Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія

Кам'яний воїн (15 продовження)

© Аркадій Поважний, 30-05-2012
СХХХIV
У Томарівці Нестор нарешті відпочив од боїв. Цього потребувало здоров’я. Поранило у лівий бік, куля чиргикнула по ребрах і рана не гоїлася. Біля нього постійно чергували дві Галі, дружина і медсестра Зубенко. Явдоха теж була поруч, готувала їсти. Жінки не давали вставати з ліжка і обмежили паління, бо після приступів кашлю відкривалася рана. Відвідувачів приймав Остап, якому жінки довіряли, бо не палив.
Прийшов вістовий. Перехрестившись іконам, тихо повідомив Остапу:
- Там отаман Диявол прийшов.
- Диявол? – Нестор відкинув куртину, що закривала ліжко.
- Міхеєв, – пояснив Остап. – Колишній тульський робітник. У нього триста чоловік було, головним чином у Новомосковському районі діяв. Вважає себе махновцем, хоча нашому штабу ніколи не підпорядковувався.
- А чому Диявол?
- Диявол його знає… Прізвисько таке.
- Клич.
Як тільки Міхеєв зайшов, стало зрозуміло чому «Диявол». Зовнішність усуціль відповідала прізвиську. Продовгувате худе обличчя, виразні вилиці, горбоносий, кінчик носу ледь не торкається підборіддя, борідка-клин без вусів, смагляве обличчя, кучеряве смоляне волосся, тонкі губи з опущеними кінцями, очі вирячені налиті кров’ю. У лівому вусі золота когутка. Дияволу десь від двадцяти п’яти до тридцяти років. З’ясувалося під буркою немає ніякої зброї, вдягнутий зверху у фрак і замість фрачних панталон матроські бриджі, заправлені у англійські шнуровані чоботи. Навіщось ходив із тростиною. Остап з Нестором подумали, що тростина або зброя, або для форсу, бо Міхеєв не кульгавий.
- Я вітаю батька Махна, – Диявол уклонився Остапу.
Остап кивнув у бік ліжка, де на подушках напівлежав Нестор.
- Я прийшов доповісти, що хочу з’єднатися з вами.
- Чому тільки тепер, а не раніше?
Диявол сів біля ліжка, упершись долонями на тростину.
- Більшовизм заразливо впливає на хлопців, я не маю достатньої теоретичної бази. Та й вже слабкі таким силам протистояти. Хлопці грабують, і ті, що приєднуються відверто вважають, що загін існує саме для особистого наскарбичення.
- Я розстрілюю таких.
Нестор написав цидулку, яку Міхеєв-Диявол мав передати Білашу. Коли гість пішов, Галина зазначила:
- Такому до будь-якого театру двері настіж. Типаж. На роль Мефістофеля гримуватися не треба.
СХХХV
29 листопада Нестора викликали на сумісну нараду Військово-революційної ради і військового штабу Повстанської Армії.
Головував Волін, секретар – Гаврило Троян. Зазвичай Нестор не брав участі у подібних засіданнях, де вирішувалися господарські питання, однак цього разу фінчастину цікавила каса командарма.
Голова Реввійськради Лащенко показав Нестору перелік розходів:
- Бракує на заготівлю палива, боротьбу з епідемією і деякі громадянські розходи.
- Ще потрібен наказ, хворі мають здавали зброю перед тим, як поступити до лазарету. Перед операціями трапляються неприємні інциденти, – додав начальник медчастини Налич. – Вони погрожують.
- То все буде, – відповідав Нестор. – Давайте по суті. Навіщо мене відкликали з фронту?
Говорив Волін:
- Потрібне фінансування із єдиного джерела. Кожен полк має свою касу і обсяг цих коштів відомий вузькому колу командирів, не підлягає ревізії, а це призводить до внутрішнього розладу, через виникнення класових розбіжностей. Якщо питання стосується фінансування громадських потреб, командири полків відсилають до штабу армії, звідти до фінчастини, а там цілковите банкрутство, бо немає ніяких надходжень. То ж постало питання об’єднати казну і врегулювати розкладку надходжень коштів із полків.
- Ви хочете щоб я передав казну військовій раді? – Нестор закурив. – До цього двічі каса передавалася представникам ради, а ті опісля безслідно щезали враз із грошима. Рада має право вимагати кошти із військової скарбниці, але я віддам лише у тому випадку, коли підскарбієм призначать чесну людину. А доки рада необхідні суми нехай потребує у мене. Виділіть людей, які розглядали б кожну заяву про соціальну допомогу, тощо. У мене все.
Слово знову узяв Волін:
- Революційна рада неодноразово подавала командуванню армії проекти про створення єдиного фінансового відділку, однак навіть сам батько Махно третирує наші резолюції, ми отримуємо лише закиди про нашу погану організацію. А що зробили особисто ви, Несторе Івановичу? Ви ігноруєте важливі засідання, де без вашого слова не вирішується. Узяти хоча б проблему ремонту системи водопостачання у Катеринославі, або обслуговування залізниці. Що ви відповіли залізничникам? А відповіли – «Ми пересуваємося на тачанках, потяги не потрібні, клопочіться самі».
Нестор вдарив кулаком по столу:
- Із залізничниками ми тоді розібралися, їм призначили харчовий пайок, з іншими питаннями, повторюю, самі призначте чесних людей, які б завідували касою, якщо ж і ці виявляться падлюками, то, – Нестор провів вказівним пальцем, обводячи присутніх. – До стінки поставлю тих, хто за них поручився.
СХХХVI
30 грудня на Хортиці відбулося надзвичайне засідання комскладу Повстанської Армії. П’ятдесят відсотків бійців утратили боєздатність через тиф. Зі сходу тисне Добровольча армія. Проблема евакуації із Катеринослава і Олександрівська великої кількості снарядів. Обговорювався план відступу. Чи то на Кривий Ріг, або ж через Дніпро в район Синельниково – Чаплино. Якщо обрати переправу, то це черевате втратою снарядів, їх просто не встигнуть вивезти, а на криворізькому шляху на перейми йде 13-та піхотна дивізія генерала Васильченка, кавалерійський гусарський полк і 3-тя група генерала Склярова. Окрім того у Кривому Рогу стоять петлюрівці, які займають залізничну лінію до станції Знам’янка. Обрали варіант відступу в ніч з 30 на 31 грудня на Кіжаки – Нестендорф – Чумаки.
Новий рік Нестор зустрічав у Ново-Московці. Під штаб зайняли пусту селянську хату на околиці.
Нестор тоскно дивився у вікно, курив. За столом сиділи штабісти: Уралов, Калашников, Марченко, Морозов, Тарновський, Василевський, Хохотва. Біля Нестора Ваня Негребицький награвав під мотив яблучка власні куплети:

Ех, яблучко, із листочками
Їде батько Махно із синочками.
З Вдовиченком, Куриленком
І найменшим – Чуприненком.
Не за Лєніна, і не за Троцького,
А за батьку Махна – гуляйпольського.

Нестор слухав посміхаючись. На підвіконні стояла недопита чарка з порічківкою (Порічківка – наливка із порічки.), яку він раз-по-раз посмоктував. За вікном йшов сніг, під вікном топтався чатовий. Підсіла Галя, відібрала другу цигарку, яку він було прикурив від недопалку тільки-но викуреної.
До хати зайшов Остап, збиваючи вовчою шапкою з кожушка сніг, за ним хлопець років дев’ятнадцяти.
- Несторе, ось декого привів. Чистісінький дивогляд.
Хлопець зняв хутрову шапку, почав зацікавлено оглядати присутніх. Погляд зупинився на Несторові, простягнувши йому руку, назвав себе:
- Я Антоніо, – у хлопця помітний акцент. – Приїхав знайомитися.  
- Що за один? Звідки виряскався? – спитав Нестор.
- Із Італії.
Хлопець розповів, що змалечку захоплювався історіями про Запорізьку Січ. Сам журналіст, пробує себе у драматургії. Окрім рідної мови володіє: українською, французькою, німецькою, англійською.
- Ось, що Антоне, будеш працювати у культпросвіті, – Нестор обійняв хлопця, налив йому чарку.
- Кульпросвіті?
- Так, будеш нашим повстанським драматургом. А доки відпочивай. Гадаю, сам ще не усвідомлюєш куди вліз.
СХХХVII
5-го січня 133-тя червона бригада під керівництвом Левінзона вибила білих із Олександрівську. Нестор з двома полками бився за Кічкаську переправу із 134-м Феодосійським полком.
Захопивши Кічкас махновці рушили до Олександрівську. У місті зайняли старі квартири. Нестор облаштувався у тому ж номері готелю «Росія». До Левінзона пішли Щусь з Іваном Петренком-Платоновим, передали звернення військового штабу.
«Командиру 183-ї червоноармійської бригади 45-ї дивізії тов. Левінзону.
Реввійськрада Повстанської Армії України (махновців) офіційно оголошує, що місто Олександрівськ знаходиться під сферою впливу Повстанської Армії. На це дають право військові успіхи на території Таврії і Катеринославщини. Червона Армія може на рівних правах виступати у керівництві містом.
Командуючий Повстанською Армією України – Батько Махно».
Левінзон передав послання ад’ютанту.
- Подібні питання треба обговорювати, – звернувся до Щуся.
- Тому очікуємо вас у штабі, – Щусь підвівся, вдягаючи безкозирку. Клацнув каблуками. – Батько очікує о тринадцятій.
Левінзон із вікна спостерігав, як Щусь з Іваном сіли в тачанку з транспарантом – «Мир хатам, війна палатам». Повернувся до ад’ютанта, який підшивав махновське послання до теки з документами.
- Треба вирішувати з Дияволом, доки не об’єднався із цими розбійниками.
СХХХVIII
Звістку про убивство червоними Диявола приніс Білаш. Міхеєв-Диявол так і не приєднався до махновців, бо його штаб дотримувався більшовицької позиції.
- Шкода, – відповів Нестор, та по інтонації чутно, що йому зовсім не шкода. – Хоча цим червоні нам зробили неабияку послугу. Відчувається рука «Мухомора».
- А він тут до чого? – спитав Білаш.
- Вітю, не мені тобі пояснювати, що Левінзон із Якіром без наказу Троцького до вітру не сходять. Їдьмо до них.
Білаш було запротестував, мотивуючи тим, що у штабі Левінзона із Нестором можуть вчинити також, як і з Міхеєвим-Дияволом.
- Візьму Остапа, – відповів Нестор.
До Нестора також приєдналися брати Каретники і Щусь.
Штаб 133-ї бригади розмістився  у колишньому приміщенні Дворянського зібрання. Під час появи Нестора червоноармійці знімали шапки і кричали «ура». Нестор з Остапом зайшли до величезної кімнати, яка колись сліпила розкішшю, а тепер схожа на склад мотлоху – поламані шафи, столи і будівельні матеріали. Вибиті оболонки (Оболонки – шибки.) затулені подушками і ковдрами.
- Бардачок тут у вас, – мовив Нестор озираючись і жмурячись від поганого освітлення. – А що товариша Якіра немає?
- Він у штабі дивізії, – Левнзона спантеличила обізнаність Махна, звідкись знає в обличчя і його і Якіра, а сам не впевнений чи Махно взагалі перед ним. Показав Нестору на стілець. – Хочу почати з того, що ви, товаришу Махно, не маючи на те прав і повноважень, нав’язали місту свою адміністрацію.
- На тій підставі, що система управління містом фактично залишалася за нами, – відповідав Семен Каретник. – Ми до останнього захищали місто від нашестя денікінських банд, не отримуючи од вас жодної підтримки, а лише цькування, та напади чекістських загонів на наші села. Ми пропонуємо керувати на рівних. Батько Махно дозволяє вашим людям брати участь у налагоджені мирного життя.
- Значить дозволяє? – саркастично мовив член штабу бригади Ганін. – Може нам на знак подяки вам у ніжки вклонитися?
- Треба буде, вклонитеся, – хижо посміхаючись говорив Щусь.
- Якщо не згодні, то керуйте самі, – продовжив Каретник. – Але ж зважте не те, що зима почалася, а ви не маєте палива, не маєте фуражного фонду. Яким чином попіклуєтеся про місто? Як опікунствуватимите над громадськими установами? Тягловий міський транспорт без фуражу, усе вивезли денікінці. Прапор вам у руки.
Левінзон нервово кусав губи.
- Отож бо, – Каретник потер долонями.
Нестор цим часом читав листівку, яку взяв зі столу комбрига. Звіт про розстріл червоних командирів, які «пішли всупереч народній волі», серед п’ятірки прізвищ значився Міхеєв. Та його зацікавило наймення одного із членів виконавчого комітету – Мано-Батог.
- Чекайте-чекайте, – Нестор підвівся, звернувся до Левінзона – Хто такий Мано-Батог?
- Полковий прокурор.
- Он як… А чи не той самий прокурор одинадцятого окружного військового суду полковник Мано-Батог, який у десятому цихвирував мене до смертної кари? Ще й засудив до страти десятки чесних революціонерів. Як це пояснити? Чому царський сатрап займається тим же самим тільки у вас?
Комбриг зовсім розгубився.
Нестор не попрощавшись вийшов. За ним інші.
Левінзон узяв листівку, яку тільки що читав Махно. Злісно пожмакав.
- Доки ми терпітимемо цього царька-покидька? – навіщось пригрозив пальцем комполку Липанову: – Будемо вимагати від товариша Якова рішучих дій. І попередьте Мано-Батога, що, мовляв, Махно на його життя зазіхає. Хай як знає, звісно, наша справа попередити.
- Яків не піде на відкритий бій з Махном, – говорив начштабу Ганін. – Доведеться терпіти, доки у верховному штабі щось намудрують.
СXXXIX
Нестору принесли телеграму:
«Згідно отриманих вказівок, Реввійськрада 14-ї армії наказує командиру всіх повстанських загонів Махну негайно, після отримання цього наказу, виступити з усіма збройними силами на польський фронт по вздовж лінії Олександрівськ – Черкаси – Бориспіль – Чернігів – Гомель. Сконцентруватися і поступити у розпорядження РВР 12-ї армії. Про отримання наказу негайно повідомити до 12.00 – 9-го січня.
Підпис: І.В. Сталін, М.П. Уборевич»
Нестор кинув послання на стіл.
- Вочевидь це якийсь жарт. Чи може забули, що я давно не комбриг?
- Нічого дивного, – говорив Остап. – Це звичайний політичний хід. Вони знають, що ти не підеш ні на яку Польщу, а значить мають привід черговий раз цькувати Махна на шпальтах. Вплинути на громадську думку. Та й маршрут невипадковий. Саме по цьому путі стоять відбірні червоні частини.
- Уборевич вже підтягує війська, – додав Білаш. – Ми не витримаємо.
- Відходимо, – зітхнув Нестор.
Махновські війська залишили Олександрівськ. Рушили уздовж Дніпра до Катеринославу, потім повернули на схід, через сто верст зробили закрут на південь, пішли до Гуляй-Поля. Подібний маневр зумовлювався необхідністю залишити по хуторах тифозних бійців. З кожним хворим оставляли харчовий запас і гроші на утримання.
Сам Нестор почувався кепсько, виявлялися перші симптоми тифу. До Гуляй-Поля привезли вже без свідомості. Троє із особистої охорони померли.
Його укрили в хуторі Гусева, до якого можна дібратися лише балкою із Марфополя. Тим часом чекістські загони нишпорили по селах наокруг Гуляй-Поля, робили розвідку на аеропланах.
Коли чекісти з’явилися у Марфополі, Остап вирішив відвести їх подалі.
СХL
Дозорний помітив вершника, який рухався з боку Мижиричів. Свиснув кулеметникам, які грали в карти. Один заліг за кулеметом, другий роздивлявся вершника у бінокль. Розгледів шкіряну куртку і червону стрічку на папасі.
Невідомий викликав повагу і острах. Яким же треба бути відчайдухом, отак без супроводу їздить по неблагонадійній території.
- Де штаб? – спитав вершник. – У мене наказ від товариша Якіра.
- Командир куркулів карає, – весело казав один із дозорних. – Біля криниці побачиш.
- Сім махновських недобитків, – додав кулеметник.
Вершник, замість того, щоб рушити далі, сплигнув з коня.
- Вас тут, що лише троє?
- Четвертий до вітру.
- Ну й добре…
У невідомого в долонях спотайна з’явилися ножі, які жбурнув у кулеметника з обслугою. Третьому зламав шию. Висмикнув із тіл ножі, витерши леза об сніг. У четвертого, ніби списом, жбурнув гвинтівку з багнетом.
Остап знову вліз на коня, і помахав над головою червоною хустиною. Із укриття на шлях виїхало десять вершників.
Зібравшись, махновці тут же розділилися на три групи.
Остап поїхав через головні ворота. Біля криниці-журавля побачив чотирьох забитих селян.  По накопиченню коней і обозу визначив де чекісти влаштували штаб. Відзначив, що загін добре озброєний. На подвір’ї, підводи з трьома станковими кулеметами, гранатомет і гармата, все це вказувало на каральний характер загону, а не мобільний. Відсутність чатових свідчила, що чекісти кубрячили. Заходячи до хати, вихопив два «маузери».
У хаті так накурено, ледь розгледів людей навколо столу.
Розстріляв чотирьох, чотирьох залишив.
- Підйом! – Схопив одного за ворітник жбурнув до дверей. – Хуткіше, гниди! На двір усім!
Сева з Агатандлом тим часом роззброїли двадцятьох і гнали до штабного двору, тут же усім наказали роздягнутися на голо і так повели до криниці.
Платон приготував сокиру. Остап шепнув, одного не вбивати, а оглушити.
Вишикували у шеренгу. Сева йшов з одного боку, проштрикуючи бранців багнетом, з іншого зближувався Платон, убиваючи сокирою. Хто уб’є останнього вирішили шляхом жеребкування. Дісталося Платону. Коли цей чекіст упав підійшов Остап і нарочито голосно мовив:
- Сьогодні ж батьку веземо до Бахмуту, там не знайдуть.
Махновці роз’їхалися, останній чекіст важко підвівся. Гадав що йому поталанило, голова розбита обухом, але удар не сильний. На його щастя побачив селянина на ґринджолах (Ґринджоли – маленькі санки.), у якого забрав верхній одяг і коня з санками. Чекіст так замерз, що навіть не замислився, чому це міцний чоловік без заперечень розлучився із майном.
Остап, спостерігаючи, як санки виїхали із села, задоволено плеснув долонями.
- Нехай їдять товариші чекісти, а під Бахмутом на них очікуватимуть шкурівські роз’їзди.
СХLI
Нестор розмружився. На ліжку сиділа Галина, витирала йому вологою хустиною чоло.
- Давно я похирів?
- Більше двох тижнів. Фельдшер каже пішло до ладу.
- Дай пити.
Дала не воду, як хотілося, а якийсь гіркий відвар. Та спрага була така, що навіть це випив із задоволенням.
- Де Остап?
- Десь по шляхах чекістів вистежує. Відвів мисливців за тобою аж на Донбас.
Нестор спробував підвестися. Паморочилося. Довго сидів на ліжку, долаючи нудоту, приходячи до тями.
По досвіду знав, що у таких випадках слід їсти.
Їв через силу.
На другий день закутаний у кожух і бурку їхав на санках до Гуляй-Поля. Із вісімдесяти бійців «батькової сотні» лишилося тридцять два, інші на погосту. Однак і тридцяти вистачило, щоб вибити із рідного села розквартировану роту червоних курсантів.
Нестор наказав оголосити про загальний збір військ. Відпустка скінчилася.
Дві доби до Гуляй-Поля стягувалися підводи, фургони, тачанки, санки, піші, вершники. Повстанці, які прийшли із підконтрольних чекістам територій розповідали жахливі речі про діяльність надзвичайок по селах. За їх словами до складу «особливих відділків ЧК» входили патологічні садисти, алкоголіки-кокаїністи, яким байдужий результат допиту, а важливий процес. Катували на рівні середньовічної інквізиції. Кидали людей живцем в окріп, обценьками здирали шкіру, запихали до діжки утиканої з середини цвяхами і скочували з гори.
Один із очевидців Кость Сірий врятувався тим, що сховався у клозетні занурившись у фекалії.
СХLII
«До Махнограду!» – звучало гасло із вуст до вуст. – «Усі на боротьбу із червоною контрою!», «Хто відлежується на печі, тому немає місця у світлому майбутньому!».
До Гуляй-Поля приїхали анархісти-набатівці. Тепер Алий з Воліним палко закликали з трибун до зброї, їх слухали неуважно. За появи на Соборному майдані двох санок з гармоністами, люди оживилися.
Під «яблучко» співали:

А кадети утікають
Броньовими танками
Ми кадетів здоганяєм
Нашими тачанками.

За музиками в’їхала бричка устелена персидськими килимами, коні прикрашені кольоровими стрічками.
Зупинившись біля трибуни, зайшов на місце виступаючого.
- Синки мої! – голос Нестора недісилий, однак його чули. – Тепер для нас усіх знегіддя настало. Для усього повстанства. Але ми зберегли міцний дух, нас не так просто запхнути, ніби рукавички за пояс. З півдня сунуть орди Троцького, з півночі – Денікін. Ми з самого початку боротьби позиціонувалися як незалежні люди, які мають право на ініціативу у громадянському правлінні, у політичній орієнтації. Однак наші тимчасові союзники комуно-більшовики чомусь вирішили раз селяни, значить мають душу кріпаків. Ми ж на ділі показали, що се геть не так. Селянин більш революційний ніж міський пролетарій, якому накинули зашморг, а він і радий. Ми ж не визнаємо над собою ніякої гегемонії, хоч кожному із вас із малечку у вухо дують – «владі підкоряйся», привчають до думки ніби ми чиясь власність, хтось у силу своєї надуманої богообраності має більше прав у цьому житті. А я прийшов дати вам волю! Бо знаю, кожен із вас вартий найкращого. І ґвалтом зметемо зі свого шляху упирів!
Нестор почувався зовсім кепсько. Зійшов з трибуни під гучні вигуки – «слава батьку!», «ура Махну!».
У штабі ліг на диван, укрившись шинеллю, попрохав ненадовго дати спокій, Галина залишилася. До неї тихо підійшов Остап, простягнув шкалик з темною рідиною.
- Давай по десять краплин на стакан гарячого молока. Цигарки сховай.
На подив Галини, Нестору після Остапового зілля полегшало. Навіть висловив бажання сходити на виставу Антона Італійця. Заінтригував анонс театральної програми. Сюжет п’єси полягав у коханні повстанця і дівчини агентки ЧК, котру московські чекісти відправили із завданням підірвати штаб Повстанської Армії.
СХLIII
Остап і Орися оселилися на квартирі Леві Альтгаузена. Який відразу не впізнав небіжку. Розгледів лише після того, як привіталася.
- Саро?
- Я дядьку Леві. Будете знов чіплятися застрелю, або ж поскаржуся чоловіку, він вам горло переріже.
Альтгаузен покосився на Остапа, який удавав, що не чув розмови, збирався до Нестора.
Коли з Агатандлом їхали в штаб з боку станції почулася стрілянина.
- Червоні десант висадили, – зазначив Остап. – Знову тікати… Хто захищає шлях?
- Михась Махно.
Нестор вже стояв на порозі штабу, вислуховував звіт розвідників.
- Погано, – перем’явся з п’ят на носочки. – Попередьте Михася, нехай гармати не залишає, мінує.
Штаб відступив до Маріуполя, залишивши у Гуляй-Полі підпільні бойові групи.
Вночі приїхав Зіньковський. Нестор не спав, сидів дивився у вікно. Лев почав звітувати, пишучи на папері, коментував:
- Він Новоселівки до Новопетрівки наступають піхотні частини. Наші розпалися на загони. Дерменжі десь у Комишах, Кобець у Новопетрівці. Ми можемо піти вздовж Мокрих Ялів, там проти нас червоні шмаркачі, курсанти.
- То й на дідька вони нам? Шмаркачі можуть нашими стати.
Наступним гостем був Щусь. По міміці Нестор зрозумів, що приніс погану звістку. Вийшли на двір покурити, аби жінки не чули.  
Щусь узяв Нестора за плече:
- Покіль немає підтвердження. Михася може того… Залишався на позиціях до останнього…
Нестор сів на підніжку тачанки.
- Передай Зіньковському нехай деталі дізнається. І знайди Остапа, він завжди відає більше за інших…
Залишок ночі, Нестор ходжав по двору, багато курив, плакав.
Остап приїхав із Севою.
- Зі станції десантувався кавполк Рязанцева, – говорив Монотонно Остап, подаючи Нестору фляжку. – Михася взяли на штики прямо біля гармати.
Нестор стис скроні.
СХLIV
На початку квітня махновській контррозвідці стало відомо, що до України прибув Фелікс Дзержинський (Дзержинський Ф.Е. 1877-1926 – совєтський державний діяч. Засновник ВЧК, один із організаторів «червоного терору».). Нестор трохи пригадував його з каторги. Особисто не був знайомий, кілька разів бачив на «політичних колах», пам’ятав, що головний чекіст свого часу був викритий у співробітництві із адміністрацією в’язниці, і незадовго до звільнення його ледь не до смерті побили в’язні.
Із Дзержинським прибув особливий полк ВОХР (Внутрішня охорона).
З цього приводу на засідання військового штабу Нестор говорив:
- Ці поліцейські пси нам не загроза хоча б тому, що не знають містини. Фелікс в основному воюватиме проти піхотних частин, а ми піхоту максимально мобілізуємо, посадимо на тачанки.
На засіданні вирішили скоротити трійки на тачанках, впрягати по двоє коней, у легкі фургони і бідарки по одному. Кіньми поповнити кавалерію. Якщо тачанка ламалася, її відділок розформовувався посилюючи кавалерію і мобільну піхоту.
Реввійськрадою вирішено рейдувати вздовж Павлограду – Новомосковську і йти на південь зосереджуючи бойові дії навколо Гуляй-Поля.
В Юзівці Зіньковський захопив загін офіцерів. П’ятеро із дев’яти попросилися до махновського війська.
7-го квітня від Голика Нестор отримав цидулку: «5-го квітня од полоненого денікінця отримав наступний документ – «Наказ №2899 1. Генерал-лейтенант барон Врангель призначений Головнокомандуючим Збройних сил Півдня Росії. 2. Усім, хто чесно йшли зі мною у тяжкій боротьбі низький уклін. Господи, дай перемогу армії врятувати Росію.
Підпис: Генерал-лейтенант – А.І. Денікін»».
Нестор передав телеграму новопризначеному ад’ютанту Гаврилі Василевському, той підшив до архіву.
- Вдовиченко це передбачив. Денікін після зриву московського походу опустив руки.
25-го квітня контррозвідка перехопила телеграму червоного командування, призначалася штабу Першої Кінної армії, котра вела бої на Північному Кавказі. У телеграмі повідомлялося про напад на Радянську республіку панської Польщі. Наказувалося почати передислокацію на південно-західний фронт.
- От і маємо, – говорив Каретник. – Тепер ці ватаги через наші території підуть.
Барон зробив пропозицію розпочати серед населення антибільшовицьку агітацію та об’єднати командування Реввійськради і політвідділку. Військова рада з командармом останню пропозицію рішуче відхилили. Нестор також знав, що набатівці планують його поступово змістити з посади командуючого і взяти армію під свій контроль. Щодо антибільшовицької агітації відповів:
- Годі годувати народ політикою, маємо просто захистити. Від пустого перехармаркатиння селянин злиться.
Пізніше прийшла звістка, що через Гуляй-Поля піде 14-та кавдивізія під командуванням Олександра Пархоменка.
СХLV
26 квітня червона кіннота атакувала махновські застави поблизу Комиш-Зорі. Комдив Пархоменко особисто допитував полонених. Ті стверджували, що у Гуляй-Полі біля двох тисяч бійців, сотня кавалерії, п’ятдесят кулеметів і три гармати.
Комдив запитливо глянув на начальника розвідки Скворцова. Адже той надав зовсім інші свідчення, що у Гуляй-Полі немає і третини названого.
- Значить так, товариші командири, – Пархоменко обіперся кулаками на стіл. – Пропоную одним дружним наскоком із Полог і Новозлатополя вдарити по махновії і змести бісове кодло.
- А як же виярками пройдемо?  – питав начштабу Ширяєв. – Коні не пройдуть, трапаші (Трапаш – зимовий шлях утоптаний вівцями.) позапливали. А піхотою можемо не подужати, багато народу втратимо.
- А хто говорить, що Пархоменко наступатиме балками? Ми дивізія Першої кінної! А ви… Хто знає Махна в обличчя?
- Він їздить на блакитній тачанці, – говорив Скворцов.
Вже через годину Пархоменко пожалкував, що не відправив ярками кілька груп, бо саме звідти перехресним вогнем обстріляли колону і закидали бомбами із мінометів. А у самому Гуляй-Полі зав’язався бій з піхотою, яку помахом порубали. Та пізніше з’ясувалося, що Пархоменко бився з полком червоних курсантів, а махновці вже кілька днів як залишили село.
У Новозлатополі червоних кавалеристів зустрів Щусь. Фланговою атакою розколов колону на двоє. Дві кулеметні тачанки увірвалися у проріху, розвернувшись таким чином, що кулеметним вогнем зробили прорив ще більшим, відтіснивши червоних до річки. Федосій відвів бійців до Туркенівки.
Остап тим часом зав’язався у бою під Дібрівками, спочатку виступили бомбометальники, за ними пішли вершники-люйсисти. Які розстрілявши по диску, відступили. Тут спрацював відволікаючий маневр – блакитна тачанка, яка рухалася осторонь, потім щезла за пагорбом. Її побачили червоні і стрімко майнули в погоню.
Під Остапом убило коня, він приєднався до піхотинців, які тримали оборону біля возів. Кавалерія стрімко наближалася.
- Зброю на вози! – закричав Остап. – Руки вгору! Розосередьтеся, нехай вони проскочуть!
Бійці хоч і не второпали навіщо отаман наказує здаватися, однак послухалися. Червоні кавалеристи мчали повз них не чіпаючи, уся увага зосереджена на «блакитній тачанці». Минула остання валка вершників, Остап закричав:
- До зброї! Беріть коней!
Повстанці хапали гвинтівки і стріляли червоним у спини, захоплювали коней.
СХLVI
Несторова сотня зупинилася у селі Криштопівці, що у Харківській губернії.
У вечорі прийшов Щусь до обов’язків якого входив контроль навколишніх залізничних мереж. Один із його загонів зняв із потягу групу єврейських музикантів.
- Кажуть із голодної Москви до нас прокорм, – говорив Федосій.
- Веди подивимося.
Коли до просторої світлиці зайшло семеро людей, Нестор сидів на покуті під божником.
Із гурту вийшов високий красень.
- Я вочевидь говорю із самим Махном? – спитав.
Нестор кивнув.
- Моє ім’я Олександр Вертінський, співак. Зі мною оркестр Семигузнікова.
Нестор підвівся. На зріст він сягав Вертінському трохи вище пояса.
- А чи можете шановний, для моїх хлопців зробити концерт?
Вертінський замислився, нервово теребив довгими пальцями по лацкану. Уся група, ще дорогою від залізниці розпрощалася із життям. До цього, перебуваючи у Харкові, на кожному стовпі бачили портрети волохатого чоловіка з написом «Бандит Махно» і описами звірячих убивств євреїв. А тут єврейський оркестр та у пазурах антисеміта.
- Звісно, будемо раді, але у нас акомпанемент слабкий. Інструменти вилучили ще у Харкові.
- То нічого, у нас пристойний оркестр, щось знайдемо, – Нестор погукав чатового. – Музикантів сюди і всі, які є інструменти нехай тягнуть. Там у сусідній економії ніби то рояль є, то і його давай.
Вмент принесли рояль. Концерт проводили на дворі, куди поволі стягувалися махновці і селяни. Махновці на музикантів складали гнітюче враження: неголені, обличчя часто спотворені шрамами, хто прілоокий, хто без вуха, безпалі, беззубі роти. Здавалося такі й не розуміються на музиці, для них миліші постріли та кінське іржання. На передніх рядах озброєні жінки.
Димок чиєїсь цигарки пішов на Вертінського, той розкашлявся.
- Геть цигарки! – гаркнув Щусь.

Темніє дорога, приморського саду
І жовті вночі ліхтарі
Я вельми спокійний, але тільки не треба
Зі мной про любов говорити

Вертінський, як і всі його музиканти,  не сумнівався, що після концерту усіх поставлять «до стінки». Принаймні так стверджували харківські чекісти, коли розповідали про безчинства махновців.
Концерт тривав більше двох годин. Музиканти стомилися, однак все намагалися відтягнути страшний фінал.
- Остання пісня, – оголосив Вертінський. – «На смерть юнкерам».
Виконуючи цю пісню співак вирішив таким чином красиво піти із життя. Бо саме через неї вигнали із Москви, звинувачуючи у потуранні «білогвардійським прихвосням». Вертінський тоді говорив слідчому Ліберману: «Мені просто шкода цих хлопчиків. Хіба заборонено когось пожаліти?». «Треба буде, дихати заборонимо», – відповідав чекіст.

Я не знаю навіщо, і кому це потрібно
Хто відправив на смерть їх байдужою рукою?
Лише так нещадно, так зле й непотрібно,  
Відправили їх, на вічний спокій.

Від проникливого співу розчулені махновці плакали. Вертінський про себе відзначив, що протягом останніх років у нього не було таких відвертих слухачів. Як тільки пісня скінчилася, до співака підійшов Нестор. Вертінському довелося зігнутися навпіл, щоб дати себе розцілувати.
- Дякую. Порадували мене і хлопців. Прошу на вечерю.
Від побаченої кількості різноманітних страв, якими частували махновці, у музикантів і самого Вертінського закрутило в кишках, бо з сімнадцятого року харчувалися аби як. Деякі страви ніби з іншої планети: житні галушки у бурячному квасі зі смаженою цибулею, в’юни з хріном,  гречані коржі з капустою. Дивовижні десерти: бузиновий кисіль, калинові маковинки, смажені горіхи з сирівцем. Під все це – варенуха (Варенуха – спиртний напій. Виготовляється із сухофруктів, меду, стручкового перцю – все це заливається у горщику горілкою і ставиться на 12 годин у піч. Вживається гарячим).
Під час вечері Семігузніков обережно спитав Остапа, чи можна буде після вечері, якщо щось лишиться на столі, забрати собі.
- Не хвилюйся борода, – Остап пошарпав єврея за плече. – Якщо батько задоволений, то і вам добро буде.
Нестор із Вертінським сиділи в голові столу, пили вино.
- Чесно кажучи, не сподівався на таку зустріч, – говорив співак.
- Розумію, радянська агітка діла робить вдало, не ви одні. Про мене багато марниць наблязкали. Чекісти себе гранатами підривають, аби тіко до нас у полон не потрапити. Так то чекісти, вони бояться що з ними чинитимуть так, як вони чинять із селянами. Для вас, Олександре Миколайовичу, життя-театр, а я теж живу в театрі бойових дій і ці декорації для нас вже не скінчиться ніколи.
- Мені думалося ви і ваші люди неадекватно відреагуєте на останню пісню. У ЧК через неї ледь не розстріляли…
- Мистецтво поза політикою, особливо якщо пісня гарна. Більше того скажу, із сією піснею на нас наступали слащевці.
О шостій ранку до хати де ночували артисти підтягнули підводу завантажену мануфактурою і харчами: салом, рибою, хлібом, горілкою.
Двоє вершників, яких Вертінський про себе назвав: «типові запорізькі козаки» супроводжували музикантів до лінії фронту. Від Токмаку Музиканти рушили без супроводу.
Вертінський їхав кучером.
На околиці Токмаку з’явилися вершники. Семігузніков розгледів будьонівки (Будьонівка – червоноармійський сукняний шолом. Називався ще «богатирка».).  
- Наші! – радісно вигукнув єврей.
Десятеро вершників оточили підводу.
- Злазь суко куркульська! – скомандував підсотник, розмахуючи нагайкою.
- Шановні товариші, ми свої, – Семігузніков показав перепустку. – Нам дивом удалося з-під махновців вийти…
- Я тобі зараз цю перепустку декуди заштовхаю! – червоноармієць вдарив Семігузнікова нагайкою, розсікши щоку до зубів.
Невдовзі пограбовані і побиті музиканти йшли пішки до залізниці.
- А лякали махновцями, – говорив один із музикантів. – А воно бач, хто насправді паскуда.
- Ця земля не для нас, – говорив Вертінський, підтримуючи Семігузнікова. – У країні де бандит у сотні разів благородніший від представника влади робити немає чого.
СХLVII
Нестор прокинувся від приступу кашлю. Штаб знаходився у колонії Велика Янісоль.
- Остапа немає поблизу? – спитав Галину.
- Поїхав пости перевіряти. Учора без угоди Реввійськради призначив себе начальником твоєї охорони. Шпунтував (Шкунтувати – сварити.) набатівців, ледь не застрелив Тепера з Бароном.
- Відверто кажучи, сам подекуди стримуюся. Усе щось мудрують за спиною. Що скажеш про коменданта Яніосолі?
- Про Лашкевича?
- Так.
- Нічого не скажу. Звичайний чоловік. Чому питаєш?
- Його розстріляють. Ревтрибунал вже підписав вирок.
Лашкевич зайшов до штабу опівдні. Запросив Нестора і штабістів на обід.
Під час обіду комендант Янісолі постійно підлещувався до Нестора, але той нарочито ігнорував його.
- Батьку, давайте пригощу вас грецьким «чірі-чірі», така смакота…
- Ми тобі казну довірили, – говорив Каретник. – Треба звітувати про кожну копійку, добуту кров’ю повстанців, а не «чірі-чірі».
Лашкевич нишком звернувся до Федори Гаєнко:
- Мені кінець?
- Так Омеляне, тікай.
- Куди, – гірко посміхнувся. – Від батьки не втечеш, скрізь знайдуть…
Троян вилучив із внутрішньої бокової кишені папірець, розгорнувши показав Лашкевичу:
- Постанова про твій арешт. Попрощайся з дружиною і сестрами.
Лашкевич витер сльозу.
- Тільки прошу Гаврюшо, не віддавайте головорізам Чорного Капітана.
Лашкевича розстріляли у дворі, хоча Щусь пропонував просто зарубати.
Пізніше Нестор, говорив Остапу:
- Шкода Омелька, та нічого не вдієш… Півтора мільйони розциндрив собака…
- То й не слід перейматися. На нас інша небезпека очікує, тепер до ЧК вербують виключно українців, а ці на відміну від зайд складають більшу небезпеку.
- Що ж пропонуєш?
- Посилити внутрішню перевірку. Без репресій не обійдеться. І у той же час потрібна об’єднуюча ідея, анархія не спрацьовує.
- Доки працює, – Нестор відмахнувся. – Знаю до Петлюри знову тягнеш, та вже пізно друже мій.
СХLVIII
Починаючи з 15-го травня махновські загони йшли по районах лінією: Старий Керменчик – Новоолександрівка – Благодатне – Єлизаветівка – Мар’їнка – Селідово – Гродівка – Новомиколаївка – Михайлівка – Олександрівка – Добровольне – Самійлівка – Сергіївка – Василівка – Знаменівка – Зайцево – Троїцьке – Павлівка – Різдв’янка – Хвалибогівка – Гуляй-Поле.
На шляху жорстоко розправлялися із загонами ЧК і ВОХРу.
У хуторі Малевському неподалік Дібрівок Сева з Платоном забили сімох чекістів. Порубали так, що унеможливили зібрати тіла до купи.
Незважаючи на щоденні втрати армія махновців постійно поповнювалася дезертирами-червоноармійцями, незадоволеними більшовицькою продовольчою політикою, переходили рядові білогвардійці.
CXLIX
Федір Глущенко і Яків Костюхін, на прізвисько – Яшка Дурний з’явилися на околії Туркенівки вранці. Ще вночі їх висадили у Пологах. Вони мали особливе завдання харківської ЧК. Особисто начальник Манцев і його заступник Мартинов здійснили вишкіл.
Ще три місяці тому обох махновців полонили. Глущенко служив тоді у кулеметному полку Хоми Кожина, а Яшка із дезертирів другої бригади. Особливо «опрацьовували» Глущенка. Пообіцяли гроші, повернення майна, вилученого під час затримки, це питання вельми хвилювало Яшку, бо у нього відібрали латунний хрест, що колись зняв у попа, якого за наказом Махна кинули в топку. Яшка був впевнений, що хрест золотий.
- Що мні ті папірці, – скаржився дорогою Яшка. – Як тобі причувається, повернуть?
- Ти про що? – думки Глущенка зайняті іншим.
- Та хрест у мене чека забрала, ото й обмишляю…
- Хто про рибу, а він про тараню. Живими повернемося тоді дюжину таких хрестів купиш.
- Ой, боюся надурять жиди кляті, не заплатять.
У тому, що не заплатять Глущенко упевнений стовідсотково.
На шляху тричі спиняли махновські роз’їзди, старі перепустки згодилися.
У селі Глущенко підійшов до хлопців із тачанкового розрахунку, спитав де можна знайти батька. Вказали на волосне правління.
- Зробимо все вночі, – говорив тихо Федір. – Подивимося де він спиниться на постій, і закидаємо хату гранатами.
- А якщо Махно забереться звідси? Бронепоїзд же не чекатиме.
- Ось це зараз і з’ясуємо, стій тут, – Федір побачив Куриленка, який виходив із волосного правління.
Близько до штабу Глущенка не підпустили. Покликав Куриленка:
- Васю! Нехай пропустять, справа є…
Куриленко сам підійшов.
Тим часом із хати вийшов хлопець-велетень із «люйсом» на плечі, за ним Нестор, Голик і Василенко.
Федір обережно наблизився до Нестора:
- Батьку, я маю вам дещо сказати. Це важливо.
Нестор кивнув на Куриленка:
- Йому розкажи.
Зайшли до штабу. Федір почав з головного:
- Васю, я прибув із завданням харківської чеки вбити батьку. Ось прийшов сам здатися.
- Сам прийшов? – без тіні зацікавлення питав Куриленко.
- Є напарник, він за двором біля возів очікує. Про моє зізнання не здогадується.
- Чом викрився?
- Як то потрапив у чеку, думав, що кінчать, та тут почали розкручувати на співробітництво, не погодився б, та справа стосується життя батька, от і покметував-погадкував… Не дам згоду я, збалакається хтось інший. Та й це єдина можливість попередити…
Федір показав у вікно поплічника. Куриленко вийшов до чатових, наказав їм тихо схопити Яшку.
Яшка тим часом не аби як стривожився, коли Федір зайшов до штабу і не виходив. Стис у кишені рукоятку «нагана». Нервово тупцяв на місці. Якесь внутрішнє єство нашіптувало про небезпеку. Тільки де вона приховується? Мо’ махновець, який так завзято смикає отесу (Отеса – мотузка що з’єднує кінці передньої осі з голоблею), стягуючи голоблю, поводиться якось неприродно?  
За спиною почув кроки, вихопив пістолет, та запізно. Останнє, що побачив – приклад гвинтівки, який стрімко наближався до обличчя…
Отямився після другої цеберки води. Його підхопили дужі руки, всадили на стілець. Хтось тримав за спину, аби не рухнув.
За столом сиділо шестеро, серед них жінка.
- Прізвище, – почав допит Куриленко.
- Костюхін Яків, – кожне слово давалося з труднощами. Однак набрався сил розповісти легенду, розроблену наспіл з Мартиновим: – Я колишній рядовий полку Домашенка. У бою під Чаплино полонили. Обілізували до червоних, та вирішив як літо, то будь-що до батьки перекинутися…
Куриленко прибрав газету, яка накривала дві стопки грошей номіналом по п’ятсот карбованців кожна і чекістське посвідчення, яке до цього було зашите за підкладкою Яшкиного піджака.
Костюхін похнюпив голову.
- Братки, товариші, та хіба ж то сам пішов на таке. Мене катували…
Яшку вивели, нічого нового не дізналися, та й без нього знали багато.
Федір Глущенко поводився спокійно. Попрохав закурити.
- Мене тиждень тримали у харківській чеці. Там багато наших і петлюрівців. Офіцери є, тільки мало, шушера в основному. Благородні зазвичай устигають застрелитися. Петлюрівців і наших тиранять дуже, день-денно б’ють, спати не дають. Тримають по сорок-п’ятдесят душ у камері розрахованій на двох. Катують спрагою. Не годують кілька днів, опісля всучать оселедець і питва ніякого. Багато хто втрачає розум. Жінок насильничають цілими взводами, особливо дворянок. Кожного, хто згоджується на співпрацю годують від пуза, накривають у коридорах шикарні столи, щоб інші із камер бачили. Мені повірили, бо сказав, що дотримувався лінії Полонського. Головне не це, а що я не один такий.
- Є термін? – спитав Голик.
- Протягом тижня вздовж  лінії Пологи – Комиш-Заря курсуватиме бронепоїзд, то на нас чекатимуть.
- Про засланців знаєш щось? – Голик робив нотатки. – Чекісти згадували якісь імена?
- Я мав би перевірити на можливість співпраці Задова.
- Чому саме його?
- Цього не скажу. Думаю в чеці на нього мають якісь сподівання. Поголоска пройшла ніби од смерті когось врятував.
- Ти усвідомлюєш, що у тебе немає шансів на життя? – питав Куриленко.
Федір жально посміхнувся, закурюючи чергову цигарку.
Його вивели.
- Пам’ятаю придибачку, – говорив Голик. – Зіньковський-Задов дійсно врятував од смерті якогось молодого чекіста-єврея.
- Обох до стінки, – перебив Куриленко. – Глущенко звісно молодець, за те честь йому, але порядок є порядок – ніякої співпраці з чекою.
- Згоден, – підтримав Марченко.
Проголосували інші члени польового трибуналу: Голик, Коган, Білаш. Галина проголосувала проти убивства Глущенка.
Куриленко продовжив:
- Тепер стосовно Зіньковського. Чутки ходять про його дворушництво. Він дійсно дуже лояльний до червоноармійців і ось, як з’ясувалося, він також рятує і чекістів-євреїв. Це доводить, що він занадто упереджений.
- Я згоден, – підтримав Голик. – Припускаю, Зіньковський працює і вашим і нашим. Можливо готує майбутній плацдарм, бо не вірить у нашу перемогу. Думаю, його теж слід до стінки, доки не пізно.
- Що за маячня! – обурилася Галина. – Це революційний суд чи фарс? Набатівці багатьом нашим закидали прихильність до петлюрівщини, як-то: Чорному Капітану, мені. То давайте і нас розстріляйте, як потенційних ворогів. Зараз Лев служить нашій справі віддано до самопожертви, він щиро любить батька і скомпрометував себе лише у людяності, відпустивши юного хлопця, який сам не тямив, що робив коли пішов до ЧК. У такому разі, чим ми кращі від чекістів, якщо вбиватимемо по клявзах?
Після слів матінки Галини питання Зіньковського зняли з обговорення.
За годину розстрільна команда повела Глущенка і Костюхіна за село.
Яшка весь час лебедів, плакав, лаяв Глущенка:
- Що ж ти Федьку, не міг раніше мене відпустити. Сам для себе отак усе вирішив… Сучий тельбух ти після цього…
Біля яру Яшка благав відпустити. Боєць вистрелив із гвинтівки йому в голову.
Для Федіра приготована могила, йому дали можливість перед смертю покурити.
- Знайте, я вмираю з легким серцем і йшов до цього свідомо, бо краще померти від рук товаришів, ніж від поганих ратиць покидьків із чеки.
Глущенка застрелили залпом із трьох гвинтівок.
СL
На південному фронті справи дедалі погіршувалися. Врангель витіснив червоних із північної Таврії. Між махновцями і червоними вкотре почався не договірний нейтралітет. Врангелівці скоро зайняли Бердянськ і Маріуполь. Щодня над територією, контрольованою махновцями, літали аероплани, скидали листівки.
Остап один такий літак наказав обстріляти із кулемета. Агатандел засів за «шварцльозе». Остап спостерігав за обстрілом із блакитної тачанки, поруч Орися, чистила подарований чоловіком «сміт-вессон». Кулі розтрощили хвіст літака. Пілот зумів вивести за межі убійної сили кулемета.
Прийшов вістовий, сказав що батько викликає.
- Бачиш люба, усі народжуються вільними з чистими серцями, а поспіль більшість усе це втрачають, бо небагатьом вдається не зашлюбитися.
Нестор стояв над столом розглядаючи карту. Жінка, господарка оселі, лагодила піч із закапелком, заліплюючи глиною поколупані місця.
- Думки, Остапе, розділилися. Набатівці торочать про союзи, у штабі теж шарварка, одні пропонують кинути сили проти Врангеля, інші – перейти до перевіреної партизанщини. Тут, ніби голка в дупі, чекісти та чонівці (ЧОН (рос.) – части особого назначения).
- Будуть прохати союзу і ті і інші.
- Відчуваю внутрішнього ворога.
- Стережись того, хто найбільше співає осанну, порівнюючи то з Македонським, то з Атіллою, то з Пугачовим.
- Розумію тебе. Мене це аніскільки не присипляє. Набат подекуди дратує, але без нього ніяк.
- Дехто із паничів-анархістів спробує тебе усунути і дуже скоро. Червоні парламентарі обіцятимуть усе, що захочеш від них почути, а врангелівці гратимуть на самолюбству і, пробач, – марнославстві. Тут очікуй високі чини і з такою пропозицією прийде людина особисто знайома.
- Невже Врангель насмілиться на подібний союз? Хіба не усвідомили досі, що я краще загину ніж із білими домовлятимусь…
- Барона залишила Британія. За перехід селянства на свій бік, руку віддасть.  
- Ти так нічого й не порадив.
Остап пройшовся по кімнаті, зачерпнув келих води, трохи випив, інше вилив на потилицю.
- Знаєш друже, до певного періоду тобі допомагали, ти й сам відчув ту силу із зовні, а тепер поволі залишають тебе. Характерники сподівалися на організацію окремої держави, на те, що виховаєш людей, а так… Якби то не було Несторе, але варто тобі зійти зі сцени, український народ знову займе пасивну позицію. Значить ще не готовий щоб його захищали люди на кшталт тебе.
- Ох, Остапе, облиш ці метафізичні штуки. Я у тебе про діло питаю.
СLI
- Батьку, вістовий від Врангеля! – Щусь не зайшов, а увірвався до штабу.
Нестор глянув на нього поверх окулярів, продовжив писати.
- Хто б ти думав? – Федосій нетерпляче переминався з ноги на ногу. – Дізнаєшся, під стіл упадеш…
Нестор кинув перо на стіл.
- Що за манера тягнути кота за хвоста! Мо мні ще халяндри станцювати? Кажи!
- Єрмократьєв.
- Що?!
- Сам глянь.
Завели чоловіка у бешметі і драних галіфе. Важко тепер впізнати колишнього товариша. Протягом двох років змінився, погладкішав, через алкогольну залежність шкіра вкрита червоними плямами. Єрмократьєв у свою чергу бачив що Нестор теж став іншим. Вже не було довгого волосся, відпустив вуса, носив окуляри, щезла тюремна блідість, обличчя тепер мало бронзово-сірий відтінок притаманний степовим людям, не носив військової уніформи. Вдягнутий у сірий піджак на вишиванку, підперезану шкіряним паском, на якому висіла кобура. Навіть не вірилося, що це той самий батько Махно, який смерчем пройшовся по Україні, наводячи жах на ворогів. Більше схожий на селянського старосту. Лише очі ті самі – рішучі, з пронизливим холодком.
- Вітаю Олександре, от і стрілися. То ж як живеш?
- Дякувати богові Несторе… Івановичу…
- До якого ж чину у біляків дослужився, очевидячки полковник уже.  
- Та ні… – поручик.
- Постарішав, бачу…
- Та й ти не відмолодішав…
- Із чим же прийшов і від кого?
- Від Слащева, я секретний лист від нього ніс, але дорогою втратив…
- Шкода. То не дивно Олександре, генерал використав тебе як розмінну монету, бо розчовпав, що ти недоріка, ми це зрозуміли запізно, інакше кінчили б ще тоді. Яків Олександрович знає, що я роблю із посланцями з білого боку, і все ж посилає тебе.
- Несторе, прошу твого заступництва на честь нашої давньої дружби.
- Я то тебе давно амнестував, щодо хлопців не знаю, вони не розділяють християнських постулатів про всепрощення.
- Невже слово батьки Махна нічого не варте?
- Я лише командуючий армією, перед ревтрибуналом моє слово на рівні з іншими. Ми Олександре, якщо вже забув, армія народна.
Єрмократьєва зарубали за селом.
До ревтрибуналу увійшли люди із групи Івана Петренка-Платонова, хлопці дійсно не вибачили Єрмократьєву давньої зради.
LII
9-го липня у селі Врем’євка Маріупольського повіту проводилося засідання штабу і командного складу Повстанської армії. Вирішувалося питання чи дотримуватися з Червоною армією нейтралітету, аби разом бити спільного ворога. Більшість командирів пропонувала воювати лише з чекістами, вохрівцями і чонівцями. Інші пропонували ухилятися від сутичок із врангелівцями, дати червоним виманіжити їх, а потім вдарити по більшовиках. Отаман Володін вважав, що головний ворог саме більшовики, а з врангелівцями можна пограти і в нейтралітет.
- Більшість моїх хлопців постраждали від червонопузих, – говорив Володін, поклавши на стіл руки з покрученими пальцями, чорними від землі, на яких ряхтіли каблучки з коштовними камінцями. – А Врангеля не знають, це не Денікін. Ось це ходить по руках.
Володін поклав на стіл листівку одну із тих, що розкидають аероплани.
«Слухайте, руські люди!
За що ми боремося?
За спалену віру і скривджені святині!
За звільнення руського народу від ярма комуністів. Волоцюг і каторжан, що вкінець розорили Святу Русь.
За припинення майбутніх зіткнень.
За те, щоб селянин, який придбав у власність землю для оброблення, зайнявся мирною справою.
За те, щоб істинна свобода і право царювали на Русі!
За те, щоб руський народ сам обрав собі господаря.
Допоможіть мені, руські люди, врятувати батьківщину!
Генерал Врангель!»
- От який, – плеснув себе по коліну Кобець. – Значить маємо самі собі шукати пана.
- То ж очевидно, що майбутнім господарем барон вбачає себе.
- Отже, товариші, – Нестор підвівся. – Відповідь очевидна. Найголовніший ворог на даний момент – Врангель. Однак другого фронту не уникнути, але тут зберігати певні позиції примирення: по-перше – рядових червоноармійців у полон не брати, відпускати, по-друге – активізувати роботи наших політбюро, які мають працювати з червоноармійцями перед тим, як їх відпустити, цим займеться Набат, нехай нарешті реалізують свій потенціал на користь. По-третє – маємо виділити кошти на стимулювання таких червоноармійців.
До штабу зайшов Агатандел.
- Що у тебе? – спитав Нестор.
- Затримали чергового посланця від Врангеля, дублер Єрмократьєва. Іван Михайлов, булий махновець.
- Махновець?
- Остап говорив він із групи Трояна, торік приєднався до шкурівців.
- Сюди його.
Михайлов тримався спокійно. Нестор трохи пам’ятав цього бійця. Надзвичайно вирячені очі немов у рибини, посаджені далеко один від одного, роз’єднані запалим сифілітичним переніссям.
Зіньковський взяв у Агатандла вилучений у Михайлова лист, передав Нестору.
«Отаману повстанських військ Махну.
Руська армія йде виключно проти комуністів з метою допомогти народу позбавитися від комісарів, закріпити за трудовим селянством землі державні, поміщицькі та інші привлатновласні. Останнє вже впроваджується у життя.
Руські солдати і офіцери борються за народ і його благополуччя. Кожен, хто за народ, має йти рука об руку з ним. Тому тепер посильте роботу по боротьбі з комуністами, нападаючи на їхні тили, руйнуючи транспорт і всебічно сприяючи нам в остаточному розгромлені військ Троцького. Головне командування буде по можливості допомагати Вам озброєнням, спорядженням, а також військовими спеціалістами. Вишліть свого довіреного до штабу зі свідченнями, що Вам необхідно для узгодження бойових дій.
Начальник штабу головнокомандуючого Руською армією генерал-лейтенант П.В. Шатілов».
Нестор перем’явся з п’ят на носочки. Володін пригладжував руду бороду.
- Щодо мене, то я з дідьком на союз піду, яби тільки проти комуністів, – мовив тихо. – Правда Шатілов лукавить про спорядження, у самих чортма.
Нестор знову перем’явся, покликав конвой, наказав вивести Михайлова.
- Вістових від Врангеля вішати. Вішати ближче до лінії фронту і на грудях табличка, що мовляв так і так буде з кожним білопузим посланцем. І включіть це послання до наступного номеру.
СLIII
Про цю потаємну поїздку Нестора до Полтавщини знала обмежена кількість людей. Його супроводжував лише загін Остапа. На Полтавщині успішно діяли сотні Кобеця і Буданова, але і вони не знали про пересування батька. Реввійськраді повідомлено, що головнокомандуючий погано почувається і тиждень перебуватиме у лікарняній відпустці. Керування армією покладено на Реввійськраду під командуванням Куриленка і Каретника.
У Галини під ногами лежали дві валізки в яких зберігалася документація Повстанської Армії: протоколи засідань, бухгалтерські книги. Валізи призначалися письменнику Володимиру Короленку, за допомоги якого планувалося перевезти до безпечного місця за кордон. У зв’язку із постійними боями постала проблема зберігання армійського архіву. Аршинов нещодавно втратив зібрані матеріали для майбутньої книги про махновський рух. Із Короленком зв’язалися через контррозвідку, заочно уклали угоду про збереження і опрацювання документів. Нестор сам вирішив зустрітися з письменником.
У Зінькові стояв червоноармійський караульний батальйон, який десятеро Остапових хлопців, увели за собою.
До Зінькова із Полтави мав приїхати Короленко.
Короленко прибув на місце зустрічі вчасно і за його словами добрався без перешкод бо мав необхідний мандат підписаний Лєніним.
- Сподіваюся на вас, – говорив Нестор, усамітнившись з письменником у хаті. – Історія вже штучно виправляється, нас позиціонують як неорганізовану банду без ідейного підґрунтя.
- То не дивно Несторе Івановичу. Як на мою думку, ви воюєте з повітряними млинами.
- Чому ж нам у поміч стали?
- Можливо тому, що ви відверті у своїй омані. А можливо й тому… – Короленко зробив паузу, для того, щоб протерти окуляри і зробити кілька сьорбків чаю, – що ви міцно увійшли до світової історії і стали знаменом епохальної анархії. Більше такого вже не буде…
- Чому ж не буде? Хіба один я такий у всьому світі?
- Часи міняються друже. Ви програєте, бо анархізм, як об’єднуюча ідея не спрацювала. У вас ті ж помилки, що і у ваших попередників – у запорізьких козаків. Так не можливо перемогти, ваші люди хто у петлюрівців, хто у червоних, а хто і у білих.  
- Мій радник постійно щось подібне говорить. Але ж Володимире Галактіоновичу, я вірю у свою перемогу. Нехай це буде не у найближчі часи, але це буде.
СLIV
У Гуляй-Полі за Несторової відсутності до Дону на союз із білогвардійцями пішли командири Володін, Прочан, Хмара, Яценко, Савченко, Чалий. Усі заявили, що проти батьки не виступатимуть, а воюватимуть виключно проти більшовиків.
- Що ж, – спокійно мовив Нестор, – сподіваюся золотопогонники не чинитимуть як більшовики і не порішать їх.
- Голик пішов до Криму, – повідомляв Білаш. – Хоче особисто перевірити кримські укріплення.
- Хто ж очолює розвідку?
- Левко Зіньковський.
Білаш показав лист від отамана Христового, який діяв на Полтавщині і в Сумському повітах. Отаман прохав збройної підтримки.
- Що за один? – питав Нестор.
- Петлюрівського спрямування, тепер успішно громить продзагони. Його люди базуються по хуторах, а сам Хрестовий десь у лісі.
- Чим можемо допомогти?
- П’ятсот гвинтівок і підвода набоїв, це останній трофей.
- Нехай беруть. Що іще?
- Пузанов, – тихо мовив Щусь. – Під арештом.
Нестор запитливо глянув на Федосія, той поспішив пояснити:
- Медсестру зґвалтував.
У Нестора ніяк не змінилася міміка, лише побагровів. Зробив звичний рух носочками з п’ятами. Цей стриманий спокій тривав лише кілька хвилин. Незабаром гнів вибухнув:
- Розстріляти собаку! – схопив зі столу стакан, жбурнув у стіну.
Білаш обережно узяв його за лікоть:
- Не треба гарячкувати Несторе Івановичу, він авторитетний командир, старий партизан.
Доводи Білаша врахував ревтрибунал. Командира полку Олександра Пузанова розжалували у рядові, перевели до кінної розвідки.
Вже через два дні із Комиш-Зорі привезли важкопораненого Пузанова. Перед смертю Сашко покликав Нестора, бажав прохати вибачення.
Нестор тримав за руку товариша, доки той не сконав.
«Зі смертю кожного чорногвардійця, – думав Нестор. – Рвуться останні ниточки, які пов’язують мене з революцією. Скоро залишусь зовсім один».
СLV
Польовий штаб махновців знаходився в Ізюмі, який зайняли повстанці, для контролю залізничних ліній, по яких везли вугілля до Харкову.
Нестор з Білашем саме займалися питанням розподілу по полках зібраного трофейною командою військового майна, як до штабу зайшли Барон з Тепером принесли звернення-вимогу від «Набату».
Першим пунктом значилася вимога змістити з посади  Голову Ревкому Попова, який, на думку набатівців, відхиляється від основних постулатів анархізму, культивуючи ідею козацької вольниці. Другим – узяти під контроль контррозвідку.
- Зрозумійте Несторе Івановичу, – говорив Барон. – Вже давно минули часи шароварщини. Тепер, або ніколи наша армія може стати всесвітньою цитаделлю анархізму. Бійці ж анархізм сприймають викривлено. І цьому активно сприяєте ви.
- Із внутрішнім устроєм якось упораємося товаришу Бароне, – холодно відповів Нестор. – У кульпросвіті робота абияк, вже другий тиждень немає газети, немає листівок, театр занедбаний, а ви все намагаєтеся просунути довгого носа куди не прохають.
- Як ви смієте, – Барон зім’яв капелюх. – Ми поставимо питання на засіданні Реввійськради про вашу компетенцію. Люди розбігаються, ніби щури…
- Он якої заспівали, – Нестор підійшов до прочиненого вікна, показав на повстанців, що копирсалися на дворі, ремонтуючи тачанки. – Хочете узяти їх під контроль? То йдіть і командуйте. Я ось зараз так і оголошу, мовляв, тепер це ваш батько…
Набатівці вийшли. У той же вечір спорядивши бричку, Барон з дружиною, Алий, Тепер і Емігрант рушили у бік Гуляй-Поля.
Повстанці шкилювали:
- Та на кого ж ви нас покидаєте? – ніби на похоронах завив один.
- Як же без вас? – плаксиво підхопив інший.
Барон зле сплюнув. Смиконув віжки, на прощання вигукнувши:
- Краще згнити у радянській в’язниці, ніж мати справу із цією хохлятською вольницею!
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Зоряна Z, 30-05-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2227609157562 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …