Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія

Кам'яний воїн (16 продовження)

© Аркадій Поважний, 31-05-2012
СLVI
Протягом ночі Нестор отримував свідчення із різних дільниць фронту. За останні два дні приєдналися повстанці із Сумського повіту, бійці отамана Галаки, вбитого червоними, із Чернігівщини прийшли люди отаманів Ангела, Бібіка і Крочковського. Всього дві тисячі піхотинців. Двадцять вісім кавалеристів.
На харківському напрямку виникали сутички із вохрівцями і чекістами. Особливо лютували хлопці Остапа, полонених рубали на дрібні шматочки. Відзначався Туман, він розчленовував тіла і робив це на очах інших чекістів, яких очікувала страта. На шляхах створювалися імпровізовані могили із людських решток з табличками з написом «Ласкаво просимо панів чекістів до пекла».
Із червоноармійськими загонами зіткнень уникали, такий наказ штабу армії. Бої велися на південному фронті. Протягом доби Верхній Токмак чотири рази переходив то до врангелівців, то до червоних, то до махновців. Махновці основні бої вели за Гуляй-Поле.
28 серпня Нестор поїхав робити інспекцію вздовж лінії Ізюм – Лозова – Павлоград. Командирам полків наказано строго слідкувати за дисципліною, бійцям заборонялося самовільно залишати розташування своїх частин, не знімати з гвинтівок багнети і головне – не пиячити.
Біля Слов’яногорську Несторова сотня потрапила у засідку, яку не помітили розвідники. Перший залп і п’ятеро махновців вилетіло із сідел. Нестор, розвертаючи Марса, відчув, ніби ліву щиколотку опустили в окріп. Двоє охоронців висмикнули його із сідла, потягнули за тачанку, на якій за «максимом» засів хлопець із особистої охорони – Мишко.
- Снайпери б’ють! – кричав Мишко, стріляючи на пагорб в ліщину.
Командир взводу Череда повів бійців в обхід.
Галина Зубенко обстежила Несторову рану.
- Кістку зачепило, – констатувала медсестра. – Терміново потрібно до шпиталю.
Тим часом артилеристи підкотили гармату, доки розвертали на бойову позицію, убили ще двох повстанців. Група Череди обійшла ліщину і вигнала чекістів на відкриту місцину. До справи взялися кавалеристи. Ці чекісти мали гвинтівки з оптичними прицілами. П'ятнадцять чоловік, троє втекли, інших порубали. Одного пораненого потягли до Лева Зіньковського.
Нестор поволі млів. Кровотеча не зупинялася.
- До Старобільську його, – скомандував Кожин.
У Старобільську знаходився радянський шпиталь. Нестора записали як радянського комбрига пораненого в бою із врангелівцями. Негайно прооперували, від госпіталізації «комбриг» категорично відмовився.
Вже дорогою додому Зіньковський розповів, що біля Слав’яногорську очікувала ліквідаційна спецгрупа ЧК.  
CLVII
Буданов, Хохотва, Петренко, Попов і Куриленко приїхали до Харкову на переговори з Радурядом стосовно спільних бойових дій проти Врангеля.
Нестор в очікуванні звістки не спав дві доби. Шкутильгав опірці на милицях по хаті, багато курив, ні з ким не розмовляв. У договорі один найважливіший пункт – у разі розгрому Врангеля Радянська влада не перешкоджає махновцям створювати у певному районі анархічну республіку.
У ніч на 29 серпня о другій ночі зателефонував Попов.
- Батьку, обговорення триває успішно, видайте негайно наказ про припинення бойових дій проти Червоної армії.
Вранці штабом підготована листівка-наказ:
«Важкий час настав для рідної України. Знову грізні хмари. Із заходу йде ненависний кожному українцю історичний ворог – польська шляхта. Із півдня неутримно врізається все глибше і глибше у серце України душитель народу – «чорний» барон Врангель. Комуністи, що було зарвалися, і комісари отримали добрячий урок. Довелося їм визнати, що без українського народу і вільного повстанства вони безсилі. З іншого боку Рада Революційно-Повстанської армії (махновців) дійшла висновку, що залишаючись на даний час пасивними спостерігачами українські повстанці допомагають ставленню в Україні чи то польського пана, чи барона.
Враховуючи вищесказане, Рада Революційної Повстанської армії прийняла рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів, що насідають, йти на спіл рука об руку з Радянською Червоною армією»
Нестор підписав наказ, тихо промовивши:
- Не полишає враження, що смертний вирок собі підписую.
Вийшов на веранду де стояло ліжко поставлене для нього. Медсестра зміряла температуру.
- Тридцять вісім, – показала термометр Галині.
Нестор миттю заснув, на веранду тихо зайшов Остап.
- Я попрощатися, – тихо мовив Галині. – Йду до Холодного Яру. Нестору скажи повернуся як стане вкрай скрутно.
CLVIII
Куриленко звітував про переговори. Нестор напівлежав на лавочці, поранена нога на подушках. Простріл погано гоївся, постійно ятрився.  
- Фрунзе обіцяв четвертий пункт розглянути на вищому рівні. Це підтвердили Бела Кун і Гусєв, – Куриленко раз-по-раз зиркав у записничок.
- Треба було зразу цей пункт оговорити, – гарячкував Щусь. – Інші то така дрібнота, а автономія махновської території дуже важлива. Що нам анархісти, яких похапало ЧК? Їх і без того випустять, а так виходить за рахунок нашої крові на волю підуть. Тим більше Барон з Тепером на сходках нас помиями обливали…
- Четвертий пункт з нами обговорювали Бела Кун, – Куриленко згорнув папірець і заговорив з нотою відлюдкуватості: – Бойові дії з вохрівцями і чекістами досі не припинилися. Не впевнений, що про наші домовленості бандам Дзержинського відомо, або ж роблять вигляд, що не знають…
СLIX
2 жовтня 1920 року у Старобільську між Революційною Повстанською армією України (махновців) і Урядом радянської України підписана угода. Перший пункт зобов’язував радянський Уряд звільнити із харківської в’язниці полонених махновців і анархістів. Згідно другого пункту махновці мали право брати участь у виборі Рад і скликати П’ятий всеукраїнський селянський з’їзд. У третьому значилося, що махновці підпорядковуються Червоній армії лише в оперативному відношенні, у підпункті йшлося, що сім’ї махновців мають ті ж пільги, що і червоноармійські. У четвертому махновці вимагали не чинити перешкод у створенні ними на махновській території вільного радянського строю. Саме цей пункт Фрунзе, Яковлев, Бела Кун та Гусєв підписувати відмовилися.
- Підібні питання обговорюватимуться окремо і не на нашому рівні, – говорив Яковлев. – Даю слово честі.
Бела Кун даючи запоруку слову товариша, кивав мов кінь, а Гусєв прижмурював очі. Фрунзе простягнув Куриленку руку.
- Передайте батькові, що у вашому розпорядженні сім днів на упорядкування частин.
CLX
- Фрунзе ніби благородна людина, – говорив Куриленко Нестору. – Дивиться відверто, не ховає очі, як Бела Кун.
Нестор прошкутильгав до печі, зиркнувши на двері. Вилучив із тайнику цигарки. Нишком, доки немає Галини закурив.  
- Волін з Аршиновим уже тут, – Нестор жадібно затягнувся. – Інших теж відпустили, але Барона з компанією вочевидьки уже не побачимо. Ну та й дідько з ними… Нам Васю, головне час виграти. Місяці два-три потрібно на сформування нової потужної армії, з якою нам вже нічого не страшно буде.
Формування Кримської групи зайняло три доби. Рішенням Головного штабу командуючим  призначений Семен Каретник, начштабу Гавриленко, Хома Кожин очолює кулеметний полк, Марченко – кавалерією. Всього Кримська група налічувала дві з половиною тисячі чоловік. Удовиченко повинен здійснити рейд по Таврії мобілізувати добровольців. Нестора, незважаючи на його протести і бажання очолити кримський похід, призначили начальником тилової групи.
- Як буду в очі людям дивитися? – говорив у колі командирів. – Скажуть людей на смерть послав, а сам біля баби відлежувався.
- Бозна-що верзеш, – заперечував Марченко. – Хіба хтось із хлопців забув, як ти три роки тому на чолі невеличкого загону, озброєного яко-тако повів на австріяк і привів до перемоги? Хіба кожен повстанець не знає, що ти не із тих, хто за спинами ховається? І куди ж через поранення підеш? Ти наше знамено, і доки живий, жива справа.
Нестор спохмурнів. Обійняв Марченка.
CLXI
21 жовтня від Фрунзе прийшов наказ махновським частинам наступати на Олександрівськ спільно із 23 дивізією. Завдання – вибити білих до Комишевахи.
Авангард махновців наступав із Новомиколаївки зім’явши 4-й Дроздовський полк, червоні зав’язалися у позиційній війні на річці Верхній Терсі. Каретник на виручку відіслав сотню кавалерії, яку зняв із наступальних частин.
Олександрівськ зайняли 23 жовтня, і вже вранці Куриленко отримав наказ від Фрунзе:
«Частинам Махно негайно виступати в район Північної Таврії вздовж: Оріхово – Великий Токмак – Мелітополь. Громити тили ворога (штаби, зв'язок, залізницю). Руйнувати залізницю на ділянці Мелітополь – станція Сальково і не пізніше 29 жовтня оволодіти кримськими перешийками»
- Розумний який, – Гавриленко зім’яв стрічку. – У нас стільки поранених. І обіцяної зброї чортма, а йому вже до двадцять дев’ятого на тарілочці подавай…
- Того й диви, знову влаштують цирк з італійськими самопалами, – говорив Марченко.
Каретник, схилившись над мапою, слинив олівець і робив позначки. Перед походом вирішив на всяк випадок попрощатися з Нестором.
Той перебував у шпиталі у Старобельську. Галина стріла Семена біля палати. Повідомила, що Нестор можливо залишиться калікою. Кістка зростається повільно, та й сам батько не приділяє лікуванню належної уваги.
- Сьогодні отримав телеграму від комфронту, – Нестор, кривлячись од болю, підвівся, щоб всістись зручніше. – Дорікає за повільне пересування, звинувачує у саботажі. То ж я не знав, що відповісти.
- Усе як завжди Несторе, – Каретник розвів руками. – Немає ніякої помочі. Але цього разу були готові.
- Що ж, – Нестор обіперся на милицю. – Сьогодні надішлю Фрунзе ультиматум, якщо армія не постачатиметься згідно домовленостям, то знімаю війська. Цього разу будуть більш уломні. Інакше опиняться у котлі. З одного боку Врангель з іншого я…
СLXII
Пізно у вечорі Нестор вечеряв з Галиною, Щусем, Харламовим і Зіньковським.
- Від Остапа лист прийшов, – Нестор передав Харламову конверт. – Він під Києвом у Тютюнника воює. Читай Васю.
Харламов підсунув ближче лампу:
«Чекісти Несторе, тут біснуються більше ніж деінде. Ріжуть людей ніби худобу. Схоже це початок якогось незрозумілого пляну, смисл якого – військова операція проти української нації як такої, проти майбутнього опору. І що примітно – чекісти-комісари всі жиди. У середньовіччі не вигадали таких тортур, які вигадали комісари. Київські чекісти топлять забитих у Лук’янівці в Дніпрі, бо закопувати у підвалах вже неможливо. Смердить далеко на вулицю. Нещодавно із полковником Самокишем знайшли закопані двадцять тіл із пробитими черепами і абсолютно без мозку. Спочатку подумали, що поїли хробаки, та потім через полоненого дізналися, що то результат тортур. Арештантів спочатку морять голодом, тиждень не дають їсти, потім приводять усіх до камери, одному пробивають голову, іншого змушують їсти його мозок, поспіль пробивають голову і цьому.
Мені так шкода, що обставини змусили піти тебе на угоду із Сатаною. Запам’ятай, мій друже, такі угоди не минуться даремно. Для них неприродні поняття дружби, вірності, порядності. Учення їхнє легке, доступне несформованій свідомості. Щоби навчити людину чогось доброго, потрібне життя, а поганому – вистачить кількох хвилин. Бережи Несторе, від збільшовичення людей. Троцький перейшов до нової тактики, він спотворюватиме серця молоді».
Щусь колупав вістрям ножа під нігтем, важко зітхнувши промовив:
- На всі сто правий Чорний Капітан.
СLXIII
Нестор зустрічав на станції Бела Куна, який інспектував війська. Нестора оточувало шестеро охоронців на чолі з Мішкою «люйсистом».
Інспектора Нестор не влюбив з першого погляду, про себе зазначив: «Із породи тих, хто посміхається в обличчя і каменюку тримає за пазухою».
- А Дибенко без взводу охорони не сходив на цю платформу, а ви один, – звернувся Нестор замість привітання.
- Я сподіваюся, що прибув до друзів і мені немає чого бояться, – відповів на це інспектор.
Член більшовицької Реввійськради тут же на платформі почав дорікати Махну за порушення одного і пунктів угоди, зокрема де говорилося, що махновці не приймають до війська дезертирів.
Нестор слухав із байдужою міною, колупаючи милицею землю, на вустах грала легка посмішка.
Коли відповідав дивився Бела Куну у вічі. Інспектор не витримав, відвернув погляд.
- То товаришу, ви теревенів наслухалися. Навіщо мені такі бійці. Якщо і трапляються випадки, то поодинокі. Та більше то провина вашого командування. У наших військах медом не намащено, чаркувати не даємо, за мародерство – розстріл. А звинувачувати когось у власних прорахунках то звісно легше за все.
- Товаришу Махно, я не хотів вас особисто у чомусь звинуватити. Моя місія у запобіганні подібних ексцесів. Ну звісно, наші стосунки не погіршаться від того, якщо до вас перебігло кілька авантюристів.
- Зі свого боку обіцяю зробити усе можливе, аби перешкодити дезертирству.
Бела Кун поїхав, а Нестор повертався до села, їдучи в одній бричці з Галиною, Чубенком і Харламовим.
- Підступна наволоч, – висловив свою думку про Белу Куна. – Червоні форсуватимуть Сиваш.
- Так то твоя ідея ж, – говорив Чубенко.
- Не зовсім. Цей маневр колись придумав Сірко
CLXIV
І вдень і вночі Нестор працював над проектом внутрішньої структури майбутньої «махновії». Найвищим органом управління мала стати Рада, що складатиметься із трьох відділків: військового, організаційного і культурно-просвітницького, останній розділявся б на два підвідділки: культурний і пропагандистський. Запланована пропагандистська школа, де б викладали люди з освітою і старі партизани, які вже не мають можливості брати участі у військовому житті.
Дуже шкодував за Антоном Італійцем, який потрапив до рук чекістів. Хлопець з великим творчим потенціалом не встиг показати себе.  
Вранці поїхав інспектувати лікарні і школи. З ним Куриленко, який повернувся з Кримського фронту поранений у плече і ногу. Кучером сидів гладун із веселим обличчям, командир внутрішньої охорони Антон Загайко, який також працював актором у повстанському театрі.
Тачанка, запряжена двійкою гнідих, їхала дорогою, прихопленою ранковим морозцем. Нестор, ховаючись од вітру, накрився буркою, залишаючи відкритими очі і ніс.
- Чудовий ранок, – Нестор замислено дивився на будинки. – Чи встигнемо зробити усе, що замислили?
- Не край серце батьку, – зітхав Куриленко. – Як не ми, то після нас усе зроблять. Питання чи згадають нас щасливі нащадки.
- Ми запорізьких козаків часто згадуємо? Чи знаємо їхні імена? Отож бо…
- Зате знаємо діла їхні, – втрутився в розмову Загайко. – За махновщиною залишився ще більший слід, ніж за козаччиною.
У шпиталі Нестор ходив спираючись на ціпок. Зайшов у палату. Поранених так багато, що лежали навіть на широких підвіконнях.
- Нічого синки, – підбадьорював поранених. – За нами правда. Ми з лишком віддячимо ворогам за кожну вашу подряпину.
Зі шпиталю завітав до школи. Учні різного віку починаючи від малечі, до дорослих парубків і дівчат. Та поспілкуватися з начальством школи не вдалося, прийшов із фронтовим повідомленням начальник тилового штабу Василевський.
«Групами Марченка і Кожина форсований Сиваш і захоплений Литовський півострів. Кожин важко поранений».
- Хватко, – зазначив Куриленко. – Цікаво скільки Фрунзе людей поклав.
- Дійсно все швидше ніж на те сподівалися, – Нестор сів відпочити на підвіконня. – Не встигаємо провести потрібну роботу. Якщо і отримаємо автономію, то матимемо обмаль кадрів для досконалої самоорганізації. Троцький розбестить більшовизмом.
- То ж наше завдання розбестити більшовиків.
На репліку Куриленка, Нестор посміхнувся і підморгнув.
СLXV
Полковник Барбович наказав кавалерійському корпусу розгортатися для атаки на частини 6-ї армії червоних. Роздивлявся у бінокль панораму берегів Сивашу, де десантувалися червоноармійці.
- Господи помилуй, – говорив пошепки полковник. – Ніби сарана. Де ж вони стільки сил набрали?
- З Махном угода, – пояснив капітан Петріщев, офіцер вдягнутий у драну шинель. – Прошу уваги на правий фланг. Чорні прапори.
- Ну то й що?
- А то, це поганий знак, бо то махновці пане полковнику.
- Почекайте півгодини капітане, і наша кіннота зажене їх назад до гнилого моря.
Та Петріщев не розділяв оптимізму Барбовича.
- Я знаю махновців ще по Катеринославу. На нашу продуману стратегію утнуть якусь безхитрісну штуку.
На вустах Барбовача заграла зневажлива посмішка, лівий фланг ворогів кіннота загнала назад до Сивашу, почався прилив, коні неквапно топтали тужаву грязюку. З правого флангу в колону по двоє під чорними знаменами рухалося тридцять тачанок. Колона стрімко розгорнулася в каре. Тим часом з лівого флангу червоні із возів створили барикади, які не могла взяти кіннота, і щільним залповим вогнем обстріляла вершників, ті спробували відступити, але правий фланг закрило каре тачанок. Доки кулеметники кинджальним вогнем розправлялися з кавалеристами Барбовича, обслуга тачанок випрягла коней на яких пересіли піхотинці і кинулася добивати залишки тих, кого не постріляли кулеметники.
Барбович опустив бінокль.
- Не більше десяти хвилин, – констатував Петріщев, знімаючи шаблю з портупеєю і кидаючи на землю. – Це все.
Полковник деякий час спостерігав, як махновські трофейні команди збирали на полі битви зброю і добивали поранених.
CLXVI
17 листопада гуляй-пільський штаб отримав повідомлення, що Каретник зайняв Сімферополь, Кожин побіжно з Першою Кінною наступають на Севастополь, Кавалерія Марченка штурмує Керч.
Незважаючи на втішні новини у штабі тилової групи піднесеного настрою не було.
- Це початок кінця, – говорив Василевський. – Кінець угоді. Тепер шукатимуть привід для розриву. Наприклад накажуть наступати на Польщу чи Румунію і в разі відмови оголосять саботажниками і зрадниками.
- Геть важкі думки, – відмахнувся Нестор. – Ті червоноармійці, хто пліч-о-пліч з махновцями брали Крим воювати проти нас не будуть. Їм потрібні нові частини. То ж доки, давайте святкувати перемогу.
Штабісти бачили, що батько сам не вірить у те, що говорить.
Того ж вечора у театрі демонструвалася п’єса «Із життя махновців», написана ще Антоном Італійцем. Нестор сидів у ложі, спостерігаючи за грою Антона Загайка, який виконував головну роль. Галина бачила, що чоловік на межі нервового зриву.
- Де ти друже? – тихо спитала.
- У Криму Галю, у Криму…
До ложі зайшов новий начальник контррозвідки Ценципер.
- Несторе Івановичу, перехопили важливу розмову.
Нестор вийшов із ложе.
Ценципер розписав розшифрування по ролях:
Фрунзе: Гадаю, перед верховним командуванням вже час найгостріше розглянути махновське питання. Для Гуляй-Поля я навмисне тримаю резервну групу.
Камєнєв: Михайле Васильовичу, здається ви згущаєте фарби, я особисто знайомий з Махном, думаю він не ризикне першим порушити угоду, принаймні йому це не вигідно.
Фрунзе: Завтра може бути запізно. Треба негайно застосувати найрішучих дій. Махновці показали себе у Криму, уникали небезпечних ділянок, які пов’язані з ризиком.
Нестор пожмакав повідомлення:
- От, наволоч. Наших хлопців кидав на передову, а що начальству звітує. Підступна тварюка та й тільки.
До холу забіг боєць.
- Батьку, із Дібрівок загін йде.
- Що за загін? Яким числом?
- Біля п’ятдесяти вершників, сотня піхоти на возах.
До секрету Нестор вирушив на тачанці.
- Червоні? – спитав гарматників.
- Не знаю батьку, – Василевський зняв папаху, витер спітніле чоло. – Видай хтось інший. У них поранені і коні стомлені, схоже нещодавно із бою.
Нестор прикипів до бінокля, роздивляючись командира. Поволі на обличчі з’являлася посмішка. З-під кудлатої видно лише чорну бороду.
- Остап! – радісно вигукнув Нестор. – Дотримався таки слова, нутром чує мерзотник такий…
Остап під’їхавши сплигнув з коня, зняв шапку. Не було довгого волосся, натомість козацький чуб-оселедець.
Друзі обійнялися.
- Нагулявся з Тютюнником? Сподіваюся більше не залишиш мене.
- Я повернувся, бо прийшов кінець твоїй угоді з Троцьким.
За столом їли мало, в основному розмовляли.
- Якої думки петлюрівці про мене? – питав Нестор, нишком закурюючи і зиркаючи на двері чи не з’явиться Галина.  
Остап вилучив із кишені листівку.
«Махновщина – зараз мертва сила. Мертва тому, що не визначилася із державністю. Інтернаціоналізм без чіткого державного розмежування – омана і призведе до самознищення. Махно несвідомо грає на руку російському імперіялізму. Московські імператори ніколи не дадуть йому економічної і політичної автономії…»
- Ти такої ж думки?
- Та не тільки я Несторе, ти й сам так думаєш. Твоя задумка переманити Червону армію не здійснюється.  
СLXVII
27 листопада махновському штабу стало відомо, що червоні частини у Пологах почали розгортатися для оточення Гуляй-Поля. Пізніше Ценципер приніс нові свідчення – з боку Туркенівки йде піхотний полк і артбатарея із трьох гармат і броньовик. Із Полог суне кіннота, на станцію Гуляй-Поле прибув панцерник із десантом червоних курсантів.
Вже на шляху чутно більшовицьку пісню:

Так пусть же красная, сжимаєт власно
Свой штик мазолистай рукой
Привет наш флотскій, таваріщь Троцкій,
Веди, в последний смертний бой…

- На Туркенівку треба прориватися, – говорив Остап.
- Пошматують, – заперечив Василевський. – Артбатарея і броньовичок…
- Агатандел їх дезорганізував. І досі дезорганізує, роблячи тилові удари, тому мерщій туди, доки не вбагнули…
- Що ж, – Нестор зайшов на тачанку, сів біля Галини. – По конях, хлопці.
Сорок Остапових вершників вишикувалися клином у середині якого  четверо вершників «люйсистів». Слідом колона тачанок. Артилерію махновці сховали.
Перед атакою Остап вихопив шаблю, закричав.
- Братки, не прощаюся ні з ким! Це кодло розкидаємо без втрат! Полону немає! Рубай усіх в капусту! А коли не доля, то простіть мені і я вам відпускаю. Чим жити мов ринда у сажі і молитися аби сьогодні тебе не зарізали, ліпше воїном увійти до валгали, та за таке і померти весело!
Клин вів Платон, який мав доволі містичний вигляд: гігантський кінь породи шайри, сам Туман вдягнутий у червоний сюртук і озброєний сокирою, якою в м’ясних крамницях рубають кістки, з довгим держаком. Від удару черепа ніби вибухали. Курсантів за «максимом» заціпило.
Кулеметник натискав гашетку, намагаючись спіймати демона з сокирою в приціл, та вершник ніби зачарований, поривно наближався, заносячи закривавлену сокиру.
Махновці пройшли вихром навіть не зупинившись для короткої сутички, залишивши за собою розгромлений полк і спалений броньовик.
CLXVIII
Махновський штаб третій день перебував у колонії Комар. Нестор сидів біля вікна спостерігав за снігопадом.
- Краса яка, – говорив Галині. – Хто знає, якби не було війни, я мо’ писав би вірші.
З печі зліз Остап, теж глянув у вікно.
- А ким би цей хло був? – вказав на повстанця, який бігав по двору за псом. Той маневрував, намагаючись схопити бійця за штани.
На тину сидів хлопчина років десяти, якого це дійство вельми тішило.
- Ходімо подихаємо, – Несторова пропозиція конкретно нікого не стосувалася.
Галина накинула йому на плечі шинель. З ним вийшов Остап.
На ґанку Нестор закурив і спостерігав за змаганням у спритності людини і пса, перемагав останній. Нарешті повстанцю урвався терпець, зняв з плеча гвинтівку.
Гримнув постріл. Пса відкинуло. Нестор затис вуха, тільки б не чути скавучання, чулося щось схоже на: «ой-йой-йой-йо-о». Поетична ідилія вмить зруйнувалася. Поранений пес доповз до ґанку і у помираючих очах тварини Нестор помітив сльози. Хлопчина від реготу ледь не впав з тину. Остап дострелив пса.
Нестор підкликав повстанця, потім шмагонув його батогом, схопив за підборіддя і повернув у бік хлопчини.
- Дивись паскудо, що ти накоїв. Мала людина регоче від видовища смерті. Що тепер із нього виросте?
Відштовхнувши повстанця пошкутильгав до хати.
Вночі не спалося, то плакав, то писав.
Вранці Галина побачила, що заснув за столом перед якимось папірцем. Обережно взяла. Вірш написаний майже набіло, лише декілька правок:

Коли зло скінчиться, я добра нап’юся
Із моєй криниці, що в садку моєму
І тоді рядки, як струмок польються
Тільки про любовні та природні теми

Про жінок прекрасних буду я писати
Про степи безмежні, про ліса зелені
Як мене в дитинстві колисала мати
І про мрії тихі щастям окрилені

CLXIX
Кінна розвідка принесла відомості, що у селі Томашівка розташований 370-й полк 42-ї стрілецької дивізії і окрема киргизька кавалерійська бригада, яка останнім часом завдавала махновцям чимало клопоту, переслідуючи і вдень і вночі. Остапу доводилося залучати смертників. Тяжкопоранених з вибухівкою залишав на шляхах.
Махновці розділилися на дрібні групи.
У Томашівці Киргизи зчинили грабунки. Комполку наказав повісити трьох селян, родичів повстанців.
Махновці оточили Томашівку о першій ночі. Остапові люди звично зняли чатових. Тихо напали на штаб. Усіх зв’язали і витягли на вулицю.
- Показового суду не буде, – говорив Остап. – Наказ батьки.
Кивнув Севі. Той з Туманом почали колоти бранців багнетами.
- А тепер, – Остап заліз на коня, підіймаючи сурму. – Усіх чучмеків геть із хат. Без командування вони ніхто. Тримати на дворі до прибуття батьки.
Після сигналу червоноармійців-киргизів виганяли на двір не даючи вдягнутися.
Нестор прибув о сьомій ранку. Під’їхавши на санках, вийшов, спираючись на ціпок.
Киргизи п’ялися один до одного.  
- І що накажете з вами робити? –спостерігав як киргизи від страху щільніше туляться. – Як мені чинити з людьми, які прийшли знущатися над моїм народом. Чого мовчите? Скажіть, як би ви зробили, аби я вдерся до вашої оселі ограбував і ґвалтував ваших жінок, я так само поступлю з вами.
Киргизи ще більше понурились. Один вийшов зі строю:
- Однак батьку нас силоміць притягли. Жерти на марші не давали, казали на Україні усьо буде. Кінь дохне, бо сіна нема, вівса нема…
- Мені ваші життя не потрібні. Віддайте комісарів і тих хто більш заповзято виконував їхню волю. Хто наших жінок псував.
Киргиз підійшов ближче.
- Батьку, дай «нагана», я сам їх постріляю.
Нестор озирнувся на Михася, той подав «маузер».
Киргиз повільно пішов уздовж колони.
- Ну й гнида ж ти Тактобає! – вигукнув хтось із строю.
Тактобай звів курок і вистрелив в обличчя тому, хто сказав. Після вивів і застрелив ще чотирьох.
- Я його до себе заберу, – шепнув Остап Нестору. – Ходу назад йому немає і на це пішов свідомо, не через мишачу душу.
Один зі строю не витримавши очікування смерті, відштовхнув конвоїра, помчав петляючи вулицею.
Киргиз Тактобай вистрелив с пояса, влучивши утікачу в потилицю.
Остап відвів киргиза осторонь.
- Влучно стріляєш.
- Із дитинства зі зброєю, – Тактобай, озирнувшись, заговорив утаємничено: – Я знаю хто ти. На інструктажі Мартинка тебе показував, говорив хто підстрелить сто тисяч тому.
Остап зрозумів, що під «Мартинкою» мається на увазі начальник харківської ЧК Федір Мартинов.
СLXX
4 грудня нарешті прийшла звістка про Кримську групу. Нестор з Галиною, Остапом і Орисею чаювали коли прийшли розвідники. Ценципер повідомив, що Кримська група дала про себе знати в Бердянську, звідти зателефонували. Тепер йдуть до Гуляй-Поля.
- Розумієш, що це значить, – говорив Нестор Остапу. – Ми підемо на Харків і проженемо з України Мухомора з його шавками. .
- Не радій завчасно. Якщо проаналізувати розвіддані, та порозмислити… Сам подумай, на Сивашу група втратила третину особистого складу і зваж скільки втратили вириваючись із оточення союзничків.
Нестору не хотілося вірити, та Остап рідко помиляється. Наказав їхати до пологівського шляху де отаборилися.
Нестор часто виходив із намету, щоб спитати чатового на вежі чи не видно кого.
Коли ж на другий день почув «їдуть» вийшов і, незважаючи на біль у нозі, поліз на вежу. Забрав у чатового бінокль.
Смуток обволік душу, як тільки розгледів не більше трьохсот чоловік.
Марченко під’їхав до Нестора, сплигнув з коня, блазнюючи із жалобою в очах відрапортував:
- Кримська армія у складі двохсот п’ятдесяти сімох бійців прибула, – обійнявши Нестора, заплакав: – Ось тепер батьку, ми напевне знаємо ціну дружби комуністів-більшовиків.
- Де Вдовиченко?
- Відступає із Азову, у нього не більше сотні. Троцький оголосив нас бандитами без всілякого ультиматуму.
- Каретник?
- Був викликаний до штабу ніби то на нараду, там сполом із Гавриленком постріляли. Я устиг. Ми знали паролі, тому без перешкод вийшли із Криму. Треба було відразу здогадатися, що то за лайно. Вони білякам пообіцяли не чіпати, якщо ті здадуться. Здавалися в основному звичайні мобілізовані селяни. Коли ж бої скінчилися їх немов кошенят топили у морі. Наші хлопці навідріз відмовилися брати участь у цьому безчесті. Більшовики ж штабу командування повідомили, що ми  відмовляємося виконувати накази.
- Зіньковський де?
- Поранений, у хуторі Зеленому
- Голик?
- Убитий під Маріуполем.
Нестор не стримував сльози. Інші командири і повстанці теж плакали. Нестор наказав замовити у соборі молебень за загиблими.  
СLXXI
Командир відділення Анісін роздивлявся у бінокль горизонт. Раз-по-раз протираючи скельця, які від морозу потіли. Побачив групу вершників, послав вістового за пом комполку (Помкомполк – помічник командиру полку.) Макашовим.
- Товаришу командире, загін, – повідомив Макашову.
Помкомполку розгледів червоний прапор і до слуху дійшли звуки інтернаціоналу.  
«Мабуть ескадрон третього корпусу», – подумав Макашов, а у голос додав:
- Їдуть із Андріївки.
- Там же махновці.
- Значить вже немає.
Макашов розгледів командира ескадрону у сірій бекеші, білосніжній папасі, червоним бантом на грудях, ще вуса-кісточки.
Під’їхавши до блокпосту командир-вусань зліз з коня. Підійшов до помкомполку. Макашов узрів, що невідомий кавалерист шкутильгає. Красень-командир безумовно франт, напудрене обличчя, лаковані чоботи, з боку крива персидська шабля, піхви якої інструктовані янтарем і смарагдом.
- Здоровенький був, командире! – привітався невідомий. – Як воюється братки?
- З ким я говорю? – спитав Макашов, поволі відчуваючи неприязнь до прибулого.
- Комеск (Комеск – командир ескадрону.) Федоров.  
- Звідки ж прибули?
- Третя дивізія командире. Тільки-но із бою, махновці відступили західніше Андріївки. Звідти частини товариша Примакова тіснитимуть до моря, а нашим коням потрібен фураж і відпочинок, по можливості поміняти. У вас є резерв?
- Туго, та поділитися можна.
- Значить швартуємося тут.
- Так Махна в Андріївці немає?
- Звісно ж нема. Кажу ж, ген вибили, якір їм в печінки.
- Навіщо ж ви сюди прийшли? – Макашов побачив, що десяток вершників без дозволу спішилися і поволі оточили блокпост. – Пред’явіть документи.
- Документи? Це можна, – весело мовив дженджуристий вусань, підморгнувши, полізши за пазуху. – Зараз усе покажемо і підпис і печатка, усе є…
Та замість документів вихопив «маузер» і двічі вистрелив у груди Макашову.
Анісін і бійці відділення підняли руки.
Щусь осідлав коня. Петренко-Платонов підняв червоне знамено, здійняв над головою, зробивши кілька обертів, даючи знак кінноті Марченка і Тарановського.
Біля блокпосту загони розділилися і увійшли в Томашівку з трьох напрямків.
Полк червоних курсантів не чинив опору. Із загальної маси відокремили десятьох, ветеранів кримського походу. Цих порубали хлопці Марченка, помстившись за зраду.
Багато червоноармійців висловили бажання вступити до махновського війська.
Невдовзі прибув Нестор. Тут же виступив перед повстанцями і новобранцями:
- Сини мої! Перед нами Бердянськ. Нас тиснуть до Азовського моря. Там Мухомор-Троцький розраховує остаточно знищити опір більшовицькому свавіллю. У Бердянську на нас очікують потужні війська ВОХРу і чеки. Але чи є у них та самовідданість, яку маємо ми? Ні, немає! Ми гинемо за благополуччя, за щастя майбутніх поколінь, а вони захищають смерть. Не щадіть синки, зрадників революції! Смерть комісарам! Смерть Троцькому!
Нестор кілька хвилин слухав схвальні вигуки, потім підняв правицю, закликаючи до уваги:
- Навіть якщо я не вийду із бою, не припиняйте священної справи! Руйнуйте самовладдя! Не залишайте каменю на камені від радянських установ. Страчуйте керівництво на лобних місцях. Знищуйте знаряддя праці, які не спроможні сховати чи використати самі, нехай цим не скористуються більшовики для становлення власної економіки. На Бердянськ синки!
СLXXII
О шостій ранку махновські війська підійшли до Бердянську. В авангарді йшли кінні полки Щуся.
Перед атакою Федосій вихопив шаблю, зробивши над головою «вісімку».
- Ну що братки, прикрасимо ліхтарі місцевою більшовицькою буржуазією?
Доки Щусь готувався до лобової атаки, Остап тим часом повторив маневр, здійснений колись проти денікінців, проникнувши із сотнею непомітно до міста.
Нестор спостерігав за битвою з пагорба.
- Як гадаєш, ковтнуть? – питав Білаша.
- Доки проти Щуся кинули два ескадрона, не видно броньовиків.
- Не показник, їх Остап міг зіпсувати…
Та невдовзі із міста виїхав панцерник. Башта бронемашини зробила два постріли. Щусівці відступили до своїх позицій. Запрацювала артбатарея Шаровського. Червоні пішли у контрнаступ.
- Є, – полегшено мовив Нестор. – Наша сировиця (Жировиця – тут наживка. Муха, яку чіпляють на гачок.) проковтнута.
Суть махновської операції по захопленню міста полягала у тому, що під час однієї із сутичок розвідвідділу до більшовиків мав потрапити «важливий» повстанець у планшеті якого план захоплення міста. Для цього Остап посадив на коня труп. Червоні затим знайшли документи Марченка, а згідно плану махновська кіннота атакуватиме зі сходу, підтримуватиметься артилерією. Якщо атака буде невдалою, вершники відходять під прикриття артбатареї і очікуватимуть ночі, потім здійснять нічну атаку. За задумом махновських штабістів, більшовики, отримавши такі свідчення, неодмінно спробують контратакувати, щоб витіснити виснажених махновців на зустріч частинам Примакова.
Остап, тим часом, пробравшись до залізничної станції, захопив бронепоїзд. Вирушив на ньому до Троянів, де знаходилася база постачання четвертої армії.
СLXXIII
Начальник Троянівської станції Манухов не здивувався появі бронепоїзду, бо за кілька годин отримав повідомлення із Бердянську, про евакуацію фуражного і продовольчого фонду.
Коли вийшов на перон побачив, що обслуга панцерника самовільно відкрила склади і вантажать ешелони.
- Невже все забираєте? – питав Манухов маленького чоловіка з бородою, вочевидь командира бронепоїзду,
- Геть усе, навіть підметемо.
Бородач показав якийсь папірець. Напівграмотний Манухов розгледівши печатку і незрозумілий підпис, більше не задавав питань. Однак пішов до телефону, на всяк випадок пересвідчитись про повноваження командира бронепоїзда, але зв’язку немає.
Тим часом бородач щоб рухалося швидше, залучив до завантаження ще й роту охорони.
- Здається все, – говорив командир, обзираючись на порожньому складі, ніби перевіряючи чи не забули ще чого.
- На Бердянськ? – питав Манухов.
- А то куди ж.
- Там же з махновцями битва. Навіщо ж так ризикувати?
- Я ж тобі кажу телепню – ми істино народна армія і стоїмо на захисті простого люду від зазіхань із жидо-московії.
Сказано було із таким пафосом, що Манухов не збагнув смислу. Хтось із бійців підійшов спитав, чому це махновцям віддали склад, бо впізнав «командира» бронепоїзда – Чорного Капітана.
СLXXIV
19 грудня повстанці підійшли до хутора Левуцького. Через розвідку стало відомо, що у хуторі розквартирований полк Другої Петроградської звідної дивізії курсантів і комендантська рота охорони, яку знали герої кримського походу.
Коли авангард підійшов до села червоноармійці на постах навіть не здійняли тривогу, бо впізнали Марченка і щиро раділи.
- Здоровий був, командире, – привітався червоноармієць, удягнутий у драний кожушок, «багатирку» і геть зношені черевики «скороходи» обмотані ганчірками.
Марченко на знак вітання підняв правицю, впізнав колишнього командира взводу Максима Еделя.
- Схоже Максиме, після Криму обмундирування так і не отримав.
- Та є таке, – Едель зробив рух, показуючи на своє вибраженну (Вибраженну – виношену.) одежину. – Нас же розформували, бо відмовилися проти махновців виступати. Комполку і начопероти (Начоперот – начальник оперативної частини.) чекісти порішили.
- То що ж далі Максиме?
- А нічого. Забирай до себе командире. У генерали тут не дослужуся, а ще й на Кавказ чи у Польщу мона ускочити, з моїми чалапутами, – повернув носком драного черевика, – тудой не дійду.
- Руш до обозу, – Олексій записав щось у записничку, вирвав сторінку подав Максиму. – Покажи Данилу Зотову.
- Командире, тут у штабі знайомців стрінеш. То давай проведу.
Едель підсів на санки біля Нестора, не знаючи, що поруч сам батько Махно.
Першим до штабу зайшов Щусь.
За столом четверо, вечеряли. Трапеза, як завжди, супроводжувалася великою кількістю горілки.
Федосій, розганяючи «маузером» тютюновий дим, прокричав:
- Насмерділи як, товариші більшовички!
- Хто таке? – підвівся рудий чоловік із нарукавним ромбом-нашивкою командира бригади. – Чому без дозволу? Ану вийди і зайди як слід!
Щусь з удаваним переляком вийшов, і зайшов стройовим кроком, клацнув шпорами і молодецьки відрапортував:
- Командир першого кавалерійського полку, заступник начальника польового штабу Народної Повстанської армії імені батька Махна, Федосій Щусь!
Оторопілі штабісти лише кліпали очима. Один потягнувся до ліжка, де лежала кобура, але Федосій вистрелив у руку. Усіх роздягнули і голими погнали через село.
Вирок читав Марченко:
- За зраду інтересів трудового люду, за смерть вірних революції синів: Семена Каретника, Гавриленка, та багатьох інших, хто чесно боровся проти світової буржуазії і був зрадницьки вбитий. Іменем Повстанської армії України оголошується смерть контрреволюціонерам!
Платон з Севою виконали вирок. Стратили комбрига Мартинова, члена штабу бригади Дгебуадзе, начальника штабу Матвєєва і головного інспектора військових учбових закладів Криму – Семенова.
CLXXV
Залишок грудня 1920 року Повстанська армія здійснила рейд Південною Україною.
22 грудня махновці перейшли Дніпро у районі села Варварівка. Крига виявилася тонкою. Повстанці купили у селян сіно і ворота, із яких змайстрували переправу. До берега підійшли свіжі сили комбрига Котовського, а тим часом переправу полишав останній віз. Та угнатись за втікачами не змогли, махновці підпалили переправу. Котовський спробував передислокуватись вище за течією, крига не витримала важких гармат, артилерія із кіньми пішли під воду.
Махновці рушили до Київщини. Скрізь створювали продовольчі бази. На Катеринославщині більшість схронів викрито. Воювати доводилося за копицю сіна.  
До кінця грудня повернули на південь до Умані.
У ніч з 31 грудня на 1 січня у селі Тальне махновці зіткнулися з червоними козаками Примакова.
Остапів загін перший пішов на сутичку.
- Весело стрічаємо Новий рік! – кричав Остап, ошаленілий від бойового запалу, розмахуючи шаблею на різні боки. – Веселись братва! Як зустрінеш рік таким він і буде!
Під ударами сокири Платона ламалися шаблі.
- Синки, на землю! – почувся крик Нестора.
Махновські вершники миттєво розвернули коней і перед обозом роз’їхались у різні боки, підставивши під кулеметний вогонь переслідувачів.
Після п’ятихвилинного вогню, Остапові хлопці знову кинулися в бій, розбивши передові частини. Але примаковців значно більше. Остап стримував натиск, даючи можливість обозу з Нестором відійти до лісу. Там махновці на єдиному в’їзді влаштували із возів барикаду, яку об’їхати з флангів через глибокий сніг неможливо.
Остап же виводив людей із лісу і протягом дня під більшовицьким знаменом нападав на табір червоних летючих загонів, яким ці наскоки шкодили мало, але неабияк роздраконили. Тому, наступного ранку, як тільки з’явилися загони підтримки Примакова, свої ж їх зустріли кулеметним і гарматним вогнем.
СLXXVI
У селі Бучки Нестор очікував об’єднання загонів. До цього у Тальнинському лісі армія розділилася на три групи одну повів Щусь, другу Кожин і третю Марченко, а Нестор пішов з Остаповою сотнею.
Першим прибув Марченко, який приніс звістку про загибель штабу 14-ї дивізії на чолі з комдивом Олександром Пархоменком. Група Марченка наткнулася на штаб у лісі. Пархоменко чомусь їхав майже без охорони, лише кінне відділення. Махновців червоні сприйняли за своїх. Олексій наказав схопити штабістів тихо. Оточили і роззброїли без жодного пострілу, потому порубали. Останній загинув Пархоменко. За слів Олексія комдив благав не вбивати його, стверджував, що останнім часом сам є прихильником анархізму, показував лист від брата, який воює з червоними в лісах Тамбовщини у складі повстанських загонів Антонова (Антонов А.С. 1889-1922 один із керівників Тамбовського антибільшовицького повстання селян – 1920-1921 рр.). Говорив, що давно збирався перейти до батька Махна, бо розчарувався у комуністах. Але Марченку ніколи було розбиратися чи правду рече комдив, по лісах навколо рискали примаковці. Пархоменка зарубали.
- Шкода, – говорив Нестор без тіні жалкування. – Комдив став би у нагоді, як агітаційна одиниця. А дідуся Максюту можна було б і вибачити.
Марченко вилучив із планшету лист, який знайшли у Пархоменка. Брат комдива писав:

«Мої вітання, брате! Знаю тобі не приємно, що брат у стані ворогів, тим більше затятий ворог того, що ти завзято відстоюєш, віддано проливаєш кров. Свого часу я відійшов од Махна тому, що той уклав угоду з більшовиками. Повір Олександре, ти обрав невірний шлях. Більшовизм це царат сьогодні, який будує свій власний трон за рахунок таких роботяг, як ми з тобою. Тому залишай доки не пізно більшовиків, переходь до істино народних захисників – до Махна, або ж до тамбовських повстанців. Що тебе тримає у більшовиків? Чини? Посади? Облиш, все це виросло на народної крові. Знаю, що з батьком Махном у тебе кровна ворожнеча, але відкрий очі і ти побачиш, що за ним йдуть сотні тисяч селян, які раніше ніколи не тримали зброї. Кому, як не селянину зрозуміло хто його захисник, а хто чіпляє нове ярмо на шию. Думай Олександре, думай доки не пізно!»

СLXXVII
Повстанців тіснили до села Бузівка, де очікувала пастка – кавбригада і бронезагін.
Махновці вдалися до перевіреної тактики – виступили під червоними прапорами. Щусь, Петренко-Платонов, Тарновський і Остап мали трофейні документи. Попереду їхали вістові з попередженням, що рухаються ескадрони Соколова, пошарпані у боях з махновцями. На щастя у Бузівці не знали про загибель комбригів Соколова і Пархоменка.
Махновці увійшли до села співаючи «інтернаціонал». Остап показав командиру батальйону мандат і наказ командарма Будьоного всіляко сприяти загонам товариша Соколовського.
- Свіжих коней давай, – вимагав Остап. – Ми ось-ось їх зацапаємо…
- Ви і поранених із собою возите? – здивувався комбат.
- Це махновці, – пояснив Остап. – Веземо до ЧК, наказ.
Махновці похіпливо замінили коней і поспішили залишити село.
Що то були за «соколовці» червоні дізналися за двадцять хвилин після прибуття летючих загонів Примакова. Планувалося залучити до погоні броньовики, та з’ясувалося у двох машинах пробиті радіатори.
Примаковці наздогнали махновців під час передислокації через річку Берда. На позицію вивели гармати і влучним вогнем розбили переправу. Махновці змушені залишити три гармати і обоз. Шаровський устиг зняти затвори і викинути в річку.
Вже опинившись у безпечному місці обозний Зотов звітував, що з обозом також втрачений лазарет і п'ять станкових кулеметів, які не встигли зняти з тачанок.
СLXXVIII
Несторів штаб зупинився в хуторі Штепівка. До цього вийшли із бою із Павлограду, куди заходили з метою захопити зброю і фураж. У селі розігнали комітет бідноти, що складався із десяти місцевих п’яниць-нероб і шістьох міліціонерів. Увесь осередок радянської влади порубали за селом.
Від селян дізналися, що у межирівському лісі переховуються петлюрівські загони отаманів Струка, Родченка, Пономаренка, Яструба і Рапчинського.
- Як гадаєш, приєднаються до нас? – питав Нестор Остапа.
- Я знайомий із Струком і Яструбом. Навряд чи пристануть. Хлопці місцеві, а кочова війна не для них. Вони вже знають, що програли, тому воліють загинути тут.
- Приведи їх, Остапе.
Чотири петлюрівських офіцери прийшли опівночі. Спочатку висловили Нестору знаки військової пошани, перехрестилися у бік ікон.
Розмову почав Струк, вдягнутий у петлюрівський однострій з відзнаками старшого козака дивізії «чорношличників».
- Пане батьку отамане, засвідчую глибоку пошану як від свого імені, так і від моїх побратимів. Шаную вас, як талановитого народного вожака. Ось прийшли зі сподіванням хоч якоїсь допомоги.
Нестор простягнув відкритий портсигар.
- Для мене теж велика честь познайомитися із відважними бійцями. Вам потрібна зброя, але й ми у скруті. Нещодавно у бою втратив геть усе. Однак поділимося чим зможемо.
- Хлопці у бліндажах живцем гниють, – зітхав Яструб. – Навіть останню військову почесть помираючим немає змоги виконати. Конають у муках…
- Може з нами?
- Вибачте батьку, ні. Ми з вами не в завороті. Політична структура інша. Хоча дехто плянує, одужавши піти до Галичини.
Галина запросила до столу. Перед тим, як випити петлюрівці перехрестилися, махновці випили так.
Після вечері Агатандел пішов із петлюрівцями до їхнього лісового табору. Махновці ділилися чим могли, хто касету набоїв давав, хто кілька штук, інший якусь одежину знімав, дали бодню сала і мішок сухарів. Орися поділилася лікарськими травами.
На зорі повстанці рушили у західному напрямку.  
СLXXIX
Махновці пішли рейдом по Полтавщині, повернули до Чернігівщини. Скрізь переслідувані частинами корпусу Нестеровича.
Щодня долали від вісімдесяти до ста верст відпочиваючи по кілька годин. Бійці засинали в сідлах, бувало не прокидалися навіть коли падали.
На Чернігівщині приєднався загін під керівництвом Марусі Каливайко. Відділ налічував п’ятдесят три вершники. Отаманка – жінка років двадцяти восьми, вдягнена у шкіряну куртку на баранячому хутрі поверх хлоп’янки (Хлоп’янка – жіноча тунікоподібна сорочка.), озброєна «маузером».
- Давно воюєте? – питав Нестор.
- Проти більшовиків із двадцятого року. Як повстанці потрапили у списки махновців, а до цього я навіть була членом глухівського парткому компартії.
- А загін якої політики дотримується?
- Хлопці в основному петлюрівці, а мені байдужі доктрини, аби народу жилося добре і геть комісарів-комуністів.  
- А те? – Нестор показав на транспаранти прикріплені на двох фургонах – «Поцілуйте нас у сраки, червоні собаки», «Серп і молот – смерть і голод».
- Це холодноярці, їхнє гасло.
- Ловко сказано. Приєднаєшся Марусю, до Щусівського полку. Гм… Маруся, ти дійсно Маруся?
- Ні.
Нестор збагнув, що «Марусями» жінки-отаманші йменувалися на честь Нікіфорової, останніми роками це перетворилося на традицію.
Повернувшись до Катеринославщині у селі Алферово махновці потрапили в оточення, із якого здавалося вже немає ходу. На півдні з боку Варварівки очікували броньовики, з заходу потужна артбатарея. Керівник операції Нестерович розташувався на південному виході із села.
Комбриг очікував відповіді на ультиматум негайно здатися. Термін спливав за двадцять хвилин.
Незабаром з боку села вийшли люди. Нестерович розгледів поховальну процесію. На возах везли три відкриті труни, наслідці батюшка і жінки-плакальниці. Цвинтар знаходився саме на пагорбі де очікував Нестерович. Комбригу стало моторошно, коли узрів напіврозкладені трупи і навіть відчув неприємний сморід. Довга процесія сунула ніби вічність. Рушила до балки Халявної.
Час спливав. Нестерович наказав наступати на село. Першими з гуркотом знялися броньовики.
Та невдовзі з’ясувалося, що у селі ніяких махновців немає.
- Що за чортівня?! – лаявся Нестерович.
- Пішли, – говорив літній селянин, вказавши на південь, куди нещодавно рушила процесія.
Результатом погоні стали дві пусті труни, які знайшли біля млинів.
Нестерович сів на камінь, обхопивши голову.
- Ось і маєш, – комбриг гірко засміявся. – Не загинув од махновської кулі, та «трійка» («Трійка» – особливі мобільні каральні органи більшовицького правосуддя на місцях, наділені великими повноваженнями і правами, створені за наказом Лєніна у 20-х роках. Офіційно мета їхньої діяльності полягала у перевихованні полонених, котрі «ще не втратили людське обличчя», насправді на совісті «трійок» сотні розстріляних селян і робочих. Також виконували роль ревтрибуналу.) усе виправить.
СLXXX
У селі Семенівка, що неподалік містечка Хорол, повстанці вкотре потрапили в оточення.
Зіньковський звітував про розвідку:
- Із Хоролу вийшло дві кавалерійських дивізії, з правого флангу бронезагін, з лівого дивізія Котовського.
- До залізниці тиснуть, – зазначив Нестор, дивлячись у мапу і вказуючи на місцевість між станціями Семенівка і Ромодан. – На бронепоїзд. Левко, давай більшовицькі мандати.
Зіньковський вилучив із планшету документи вилучені у забитих червоних командирів. Вручив Остапу.
- Ну ж бо, друже, виріши це. Ми на відстані п’ятисот сажень триматимемося.
За півгодини Остап з Агатандлом під’їхали до панцернику. Остап показав чатовому документи ад’ютанта комбрига Соколовського.
- Терміново до начальника.
Чатовий постукав прикладом у броньовані двері. Пискляво прочинилися, Остап, відштовхнувши днювального, зайшов до середини. Командування бронепоїзду грілося біля «буржуйки», грали в карти.
- Що за свинарня?! – почав гримати Остап, змівши карти. – Так і махновців проморгаєте. Ви ракли чортові, а не бійці доблесної Червоної армії! Хто командир?
Підвівся худорлявий окулярик років тридцяти п'яти, на вигляд чахоточний. Остап повів до амбразури, показав на колону повстанців, які йшли під червоним знаменом.
- Ми тільки-но із бою, нас переслідують свіжі частини махновців, у нас завдання товариша Котовського ведемо їх на вас, далі дотиснуть бронечастини. Ми зараз перейдемо через насип. І пам’ятайте, вони вдаватимуться до хитрощів, можуть виступити під червоним прапором.
Остап потис окулярнику кволу долоню і на останнє зауважив, що повідомить куди слід, що обслуга бронепоїзду вельми неохайна.
Через кілька хвилин панцерник рушив з місця. Повстанці поспіхом перетнули переїзд. Останнім переходив Щусь. Підморгнувши начальнику, вигукнув:
- Задай їм перцю командире!
За насипом повстанці мерщій помчали до лісу. Перебуваючи вже на безпечній відстані почули канонаду на залізниці. Панцерник розстрілював гарматним і кулеметним вогнем авангард дивізії Котовського. Махновці знов вилабудувалися із ретельно підготованої пастки.
СLXXXI
На початку січня махновці увійшли до села Юнаківка Сумського повіту. Нестор оселився на околиці. Хлопцями Зіньковського був арештований комітет бідноти, який до початку судових слухань ревтрибуналу закрили у погребі. Військовий штаб влаштували у волосному правлінні. Перша справа трибуналу стосувалася місцевого комуніста Миколи Андріященка, командира червоногвардійських партизанських загонів, які воювали проти німців і гетьманату. Як тільки до штабу зайшов Щусь, вони з Андріященком обійнялися. З’ясувалося, у сімнадцятому стояли на рейді в Севастополі, Андріященко служив на міноносці «Зоркий», а Щусь на броненосці «Іван Златоуст».
- Батьку, я відпущу його, – говорив тихо Федосій. – Це чесний партизан, хоч тепер ворог.
- Як знаєш, – байдуже мовив Нестор. – Але нехай дасть слово, що ніколи не підніме зброї проти повстанців.
- Я вже рік як не воюю, – відповів Андріященко.
Нестор сів біля вікна, дивлячись на дзвіницю, де топтався чатовий-кулеметник. Люди сходилися до церкви на честь святкування Ромодану. Краєм вуха ловив фрази двох моряків, згадки про плавбу.
До штабу зайшли троє селян, прохаючи поговорити з самим Махном.
- Зі скаргою батьку, – почав один. – Обікрали нас.
- Хто обікрав? Що украли? – Нестор вказав на стільці, запрошуючи дядьків сісти.
- То вже ви розберіться хто, – говорив другий. – Пасіку покрали, ось як ви зайшли, так і пропало шість вуликів.
- Скоріше, то й не ваші хлопці, – скоромовно заторохтів третій. – Перевірте Кравченка. Він комуняка, міг це навмисне, щоб на вас подумали.
Кравченка схопили вдома, той навіть не ховався.
- Мені немає чого боятися, – говорив затриманий. – Я знаю батько Махно не чіпає трудяг, а те, що я партійний то лише на папері.
- Покажи руки, – наказав Нестор.
Кравченко протягнув долоні з покрученими пальцями, Нестор узяв за кисті і показав пасічникам.
- Ці руки ніколи чужого не брали.
Викрадені вулики хлопці Зіньковського знайшли протягом години. Злодюжками виявилися місцеві селяни, які сподівалися, що крадіжка спишеться на махновців. Хапків приєднали до затриманих комбідівців.
Слідство допитало селян і довело, що «бідні комітетчики», під приводом продрозкладки, причетні до пограбувань дійсно зкапцанілих (Капцан – бідняк.) селян, яких вже протягом останніх років зробили голишами представники різних провладних течій.
Усіх засуджених порубали на дворі волосного правління.  
- Хочу музику, – мовив тихо Нестор, так ніби про себе, але почув Негребицький.
- Є музика, – Ваня підвівся. – Тут бандурист старий, зараз привезу.
Незабаром зайшов сухорлявий чоловік, не старий, але з довгими сивими вусами. Хоч і сліпий, але пересувався без ціпка.  
Перехрестившись іконам, пошаркавши ногою, знайшов табурет, сів, діставши із-за спини бандуру, провів довгими пальцями по струнах.
- Я знав, що стрінусь із вами, – бандурист звів на Нестора невидючі очі. – Сю думу вам присвячую.
- Хто ж нашептав про мене?
- Вітер, – мовив бандурист.

Не журися, стара мати
Що твій син йде воювати
У дикім полі, вільнім степу
Оженився твій синочок
Взяв у жони царську дочку
Із якою йде до пекла
А тій дівці ім’я – Воля
Захищає із пістолем
Через поле йде навскач
Його очі – чорний пугач
Закликає всіх до зброї
Де ж спочине славний воїн?
Мо’ у степу поховають?
Чи в далекім, чужім краї?  

Нестор спохмурнів:
- Що значать ці метафори? Пророчиш мою загибель на чужині?
- Я не пророк батьку. Це лише пісня.
- Якби ж ти знав як хотілось би десь тут кістьми лягти, а не на чужині, та видно все до того йде, – Нестор вилучив із кишені жменю срібних монет, вклав у руку старому. – Пригостись за моє здоров’я.
- То багато, – старий узяв гривеник, інші простягнув назад.
- Залиш у церкві, нехай панотче помолиться за мене. Може нового союзника знайду, – криво посміхнувся закурюючи і підморгнувши Негребицькому, додав: – Може пан Бог у поміч стане.
Зайшов Зіньковський, знаком показуючи, що час їхати.
На церковному майдані зібрався гурт молодих хлопців, які звернулися до Нестора з проханням узяти їх до себе.
- Значить бажаєте зі мною погуляти? – мовив монотонно Нестор, сидячи в ґринджолах.
Підняв правицю, махнувши рукавичкою над головою.
Із дзвіниці заторохтів «максим», стріляв Михась. Кулі засвистіли над головами. Із двох десятків хлопців, залишилися стояти лише троє, інші залягли.
- Ось цих беру, – вказав Нестор на сміливців. – А інші нехай до Червоної армії йдуть.
СLXXXII
У щоденних боях Повстанська армія помітно танула. Нестор сподівався об’єднатися із загонами кубанських отаманів Брови і Маслака.
15 лютого повстанці увійшли до Гуляй-Поля. Нестор скликав мітинг. Селяни слухали вже не так охоче як два-три роки тому. У багатьох на обличчях читалося стомлення.
- Друзі мої! – Нестор повільно оглянув селян. – Тяжкі часи настали для нас усіх, особливо для Повстанської армії. Більшовики кидають проти нас увесь свій військовий потенціал. Повірте, якщо вони розберуться з нами, то візьмуться за вас, за тих, кого ми захищали і так заб’ють на макуху, що кілька поколінь не оговтаються. Для новоутворених більшовицьких гегемонів ми більмо в оці, бо стали на перешкоді захопленню нових територій з кріпаками. Я прошу вас не припиняти боротьби.
- Годі Несторе! – вигукнув один із літніх селян. – Окрім війни нічого не приніс… Через тебе і над нами знущаються. Краще облиш нас по доброму.
За годину до штабу принесли звістку про те, що з Шагрово йдуть Брова з Маслаком.
- Нарешті, – говорив з полегшенням Щусь. – Тепер ми сила.
- Як говорить Остап, – Нестор барабанив пальцями по столу, – завчасно розслабишся, палю в сраку отримаєш. Де гарантії, що вони не такі ж пошарпані, як у свій час кримські.
Несторові побоювання виявилися не марними. Від двох потужних полків залишилося не більше ста чоловік із них значна кількість поранених, якими заповнені підводи, лежали навіть на задках гармат.
- Батьку, ми тут ненадовго, – говорив Брова, – треба забиратися. Із Комиш-Зорі сарана суне.
Нестор звернувся до Левка:
- Приведи на аудієнцію Марію Штерн. Зразу за бочанським містком живе.
Перелякана жінка боязко переступила поріг штабу. Нестор сидів відвернувшись до вікна. Марія ж Штерн перебирала у свідомості усі можливі огріхи, які б могла здійснити проти Махна і його синочків. Ніби то нічого окрім поцупленого із обозу цукру.
- Давно хотів тебе розпитати, та не було нагоди, – говорив Нестор, все ще дивлячись на вулицю. – Ота казочка твоя, що колись у дев’ятому у ярках оповідала. Чим скінчилася?
- Не розумію, Несторе Івановичу.
- Про козака, який повертався із чужини і дідько йому у поміч ставав.  
Знадобилося кілька хвилин щоб оговтатися від переляку, та ще й вбагнути про що мова.
- Козак узяв золото, і відмовився від домівки. Врешті диявол забрав у нього батьківщину, а згодом козаку золото стало не миле.
- І все?
- Все, – Марія, ніби вибачаючись, розвела руками.
Махновці поспіхом рушили до Дібрівок.
Наступ червоних бронечастин затримався. Бо махновці переорали шляхи і залили водою. Бронемашини застрягали у багнюці.
СLXXXIII
- Батьку, серед піхотинців багато наших, – доповів розвідник про передові частини, які наступали на Дібрівки.
Більшовики залучали колишніх махновців, одних шантажем, інших переконали, що таким чином спокутують провину перед радянською владою.
Нестор деякий час роздивлявся наступаючих у бінокль.
- Коня мені. Негайно коня!
Зіньковський допоміг влізти на Марса.
- Не треба Несторе Івановичу, – відмовляв Левко. – Їм кулеметами у спину дихають, якщо не проти вас, то на полі покладуть.
- Спробую, – Нестор смиконув віжки.
Наступаючі спинилися, побачивши на шляху самого батька. Першим отямився командир взводу Василь Довлатов, теж колишній махновець.
- Вогонь! – несамовито закричав Довлатов. – Вогонь, сучі діти!
Булі повстанці зробили залп, Марс закружляв на місці.
Повернувся на позиції. Галина накинула шинель, та намацала мокре.
- Господи, поранений…
Сочилося ліве плече. Він зігнув-розігнув руку.
- Пусте, подряпина. Я до кулемета. Сам зі зрадниками воюватиму.
Піхота наступала трьома ланцюгами, пересувались перебіжками, залягали, робили залп.
- На штикову хочуть, – говорив Троян. – Масою давитимуть.
- Берегти набої! Гранати до бою! – скомандував Нестор.
На східній частині Дібрівок стріляла гармата Негребицького. Ваня стримував кавалерію, яка намагалася форсувати річку Вовчу.
Тарновський вступив у бій з піхотною бригадою, що сунула із півночі Сисінською балкою із колонії Весела. Хлопці Тарновського засіли на пагорбах, розтягнувшись на півверсти.
Нестор на своїй позиції відбивав четверту атаку. Кавалеристи Щуся контратакували, але для того, щоб трофейні команди поспіхом зібрали зброю.
- Треба відходити Несторе, – говорив Білаш. – Зараз виснажують нас гарматним м’ясом, а затим кинуть свіжі сили.
- На прорив підемо вночі.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80750393867493 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …