І чого вона усміхається? Ненормальна якась! Йде і усміхається! Коли б я йшов такий потворний, як ото вона, по цій пустельній забутій Богом дорозі, в брудному одязі, ледве волочачи ноги, з копицею замість волосся, мабуть невиспаний і швидше за все пекельно голодний, я б точно не усміхався!! Наближається до мене… Скільки їй може бути років? Від 25 до 40. Колись мабуть була шатенкою. Це у ті давні часи, коли в неї було чисте волосся. Одяг також незрозуміло якого кольору і, схоже, його не змінювали принаймні кілька тижнів. Таки йде до мене. Зі своєю дурнуватою усмішкою! Що вона від мене хоче? Щось сказати? Мені? Напевно таки мені, бо ж нікого більше на цій клятій дорозі немає.
– Акраштун мавар, хлабшпатакша!!! Диндарнік шумпалава кун шишанка! – радісно вигукнула жінка не припиняючи успіхатись.
Чужоземка! Так я і знав. Наші в такому вигляді не ходять, навіть по пустельних дорогах! Її обличчя з абсолютно невідомої мені причини сяяло неймовірною радістю. Схоже, у тій далекій і невідомій мені країні расові забобони були невідомим явищем. Здавалося, ця активістка руху за мир у всьому світі от-от кинеться мені на шию, тому я вирішив про всяк випадок зберігати безпечну дистанцію.
– Доброго дня тобі, жінко! Що привело тебе у наші краї? – нарешті я вирішив проявити ініціативу. Її обличчя змінилося смутком і розчаруванням.
– Дин табаркашніл турумква? – сказала вона вже зовсім ніяково.
– Та ні, як бачиш! Не спікаю я по-англицьки. І по-хранцузьки теж не парляю. І уяви собі – вашого турецько-африканського діалекту я також в школі не вчив! А мовою жестів ти не володієш?
– Зан перкалишта дудунтрі!
– Ну і що? Я й так бачу, що ти дудунтрі, – сарказнув я. Напевно це могло б її образити, але вона не зрозуміла нічого, крім повтореного мною слова її чудернацької мови.
– Ар!!! Дин орон табаршкніл турумква! – вона невимовно зраділа.
– Та не тішся, не табаршкнілаю я вашою турумквою! А ти чого це досі не вивчила солов'їної? Береш приклад з москалів?
Раптом вона, ніби згадала про щось дуже-дуже важливе, почала ритися у своїй неокресленої форми сумці такого ж кольору і за хвильку витягла звідти щось дуже брудне і зморщене.
– Куш! Терталиг пурунза! Дин гиклава пакрунс чижшакша, – урочисто промовила жінка і простягла мені предмет, віддалено схожий на яблуко. Вона ще й знущається!
– Та ну! Для чого мені твоє яблуко? Я не далі як півтори години тому обідав, а ти ж напевно голодна! Їж сама, – я взяв її руку з яблуком і жестом показав, щоб вона його забрала. Обличчя незнайомки знову спохмурніло.
– Жуш приндинтша гурктануба!! Термаклан куришла, куш!!! – вона наполегливо втискала мені в руку своє яблуко. Я продовжував опиратися, але дуже швидко зрозумів, що простіше взяти це яблуко, ніж пояснити їй, чому я не хочу його брати. І взяв. Треба б і мені щось дати цій жінці! Але на лихо в моїй сумці не було нічого їстівного. Ну скажіть самі, для чого брати з собою їжу, коли йдеш на празник до сусіднього села? Можна взяти на подарунок якусь гарну шкатулку, можна свистульку дерев’яну і розмальовану прихопити для дітлахів, врешті книжку якусь можна взяти, якщо ніц більше нема, але для чого брати з собою їжу?! Вона ж уся вже там:) От і я не взяв, а дарма. Благородна представниця невідомого народу дарує мені яблуко, а я не маю що подарувати їй взамін. Який сором! Ось повернеться вона до свого роду-племені і буде розповідати, що зустріла там невідомо-якого приблудня, а він взяв у неї яблуко і нічого не дав взамін! Ганьба на все село і навколишній район!!
– Шту раманданта, синпакар мамун курпаста нуркшаданта! – вона знову усміхнулася від вуха до вуха, вклала мені в долоню яблуко і я заспокоївся. Міжнародний імідж нашого села не постраждає, бо людина, здатна на таку усмішку, не може нікому причинити зла! Я придивився уважніше – у неї було дуже красиве обличчя, обрамлене пасмами світлого хвилястого волосся. Дивно, що я не зауважив цього раніше. Яка ж вона все-таки добра людина! Зустріла абсолютно незнайомого дивака, який не розуміє її рідної мови, і зовсім безкоштовно подарувала йому, тобто мені, це чудове велике яблуко!
– Бурунта, крумнадашта! Прешдук мурендя вурадунтва! – вона прощально махнула рукою і м’якою ходою вирушила в тому напрямку, звідки прийшов я. Я дивився їй услід і не міг намилуватися. Врешті вона зникла за пагорбом. Ех, милуйся не милуйся, а йти треба!
Дорога вже не здавалася такою важкою – по обидва боки цвіли розмаїті квіти і поширювали навколо себе розкішні аромати, на сотні голосів співали пташки, а у вологому небі з’явилася кольорова веселка. Краса несамовита! Хотілося самому злетіти на гілку до цих пташок і разом з ними поцвірінькати.
Тим часом на горизонті знову з’явилася людська постать. І схоже, це знову була жінка. Щастить же мені сьогодні на красунь! Ця теж була стрункою, чисто й акуратно вдягненою, незважаючи на запилюжену дорогу. Здавалося, вона була чимось засмучена і не надто втішена від зустрічі зі мною. Але я почував себе надзвичайно щасливим – не щодня мандруєш райськими полями, а тут ще й така чарівна дівчина! Я стрімко наближався до неї і зі здивуваннями помітив переляк у її очах. Може я брудний? Чи негарно вбраний? А може у мене виросли роги за час моєї мандрівки? Зрештою, яке це має значення!
– Привіт, чарівна незнайомко! Що привело тебе у наші краї?
Вона зупинилася навпроти і дивилася на мене не то здивованим, не то співчуваючим поглядом. Я усміхнувся так щиро, як тільки міг – на щастя, зробити це було зовсім не складно!
– Сенціль кундарсі ндзязма?
Оппааа, оце мені сьогодні щастить, – подумав я. Це ж треба, роками на наш хутір нікого з цивілізації не дочекаєшся, а тут тобі іноземці розгулють на кожному кроці. Але ж які симпатичні! І я знову усміхнувся.
– Вибач, сонечко, але я ще не встиг вивчити вашу милозвучну мову. У нашій школі навчання триває тільки 11 років і часу бракує…
– Дзіндуцяндза вузна кузнунця паньцярка, винь карня пушцяндзя?
– Та не знаю, що тобі навіть сказати… Забув вдома свій універсальний перекладач, – всі мої спроби пожартувати були беззмістовними: чарівне створіння, що перелякано блимало на мене очками ані бельмеса не розуміло з моїх пишних словес. І тут наче знамення яке зійшло. Яблуко! Так, я подарую їй яблуко! Ну що ще я можу зробити для цієї киці? Тільки куди ж я його затюкав? Хвилина порпання руки в сумці і моє улюблене сяюче зелене яблуко опинилося в моїй долоні.
– Ось! Візьми – це тобі!
Дівчина, здавалося, не розділяла мого оптимістичного запалу і кинула поблажливий погляд на моє яблуко. Не може бути, щоб воно їй не сподобалося! Напевно вона просто не хоче брати в мене останнє яблуко, переживає, щоб я бува з голоду не помер… Треба її заспокоїти!
– Та я на празник іду до сусіднього села, там столи тріщать під усякими делікатесами! – пробелькотів я, дурнувато усміхаючись.
– Дзіньця! Сукундза пальніцюк канелька ненцю сянь! – вона жестами виражала рішучу відмову прийняти в дар моє яблуко. Але я був непохитний і усміхався, як міг. Врешті вона здалася, взяла в руку яблуко і її обличчя засвітилося усмішкою. Чарівною усмішкою! Ось чого так бракувало її обличчю…
– Кульня тицюнка дзюрендзя! – вона стояла, а від її постаті, здавалося, випромінювало невидиме світло. Її очі були переповнені вдячністю, а моє серце – неземною радістю…
Окрилений, я помахав їй рукою і поспішив своєю дорогою – на землю насувалися сутінки. Кажуть, в людей на спині є око. Я не обертався, але відчував, що дівчина нерухомо стоїть і дивиться мені вслід. Думати так було приємно, тож я вирішив не оглядатися, щоб не викликати даремного розчарування. Серце співало, сонце заходило за обрій, а вечірні пташки цвірінькали в унісон моєму щастю.
