Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45412
Рецензій: 88865

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія

Кам'яний воїн (14 продовження)

© Аркадій Поважний, 30-05-2012
СVIII
Махновський штаб розташувався у Добровеличківці. Із Єлисаветграду приїхав Григорій Махно. Нестор зразу відзначив, що у брата недобра звістка.
Григорій зачерпнув келих води і довго пив.
Нестору урвався терпець, вдарив долонею по столу:
- Годі! Не в театрі, говори.
- Погані новини брате, треба якось Галі сказати.
- Дідько! – Нестор вдарив по столу тепер вже кулаком. – Батьків?
- До путя не знаю. Та достеменно відомо, що старого огулом із кількома до стінки і хату спалили.
- І хто ж?
- Чекістська каральна експедиція, командував Затонський.
Нестор пригадав русявого чоловіка із апарату Лєніна. Звернувся до Щуся, який щось писав у записничку.
- Бери роту і спробуйте хоча б когось у полон.
Федосій зняв з бильця персидську шаблю, стрімко вибіг.
Нестор лишився на одинці з братом. Деякий час мовчки дивився у вікно. Щусь віддавав команди кавалеристам, ті сідлали коней.
- Важко Грицю, ой, як важко… Скільки на мені крові.. Омеляша, Карпо, а тепер до Галини дібралися…
Григорій обійняв брата.
- Йди відпочивати, я сам скажу Галі.
СVIX
Дорогою до Піщаного Броду Нестор не втішав Галину. Вона сиділа відвернувшись. Феня на козлах поруч Лева Зіньковського, який керував бричкою.
Галина заплакала, як тільки побачила згарище батьківської домівки. Спалено усе подвір’я, залишилася лише криниця посеред двору. Брат Степан побіг розшукувати матір, бо селяни повідомили, що жива, переховується десь по сусідах.
Тим часом примчав від Федосія Яків Хмара.
- Батьку, загін червонопузих умитель розгромлено. Та Затонський водно зі штабом ушився, залишивши своїх. Є полон.
Нестор поїхав до школи, де біля загиблих селян роздягали захоплених чекістів.
Селяни прохали віддати на самосуд. Один цілував Нестору кисть, прохав помститися одному за зґвалтовану жінку.
- Годі, – Нестор прибрав руку. – Забирай образника.
Щусь спішився, подав селянину кавказький кинджал.
- Законне право, – говорив посміхаючись Федосій.
Селянин повільно відходив до зв’язаного образника, який катався по землі, намагаючись підвестися. Селянин вдарив кинджалом ніби шаблею. Але удар вийшов слабким, лише розсік шкіру на лобі. Та другим ударом чиргикнув по горлу. Кров, що бризнула подіяла, ніби червона ганчірка на бика. Чоловік оскаженіло наносив удар за ударом. Закривавлений чекіст кілька хвилин борсався у калюжі крові, а селянин охоплений жагою крові, вже накинувся на іншого.
- Смерть їм! – кричали селяни. – Прости нам батьку, не повірили.
Селянина утихомирили виплеснувши на нього цеберку води. Полонених повели за село, де Платон вишикував у шеренгу. Потім по черзі бив сокирою, яку завжди носив за поясом, розбиваючи черепи. Незабаром сімнадцять чоловік лежало порубаних, Платон озирнувся ніби перевіряючи чи не лишилося кого живого.
Тим часом Галинин брат знайшов матір. Вона переховувалася у погребі сусідів. Галина, побачивши її, розридалася. Домнікія Михайлівна йшла зіщулившись, притискаючи до грудей кулачки, вдягнена у пальто, подароване колись Галиною, з-під хустки стирчали пасма сивого волосся. Галина зрозуміла, що мати перебуває у стані прострації і не усвідомлює, що довкіл діється.
- Галю, усе обійдеться, – говорив Степан. – Час потрібен. Заспокоїться. На її очах батька катували.
СХ
30 серпня 1919 року Добровольча армія зайняла Київ. Із радянського керівництва в Україні залишилися роздрібнені банди чекістів і червоноармійців.
1 вересня у Добровеличківці повстанське командування разом із представниками «Набату» розробили нову стратегію бойових дій. Переобрали Реввійськраду, яку очолив лівий есер Лащенко, військовим контролером призначили Хохотву, раніше він командував кавалерійським дивізіоном, Всеволод Волін зайнявся культурно-просвітницьким відділом. При обозі організували трофейні команди, які мали вести ретельний облік захопленого майна і розподіл трофеїв. Армія поділилася на чотири корпуси: Перший Донецький – командир Калашников, Другий Азовський – командир Трохим Вдовиченко, Третій Катеринославський – командир Гавриленко і Четвертий Кримський – під командуванням колишнього комполку григор’євської армії – Павловського. Штаб армії розділений на два відділка, перший займається стратегією, другий проблемою постачання. При штабові організована військова інспекція. Чубенко мав інспектувати особливий відділок, Дерменжі – зв'язок, Дорош – кавалерію, артилерією піклувався червоноармійський спец – Морозов.
СХI
2-го вересня Добровольча армія витіснила махновців із Єлисаведграду.
На польовому засіданні махновського штабу, що відбувалося просто неба, Нестор, схилившись над розстеленою на хмизові картою окреслював план маневрів.
- Йдемо до Піщаного Броду, далі уздовж Синюхи до Умані, далі по білогвардійських тилах повертаємо в Гуляй-Поле.
- А Петлюра? – питав Морозов. – На правобережжі у нього потужні осередки.
Нестор витер спітніле чоло:
- З Петлюрою домовимося. Ворог спільний. Отаман тепер виснажений, а ми без зброї.
СХІI
Розвідка сунула балкою, за якою йшла «батькова» сотня. Основні сили махновців пішли західніше Умані.
Розвідгрупа мала обстежити східні підступи Умані на роздоріжжі розійшлися, вершники рушили балкою, а троє в екіпажі поїхали  головним шляхом. Екіпаж нещодавно належав Григор'єву. Макар Качан з Яковим Домашенком їхали у переваги-ваги, кучером молодий чотирнадцятилітній повстанець Семен Шевченко.
Яків роздивлявся барабан револьвера.
- О-хо-хо, – закрив барабан. – І з чим воювати? Один набій лише…
Яків підвівся, тримаючись за плече Семена, подивився без потреби у бінокль.
- Не сьогодні-завтра очікуймо серйозних зіткнень з паничами, – Яків знову меланхолійно глянув на револьвер. – Денікін неодмінно зніме проти нас війська із московського напрямку, а вони будуть злі-презлі… Хоча ми так пошарпали їхні обози, не скоро оговтаються.
- Не віриться, – позіхав Макар. – Для офіцерні ми зграя телепнів із самопалами.
Несподівано Семен спинив екіпаж, забрав у Якова бінокль, і щоб вище став на козли.
- Дядьку Яшо, білі, – показав уперед.
- Розвертай, – скомандував Качан, всаджуючись за кулемет. – Жени хлопче.
На пагорбі з’явилося кілька десятків вершників.
Макар зробив коротку чергу, кулі лягли під копита коней.
- Ходу Сьомо, ходу! – кричав Макар.
Бричка рушила по житньому полю. Їхала важко. Козаки стріляючи влучили у правого пристяжного, бричку підкинуло так, що Макар випав. Семен потягнув віжки, але Качана вже підстрелили і він махав, даючи знак не спинятися. Яків сів за кулемет, зробив коротку чергу і «максим» заклинило. Поранений Макар відстрілювався із револьвера, один із козаків добрав способу наблизитися і відсік йому голову. Тачанку стрімко оточували. Вершник рубонув шаблею пораненого правого пристяжного, замахнувся удруге, та Семен шмагонув козака батогом, висмикнувши того із сідла і тут же уперіщив іншого, який намагався заплигнути на козли. Домашенко застрелив одного із гвинтівки, стріляв доки не скінчилася касета. Висмикував набої із кулеметної стрічки. Семен тим часом відчайдушно відмахувався батогом ніби шаблею. Козак направив на хлопця карабін, і ось вже мав натиснути на гачок, як був застрелений останнім набоєм із Якового револьвера.
На іншому пагорбі з’явилися вершники, Яків впізнав Галинину конячку Діану.
- Нуж бо, Семене! На тебе батько дивиться!
Семен шмагонув ще одного козака, а Якову вдалося зарядити гвинтівку і вибити із сідла двох козаків. З пагорба допомогли вогнем. Біло-козаки відступили.
- Якби не кучер, то амінь, – говорив Яків, опинившись серед своїх. – І треба отакої, батогом від ескадрону відбився.
Нестор обійняв хлопця, тричі поцілував:
- Таких би орлів сотеньку, я б пішов пекло завойовувати, – потім звернувся до Колісника: – Нехай видадуть йому провіанту і мануфактури.
СХІІI
26 вересня Нестор з Азовським корпусом Вдовиченка зробив на півдні прорив у тил денікінців, повернули до Таврії, відтягуючи за собою у погоню елітну кінноту. Тим часом Григорій Махно із двома полками мав зробити прорив зі сходу, розчищаючи шлях до Олександрії, а далі – до Катеринославу.
27 вересня о четвертій ранку Григорій повернув полки до села Перегонівки, де наткнулися на артобстріл. Кавалерійський наліт махновців був відбитий.
- Вперед піхота! – командував помічник Григорія Сидір Лютий, сам поранений у плече повів в атаку піхотинців. – Вперед братки! Позаду – тьма, попереду – слава! За волю, за землю! За батьку Махна!
Ескадрон на чолі з Григорієм прорвався до «мертвої зони» куди не лягали снаряди. На зустріч вийшли  летючі козацькі загони. Почалася січа.
Летіли іскри від шабель, падали відрубані кінцівки. Ніби капустяні качани каталися людські голови. Обидві сторони ошаленіло билися. Кому відсікало руку, хапав шаблю в іншу і бився доки не падав від втрати крові.
Охоронці Григорія загинули, сам пропустив шабельний удар у голову. По полку полетів клич про загибель командира. Однак махновці не припинили натиску, витискаючи денікінців до річки Синюхи. Наступаючих махновців стріли два кулемети. Денікінці спромоглися зорганізувати уцілілих, на підкріплення підійшли резервні сили. Здавалося наступ повстанців захлинувся. Та з флангів ударила «батькова» сотня. Протягом години були знищені три денікінські полки: Перший Сімферопольський, Другий Феодосійський і П'ятий литовський.
Сім тисяч бійців Добровольчої армії потрапило до полону. Їх відправлено на острів Хортиця.
Тіла Григорія і Сидора повезли до Перегонівки. Нестор із Савою власноруч рили могилу для брата і побратима.
Галина приїхала до села у вечорі. Зайшла до хати, де Нестор із Савою поминали Гриця. Сиділи за столом удвох перед пляшкою вина, пригорнувшись один до одного.
- Дуже дорогою ціною платимо за все, – говорив плачучи Нестор. – Ти останній брат. Через мене уся сім’я страждає, навіть Галині родичі…
Сава обійняв молодшого:
– Війна братчику, тут не лише ми втрачаємо. Хто як не ти зміг би підняти повстання. Я пишаюся, що у мене такий брат… Треба якось матері сказати…
СХІV
Остап від Петлюри повернувся 1 жовтня з потужним загоном, що складався із сімдесяти бійців. Його сотня поділялася на три чоти, командували Агатандел, Мальований і Сева.
З Нестором зустрілися на хуторі Добрянка.
Пішли удвох до річки.
- Із чим прийшов Остапе? Бачив Петлюру?
- Бачилися, спілкувалися. Багато розпитував про тебе.
- Ну тепер моя черга розпитувати.
- Цікава людина, але здебільшого утопіст. Здійснення його програми тепер неможливе через слабке підґрунтя. Для такого прожекту час потрібен і терпіння, а він намагається забити козирем супротивника ще на початку гри, не знаючи, що у прикупі. Єдине у чому згоден із отаманом, що Великоросія – сифіліс на тлі України. Я також ніколи не любив Росію, росіян і загалом вважаю, що немає такої нації як руські, є – фіно-угри і мови немає російської, є український суржик, або – малоукраїнська мова. Нам би слід відібрати у них наше законне право йменуватися русинами, а їм вказати, сим татаро-бурятам, на місце. Але, нажаль, для цього потрібно багато часу.
- Ти перейнявся петлюрівською політикою, – Нестор журботно посміхнувся.
- Петлюрі бракує твоєї простоти, хитрощів і практичності Київський і Чернігівський райони відгукнуться на його заклики, але отаман не зможе забезпечити. Він типовий теоретик.
Нестор сидів замислений, подекуди кидаючи грудки у воду.
- Він поділиться зброєю? Знаю у нього є.
- Позавчора Кабінет міністрів Директорії прийняв рішення про об’єднання усіх українських антибільшовицьких сил. То ж я офіційно уповноважений передати батьку Махну запрошення на переговори.
- Що ж ти соплі жував? Ханьки тут м’яв про фіно-угрів. Давай листа!
Петлюра писав:
«Маю честь запросити отамана повсталих селян Лівобережної України «батька» Махна на мирні переговори стосовно взаємних бойових дій проти денікінсько-більшовицького фронту».
Нестор посміхнувся:
- Хитрить отаман.
У Жмеринці знаходився політичний відділок петлюрівців куди негайно делегували Воліна і Губенка. До штабу отамана відправили Івана Шпоту. Нестор гадав, що така колоритна особистість складе відповідне враження на Петлюру. У Шпоти козацька зачіска – довгий чуб-оселедець намотаний на ліве вухо, «шевченківські» вуса, говорив літературною українською, вдягнутий у чорну вишиванку, темно-сині гендевери (Гендевери – шаровари.) перепоясані широким шкіряним паском на якому бовталися гранати, кобура і піхви з кинджалом. Збоку стара турецька шабля. Синій жупан. Та найвиразнішим доповненням слугував шрам, який пересікав праву сторону обличчя від брови до щелепи. На думку Остапа Іван дещо загонистий для дипломатичної роботи, однак суперечити не став.
СХV
Перед петлюрівським штабом Шпоту роззброїли. Івана зустрічав офіцер у чорній черкесці з червоними вилогами. Штаб розташовувався у волосному правлінні. Шпоті сподобався  вузький кавказький пояс на офіцерові; зі срібними наборами, оздоблений блискучими камінчиками.
Зайшовши до приміщення Іван зняв кубанку і перехрестився у куток з іконами. Та тут побачив ще одного офіцера, що сидів за столом, тільки це полковник Добровольчої армії. Іван оскаженів, бо відразу пригадалася зґвалтована денікінцями дружина. Схопився за пояс, та піхви пусті, кинджал забрали.
Кинувся на полковника з кулаками:
- А ти, що тут робиш, паскудо?! – ударив спантеличеного офіцера по вуху, зваливши зі стільця.
Встиг ударити ще ногою. Його скрутили і вивели із штабу.
Полковник, тримаючись за ушкоджене вухо підвівся і хитаючись підійшов до стільця. Оскаженіло глянув на сотника:
- А ви, панове, виявляється дволичні.
- Що ви, – виправдовувався спантеличений сотник у черкесці з кавказьким поясом, – це наша людина, просто нещодавно від махновців перекинувся.
Полковник не повірив.
Тим часом двоє петлюрівських офіцерів намагалися втихомирити Івана.
- Фарисеї! – кричав Шпота. – Я про все доповім батькові.
- Чом гарячкуєте, шановний, – говорив старшина Яровий. – Це просто полонений, а ви накинулися ніби вовк на овечку.
- То чого не зарубали білопузого?
- Тому, що ми армія, а не банда, – роздратовано відповідав Яровий. – Ваш батько теж не вбиває полонених, на скільки мені відомо. Он, уся Хортиця заполонена.
У вечорі Шпота рушив назад і вранці звітував Нестору про поїздку.
- Ну й нехай домовляються, – говорив Нестор Білашу. – Петлюра хоче зберегти сили, а ми тим часом більше один одного ухайдокували. Напевне  ще й зброєю їх постачає. Значить прийде час то і Петлюру вкрадемо.
Згідно нової домовленості Петлюра видав махновській армії безкоштовно вагон набоїв до «мосіна» і два вагони продає за п’ятдесят тисяч золотом. Згідно договору про нейтралітет і на сумісні бойові дії на ділянках проти троцькістів і денікінців, після перемоги Петлюра зобов’язався залишити махновцям певну територію для побудови «махновії» – вотчину Махна – Гуляй-Поле і прилеглі повіти.
СХVI
Добровольчу армію витіснили із Умані і Олександрівську. На лінії Гришино – Синельниково повстанці захопили два панцерника «Полковник Запольський» і знову відбили  «Солдата». Останній перейменували на «Бронепоїзд імені Григорія Махна», повстанці називали просто – «Григорій».
Махновці вийшли із Умані. Неподалік села Крутенького розгорнули корпуси для наступу на схід. Два корпуси вишикувалися в каре, яке простягнулося на сорок верст.
Перед наступом Нестор виїхав на пагорб, звідки через мідний рупор звертався до авангарду війська, його слова передавалися ланцюгом по війську.
- Синки мої! Вкотре ми перед вибором – воля, або смерть! Багато хто із сього бою не вийде, але кожен знає, що ім’я його навічно вкарбувалося у велику книгу народної революції. Це ім’я визволителя, яким пишатимуться нащадки і слава його не згасне довіку, доки існуватиме людство! – Нестор вказав нагайкою на схід. – Там люди, у яких одна мета – повернути панам назад рабиничів, такими вони йменують вас! Вас – вільних від пращурів. Колись більше сто років тому царат начепив на наших прадідів ярмо, а тепер підлі служаки намагаються начепити ярмо на вас. Якось ви присягнули мені на вірність, а тепер я схиляю перед вами голову, перед усім доблесним повстанством і клянуся бути з вами до скутку, не залишати на полі битви, віддати за вас життя. Слава вам, непереможним воїнам революції!
По ланцюгу луною полетів клич – «Слава батьку Махну». Догори полетіли шапки.
Нестор вихопив шаблю.
Кінноту колонами по чотири повели Марченко і Щусь.
Як тільки з денікінських позицій гримнув перший залп арт-батареї, колони розгорнулися по фронту. Перші ряди кіннотників падали. Бійці, які втрачали коня, заплигували набедра (Набедра – позаду сідла.) коня товариша. За новою стратегією до ворожих позицій мають дістатися усі одночасно.
За авангардом кінноти наступали тачанки, запряжені трійками і ще одним пристяжним, прив’язаним лише мотузочкою. Цей коник прикривав інших коней, коли тачанка розвертатиметься для бойової позиції.
Кіннота махновців прорвала першу лінію укріплень. В утворену шпару увірвалися тачанки і розвернулися у бойовому порядку, щільним вогнем не даючи розсіяним флангам згрупуватися. Білогвардійці відступили до Перегонівки, де зміцнилися на висотці.
Після перших залпів з висотки махновці несподівано відступили. Денікінці тут же пішли у контратаку трьома полками Попова, Назарова і Амбуладзе. Махновці затягнули ці полки у Таврійський степ звідки вийшли у розсипну, дрібними загонами. Тим часом у Перегонівці тривала січа, кулеметні гнізда через нестачу набоїв не витримали натиску махновців. Повстанці захопили артбатарею, нею зустріли пошарпані полки, які поверталися із невдалої погоні. Перший Сімферопольський, Другий Феодосійський, П’ятий Литовський і К’єр-Єникальський полки повстанці витіснили до річки Синюхи. Денікінці спробували переплисти, але з того боку засідка звідти стріляли і жбурляли гранати. Річка кипіла від куль і вибухів. Дві тисячі бійців Добровольчої армії потрапили в полон. Усіх відправили на Хортицю, де планувалося залучити на роботах у німецьких колоніях, а частину відправити на фронт проти червоних. Білогвардійських поранених відправляли до уманських петлюрівських лазаретів.  
СХVII
На панцернику «Анархія мати порядку» колишній «Полковник Запольський» Нестор прибув до Хортиці, де охоронну службу ніс бронепоїзд «Григорій». Тут же розташувався штаб 2-го Азовського корпусу. Комендантом острову був отаман Кочубей-Ланцов, який наказав на честь прибуття батьки накрити розкішний стіл.
Нестор деякий час стояв перед панцерником, дивився на зафарбований чорний напис «Солдат», а поверх білою фарбою свіжа присвята брату. Пригадалося дитинство, як з Грицем працювали в отця Івана.
На плацу вишикувалися полонені. Отаман Правда, шкутильгаючи на дерев’яній нозі, йшов уздовж строю, щось вигукуючи.
До Нестора підійшов Щусь:
- Правда агітує переходити до нас. Та офіцерам тіко на передову, а там строкача дадуть, до своїх.
- Є офіцери?
- А то. Що ж лише рядові хочуть жити? Познімали погони і стали рядовими.
- Треба на чисту воду вивести, – спокійно мовив Нестор, хоча всередині усе кипіло від спогадів про забитих білогвардійцями Карпа і Григорія.
Підійшов Кочубей.
- Батьку, то ходімте заживемося чим бог послав, доки гаряченьке, – говорив підлесливо Кочубей.
Нестор перем’явся з п’ят на носочки, звернувся до Федосія:
- Піди оголоси, за півгодини мають видати всю офіцерню, інакше буде непереливки.
Нестор пішов на броне-майданчик, де розташовувався штаб Кочубея. За столом прислужував полонений, який запропонував Нестору кави, він відмахнувся і їв мало, не було апетиту.
За двадцять хвилин вийшов на плац.
- І що? – задав перше питання полоненим. – Де офіцери?
Денікінці стояли понуривши голови, боячись подивитися на Махна.
- Ти, – вказав Нестор на одного у першій шерензі. – До мене.
Того підвели, Нестор ткнув йому у груди дуло револьвера.
- Ти офіцер, я бачу, значить у розход.
Полонений впав навколішки, обхопив Несторові чоботи.
- Батьку, не офіцер, я обілізований із Орловщини.
- Де служив? – питав Щусь.
- У сімдесят третьому радянському полку, а у Керчі до полону ускочив…
- Раз не офіцер, то покажи офіцерів.
Той тремтячою рукою вказав на блідого чоловіка вдягнутого у драну шинель і замість чобіт обмотки. Нестор кивнув, підручний Кочубея витягнув зі строю замаскованого офіцера, другий вистрелив із гвинтівки у голову.
- Ти, – вказав на іншого. – До мене…
Другий клявся-божився, що не знає хто із присутніх офіцер, його застрелили не здобувши свідчень.
Остап, який стояв поруч із Кочубеєм говорив:
- Батько за брата мститься, це ж залишки Сімферопольського полку, від їхніх рук Гриша загинув.
- Його право.
- А чому оточення до тебе звертається «батько, князю Кочубею»?
Кочубей на мить знітився, потім гордовито мовив:
- Я із благородних.
- Он як, – Остап підморгнув Агатандлу і мовив серйозно: – То може й тебе до стінки, як нащадка контри?
Кочубей зблід:
- Та що таке кажеш отамане…
- Та годі, – Остап дружньо плеснув його по плечу. – Знаю у тебе скакун у голові цвіте, паняночкам цим князівством очі замулюєш. Дивись, бо за твої харамани порішать дівчата. Обдурена жінка небезпечніше десятьох гадюк.
Таким примітивним робом Нестору вдалося викрити ще чотирьох офіцерів.
На вечері у Кочубея-Ланцова були присутні німецькі повії, одна чіплялася до Нестора, сіла на коліна. Він сердито відштовхнув і звернувся до господаря:
- Геть дівчат, не люблю цього.
СХVIII
19 жовтня у гуляй-пільському штабі  Нестор засидівся допізна. Через брак штабних працівників основний обсяг штабної роботи доводилося робити самому. Переписував до бойового журналу оперативні фронтові повідомлення. А тут ще з’ясувалося, що для коней немає зимової перековки, Нестор наполягав, щоб подібні питання вирішувалися заздалегідь, кожен бойовий вершник повинен мати на зиму запас вухналів.
Галина диктувала донесення Білаша з Кримської ділянки:
- Вісімнадцятого жовтня, згідно неофіційних даних у Криму застосовуються рішучі заходи для придушення повстань. Повстанці змушені залишити Севастополь, Сімферополь, Феодосію. Тривають бої на Перекопі. Села Петровське, Терново, Акимівка та Бериславль також наші…
- Досить Галю, – Нестор кинув перо, почав терти очі. – Третя ранку… Зроби чаю, та й спочивати лягай. Сам усе дороблю.
У двері постукали, зазирнув чатовий повідомивши, що проситься якийсь козачина, близький товариш Михайла Махна. Зайшов хлопець років двадцяти п’яти.
Знявши кашкета, привітався. Нестор у відповідь кивнув.
- Несторе Івановичу, маю справу до вас.
Хлопець вклонився Галині, яка поставила до чаю третю чашку. Нестор вказав на стілець навпроти і дістав із футляру окуляри, бо хлопець тримав якийсь папірець.
- Нестору Івановичу, я пісню склав… Для вас…
Це Нестора зацікавило, хоча вже звик до того, що про нього складають пісні та частушки. На шпальтах повстанських газет у кожному номері на його честь якась поезія.
Розгорнувши лист.
Написано акуратним почерком:

Розпрягайте, хлопці коні,
Та й лягайте спочивать.
А я піду в сад зелений
В сад криниченьку копать.
Копав, копав криниченьку
У зеленому садку –
Чи не вийде дівчинонька
Рано-вранці по воду?
Вийшла-вийшла дівчинонька
Рано-вранці воду брать,
А за нею козаченько
Веде коня напувать.
Просив-просив відеречко,
Вона йому не дала,
Дарив-дарив їй колечко,
Вона його не взяла.
Знаю-знаю, моя мила,
Чим я тобі не вгодив –
Що учора із вечора
Кращу тебе полюбив.
Вона ростом невеличка,
Ще й годами молода
Руса коса до пояса,
В косі лєнта голуба.
Запрягайте, хлопці, коней,
Годі вам вже спочивать.
Та й поїдем із Гуляй-Поля
Щастя й волю здобувать
(Махновці замість приспіву заспівували останні два рядки, ніякої «Маруся, раз-два-три калина» не було, цей доспів з'явився пізніше.).  

Нестор був у захваті, особливо зворушили останні чотири рядки.
- Здорово Галю, правда? Тільки глянь – «Годі вам вже спочивать». Молодець.
Нестор розцілував хлопця.
- Несторе Івановичу, візьмете до армії?
- Беру, звісно беру! Такого сокола та й не взяти. Як твоє ім’я?
- Ваня Негребицький. Я з вашим небожем Михайлом у Севастополі служив.
На ранок агітаційний відділок розмножив пісню. Івана Негребицького призначили до арт-батареї.
СХIX
Із Кривого Рогу до села Успенівка підійшов каральний полк підпорядкований генералу Слащову. Спершу до села зайшла розвідка.
Білогвардійців радісно зустрів місцевий сотник. Він так щиро радів приходу «визволителів», що навіть розкузьомився.
- Махновці у селі є? – питав прапорщик. – Співчуваючі?
- Були ваше благородіє, та ще учора тудой поїхали, – вказав на захід.
Прапорщик звернувся до квартир’єрів:
- Підготуйте все, і про фураж не забудьте!
Невдовзі увійшов полк. Почалися обшуки. Перед тим, як зазирнути у погреби, кидали туди запалене вогке сіно, яке мало викурити того, хто ховався. Прострілювали сіновали. Потім мобілізаційна команда поїхала по сусідніх селах Бобринці і Березівці збирати боєздатних чоловіків. Таких зігнали сто п’ятдесят. Полковник Шеїн наказав усіх зібрати на майдані.
Полковник відзначив, що ці селяни затуркані і залякані постійною зміною влади. Ніхто зі штабістів, із розвідки і сам Шеїн не звернули увагу, що «неотесані мужики» шикувалися доволі злагоджено, і їхнє «порохнявіння» якесь показове. Нікому не впало в око те, що на долонях селян характерні мозолі між великим і вказівним пальцями, які утворюються у тих, хто часто пускає у хід шаблю. А багато хто мав на тілі відзнаки боїв – шрами від шабель і куль.
Ад'ютант полковника поручик Желєзний кілька разів пройшов уздовж строю, зневажливо оглядаючи мобілізованих.
- Селяни! – почав промову Желєзний. – Вам випала велика честь послужити матінці Росії під знаменами Добровольчої армії…
Мобілізовані слухали навіть зацікавлено, про те, як їм поталанило побувати у шкірі «рятівників батьківщини» від жидів-комуністів.
Почалася перекличка. Секретар вигукував прізвища: «Степаненко, Солдатенко, Гордієнко, Черніченко…»
- Не подобаються вони мені, – говорив секретар Желєзному. – Якось огидно і жахно…
- Єресь, – відмахнувся Желєзний. – Я цей хохлятський набрід ось де тримаю.
Поручик стис кулак.
СХХ
Невідомий загін з'явився біля успенівської застави мов марево, яке матеріалізувалося із темряви. Командир у формі штабс-капітана підійшов до чатового, накинувшись із лайкою:
- Не спати на посту! Ми із Воскресенки. Чому палимо багаття? Пост демаскуєте, видно за дві версти. Ось через такі вольності, ми й програємо.
Чатовий унтер став струнко.
- Винуватий, ваше благородіє!
Штабс-капітан дав знак своїм людям спішитися. Ті миттю роззброїли чатових.
Остап з Агатандлом і Севою дійшли до центру села. Агатандел приготував сурму, її звук слугував знаком, закритим у клуні, мобілізованим. Ті вибили двері і вийшли вже озброєні обрізами, шаблями і кинджалами, схованими ще до приходу полку.
Штаб Шеїна закидали гранатами. Селяни вривалися у хати де квартирували білогвардійці. Полону не брали, витягали на вулицю, відрізали статеві органи, виштрикували очі. Полковника Шеїна убили в ліжку. Успенівський сотник із послужливого селянина перетворився на грізного отамана. Стояв перед Желєзним, який плазував на колінах.
- Ну що, знаєш як із хохлами правильно розмовляти? Кажеш тіко з батогами?
Сотник почав шмагати поручика, раз-по-раз промовляючи: «Ось тобі хохли, ось тобі бидло, а ось  на пряники…»
Желєзний плакав і намагався поцілувати руку екзекутору.
- Жити значить хочеш? – співчуваюче-глумливо питав отаман. – Тоді сюди цілуй…
Сотник розвернувся і зняв штани. На Желєзного очікувало ще більше приниження. Його схопили і силоміць ткнули головою між сідниць.
- Язиком гепу вилизуй! – несамовито кричав сотник, випускаючи гази.
Остап наказав відпустити поручика.
СХХI
Желєзний стояв посеред кімнати, в якій таке важке повітря, що кожен хто заходив зі свіжого повітря відчував нудоту. Вікна щільно заткнуті темними шторами. Вдень і вночі чаділи гасові лампи. Приміщення провітрювалося лише як двері прочинялися. Це ставка генерала Слащева у Каховці.  
На поручику Желєзному вже не було дивовижного білого мундиру у якому він полюбляв полискувати перед мобілізованими, а вдягнутий у лахамендрики. Генерал напівлежав на софі, закинувши ногу за ногу, курив, жмурячись насмішкувато-презирливо дивився на Желєзного. Дружина генерала сиділа за столом, щось писала. Вдягнута у юнкерський мундир, за наказом Слащева усі мали звертатися до неї «ад'ютант Нечволодов».
Слащев витер хустиною спітніле чоло і пригладив рідке волосся. Голова його ніби то трикутної форми, широкий лоб і вузьке підборіддя. Рухи ліниві, бо випив велику дозу знеболюваного запивши коньяком. Таким чином вгамовував головний біль – результат контузії.
- Розказуй, не дрижи осикою, – генерал випустив під стелю цівку диму. – І розкажи де втратив мундир. Чому на тобі ця мерзота? Ти ж стверджуєш, що проривався із боями.
- Ваше превосходительство, я ж не договорив…Вирватися то вирвався, але наскочив на іншу банду, то ж у найближчому селі перевдягнувся…
- Ще раз кажи скільки їх було? Яким дивом, неотесані хами, як ви кажете, знищили цілий полк?
- Точно не можу сказати, але дуже багато, ми відстрілювалися до останнього набою, а вони пруть і пруть… озброєні до зубів… тисячі…
- Дуже дивно, – Слащев повернувся до дружини. – Ад'ютанте, подайте останній звіт розвідки і протоколи допитів тих, кого повісили. Там здається йшлося про перегрупування дрібних махновських загонів, тобто банд, – генерал на слові «банд» глумливо вишкірив жовті зуби. – Банди кількістю не більше десяти чоловік. Командує якийсь Удовиченко. Головні частини Махна сунуть до Олександрівську і Катеринославу, а тут лише дрібні банди, які мають здійснювати різний бешкет. Скажу на це лише те, що ви, через власну пиху, дали себе ошукати, не оцінили махновців належним чином, хоча я неодноразово застерігав, що Махно супротивник не простий, можна зуби зламати.
Слащев не зводячи з Желєзного очей, розгорнув папірець, показав здаля:
- А це, пане поручику, свідчення підпоручика Комарова. Діже цікаві, я вам скажу, свідчення. Тут говориться, що окрім іншого працюєте гігієнічною серветкою для махновських анусів.
Желєзний впав на коліна.
Слащев огидливо відмахнувся і покликав чатового:
- Заберіть цю шельму і повісьте. Кулі не вартий.
Чатові виволокли Желєзного, а у генерала знову почався головний біль.
- Треба хоч кватирку прочинити, – говорила дружина. – Від такої духоти не тільки голова заболить.
Слащев накрив хустиною обличчя і так просидів п'ять хвилин.
- Махно-Махно – скрізь він, – Слащев підвівся, підійшов до вікна, відкинув фіранку і жмурився від сонця. – Головнокомандуючий вважає, це комариний укус, а я давно розторопав, що то за штука Махно. Якщо найближчим часом не ліквідуємо цього селянського Наполеона, то діло – швах.
- Май-Маєвський стверджує, що на нього працюють німецькі специ, захоплені ще у вісімнадцятому, – жінка теж закурила.
- Специ… – Слащев повернувся до софи. – То Зіновій Вікторович, як і цей Желєзний поручик намагається виправдати власні прорахунки. Та й не утримає він Харків, більшовики виб’ють. Німецькі специ… Гм… Більшої дурниці годі й вигадати.
Генерал знову підійшов до вікна і побачив на стовпі страченого Желєзного:
- Думається секрет Махна криється у його непередбачуваності. Нам потрібно навчитися мислити як він, а не за схемою військової академії. Математик, вираховуючи гіпотенузу, використає теорему Піфагора, а невіглас просто зміряє лінійкою. От і ми кажемо – «Махно бандит, Махно не вміє воювати». А ми уміємо і що на практиці? А на практиці – втрачаємо елітні полки. До нього в армію йдуть з охотою, до нас силоміць. І що з такими вояками навоюєш, адже солдат тільки й мріє якби дременути? З ім’ям Махна йдуть на смерть, а наші імена проклинають.
- Ти пропонуєш невігластво?
- Якщо це єдиний засіб порятунку, то так. Але, нажаль, я ніколи не стану таким, як батько Махно.
СХХІI
Середина жовтня для Повстанської Армії позначилася значними перемогами. Протягом п’яти днів пройшли від Умані до Олександрівську. Кочубей-Ланцов на панцернику під’їхав до Кічкаса, який охоронявся ротою юнкерів. Але Кочубей не наважувався атакувати. Підійшов загін Остапа, який оцінив, що укріплення на мосту не таке потужне, як описував «князь» Кочубей. Укріплення складалися із мішків із піском, однієї тридюймової гармати і одного кулемета.
- Таку оборону можна змести двома пострілами кормової гармати, – говорив Остап розглядаючи позиції в бінокль. – Агате, сходи поспілкуйся з паничами.
Хлопець пішов через міст, тримаючи на багнеті білу хустину.
На передовій лінії укріплень попрохав покликати командира.
Підійшов хлопець років дев’ятнадцяти.
- Батько Махно дає шанс. Захищати вам нічого і нікого, Олександрівськ наш, ця переправа справа часу. Гарантуємо життя. Сьогодні ж підете додому. П'ятнадцять хвилин на роздуми, інакше – Агатандел вказав на «Григорія».
Юнкера здавалися вже через десять хвилин. Їх відправили до Хортиці під опіку «батьки» Правди. Більшість юнкерів, побачивши як годують у махновській армії, висловили бажання залишитися на острові. По-перше – далеко від бойових дій, в основному служіння в армії Махна зводилася до господарських робіт і патрульно-постової служби, по-друге – посилений харч.
СХХІІI
На захоплення Бердянську махновський штаб відправив корпус Вдовиченка. Остап очолив штурмову сотню. Згідно його плану, група проникає до міста, здійснює на вулицях стрілянину і вибухи, а Вдовиченко бере лобовою атакою.
У містечку Приморському Остап за допомогою місцевих рибалок спорудив пліт, на який завантажили тридюймовку і п’ятдесят снарядів. Інші бійці на човнах. Приморські рибалки взялися провести махновців уздовж Обіточної Коси.
Десантувалися  на бердянському березі о четвертій ранку. Сотня розділилася на три чоти.
Гармату витягнули на пристань і почали обстрілювати морвокзал. Агатандел із Севою двома взводами в різних куточках міста зчинили стрілянину, напавши на казарми. Мальований атакував лінію оборони саме тоді, як почався загальний наступ.
За годину кінні полки махновців увійшли до міста. На двох підводах їхали музиканти, бійці співали «Розпрягайте хлопці, коней».
Махновська контррозвідка миттєво взялася за розшуки офіцерів, які ховалися по підвалах і горищах. Малеча за гроші охоче нишпорила по всіх закутках і видавала схрони.
Телеграфіст приніс повідомлення, що полк Хоми Кожина захопив Юзівку. Вдовиченко скомандував йти уздовж побережжя на Маріуполь. Із головного штабу Повстанської Армії прийшов наказ вести наступ на Ростовському напрямку до Таганрогу, де головна Ставка Денікіна.
Маріуполь взяли легше ніж Бердянськ, Остапу не довелося здійснювати диверсії, бо місто охоронялося нещодавно мобілізованими селянами, які воювати проти махновців не бажали і склали зброю, як тільки-но з’явилися розвідувальні роз’їзди. Бій зав’язався лише на залізничній станції. Махновці захопили два склади набоїв, 12 гармат, військове спорядження.
СХХІV
Антон Іванович Денікін читав останній фронтовий звіт де повідомлялося, що добровольчі війська відступають у волноваському районі. 21 жовтня вибиті із Павлограду, ворогу дісталося 70 вагонів вугілля, 13 паротягів, ешелон коней, кулемети і гвинтівки. Війська відступають до Катеринославу. Загинув начальник артилерії Другого Сімферопольського полку Міочинський, на якого покладався, що стримає махновщину.
«Не послухався Слащева, – думав Головнокомандуючий, – от і маємо нового Стєньку Разіна».
Викликав по телефону начальника штабу генерала Ревшина.
- От які справи люб’язний, вже гірше немає куди, – говорив зітхаючи Денікін. – Весь наш тил на даний момент зруйнований і деморалізований. Зруйноване господарське життя, котре з такими труднощами налагодили і немає цій стихії ні кінця ні краю. Отже, слухаю ваші пропозиції.
- Ваше превосходительство, треба знову знімати полки з московського направлення. Через погане постачання солдати грабують місцеве населення, а це призводить до повного розвалу тилів. Махно таким чином переграє нас, підштовхуючи наші війська до грабіжництва і при цьому удає із себе народного захисника.
- Згоден. Політично загравати із селянством ми вже не маємо часу, тому є лише один шанс зупинити махновщину – військова сила. Я вже підписав наказ про передислокацію Терської і Чеченської дивізій, кінну бригаду і три піхотних полки.
- У такому разі наступ на Москву захлинеться, – скорботно зазначив Ревшин.
- Залишається сподіватися на милість Божу. І маю надію, що з махновським питанням буде нарешті покінчено раз і назавжди. І про Махна я більше не чую ніколи. Ось де він, – Денікін плеснув себе по потилиці. – Тут Махно сидить.
СХХV
Махновці значно поліпшили кавалерію за рахунок трофейних коней і вилучених у німецьких колоніях, оконивши Дібрівські піхотні полки. По степових хуторах організовані потаємні кінні депо, де повстанці могли б міняти уморханих коней.
Махновському штабу стало відомо про широкомасштабну антимахновську операцію, тому війська поспіхом відвели від Катеринославу і Олександрівську, залишивши там потужне підпілля. Армію розподілили на мобільні групи. Із Олександрівську за «батьковою» сотнею ув’язався полк Слащева. Розвідники генерала вирахували кінні депо і по маршруту влаштовували засідки. У колонії Комар Нестора поранило у лівий бік. Далі пересувався на тачанці, постійно перебуваючи під наглядом медсестри Галини Зубенко.
- Несторе Івановичу, коні загнані, – говорив Білаш. – Не втекти.
Нестор страждав від болю, щоб зосередитися докладав зусиль.
- Повертаємо до Гуляй-Поля. Вікторе, йди попереду, збери спирт.
За двадцять хвилин, після того, як повстанці залишили Гуляй-Поле, рушивши до Дібрівок, увійшли ескадрони підполковника Дубего. Кинулися на Соборний майдан, де стояли тачанки, та махновців не було і близько, тачанки завантажені пляшками і діжками. Покуштували.
Козаки не зважали на погрози командирів, пили ковшами, невдовзі і самі командири, махнувши рукою, теж понапивалися.
Дубего телеграфував до штабу генерала Слащова. Повідомив, що Махну вдалося і цього разу вислизнути.
Слащев, прочитавши телеграму, розреготався. Лаяв Дубего, Денікіна і себе. У наступній телеграмі Дубего прохав підкріплення, обіцяючи, що цього разу Махна не упустить. На це Слащев відповів:
«Помочі не буде. Махно не для ваших зубів»
СХХVI
24 жовтня махновці почали стягувати сили до Нижньодніпровську. Катеринослав вкотре опинився під загрозою захоплення. Панікували ті городяни, які покладалися на Добровольчу армію. Махновські роз’їзди з’являлися по той бік річки, робили сліпі постріли у бік постів. Білогвардійські розвідники зробили рейд по лівобережжю, повернулися з полоненим молодим махновцем, якому на вигляд не більше шістнадцяти років. Знайшли посвідчення бойового вершника Повстанської Армії України, Щусівського полку – Григорія Батога. У хлопця зав’язані за спиною руки, незважаючи на це лаявся, намагався вдухопелити когось із охоронців.
- Гниди золотопогонні! Завтра прийде батько, він вам дупи на троянди порве!
Знервований поручик зле сплюнув:
- Повісити.
- Не маєте права, – говорив спокійно Батіг. – Я військовополонений, мене слід розстріляти.
- Бандит ти, а не військовополонений, – заперечив поручик.
- Тоді чому ж ви проти нас знімаєте корпуси із Москви і здаєте нам місто за містом? – говорив зухвало хлопець.
Поручик знову сплюнув, пішов до бліндажу.
- Казна що, – говорив штабістам. – Рядовий махновець, шмаркач знає про передислокацію корпусів із московського фронту, а ми про це дізналися тільки сьогодні. Командування від нас приховує інформацію. Ще вчора отримали зведення, що махновщина розбита, а насправжки що?
Через міст їхало два десятки селянських возів, якими здебільшого керували жінки. Завантажені капустою і яблуками. З обозом йшло троє старців.
Солдати оглянули вози. Нічого підозрілого не підмітили.
Перетнувши застави, обоз рушив вулицею, заблокувавши виїзд до міста. Селянки поспіхом розкульбачили коней, літні дядьки виявилися напрочуд молодцюватими, легко перевертали вози. Під капустою обладнаний переховок для гвинтівок і кулеметів. Старці теж фальшиві, кожен тримаючи по два револьвери увірвався у саму гущавину солдат і розстрілював кожного, хто траплявся на шляху. Із-за возової барикади почався обстріл укріплень. У небо злетіла сигнальна ракета, що слугувало сигналом для наступу.
Махновські піхотинці переправлялися на човнах, через міст пішла кавалерія.
Бій розпочався у центрі міста.  
Під вечір Слащев змушений зняти війська, які охороняли обоз у Павлограді, спробували контратакувати, та махновці вже добре зміцнили позиції.
Остап цим часом відійшов до Чангинського лісу, де очікував Севу, тому доручено під час відступу військ напасти на Слащевські обози. Відбити не змогли, натомість пошкодили підводи і вилучили інструмент із навколишніх майстерень, аби перешкодити ремонту.
Махновці розташувалися по обидва береги Дніпра. Хлопці Остапа палили багаття, він дозволив випити по чарці.
Бійці співали:

Ой, казала мати,
Не йди воювати,
Не йди воювати,
У далекім краї.
Вдома твоя Галя,
Галя молодая
Русява Галя
Не буде кохати…

СХХVII
Денікінців вибили із Амуру вогнем далекобійної артилерії, яку вночі привезли із Олександрівську. Білогвардійці відійшли на інший берег і закріпилися в районі Кайдаків.
На честь взяття міста махновці влаштували парад.
Першою площу пересікла кавалерія Щуся. Військо складало на денікінських розвідників гнітюче враження: засмаглі, увішані зброєю, бадьоро пройшли піхотинці. Оркестр грав «яблучко». Нестор тим часом стояв на трибуні і війська, проходячи повз нього, знімали шапки, кричали: «слава!». У дві шеренги пройшли кулеметні тачанки, на багатьох закріплені німецькі міномети, за ними на вороних у довгих чорних сукнях і сітчастих шлейфах, які спадали на кінські крупи, дами-анархістки, обличчя приховували темні вуалі. Кожна озброєна чи то «маузером» чи гвинтівкою, їх тут же охрестили – «махновські амазонки».
Остап не брав участі у параді, пішов шукати квартиру. Знайшов моторно, на вулиці підійшов старий єврей, назвався Давидом Гольдманом, сам, мовляв, із Гуляй-Поля, спитав чи не потрібна квартира. Навіть не потребував платні. Остап здогадався, що платою слугуватиме охорона. Старий відзначив, що цей махновець командир, тому напевне захистить від погромів.
У Давида дружина і донька. Побачивши їх Остап пригадав пані Софу, Сару не пам’ятав. Поцікавився де старша дочка, з’ясувалося померла від тифу.
- Я пам’ятаю вас, – мовила Сара за обідом. – Ви з Махном із дитинства дружили…
Остап на це нічого не відповів, підійшов до вікна визирнувши на вулицю.
- До мене свита завітає. Стосовно їх не хвилюйтеся, не зовсім інтелігентні, але хлопці золоті. Мої ангели.
Невдовзі «ангели» прийшли: Агатандел, Сева, Мальований. Сева передав служниці Гольдманів кошик з харчами.
- Ваша віра дозволяє вам їсти сало? – спитав Мальований Давида. – А як ні, то принесемо щось сприятливе віруванню.
- Зараз шановний не до ортодоксальності, не дієтичні часи, – відповів Гольдман.
За столом розмовляла лише Сара і Мальований.
- А правда, що Махно антисеміт? – питала дівчина.
Старий Гольдман ледь не вдавився. Боязко зиркав на Остапа, та той чи не почув, чи зробив вигляд, здавалося зараз увесь світ зосереджений на овочевому салаті.
- Батько Григор'єва за антисемітизм убив, та Стецюру Вітька, бо той гасло на станції вивісив – «бий жидів». Я до зустрічі з отаманом Коршаком, вважав себе махновцем, хоча батька жодного разу тоді не бачив і політику до путя не знав. А знаєте скільки таких загонів гуляє? О-о… Жидоненависників серед них вистачає. То ж багато хто такої осоружної думки про нас.
- А чому ваш отаман такий скромний? – Сара уважно дивилася на Остапа, сподіваючись спіймати його погляд.
Остап і цього разу ніби не почув, вилучив із кишені якийсь записничок, робив нотатки.
- То щось замислив стратегічне, а мо’ тому, що не обашморився з жіночим оточенням.
Сара вдивлялася в обличчя махновців, намагаючись спіймати ноту іронії. Чи не кепкують? Як таке може бути – грізний отаман ніяковіє перед дівчиною?
- А ваші амазонки?
- У нашому полку целібат, – Сева карикатурно зітхнув. – Ніяких радощів отаман не дозволяє.
Остап налив вино.
- Може отаман якийсь тост запропонує? – спитала Сара.
- Загалом не люблю тости, – Остап підвівся. – Як на мене це звичайне виправдання пияцтва. П’ємо за здоров’я, а його не додається, із таланом теж саме. То виходить, або мало п’ємо, або не допомагає.
У двері подзвонили. Зайшов вістовий, виказав Остапу знак військової пошани:
- Отамане, батько кличуть.
Остап зняв з антресолей шаблю.
- Агате, Гнате, Сево, залишаєтесь тут, ми з Платоном до Реввійськради. Севі горілки не давати, не слухатиметься, дайте у зуби і зв’яжіть. Знайдіть де тут телефон.
Коли Остап пішов, Сара закидала Гната питаннями:
- Чому отаман такий прихмарний? Суворий такий. Скільки йому років? Він важливий командир?
- Можна сказати більшого немає, а можна сказати і не командир зовсім, ні до військового штабу, ні до Реввійськради відношення не має, але завжди туди вхожий і з ним багато що узгоджується. Потаємний радник батьки. Ніхто не має права йому наказувати окрім самого Махна, а ми при ньому вірниці, і підпорядковуємося тільки Остапу.
- А Махну?
- Я ж кажу, тільки Остапу.
- Он як… Васал мого васала – не мій васал….
Мальований не зрозумів фрази.
- Отаман говорить лише якщо вважає за потрібне. Говорити уміє краще паничів-анархістів, освітності якоїсь високої.
- Он як?
- Це точно, – підтвердив Сева. – Я його пам’ятаю по одинадцятому року, навчався в університеті. Превелико філозофний, мерзотник такий…
Сева не договорив. Хлопці помітили, що він вже не спроможний щось говорити, бо незважаючи на пильність охоронців, йому все ж вдалося якимось дивом напитися.
СХХVІІІ
Остап повернувся пізно. Хлопці вже спали, окошилися у просторій коморі біля Остапової кімнати. Хоча Гольдман пропонував окрему на другому поверсі.
- Тут якось спокійніше, – казав Гнат. – І на могилу схоже. Влучить снаряд не буде потреби яму копати, склеп вже готовий.
Гольдману не сподобався жарт.
Остап ліг не роздягаючись, зняв лише зброю і чижми (Чижми – угорські чоботи.).
Зайшов Гнат.
- Навіщо батько викликав?
- Шукали кошти для дитячих будинків.
- Із військової каси?
- Ну що ти, завтра господарі міста отримають звістку про п’ятдесяти мільйонну контрибуцію, саме ця сума піде малозабезпеченим та притулкам. Тепер забирайся, спати хочу.
- Слухай, отамане, ти хазяйській доньці в око запав. Увесь вечір тільки про тебе й мова.
- Значить про мене вже все відомо. Потому дивуємося, чому жінка бачить уперше, а знає вже як облупленого.
Коли Гнат пішов, Остап пролежав хвилин п'ять перед тим, як свідомість занурилася у сон, згадав дівчину.
«А жидівочка розкішної знади. Рот правда не закривається, а так дуже приємна кралечка…»
Остапа розбудила Сара. Підійшла торкнула плече. Та тут скоїлося несподіване для неї. Остап перехопив кисть, потягнув на себе і у її горла опинилося лезо ножа.
- Хай вам грець! – вилаявся, відпускаючи дівчину. – Ви божевільна? Я ж міг необережно чиркнути. Гарна була б відплата за житло.
Але вона ніскільки не злякалася, натомість навіть засміялася.
- Жартівники хлопці, сказали, що ви міцно спите і треба вас добряче штовхнути. Нерви ваші геть розхитані, а на вигляд спокійні. Вочевидьки дуже прихована людина. Для вас приготований сніданок.
Остап пішов до їдальні, там вже сидів Агатандел. Їсти не хотілося, бо чомусь гнітила присутність дівчини.
- Накажи транспорт підігнати, – звернувся до Севи. – Їдемо на позиції.
Він намагався не дивитися на Сару.
- Візьміть мене з собою, – тихо попрохала.
Остап ніби не почув. Вона схопила за рукав Агата і, скоса дивлячись на Остапа, тихо попрохала:
- Скажіть йому, нехай візьме.
- Ну що ви паняночко, на вулицях снаряди вибухають, щодня хтось із городян гине…
- Все одно… А так тут від нудьги сконаю швидше.
- От яка ви є… Закортіло, давай і все тут. Що скажеш отамане?
Остап нарешті глянув на неї. Сара ледь витримала погляд.
- Перев’язувати умієте? Людських тельбухів не боїтеся?
- Багато чого умію, думаю і до кишок звикну.
- Що ж, залишилася фрашка – дозвіл вашого батька.
- Він знає, що буде, як захочу.
- От нехай сам прийде і так скаже.
Гольдман лише важко зітхнув і розвів руками.
Сара вдягнулася у довгу чорну сукню, чорний дамський капелюшок, перетворилася на типову «махновську амазонку».
По місту їхали на тачанці і п'ятнадцять вершників супроводу. Пустими вулицями літало пір'я випотрошених подушок. Траплялися санітарні команди, сформовані із місцевих жителів, які зобов’язані зачищати вулиці від трупів і підбирати поранених. На околиці наткнулися на кінний роз’їзд міліції, який спіймав двох мародерів, їх прив’язали до стовпа, приготувавши до стратити. Очікувався наплив глядачів, які поволі сходилися.
Командир роз’їзду вихопив шаблю.
- Городяни! Батько Махно рішуче огудує (Огудує – засуджує.) грабунки і бореться з подібним нещадно. Смерть кожному, хто ображає мирного городянина!
Мародерів почали рубати і колоти багнетами. Сара сховала обличчя у Остапа на грудях.
- Обашморюйтеся, це справжня фізія революції.
- Жорстоко. Їх могли просто розстріляти.
- Кожен набій це може зайва хвилина власного життя. Війна. Без репресій немає дисципліни. Місто розбещує селян. Жорстокість єдина цінність, що допомагає вижити, добряки тепер у трунах.
Приїхали до мосту. Повстанці розмістилися у бліндажах, збудованих ще петлюрівцями. На іншому березі закріпилися денікінці. Подекуди ворогуючі сторони перестрілювалися із гармат, не завдаючи один одному відчутних втрат. Снаряди білогвардійців шкодили городянам, ушкоджуючи вулиці і будинки. Повстанці стріляли вночі, стріляли просто щоб розколошкатися, відігнати сон і, як говорили, – «побудити паничів».
Остап з Сарою зайшов до бліндажу, де сидів начальник постачання Лашкевич і Білаш. Сара відчувала дискомфорт, під час кожного гарматного вибуху, їй здавалося, що бліндаж обрушиться. Тому не прислухалася до розмови чоловіків, стала ближче до виходу. Та й не розбиралася ще у військовій термінології. Остап щось доводив Білашу:
- Гадаю, навіть впевнений, треба підривати, – Казав дивлячись на мапу. – Троцький їх тисне на нас і їм не лишиться іншого, як піти з нами на «ви», а штикової хлопці не витримають. Треба підривати, нехай краще на троцькістів ідуть.
Після засідання Остап рушив до Нестора на квартиру. Вдома застав, як той допитує чоловіка, що теж квартирував у цьому будинку.
- Чому ж ти не в армії, не каліка який? – питав Нестор.
- Я не розділяю жодної із політичних доктрин, – виправдовувався чоловік.
- А на життя чим заробляєш?  
- Я актор.
- Он як. У якому театрі?
- В цирку.
- Доведи. Пройдись на руках.
- Не можу, я іншого жанру актор. Розмовного…
- Тоді кому ти потрібен? Від тебе ніякого зиску, ми тебе розстріляємо.
Чоловік зблід, Галина докірливо дивилася на Нестора, бо знала, що це один із чорних жартів. Невідомого відпустили.
- Він розвідник, – говорив Остап.
- Нехай розвідує, – спокійно мовив Нестор. – Навіть накажу не чіпати його.
Тим часом, чоловік, якому здавалося, що дивом залишився жити, поспішив сховатися на конспіративній квартирі, це офіцер слащевського полку Зіновій Арбатов.
Дорогою до «Асторії» Нестор несподівано наказав спинити автомобіль, бо угледів на узбіччі знайому фігуру – маленького кволого літнього чоловічка, вдягнутого в осіннє пальто.
- Юрію Арсенійовичу, ви?
- Даруйте… – старий зупинився, жмурячись дивився крізь скельця.
- Я Нестор Махно, ви мене прооперували колись у Бутирках…
Старий лікар вже не пам’ятав колишнього неспокійного пацієнта. Нестор взявся довезти старого знайомця куди потрібно. Дорогою дізнався, що Шевчуков з родиною перебуває у Катеринославі вже третій рік. Останній рік родина бідує, бо не має засобів для існування. Юрій Арсенійович через погане здоров’я вже не практикує як лікар. Нестор тут же наказав видати колишньому лікарю пайок і призначити на довольство.  
СХХIХ
Сара тихо зайшла до кімнати де відпочивав Остап. Лягла поруч, обійнявши його.
- Про що замислився?
- Примха долі… Якби то хтось іще тиждень тому сказав, що Чорний Капітан закохається у жидівочку. Їй бо, застрелив би. Чесно кажучи від дитинних років відчував неприязнь до вашого народу. Та і внутрішня філософія не дозволяла такого контрреволюційного почуття, як кохання.
- Контрреволюційного? А зрозуміла, сарказм.
- Точніше – гірка іронія, – посміхнувся Остап. – Кохання контрреволюційне, бо безконтрольне.
- Хіба погано кохати?
- Доки не знаю.
- Я нічого не прохатиму навзаєм. Лише бути поруч з тобою. Назавжди.
- Ох, люба, не буває нічого назавжди. Навіть вічного життя.
- Ти не віриш у засвіти?
- Не хочу вірити. Особливо як трактується християнами. Навіть не уявляю індивідуальність без шлунково-сексуальної залежності. Перебувати вічно у душевних муках, або у душевному оргазмі – нудьга.
У двері постукали. Зайшов Агатандел.
- Батько кличуть.
Остап підвівся.
- Ось, бачиш, так буде постійно, – він посміхнувся і заговорив з єврейським акцентом: – І вам воно треба?
Вона дала йому легкий потиличник і поцілувала.
- Я зробила вибір.
СХХХ
Нестор наказав усім вийти після того, як прийшов Остап. Вийшли на балкон.
- У нас готується заколот.
- Більшовики, – впевнено резюмував Остап. – Більше нікому.
- Так і є. Створили підпільний Ревком, згуртували із червоноармійців. Керує командир Першого кавполку Полонський. Він у вісімнадцятому перейшов до червоних. А тепер командир «Стального полку». Наша армія нашаткована чекістами, як шрапнеллю. Реввійськрада вимагає публічної страти.
- Краще потаємно, без судової шагамотні. Затим оповістимо, що хотів отруїти тебе. Зробиш це гучно – змусиш інших бути обережнішими, діяти більш підступно. До того ж у Полонського авторитет у війську. Де він квартирує?
- На хуторі Василівці. Мене запрошено на іменини його дружини.
- Погоджуйся. А я навідаюся раніше.
СХХХІ
Полонський зайшов до Нестора на квартиру, спитати чи надумав той зголоситися на запрошення.
- Чом би й ні, – весело говорив Нестор, обіймаючи за талію Полонського. – Зараз і поїдемо.
На вулиці стояло два автомобіля зі штабістами Полонського. Трьох Нестор знав особисто – ад’ютанта комполку Семещенка, члена польового трибуналу Вайнера, інспектора артилерії Бродського.
Полонський не вірив фортуні. Махно зібрався їхати без посиленої охорони, більше того супроводжувати взялися Щусь із Чубенком.
Нестор сів в автомобіль, Федосій з Олексієм їхали верхи.
У Василівці Полонський уважно дивився на дві сусідні зі штабом хати, там ховалися члени харківського ЧК і ще четверо людей із катеринославського трибуналу очікували в штабі.
До оселі Нестор зайшов першим і доволі впевнено. Ногою прочинив двері. Полонського очікувала несподіванка, замість членів Губкому у квартирі знаходилися невідомі. Один у чорному мундирі з довгим, мов у дяка, волоссям, яке, незважаючи на молодість, чоловіку на вигляд не більше тридцяти, де-не-де на скронях сиве.
Полонський утямив, що сам ускочив у пастку. Почув на вулиці шум боротьби. Хапали штабістів. Усвідомив і те, що у сусідніх хатах засідки вже немає.
- Де Юля? – спитав Полонський Остапа.
- Наразі будете поруч.
Командир «Стального полку» важко опустився на табурет, понуривши голову.
- У мене немає шансів? – звернувся до Нестора.
- Сам розумієш, як не ти мане, то я. Ця партія моя. Вибачай – війна.
Через годину Полонського, Бродського, Семенишина і Вайнера відвели у ярки де вже лежали забиті чекісти, члени трибуналу і дружина Полонського Юля.
Вирок виконали Сева з Платоном. Туман розбивав сокирою черепи, а Сева рубав шаблею.
СХХХІІ
До 25 листопада махновці евакуювали із Катеринослава основні війська, спорядження і лазарет. У Катеринослав увірвалися слащевські частини, які легко розбили махновську оборону. Першими входили бійці 80-го Кабардинського піхотного полку, за ними частини Чеченської кінної дивізії. Повстанців витіснили до Чечелівки і Бердянського заводу.
Слащев дав наказ влаштувати свій штаб на залізничному вокзалі. Ад'ютант Нечволодов вже друкувала текст телеграми, звіт командуванню про перемогу.
Зайшов козак.
- Ваш благородь, махновці!
- Махновці, – спокійно мовив генерал. – От вам і енергійна перемога, щоразу по-новому дурить чорт кудлатий. Де махновці?
- Звідусіль. Нас відрізали бронепоїздом від центру міста. Вокзал оточують.
- Значить батько хоче захопити мене в полон. Його розвідка достойна поваги. Дізналися, що я тут протягом двох годин. Учіться. – Генерал підвівся. – Наказую усім вишикуватися на пероні, примкнути багнети.
Слащев повів взвод охорони на махновців, які тісним кільцем оточували вокзал.
Селяни не змогли протистояти багнетній атаці. Слащевці пройшли залишивши за собою кілька десятків поранених і вбитих.
- Як же вони дізналися, що ви на вокзалі? – питав начальник розвідки капітан Громов. – Невже у нашому штабі хтось працює на махновців?
- Ніщо не може бути виключенням, та думається усе набагато прозаїчніше. На махновців працює місцеве населення, – відповідав генерал.
СХХХІII
Щусівці, перевдягнувшись в уніформу Добровольчої армії, захопили вузлову станцію Апостолове. Голик повідомив, що проходитиме важливий ешелон у супроводі панцерника. Ешелон потрібно будь-що захопити.
Очікували три години. Панцерник приїхав під британським прапором. Першим на перон зійшов підполковник – начальник бронепоїзду і ординарець. Гостей зустрічав Петренко-Платонов, перевдягнутий у полковника. Обмінявшись знаками військової пошани капітан поцікавився чому зупинено ешелон.
- Махновці путя розібрали, – пояснив Петренко-Платонов, засовуючи руки в кишені шинелі. – Ходу нема.
- У нас ремонтна бригада, так що…
Договорити  «полковник» не дав, вихопив із шинелі два револьвери і розстріляв начальника з ординарцем. Махновці легко захопили ешелон. Солдати не чинили опору.
За годину прибув Нестор.
Серед арештованих виявилося двоє британських офіцерів. Допитавши їх Остап наказав відпустити і виділити супровід, щоб перевели через лінію фронту.
- Навіщо така опіка? – дивувався Лепетченко. – До стінки їх!
- Ні в якому разі. Вони інспектують золотопогонників на можливість інвестицій.
- Ну то й що?
- А то, – роздратовано мовив Нестор, звернувшись до Остапа: – Поясни.
- Хто буде інвестувати таких невдах?
Відповідь Остапа вдовольнила Олексія, він зробив багатозначну міну показуючи пальцем угору і резюмував:
- Голова…
Вантаж панцернику переносили на підводи, це було обмундирування. Через неможливість евакуювати панцерник до безпечного місця, Нестор наказав його спалити.
Серед трофеїв знайшли радіостанцію, хотіли розтрощити через непотрібність, та Дерменжі зупинив:
- Батьку, я вмію цим користуватися, можеш із кимось поспілкуватися, із їхньою місією наприклад.
Нестору ідея сподобалася.
Дерменжі зв’язався з британцями, Остап від імені Нестора звернувся до них англійською:
- Я – батько Махно, від свого особистого імені і від імені армії повстанців висловлюю щиру подяку Британському флоту за підтримку обмундируванням. Дуже щиро і щедро з вашого боку. Впевнений, тепер кожен із вас пишається своїм вагомим внеском у справу боротьби зі світовою буржуазією.
Радист на іншому кінці не зрозумів, Остап повторив. Хлопці стримано сміялися.
Загін залишив станцію, рушив берегом Базавлука у бік Томарівки. Зняті із панцерника гармати розібрали і закопали в степу.
На відпочинок зупинилися в хуторі Павлопіллі.
Остап знайшов Нестора в огородах, де той дивився на поорану землю і колупав носком ліпнину (Кіпнина – купка землі піднята кротом.).
- Щось цікаве побачив?
- Глянь-но скільки під озимі поорали, урожай пропаде. Вони неспроможні усе обробити.
- Тут троцькісти орудували і обіцяли повернутися. Тому сіють більше, аби самим щось лишилося. Їжа – одна із причин нової навали більшовиків, тільки наступна буде значно потужніша. Тобі б слід дечому повчитися у Петлюри. Нехай би білі з червоними виснажували один одного, а потім добити того, хто лишиться. Троцький щодня кричить, що без України немає Росії, ось і маємо жидо-комісарські зграї.
- Як ти можеш образливо відгукуватися про євреїв? У тебе ж дружина єврейка.
- Загалом це не антисемітизм, а моя призма поглядів на прошарок деяких людей. Жидів вистачає і серед українців і серед кацапні. До речі, Сара тепер відгукується на Орисю.
- Зрозумів, ти русофоб, чи москвофоб… Міцно засіла у тобі петлюрівська жилка.
- Людині притаманні фобії. Якщо у тобі путенно покопатися, то стільки всього можна познаходити…
- Геть іди, – Нестор відмахнувся. – Іноді тебе просто огидно слухати.
- Ми програємо Несторе, весь наш рух агонія. Від тебе сили природи відвертаються, саме тому, що не маєш деяких фобій, зокрема московської.
У хаті Нестору закортіло погомоніти з господаркою, селянкою-молодицею. Дізнався, що її звати Мотря Горіна, і щось сплило у пам’яті, якийсь обов’язок. Тут свідомість ясно намалювала матроса-велетня із загону Петренка, що загинув у Сарапеті.
- Ставай Мотрю, з Козьмою під вінець. Твого нареченого вже нема.
Мотря здивовано зиркнула на Нестора, несподівано розридалася:
- Немає і Козьми, махновці вбили.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.62014389038086 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …