Після того як вороги зруйнували Січ, старі козаки-характерники ніколи вже не збирались разом, ні на полювання, ні послухати бандуру чи на герць з ворогами. Тай з кожним днем їх все менше лишалося. З сумом згадував старі часи козак Мамай, що втратив стількох друзів-побратимів, і одного разу, коли взимку випало багато снігу, він сказав так:
- Настала холодна зима, виє вітер, біжить по степу дикий кінь – могутній тарпан, замерзає ночами поріг Ненаситинець. Кричить в імлу пугач. І сивий кінь не лягає на землю – він чує спів вовків. Я, Мамай – старий козак-характерник часто слухав спів вовків холодними ночами серед степу. Сивий мудрий кінь лежить в ямі, наче заліз під землю, холодною ніччю. Старий я став, мало нас лишилося в світі живих. Колись кожного морозного ранку я брав до рук шаблюку і танцювала вона у моїх руках виблискуючи на сонці, і часто, побачивши мене, німіли юрмища ворожого війська, ті, що мерзнуть сьогодні в холодній землі.
А потім пішов від в країну предків (таємний хід в країну предків був тоді в могилі Чортомлик), щоб зцілили предки його старі рани, і ніхто не знає куди пішов він повернувшись з країни предків. Кажуть, розмовляв він там з козаками та гетьманами старих часів. Але то вигадують люди, інакше козак Мамай не казав би потім, що йому самотньо без побратимів.
А ще було колись, гетьман Іван Мазепа вирішив об’їхати всю Україну з краю в край – з півночі на південь і зі сходу на захід, і трапилось так, що заблукав він у дрімучому лісі, що коло Холодного Яру і не міг відшукати вірну стежку.
Тоді підійшов до нього високий козак, що весь сяяв як вогонь, взяв вудила його коня і вивів на правильний шлях. Спитав тоді гетьман його, хто він і звідки.
І він спочатку відповів:
- Я твоя свічка.
А потім сказав:
- Я козакував на січі, коли ще Байда був гетьманом.
Зрозумів гетьман, що прийшов йому на допомогу сам козак Мамай.
А було якось, коли вже й мріяти облишили, що Січ знову за порогами постане, тричі по дев’ять козаків-характерників пришли до Дніпра над пороги. Не було в них вже колишньої сили і колишньої слави, тому ніхто навіть звернув на них увагу, ніхто не вітав їх і не говорив з ними. Сумно дивились старі козаки на Дніпро та слухали як ревуть пороги. А потім лягли на землю на високому кургані, що височить на Дніпром, притиснулись устами до землі та й померли. Три дні, один місяць і один рік після смерті останніх козаків-характерників стояв над Дніпром і Великим Лугом густий туман.
(Записано зі слів Сидора Петровича Люльки – жителя села Кам’яні Потоки, що біля Кременчуга збирачем фольклору покійним Степаном Охрімовичем Колодченком у 1959 році. Публікується вперше.
Копія рукопису мені була люб’язно надана у 1982 році.)
