброїли кулеметний полк. Прийшли п’ятеро молодих селян, просилися до війська, на що отримали від Нестора відмову:
- Місяць тому взяв би. Армії вже немає. Приховайте зброю і очікуйте свого часу.
Остап, лишившись з Нестором наодинці, спитав:
- Чому всі знають, що прямуємо до Польщі? Я так розумію йдемо кудись деінде?
- До Румунії, Остапе.
- Знаєш, Сева помер.
- Учора ж бачив. Убили?
- Я застрелив його. Сказ. Пам’ятаєш пса, який царгнув його у Солонці? Два останніх тижні мучився, а сьогодні по обіді агонія почалася, страждав навіть від сонячного світла.
- Треба було мене покликати. Попрощався б, адже він останній із ким бутирську академію закінчував.
ССIII
21 серпня куля втретє зачепила Несторову щиколотку, від болю зігнувся, наступна влучила у потилицю вибивши із сідла. Грицько Василевський підхопив Нестора, затягнувши на свого коня. Праву щоку розірвало, вирвавши кілька зубів. Остап зробив перев’язку. Говорити Нестор тепер не міг.
26 серпня неподалік Дністра черговий бій. Попереду Несторової тачанки їхали Ваня Негребицький і Панченко пробиваючи шлях «люйсами». Нестор, лежачи на підводі, стріляв із револьвера.
Один із червоноармійців підскочив до Негребицького збоку, вдаривши шаблею по голові, Ваня схилився до коня, який, рятуючи вершника помчав до лісосмуги. Остап бився двома шаблями. Жбурнув одну у того, що поранив Негребицького, а тепер підступав до Нестора. Туман із сокирою прорубувався до кулемету, але підняти «люйс» не встиг, у спину увіткнулося два багнети. На останнє Платон спромігся схопити одного червоноармійця, крикнути Остапу: «Прощавай отамане!» і вчепитися зубами в горло.
Остапу вдалося пробити коридор і вивести із бою Несторову підводу, під’їхав Василевський.
- Прощавай батьку, я прикриваю.
Повстанці безупинно мчали вздовж Дністру п’ятдесят верст, доки коні не почали падати від перевтоми.
Коли стали на відпочинок до Нестора підійшов Остап:
- Тепер моя черга прощатися. Зіб’ю їх зі сліду. Знаю не повернешся більше, але ми ще стрінемося, знайду тебе.
ССIV
28 серпня загін дійшов до вузького гирла Дністру де брід, його охороняла прикордонна застава. Групу із сімдесяти махновців вів Зіньковський, перевдягнутий у червоноармійця з нашивками помкобату (Помкомбат – помічник командира батальйону.).
Нестор сидів на тачанці, похмуро дивлячись на інший берег, внутрішньо відчуваючи, що Остап має рацію. Перейшовши на інший берег назад вже не буде вороття. Тут ще ясно пригадався сон дитинства, тепер зрозуміло значення пророкувань Чорного Монаха: «я заберу твій палац, степ і ці луки».
Левко із п’ятьма вершниками вирвався вперед до застави, де несли службу вісім червоних прикордонників.
- Що трапилося? – питав Левко. – Навіщо викликали?
І тут же помітив, як начальник застави підійшов до куреня з телефоном. Махновці поспіхом злізли з коней, не даючи охороні оговтатися знешкодили кулеметника і наказали іншим скласти зброю.
Із румунського боку уважно слідкували за дійством, що відбувалося на радянському боці.
Під’їхали інші махновці. Левко, перед тим, як йти, передав Галині золотий перстень.
- Це єдина цінність у загоні. Думаю жінку не насміляться обшукувати.
Левко з білою хустиною пішов до румунів. Хвилин двадцять перемовлявся. Потім махнув, крикнувши:
- Перебрідайте!
На румунський берег перейшло сімдесят п'ять махновців. Останнім йшов Домашенко, який на завершення вирішив насолити червоним прикордонникам, позакидавши їхні гвинтівки у річку.
РОЗДІЛ 6
ЕМІГРАЦІЯ
О, принесіть як не надію
То крихту рідної землі
Я притулю до вуст її
І так заплачу, так зомлію…
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою
До вуст спрагнілих притулю
Торкнусь душею вогняною.
(Олександр Олесь. )
І
Застава знаходилася за кілька верст у глиб румунської території.
Хлопців обтрусили, вилучили лише зброю і боєприпаси. Нестора з Галиною не обшукували, як командира поселили в окремому бараку. Інших розмістили в казармах.
Румунські прикордонники зацікавлено розглядали махновців, про яких багато читали в газетах. Приходили селяни, прохаючи продати коня чи збрую, запевняючи, що, так чи інакше, збути доведеться, бо до того часу, доки знайдуть роботу, знадобляться гроші.
Прикордонники дали махновцям великий казанок де б ті варили їжу.
Данило Зотов злагодив куліш.
- Знаєте, – говорив Домашенко, облизуючи ложку. – Оце їм і не можу позбутися відчуття, що нам нічого не загрожує, так все здається із кущів з’явиться рогатий качан у будьонівці.
- Це ще довго не полишить наші думки, – говорив Хмара. – Роки потрібні…
Після обіду усі полягали просто неба, за звичкою виставивши караул. Нестор з Галиною сіли на лавочці у затінку під огорожею. Нестор попрохав у прикордонника цигарки, бо свої промокли. Підійшов старший офіцер застави, запросив до комендатури.
- Полковник Маріо Петринеску, – відрекомендувався офіцер ламаною російською. Потім звернувся до Галини: – Радий познайомитися, і бачити у вашій особі втілення жіночого героїзму, якої часто бракує у чоловіків. Просто не віриться, що така приваблива пані спромоглася пройти поруч із чоловіком увесь його бойовий шлях, беручи участь у запеклих баталіях.
Галина з посмішкою вислухала тираду офіцера, давши поцілувати руку. Обмінявся рукостисканням з Нестором:
- Радий познайомитися з відомим командиром.
За чаюванням полковник розпитував про бої. Особливо цікавився внутрішнім устроєм Повстанської армії. Після попрохав Нестора написати про себе, в яких краях воював, з ким, по можливості пригадати номера червоноармійських дивізій, бригад, полків, частин.
Перед тим, як залишити Нестора і Галину писати, Петринеску запропонував:
- Вам і вашим людям буде надана необхідна медична допомога. Невдовзі вас відправлять до Вандратково, там отримаєте роботу. Якщо виникнуть прохання особистого порядку, то будь ласка, безпосередньо до мене.
Дорогою до бараку Нестор говорив дружині:
- Довіряють. Навіть шельвах (Шельвах – чатовий.) ніде немає.
- Нам немає де подітися, том і в охороні триби ніякої.
У вечорі прийшов лікар. Обстеживши Нестора осудливо кивав головою, говорив щось румунською. Почистив понівечену щоку, перев’язав ногу. Назирком прийшов літній чоловік назвався Петром Краснянським, поляком.
- Мене товмачем до вас, – пояснив Краснянський.
- Що лікар харамаркоче? – спитав Нестор.
- Дивується, що ви з такими пораненнями досі живий.
ІІ
Нестор здригнувся, різко піднявся з ліжка, бо хтось сіпонув за плече. Перша думка – «бій», деякий час намагався пригадати у якому селі знаходиться. Згадавши де насправді гірко посміхнувся.
- Краще б бій, – сказав Харламову, який його розбудив. – Тепер вечір?
- Вже обутрилося.
- Довго я спав?
- Годин шість-сім. Батьку, там вартовий до комендатури кличе. Галю будити?
- Не треба. Хлопці сплять?
- Як убиті. Війну відсипають. Брати Зіньковські зі Скомським куліш варять. Хмара на чатах.
У комендатурі окрім Петрінеску і Краснянського сидів кремезний гладкий чоловік років п’ятдесяти з рідким сивим волоссям і червоним обличчям. Полковник представив його коротко – «пан генерал».
Генерал міцно потис руку, Краснянський переклав його слова:
- Радий знайомству із легендарним командиром.
За сніданком генерал задавав ті ж питання, що перед цим Петрінеску, але більше акцентував на розповіді про структуру махновської контррозвідки і про особливості роботи ЧК. Не оминув дізнатися деталі про причини другої угоди махновців із більшовиками.
- Чому пішли на цей крок, якщо знали, що з боку більшовиків буде обман? – питав генерал. – Хіба не краще було об’єднати сили із Петлюрою.
- Зараз легко такі питання задавати. А тоді орієнтувалися і будували плани від насущного моменту.
Далі розмова прийняла приватний характер. Петрінеску з генералом показували світлини рідних. Спитали Нестора, чи немає йому що показати. Нестор засумував:
- Немає окрім Галі нікого. Є мати, її сховав подалі від Гуляй-Поля.
Після сніданку Нестор знайшов Лева Зіньковського-Задова, той працював на лісопильні.
- Тебе викликають. Дивись, як знаєш. Це волоська (Волохи – румуни.) сигуранца (Сигуранца – політична поліція Румунії 1921-1944.).
ІІІ
Махновців перевели до села Бельці, а через п'ять днів до табору для інтернованих у селі Брашів. Тут перебувало багато петлюрівців і білогвардійців.
- Ось де звела доля кота з собакою, – пожартував Нестор.
Колишні супротивники не виявляли ворожнечі, більше того – їли з одного казана. Вечорами грали в карти, згадували бої.
Нестора часто викликали до комендатури на «дружню бесіду». Румуни обережно розпитували про подальші плани, Нестор не менш обережно відповідав:
- Я за межами батьківщини. Єдина мета – повернутися до України і продовжити боротьбу.
- Збройним шляхом? – питав офіцер, який назвався Якимом.
- За обставин. Селянин бере зброю якщо візьмуть за горло.
- Значить ви не виключаєте збройної боротьби ваших послідовників проти Радянської влади?
- Мої послідовники – надто гучно сказано. Люди захищають своє право на людське життя, я лише один із багатьох провідників.
Яким вилучив із теки газету, простягнув Нестору.
- Радянський уряд вже висунув вимогу вашої видачі. Вам відомо про це?
- Подібне не важко припустити.
Нестор прочитав статтю:
«Відомий бандит Махно перейшов 28 серпня Бесарабський кордон біля Монастировки із ватагою своїх поплентачів, шукаючи притулку на території, яка фактично знаходиться під владою Румунії. Цей розбійник у якості ватажка розбійницьких банд здійснив на території радянської Росії та України чисельні злочини, спалюючи і грабуючи села, вбиваючи мирне населення і катуванням вимагав майно і продовольство. Зважаючи на це Російський і Український уряди звертаються до Румунського уряду з формальним проханням видати їх як звичайних карних злочинців. Згаданого вище ватажка банд з його спільниками. Підписали: Народний Комісар по закордонних справах РСФСР Чичерін, Голова Ради Народних Комісарів УРСР Раковський».
Нестор пальцем відштовхнув газету, яка по лакованій поверхні прослизнула ні інший край столу.
- Нам відомо, що у таборі ви підтримуєте тісне спілкування з петлюрівцями.
- Це також не дивно. В одному сиропі варимося.
- Знаєте, що деякі із петлюрівських офіцерів розглядають можливість майбутнього походу на Київ?
- Вперше чую.
Нестор зробив здивовану міну, ніби дійсно зачув новину, хоча це питання кілька ночей обговорював із Левом, Домашенком і петлюрівським офіцером Яровим. Зокрема розглядали можливість об’єднати роздрібнені загони відразу після жнив. Зайняти правобережжя і йти на лівий берег Дніпра. Основне питання – фінансова підтримка. Нестор прирозумів, що румунів цікавлять повстанські золоті схрони. Чи є вони взагалі. Це також цікавило петлюрівців. Про золото, забране колись у денікінців і схованого у дніпровських порогах, захищене говбурами (Говбур – водоворот.), окрім Нестора знав Щусь, Куриленко, знає Остап і Кожин.
Яким вилучив із теки ще один документ.
- Це наша відповідь радам стосовно вас…
«Для видачі вашій стороні Махна необхідно діяти згідно норм міжнародного права, тобто надіслати наказ про арешт, що виходить від належного судового закладу, з посиланням на статті Карного кодексу РСФСР та УРСР що застосовуються до злочинців. Потрібна копія карної справи. Необхідно, крім того, вказати прикмети злочинців. Через те, що у Румунії не існує смертної кари, то разом з тим необхідно щоб ви взяли на себе формальний обов’язок не застосовувати смертного вироку до виданих. Коли ці умови будуть виконані Румунський уряд розгляне справу про бандита Махна та його спільників і вирішить, чи слід дати хід вимогам про видачу».
- Розумієте, – продовжив Яким, – прийде час остаточного рішення. Тому у ваших інтересах щезнути з поля зору преси і громадськості. І зайнятися справою, що цікавить і вас і нас. Зокрема антибільшовицькі осередки на території СРСР, зв'язок з ними.
- Потрібно зважити все, – Нестор нервово забарабанив пальцями по столу.
- Обсудіть зі своїми людьми.
Повернувшись до себе попрохав Галину заварити чаю.
- Що цього разу? – спитала.
- До королівської розвідки записують, – відповів невдоволено. – Скоро до Бухаресту переїдемо. Конячку твою доведеться продати.
- Діану? Шкода. Волохи наших нехомутних степових коней на водокачках використовують. Серце кров’ю обливається, як дивлюся на се. Їм би тарпанами по вільному степу гуляти…
- Нам дозволили жити у столиці.
Перед від’їздом Зіньковський знову дав Галині перстень.
- Візьми Галю. Продасте у Бухаресті. Тут справжньої ціни не дадуть, не хотілось би за безцінь.
ІV
У Бухаресті подружжя Махнів оселилося в одноповерховому, дешевому готелі. Щодня мали відзначатися у поліцейському відділку. Також приїхав Харламов з Хмарою. Хлопці жили на квартирі. На лісопильні Нестор отримав роботу. Зважаючи на каліцтво працював на полегшеній ділянці – вів облік продукції. Галина влаштувалася у готелі прибиральницею.
Вечорами Нестор, Галина, Харламов і Хмара виходили на берег річки Димбовиця. Василь показав радянську газету «Правда» де писалося, що Махно увійшов до сімки «чорного списку» затятих ворогів Радянської влади, в якому значилися: Врангель, Кутепов, Петлюра, Савєнков, Скоропадський, Тютюнник і Махно.
Це розвеселило Нестора:
- То вони до бойового ордену на додачу. Подяка за те, що врятував їхні шкури від Денікіна з Врангелем.
На вечерю прийшли в гості Іван Запорищенко з чоловіком у якого козацька зачіска – чуб-оселедець.
- Батьку, знайомтесь, – представив товариша Запорищенко. – Отаман Яструб, старшина.
Яструб потис Нестору руку.
- Доводилося Несторе Івановичу, з вашими хлопцями духопелів нюхати, коли в Умані на Петлюру полювали. Ми так і не спіймали ваших терористів. Вже пізніше дізналися, що там керував Остап.
- Знаєте Остапа?
- Як же не знати. Після вашої угоди з більшовиками він у нас командував сотнею.
Яструб вилучив із кишені військову фляжку, запитливо глянув на Галину. Та спроворно принесла чарки і пиріжки з капустою.
- Отже батьку, товариство вас посвятило у подальші пляни стосовно походу на Київ?
Нестор кивнув, пригощаючись цигаркою Запорищенка.
Далі бесіда йшлася між Нестором і Яструбом:
- Центр цікавиться вашою відповіддю, – Яструб розлив із фляжки у чарки коньяк.
- Загалом моя відповідь цілком схвальна, але… Але остаточної дати не можу доки не переконаюсь, що се не провокація. До того ж не домізкую на стільки за даних умов цей похід є реальним.
- Центр ви цікавите, як талановитий військовий керівник. До того ж по обидва береги Дніпра діють чисельні загони, що називають себе махновцями і які, безумовно, об’єднаються, варто дізнатися, що їхній батько повернувся.
- Я так метикую, головним стимулом у цій кампанії виступають румунські спецслужби?
- Не тільки. Зацікавленість виявляють Польща і Німеччина. Вони висловили готовність частково фінансувати операцію, з нашого боку потрібно довести реальність замисленого.
- Операція намічена ніби то на весну?
- Так, на чічень (Чічень – квітень).
- Весна не годиться для війни. Тут промашка ваших стратегів. Починається посівна, воювати не будуть.
- То є приблизний строк. Доки неабиякою перепочіпкою є чекісти, яких постійно виявляємо.
- Зі мною прийшов польовий штаб розвідки майже у повному складі. У них великий досвід по виявленню агентів.
- Так, я сьогодні із Задовим говоритиму.
Галина дала Яструбу гроші, вилучені за каблучку, щоб передав Леву, раз у них зустріч.
- Вам, батьку, треба написати лист-звернення до своїх людей в Україні, – говорив Яструб, ховаючи гроші.
- Се зрозумів. Але наполягаю на тому, що потрібно усе добре обмізкувати, зважити найдрібніші деталі. Чекістів не слід недооцінювати. Тютюнник планує з’єднатися із якимось антибільшовицьким запіллям, як на мене сумнівна авантюра. Раз це знаю я, то відомо і чекістам.
- Ще сигуранці знають, – додав Запорищенко.
- Тим більше, будьте певні, чекісти дихають у потилицю. Тому раджу відпрацювати паралельний план, відомий тільки утаємниченим. Я напишу заклик, тільки мій лист стосуватиметься виключно командирів, а до селян звернуся тоді, коли операція дійсно стане реальною.
V
Осінню у Нестора загострився туберкульоз. На роботу вже не міг виходити. Матеріально допомагали хлопці. Левко Зіньковський повернув Галині гроші, виручені за каблучку.
За рахунок Червоного Хреста жовтень і листопад лежав у лікарні де до нього постійно навідувалися Яструб і офіцер сигуранці Іона Баконскі.
Нестору принесли перелік командирів, які діють у Бахмутській, Луганській, Шахтинській, Слов’янській, Старобільській волостях, попрохали дати загальну характеристику. Багатьох знав особисто, декого лише пригадував. Отаман Зайцев служив обозним у групі Трояна, тепер керує загоном, який оперує у Старобільську, Тяніна і Трокая пам’ятав лише за документами, вони входили до штабу Донецького корпусу. Неабияк зрадів прочитавши прізвище Кожина, від діяв у Роменському повіті на Полтавщині.
- Пам’ятаю його із бою ледь живого винесли, – говорив Нестор про Кожина. – Ми його у Пустовійтівці на лікування лишили.
- Бойова група вже перейшла кордон, – говорив Яструб. – Понесли ваше звернення до командирів. Стосовно чекістів ви мали рацію. Ось гляньте.
Баконскі дав Нестору папірець.
«Копія. Секретно. Нота Уряду УРСР Уряду Румунії. 11 листопада 1921 року ми чекаємо від вас підтвердження прибуття Махна до Румунії, щоб здійснити юридичні дії, що стосуються його питання. Російські і українські керівництва готові будуть надати Румунському керівництву документи і фотодокументи.
Лише юридична тяганина Румунського Уряду у питанні бандита Махна примусили нас розглянути в цілому позицію Румунії у її відношенні до міжнародних обов’язків.
Позиція Румунського Уряду у відношенні до бандита Махна для нас складає особливу важливість у зв’язку із документальними даними які показують, що з часу свого відступу до Румунії він готує разом з Петлюрою нові виступи своїх банд, що складаються із карних злочинців проти Української республіки. Документальні свідчення показують, що Одеса призначена базою діяльності Махна для здійснення ним своїх злочинних грабунків. Усе це знаходиться у зв’язку з планами, які розробляються петлюрівськими партизанами на румунській і бессарабській територіях.
Ці дії українських білогвардійців у Румунії та Бессарабії змушують нас звернути більш серйозну увагу на бандитів загально карного характеру як Махно, який міг би скористатися цими обставинами для того, щоб затіяти нові злочини проти мирного українського населення. Російський і Український уряди з цього приводу вважають позицію, яку займає у цьому питанні Румунський Уряд край важливою характеристикою відносин між Росією і Україною з одного боку і Румунією з іншого»
- Можливо командире Махно, вам доведеться емігрувати, – сказав Баконскі. – Командуванням запланована з вами зустріч для обговорення співробітництва і переправою вас до більш безпечного місця.
- Знову еміграція… Чи є гарантії, що мене не видадуть радам найближчим часом?
- Не переймайтеся. Канцелярія затягне справу принаймні ще на рік.
На прощання Яструб передав вітання від Петлюри:
- Головний отаман бажає скорішого одужання.
- Дуже радий, – без емоцій відповів Нестор. – На зопак передавайте моє побажання щастя.
VI
Січень – лютий 1922 року Нестор на постійних нарадах з петлюрівськими офіцерами. Обговорювалися деталі літнього походу на Київ. Через румунську розвідку отримували свідчення, що в Україні успішно діє загін отамана Струка, який налічує три тисячі бійців. У повідомленні значилося, що біля десяти тисяч вояків на кордоні Польщі і Румунії очікують наказу.
Нестор до цієї інформації поставився скептично:
- Не вірю, бредня, – Нестор відштовхнув повідомлення.
- Поясніть, – вимагав сотник Серпень, сивий чоловік з кривим оком, пошкодженим шаблею.
- Десять тисяч – сон рябої кобили. У повідомленні сказано, що це угрупування базується у Каневському районі. Я рейдував цією місциною. Таке військо утримати неможливо, тим більше, що у тих краях зараз голод. Не сумніваюся, це черговий блеф чекістів. Пастка.
Серпень пригладив долонею чуб.
- Я згоден з батьком, кур’єри люди невідомі, неперевірені. До того ж через волохів усе йде.
Запорищенко не погоджувався:
- Ви батьку, були у тих краях лише походом, я ж півроку у чагарниках блошиць годував. Населення допомагало нам щиро, до того ж ми готували запаси підніжного харчу, там цього вдосталь – гриби, ягоди.
Попрохав слова писар Хома Калюжа, який вів протокол засідання:
- Люди із-за Дністра перевірені. Із багатьма знайомий особисто.
- Тепер собі не можна довіряти, – відмахнувся Нестор. – Наполягаю, що ця інформація провокативна. Чекісти намагаються виманити із-за кордону видних провідників антирадянського опору.
Хорунжий Стригун, який весь час сидів мовчки, смоктав люльку, заговорив замислено, дещо сонно:
- Пане Махно, раз ви такий обережний і далекоглядний. То чому ж у ваших лавах діяли чекісти? Уся ваша військова рада складалася із жидів і москалів, які тепер охоче працюють на більшовиків. Той же Тепер, у вас займався агітацією, а тепер зі шпальт газет поливає махновщину лайном. Особисто я вірю звістці штабу Струка. Під цими тисячами бійців слід розуміти співчуваючих, тих, хто у визначений час візьме зброю. А ваша позиція, пане Махно, досі незрозуміла. За що ви воювали? Адже на вашій совісті перемога більшовиків! Саме ви стали на заваді формуванню української державності, відтягнувши своїми химерними ідеями майже усе селянство півдня України.
Нестор зовні залишався спокійним.
- Своїм ідеям я залишився вірним. Я будував вільний устрій із цінностями братерства, рівності. Так, були помилки. Силоміць до армії нікого не тягнув, але, до мене дезертирували із вашого війська, то значить не все було гаразд і у вас. Що ж до уповань на десятитисячну армію на кордонах Польщі і Румунії… гм… Не раджу на таке сподіватися. Жодна держава не дозволить утримувати на своїй території іноземне військо, яке планує напасти на сусідню країну. Вони розраховують нашими руками здійснити на території СРСР саботаж, а це справа політичних авантюристів, а не революціонерів.
На деякий час запанувала тиша. Стригун смоктав люльку.
Засідання завершилося опівночі. До готелю Нестора повезли на автомобілі.
Вранці прийшов Баконскі, сказав, що через місяць у Бандерах відбудеться потаємна зустріч з офіцерами сигуранці, на що Нестор відповів:
- Занадто багатьом відомо про нашу співпрацю. Навіть у пресі кожну нашу зустріч ледь не у подробицях описують. Негоже це…
(далі буде)
