ХХІV
Першою до Гуляй-Поля увірвалася кавалерія, затим увійшли піхотинці. Офіцерів очікувало розчарування. Повстанців уже не було. У селі лишилися лише жінки та старі.
- Як же так? – питав підполковник Крюков заступника начштабу. – Ви говорили їх біля трьохсот чоловік, а розвідка доповіла, що до Дібрівок пішло не більше двадцяти. Яким дивом проскочити повз наші загороджувальні загони?
- Не можу знати пане підполковнику, – відповідав Ковєлєв.
- А я скажу. Оті селянські підводи, про які говорили розвідники, що нібито тікали від банд, то і були бандити. Вони просто вийшли із вашої, так званої, пастки. Куди пішли селяни?
- Думаю до Дібрівок.
- Це добре. Значить самі йдуть на зустріч нашому оперативному плану.
ХХV
Розвідники доповіли, що в Дібрівках німців немає, лише кілька вартових.
Основній масі повстанців Нестор наказав розосередитися південніше від Дібрівок біля колонії Комар. До Дібрівок увійшов із шістьома бійцями. Спершу завітав до колишньої міліції, де тепер окошилася варта, оголосив, що всіх заарештовано і вилучив зброю, у чотирьох вартових окрім солдатського «нагана» нічого не було.
- Що ж вас німці так погано озброїли? – питав Сашко Пузанов.
- А то Щусь забрав, – відповідав чатовий.
Чубенко обшукав шухляди, знайшов мапу.
- Це два дні тому австріяки забули, – пояснював вартовий. – Там не по нашому.
- Куди ж німці пішли? – поцікавився Нестор.
- Офіцерів несподівано до Михайло-Лукашево викликали, ото вони хаміль-хаміль, якось знічев’я…
Нестор наказав гетьманцям вийти, а сам із Чубенком, Пузановим і Остапом дослідили мапу.
- Червоним олівцем вказаний правець пересування частин, – пояснював Остап. – Ось із Дібрівок йде на захід і концентрація військ у Зубівці та Гавриловому Куті, а сходження ліній у Новоселівці. Вочевидь нас заганяють до лісу.
Остап показав на місце позначене як Євграфівський ліс, оточений річкою Вовчою.
- Схематичний мішок, – пояснював Остап. – Сюди нас і заманюють.
- Що ж, – Нестор, дивлячись замислено на мапу, перем’явся з п’ят на носочки. – Нам треба негайно стрітитися із Щусем. На їхню військову стратегію відповімо нашою селянською парадоксальністю.
Ніхто не зрозумів, що він мав на увазі.
ХХVI
Щусівський провідник вивів на лісову галявину. Нестор наказав хлопцям залишатися осторонь, з Остапом рушив за провідником у кінець галявини. Та тільки збочили за виріжок лісової скелі, як побачили вишикуваний у каре загін австрійських гусар. Остап вихопив «маузери». Нестор підняв Марса дибки, почав розвертатися.
- Товаришу Махно, це я Щусь! – закричав один із «гусар».
Федосій під’їхав на вороному, вдягнутий у гусарський мундир, спішився. Нестор уважніше роздивився отамана. Високий, стрункий, модні вусики-кісточка.
На галявину вийшов Агатандел.
- Ну веди, хизуйся господарством, – говорив Нестор Щусю.
Отаман повів до бліндажів, які розташовані у підногах поміж скель. Добре укріплені, можна тривалий час оборонятися і укритися від артобстрілу. Обладнаний лазарет, багато поранених.
Щусь, помітивши Несторів стурбований погляд, пояснив:
- Останній тиждень важкі бої. Осьо, поранених ніяк не можу евакуювати, підводи зіпсовані з розбитими цвоняками (Цвоняк – частина складового ободу колеса.). У хуторах облави. Он, – Щусь вказав на ділянку на іншому кінці галявини де виднілися хрести. – Навіть на цвинтарі не можемо поховати, усе тут під боком.
Щусь, помітивши у Несторовому обозі Соломону, спитав чи не медсестра вона. Поранених оглянути зголосився Остап.
- Скільки у тебе людей? – спитав Нестор.
- Ще три дні тому було сто п’ятдесят бійців, – зітхнув Щусь. – Тепер п’ятдесят чотири із них боєздатних двадцять п'ять.
- Я спробую виклопотати підводи, – Нестор скоса зиркнув на хрести. – У нас є приблизно доба, доки вони сили підтягнуть, а ми спробуємо поранених вивезти і самі вислизнемо.
Нестор з Остапом начепили погони, Агатандел, Лютий, Чубенко і Марченко попрохали у щусівців гусарські мундири.
Загін гуляй-пільців поїхав до телеграфу, потрібно надіслати до Гуляй-Поля шифровану телеграму. Та шлях заступили дядьки.
- Пане охвіцере, допоможіть.
- Що вам? – насупився Нестор. – Кажіть коротко.
- Допоможіть із Щусем. Вони зараз неподалік у лісі ховаються. Допоможіть, ваше благородіє.
- Скоро дядьку, скоро, – відповідав посміхаючись Нестор. – Чом же вам Щусь так осоружив?
- Синів, ірод клятий, побив за те, що у Варті служили.
- А що ми проти них? – підхопив другий мужик. – Озброєні, бісові діти, до зубів. На німця годі й покладатися, не хочуть, падлюки, воювати. Тільки й того, що контрибуцію на забезпеку беруть, а охорони то й ніякої…
- Батраків підначують проти нас, – поскаржився третій.
- Розберемося, – знервовано відповідав Нестор, знову посміхаючись, тільки тепер вже зловісно.
Телефоністка дівчина років двадцяти уважно оглянула прибулих і на відміну від дядьків відразу визначила, що це за «офіцери».
- Красуне, терміново до Гуляй-Поля телеграму.
- Диктуйте.
- «Гуляй-Поле. Іван Якович. Діброву перейшли, готуйтеся до буревію».
- Дивне яке повідомлення…
- Там зрозуміють. Дозвольте дізнатися ваше ім’я.
- Тіна. А ви?
- Я Нестор.
- Невже?! – дівчина підвелася. – Той самий? Вам треба забиратися. Я підслухала перемови. Невзабарі тут буде піхотний полк. Передайте Феодосію, що ліки принесу вночі.
У дядьків, які скаржилися на Щуся, Нестор реквізував, три підводи під приводом перевезення арештованих.
Тіна прийшла опівночі. Принесла обіцяні медикаменти і розвідку. Окрім піхотного полку кількістю три тисячі багнетів, з іншого берега річки Вовчої до берега підтягнули чотири артилерійські батареї, взявши ліс у тісне кільце.
Тіна прийшла з наміром до села не повертатися.
На військовій нараді Щуся обрали командиром об’єднаного загону, Нестор очолив штаб і політвідділ.
Нестор кілька разів ловив на собі Тінин погляд. Після засідання запросив пройтися заодно перевірити пости. Потім всілися у бричці, піднявши тент.
Ранкової зорі вивів Тіну на середину галявини, і оголосив викличку (Викличка – оголошення про шлюб.). Відтепер вони подружжя.
ХХVII
Артобстріл почався о шостій ранку. Снаряди вибухали навколо бліндажів не завдаючи значної шкоди.
Обстріл тривав півтори години. По закінченню стрілянини повстанці поспіхом зайняли позиції. Невдовзі на узліссі з’явилися ланцюги австро-німецьких стрільців.
- Вогонь! – скомандував Щусь.
Повстанці зробили залп. Агатандел стріляв із «люйса». Наступаючі залягли. Потім відійшли. Щусь наказав контратакувати. Цей маневр здійснений для того, щоб підібрати зброю, але забитих австрійців виявилося лише двоє.
Через сорок хвилин знову почався артобстріл. У бліндажі Щусь з Нестором і Остапом радилися як діяти далі.
- Таких атак ми ще три-чотири витримаємо, – говорив Щусь. – Далі хана. Пропоную замінувати підходи, тоді австріяки не потягнуться, а ми спробуємо просочитися дрібними групами. Що скажеш, Івановичу?
Нестор підвівшись, витягнувся на повний зріст, вдалося перем’ятись із п’ят на носочки, його маківка ледь торкалася стелі на відміну від інших хлопців, які змушені ходити пригнувшись.
- Скільки нас?
- Тридцять один, – відповів Петро Петренко-Платонов.
- Вийти то ми вийдемо, вночі проскочимо, але самі, без обозу поранених. Із ними не пройдемо. Пропоную засвітла йти на село. Артобстріл почнуть як і сьогодні, то ж вони на всяку приключку знімуть позиції, а ми вийдемо звідси і атакуємо.
- Атакуємо? – здивувався Щусь.
- А чом би й ні, – у Нестора азартно заблищали очі. – Принаймні такого від нас аж ніяк не очікують.
- Самогубство, – говорив щусівець Пилип Гончаренко на прізвисько Чуприна. – З нами один кулеметник упорається, варто вийти в сектор обстрілу.
- Ми революціонери, і нам не личить відсиджуватися тут ніби щурам! – Нестор поволі відчував прилив ораторського натхнення, бо тепер постало питання «пан або пропав». – Ми і вмирати повинні достойно. Не велика честь здохнути у пастці. Зате інша справа смерть у бою, це стане яскравим прикладом для тих, хто прийде після нас. Жертва не буде даремною. До того ж це шанс друзі мої.
- Я з тобою, – озвався Петренко-Платонов.
- Тоді і я, – підхопив Гончаренко. – Якщо виведеш із цієї мишоловки, то прямо тут присягаюся йти за тобою до кінця віку, слухатися як батька.
Згодом усі щусівці зголосилися йти за Нестором. Сам отаман зігнувшись підійшов до Нестора потис руку, обійняв.
- Раз хлопці так вирішили, то й мені нема чого коцюбитися. Якщо дійсно виведеш, то і я присягну тобі на вірність.
Вирішено, що першими підуть піхотинці, яких поведе Нестор, підійдуть городами і нападуть на майдан, де в наметах квартирують війська. Перестрілка слугуватиме сигналом для кавалерії. Щусь поведе десятьох вершників із лісу і нападе зі східних воріт. Таким чином має утворитися ілюзія масової атаки.
На дві тачанки встановили кулемети «максим».
ХХVIII
О п’ятій ранку дехто із селян копирсався на городах, розчищаючи від стерні. Побачивши повстанців спішили по хатах.
До хлопців підбігла жінка у хрещатій плахті.
- Не йдіть, – схопила Нестора за рукав. – Їх там сила-силенна. Ти ж на смерть хлопців ведеш!
Нестор вихопив із халяви батіг, шмагонув жінку.
- Пішла звідси! Ми до смерті приготувалися. Не псуй воєнного настрою!
До загону приєдналася дівчина, озброєна «манліхером» і гранатою.
Остап йшов поруч з Нестором, тримаючи напоготові «маузери».
- Ніхто не хоче бути старим, а ні вмирати молодим, – говорив посміхаючись Остап. – Сьогодні у пеклі очікується поповнення. Нам важко вмирати бо властиво перебільшувати свою значущість у природі, а для неї ми цінні лише як перегній.
- Остапе! – Нестор штовхнув дулом револьвера у бік. – Облиш філософію на вечерю.
Загін рушив дворами, собаки рвалися з ланцюгів. Вийшли із двору. Неподалік головного майдану, наткнулися на жінку, котра угледів озброєних невідомих, поспішила зникнути з очей.
До Нестора підбігла дівчина з «манліхером».
- Не дайте чезнути сій гаргарі. То Мотря, любаска начальника Варти.
Нестор дав знак Лютому, який з Каретником помчали за жінкою. Наздогнали посеред вулиці, але та встигла закричати:
- Банда Щуся наступає!
Після чого отримала потужний удар прикладом по потилиці. Її поспішно відтягли, перекинули через попліть (Попліть – верхня частина плетню.).
Війська тим часом вже готувалися до походу.
Повстанці займали за огорожами позиції. Нестор з люйсистом Агатандлом засіли біля Волосного правління, кам’яний паркан слугував надійним прикриттям. Остап пробрався на дзвіницю.
- Що ж товариші, хто вірує помоліться, – Нестор підняв руку. – Вогонь!
Після першого залпу солдати залягли. Повстанці жбурнули гранати. Вибухи спричинили більше галасу ніж жертв. Військовики не могли вбагнути звідки нападають і якими силами. Обстріл вівся з усіх боків, навіть із дзвіниці.
Зі східних воріт шумно увірвався Щусь, зі свистами та вибухами. Кавалеристи виїхали на площу, розганяючи солдат по майдану. Дві тачанки розвернулися і вогнем із кулеметів розсіяли австрійців, які намагалися згуртуватися. Щусь тіснив піхотинців до річки. Нестор із хлопцями захопили трофейних коней, приєдналися до Щуся.
Солдати плигали в річку, та не всім вдавалося перебратися, хто вчасно скидав на березі каністру (Таністра – ранець.), допливав. Вовча хоч і вузенька, але швидка і крижана.
Щусь, гарцюючи на коні, реготав, стріляючи із «маузера» по солдатах, які намагались вибратися назад.
Церковний дзвін сповіщав про кінець бою.
До центру села, під канонаду пострілів, Нестора несли на руках.
На майдані гуртувалися біля двохсот полонених, в яких селяни кидали грудки землі. Нестор наказав це припинити.
Із навколишніх хуторів сходилися люди, що бажали озброїтися, бо трофеїв накопичилося чималенько.
Щусь вліз на підводу.
- Браття і сестри! Надамо слово Нестору Махну, який привів нас до цієї перемоги і приведе до інших!
Нестор став поруч.
- Товариші! Друзі! Сьогоднішній бій це ефектний приклад того, що австріяк не такий вже й страшний вояка. Тому кожен, хто отримав зброю не ховайте під стріхою, використайте для захисту своєї землі, домівки, родини. Ніякий гетьман, ніякий німець не прийде і не подарує вам свободу, а навпаки – начепить ярмо раба. Тому здобувайте право на щастя! Хто прийде до вас і скаже – «віддай хліб, бо я тебе захищаю», стріляйте такому захиснику в лоба.
Люди аплодували. Полетіли догори шапки.
Петро Петренко-Платонов заліз на підводу, зняв перед Нестором кашкета, схилив голову.
- Будь Несторе Івановичу, нам батьком. Просимо тебе.
- Так, захисти від клятих німчурів! – вигукнув один із маси.
Інші теж підхопили:
- Будь нам батьком!
ХХІХ
До півдня чутка про нового отамана батька Махна розлетілася не лише по наокольних хуторах і колоніях, а й далі – до Андріївки, Ново-Павлівки, Марієнталю.
Перед Нестором постало складне завдання, тепер під його командуванням дві з половиною тисяч бійців. Усвідомлював, що посередній досвід штабної роботи замалий.
Окупаційні війська залишили артилерію. Цього разу він має намір не втратити «богиню війни», як у випадку із гарматами Беленкевича.
Повстанці сформували чотири полки, які мали діяти як самостійні загони на певній ділянці.
Розвідники повідомили, що вояки, які уціліли після дібрівського бою, зібралися у Ново-Успенівці і вочевидь готуються до реваншу, із Гуляй-Поля вже прибуло підкріплення.
Нестор наказав у прямих боях із окупантами не зав’язуватися, а виключно вести партизанську війну. Обстрілювати обози, вимотувати ворога гонитвою, для цього по хуторах і селах вирішено створювати кінні депо для хватної заміни коней, продовольчі бази.
Щусь залишився у Євграфовці для контролю за Дібрівками. Нестор із гуляй-пільцями вирушив до Михайло-Лукашево, де Тур заєдно із Єрмократьєвим повинні тримати резерв із сорока вишколених хлопців.
У Михайло-Лукашево застали масове поховання. Ховали двадцятьох повстанців, котрі підпорядковувалися Єрмократьєву, самого командира серед загиблих не було.
- Ой, дарма йому Тур людей довірив, – говорив Остап зітхаючи. – Немає за ним військового щастя.
Невдовзі приїхав і сам Єрмократьєв, який до цього переховувався у балці в катражці (Катрага – намет пастухів.) пастушків. Мав вигляд побитої собаки.
- Що трапилося? – питав Нестор хлопця із оточення Єрмократьєва, не звертаючи уваги на самого командира.
- Мазухін у пастку взяв.
- Як же так вийшло?
- Ми без розвідки йшли.
- Знов Мазухін! – скрикнув Нестор, хльоснувши батогом по чоботу і нарешті глянув на Єрмократьєва. – Чому не було розвідки?
- Хто ж знав. Йшли поночі. Сотник Скиба поділився набоями. От я і поспішав… Ох, я і поквитаюся з Мазухіним. Слово честі, Несторе.
- Шалава, – процідив крізь зуби Нестор.
Рушили на Дібрівки.
Здалеку угледіли куріння чорного диму.
- Дібрівки горять, – мовив Остап, розглядаючи крайнебо в бінокль. – Якщо Федосій знову схоронився у лісі, то цього разу не викрадеться.
Щусівських хлопців знайшли в Андріївці. Ті провели до Федосія. Щусь сидів на підліжці (Підліжки – великі камені, що підкладаються під основні колоди стін під час побудови хати.). Плакав. Побачивши Нестора, підвівся, вказав на південь.
- Бачиш батьку, як австріяки мстяться за поразку.
- Нічого Федосію, невдовзі так віддячимо, довіку не оговтаються.
ХХХ
До Гаврилівки повстанці увійшли в одностроях Державної Варти. Селяни ховалися, лише кілька вийшло на зустріч. Один звернувся до Щуся:
- Пане, а чи не Дібрівки ото горять?
- Дібрівки, – збуджено відповідав Щусь. – Дібрівки, якір їм в бік. Ми козаки повітової Варти Олександрівського коменданта. Щойно знищили банду Щуся і Махна.
Старий селянин знову спитав:
- Та невже усе село запалили? Харцизи ви, а не козаки, – селянин зле сплюнув.
Підійшов інший, маленький, широкоплечий.
- Пане, тут кілька бандитів переховуються, знаю де.
- Пане капітане, – звернувся Нестор до Остапа. – Сходіть будь ласка, за сим чесним громадянином і приведіть на кого вкаже.
Повстанці спішилися. Щусь через поранення в ногу шкутильгав.
Привели двох хлопців, які побачивши людей в уніформі Державної Варти сіпонулися, щоб втекти, Остап утримав. Та один, впізнавши Щуся і Нестора розреготався, повернувся до чоловіка, який їх видав.
- Ну, що Гаврилич, язик твій до зашморгу довів, – Хлопець підійшов до Нестора, поцілував руку. – Я вас вітаю, батьку.
Гаврилич, збагнувши, що то за «офіцери», кинувся до найближчого плетіню, та його схопили видані ним хлопці, за мить висів на груші.
Повстанці рушили до поміщицького маєтку. Поміщика не було, від слуг дізналися, що після дібрівського бою пан утік, і тепер десь із гетьманцями.
Нестор з Тіною пішли до панської спальні. Перед сном зняв тільки портупею і чоботи. Хотілося кохання, а ще більше спати. Ось уже кілька тижнів не було можливості виспатися, постійна небезпека боїв.
- Видно любов для нас не порове явище, – говорив, цілуючи дівчину. – Бої попереду. Не буде у нас майбутнього.
- А я просто живу, як там Бог дасть, най так і буде, головне поруч з тобою.
Тіна пригорнулася.
Поспати довго не довелося. Розбудив Лютий. Повідомив, що на шляху затримали десятьох вершників, ведуть до маєтку.
- А без мене не могли розібратися, – невдоволено говорив Нестор, сидячи на ліжку.
Накинувши на плечі бушлат рушив за Сидором.
На дворі стояли вже роззброєні затримані.
- Хто такі? Чому поночі озброєні по шляхах вештаєтеся?
- Зброю пане, нам у комісаріаті видали, – на передній план вийшов чоловік років тридцяти. – Дали на полювання за Щусем.
- І як?
- У Василівці двох спіймали та на воротях повісили.
- Он як… – байдуже мовив Нестор, озирнувшись на вхід, звідки шкутильгаючи вийшов Федосій.
Побачивши його чоловік похнюпився і повільно опустився на коліна.
- Вибач отамане, нас змусили.
- Батьку, що з нами робити? – питав Федосій Нестора.
Нестор щільніше закутався у бушлат, нічого не сказавши пішов за маєток до альтанки.
Почулися крики затриманих, яких хлопці Щуся рубали шашками. Нестор стулив вуха.
- Господи, що я калабродю? – шепотів.
Його лихоманило, відчував як на душу сповзає темний тягар. З’явилася несподівана спокуса одним махом з усім покінчити. Вилучив револьвер. Холодне дуло торкнулося скроні.
- Несторе, що це ти? – до альтанки вбігла Тіна.
- Нічого, в рулетку вирішив погратися. Чого зіскочила? Хто зна чи буде час виспатися.
- Чубенко допитав одного. Сюди скоро прийдуть. Хлопці хочуть дати бій, але ждуть твого слова.
ХХХІ
Повстанці рейдували у південному напрямку вздовж річки Мокрі Яли. У колонії Комар схопили невеличкий загін Державної Варти. Вартові усі як один спали, не виставивши навіть постів. Бранців було повели за село на страту, та церковний староста відмовив, переконуючи Нестора, що ці хлопці нічого поганого не робили і Дібрівок не палили. Вартових відпустили.
Далі повстанці пішли до Великої Янісолі через Врем’євку де розігнали австрійський полк. Австрійці, побачивши на тачанці чорне знамено кидали зброю і піднімали руки.
Нестор влаштував мітинг, на якому оголосив, що відтепер не буде ніяких контрибуцій на користь окупаційної армії. Пізніше Тіна надрукувала наказ, який розповсюдили завдяки копіювальному паперу і рознесли по околичних олійницях і млинах. Згідно цього наказу, господарі млинів, якщо такі були, ставали управляючими, а володіння переходило до селянської громади.
- Воно то так, – говорив один із селян, прочитавши наказ. – Але ж сьогодні влада ви, а завтра знову німці із поміщиками опаношаться і уп'ять гни на них спини. То ж давай спалимо усе до бісової тьоті.
- Як так спалимо? – оторопів Нестор. – Це ж ваше добро! Хіба не шкода?
- Звісно шкода, та відбудуємо заново. Гулять так гулять: сип, жінко, перцю, нехай нам хоч раз гірко буде… Зате паничі не пожирують.
- Ні, палити не дозволю. Я не для того узяв зброю, щоби згарища опісля себе лишити. Німець вже не той, що вчора, гетьманці здають позиції. Перемога близька. Тут або ми, або смерть. І тільки так!
У штабі на Нестора очікували розвідники. Повідомили, що у колонії Красний Кут зберігаються великі запаси зброї. Охороняється лише чотою вартових.
- Воно хоч і взвод, але непомітно не підступитися, – говорив Нестор дивлячись із пагорба в бінокль на долину де розташована колонія.
- Ми з Агатом знімемо кулеметників, – Остап вказав на ожеред неподалік воріт. – Телефону немає, то ж вони не попереджені.
- Та ні Остапе, про наші перевдягання їм вже відомо. Придумай щось краще, я теж піду.
- Тоді зі старцями не буде промашки.
Тіна з Соломоною довго сміялися побачивши перевдягнутих хлопців. Начепили таке драння, що і жебраки посоромилися б облачитися. Із вати зладнали бороди.
Підійшовши до колонії, з-під копиці почулося:
- Halt! (Halt! (нім.) – Стійте!.)
Хлопці спинилися.
- Hände hoh! (Hände hoh! (нім.) – Руки вгору!)
Вийшов колоніст із револьвером напоготові. Вдягнутий у селянські полотняні штани, німецький солдатський мундир з відзнаками оберфельдфебеля поверх сорочки-мережки і німецькому шоломі.
- Добрий чоловіче, не стріляй. Ми убогі, йдемо із Таврії. З божою поміччю і людським милосердям здобуваємо хліба щоденного…
Несторове лебедіння не викликало у вартового і тіні сумніву, що перед ним не старець.
Колоніст запхнув револьвер за пояс і говорив українською:
- Нема чого тут вештатись! Тут у нас військова зона.
- Помилуй, добрий чоловіче, пустіть хоч води у пляшки набрати. Довго без води. Хотіли до ріки, та там стріляють.
Колоніст погоджуючись махнув рукою:
- Йдіть, тільки за півгодини забирайтеся.
Хлопці поплентались до воріт, шлях вів трохи під гору. Підійшовши ближче до секрету, Остап оцінив ситуацію. З-під копиці визирало дуло кулемета, і десь у замаскованому окопі сидів ще один, який демаскувався тим, що курив.
Остап кинувся до окопу, а Агатандел з Нестором на оберфельдфебеля.
Нестор вихопивши із-за пазухи білу хустину, прив’язавши її до говезки (Говезка – ковінька.) став біля копиці, помахав над головою.
П'ятнадцять вершників без перешкод наблизилися до воріт. Однак у колонії почалася тривога. Розосередившись по дворах колоністи обстрілювали повстанців із-за огорож, із вікон. Двоє повстанців упали із сідел, під Щусем убило коня. З даху одного із будинків застрочив кулемет. Остап з Агатандлом помчали в обхід, кинули у кулеметне гніздо дві гранати.
Колоністи спробували згрупуватися і зайняти колову оборону, але залишилося надто мало. Їх оточили і підірвали. Хати із яких відстрілювалися підпалили. Десятеро здалося, із них двоє військових – солдати Державної Варти, інші звичайні селяни-колоністи. Повстанці захопили п’ятсот гвинтівок і підводу набоїв.
Полонених повели на майдан, туди ж наказали зійтися іншим.
Нестор став на тачанку.
- Ми не хотіли вашої крові! Загинули ті, хто зустрів нас кулею. Так і передайте іншим – я, Нестор Махно, ворог тому, хто піднімає нагайку і зброю проти трудового люду!
Один із старих побабистих (Побабистий – зморшкуватий.) німців колоністів, сидячі на лавочці, важко зітхав.
- Це за якісь гріхи нам така покута.
- Ось тут ти маєш рацію старий, – говорив Остап, який стояв поруч. – Спокутуєте гріхи ваших пращурів, вони заволоки (Заволока – прибулець із чужих країв.) заселилися на сих землях витіснивши козаків. Тепер клич пімсти відгукнувся у крові, піднявши козацьких нащадків. Ми й самі не розуміємо, що робимо. Це, дядьку, у нашій крові, прийшли повернути своє.
ХХХІІ
Повстанці рушили до хутора Коломійцева, де, за даними розвідки, формувалася каральна експедиція, яку спорядив поміщик Гізо і сам брав участь у спаленні Дібрівок.
До хутора прибули вночі, але окрім кількох інвалідів нікого не застали. Дізнались, що поміщик десь неподалік, поїхав рибалити. Повстанці підпалили крайню пусту хату, щоб деякий час освітлювала шлях. Рушили на південь до ставків Кам’януватого. Попереду розвідники в одностроях Варти.
Виїхавши від хутора на дві версти повернувся із розвідин Іван Шкабарня.
- Батьку, спіймали Гізо. Зі шльондрами бавиться.
Гізо тримали під охороною в балці, горіло багаття і смажилося м'ясо. В екіпажі сиділи дівчата, які байдуже спостерігали за дійством, що розгорталося. Їхній кавалер лютував, лаяв бійців, які тільки-но заарештували його і побили управляючого.
У темряві Гізо не впізнав Щуся, бо не було коронної безкозирки, замість – кудлата бараняча шапка.
- Пане штабс-капітане, – звернувся до Остапа. – Що то у вас за бовдури безголові? Я їм кажу – я поміщик Гізо, на мої кошти утримується два підрозділи Державної Варти, а вони…
Побачивши, що «штабс-капітан» ігнорує його скарги ще більше розлютився:
- Та хто ви такі? Сьогодні ж поскаржусь куди слід і залишитися без погон! Я товариш губернського Голови!
- Де його маєток? – питав Нестор Шкабарню.
- Неподалік.
Гізо змусили бігти піхом. Прибувши на двір, накинули на голову піхтір (Піхтір – мотузкова торба в якій возять сіно.). Охорона маєтку, побачивши скрутне становище пана, не кинулося на поміч.
У бричці поміщика Петренко-Платонов знайшов планшет, а там світлина Федосія у гусарському мундирі і безкозирці. Під світлиною напис «Fjedor Stschuss». Нестор передав Федосію. Той накинувся на поміщика, бив ногами.
- Тягніть шкерти! – скомандував Федосій. – І за ноги на тій груші!
- Це фото дарував нареченій, – пояснив Нестору Петренко-Платонов.
Поміщик несподівано вирвався із дужих рук.
Незважаючи на те, що гладкий, і спутані за спиною руки, довго не могли спіймати. Він вдало маневрував між хлопців, навіть вдалося залізти по драбині на накриття ґанку, і звідти відбиватися ногами. Та не втримавшись упав. Хтось вдарив шаблею по голові.
Гізо потягли до шляху, де повісили за ноги на воротах.
ХХХІІІ
Чим ближче повстанці наближалися до Дібрівок, тим частіше траплялися погорільці. Повстанці дібрівчани плакали. Плакав Щусь.
У селі загін обступили селяни, один підійшов до Нестора, вказав спалену вулицю.
- Ось батьку, гетьманська подяка за хлібосольство, за те, що годували, одягали їх. Вони хтіли нас зіткнути лобами, але краще нехай спалений двір, а від тебе не відступимося.
Нестор розцілував чоловіка.
- Як твоє ім’я?
- Іван Шпота.
- Ти призначаєшся головою. Ми підтягнемо інструменти і матеріали. Відповідатимеш за скарбницю. Кожна копійчина має бути підзвітна. Хоч полушка нестачі – розстріляю.
Махновці вирушили у бік Гаврилівки де за даними розвідки пересувається гетьманський загін із сімнадцяти чоловік.
Повстанці вишикувавшись у каре, зустрічали гетьманців на шляху біля пагорба «Кам’яна могила».
Екіпаж спинився. Огрядний офіцер, який їхав у ньому, підвівся.
- Хто такі? Чого мовчите?! Відповідати!
До Нестора під’їхав Єрмократьєв і тихо мовив:
- Це Мазухін, холера його візьми...
- Геть відійди, – прошипів Нестор замахнувшись батогом. Потім звернувся до гетьманців: – Усім зброю на землю! Я – Нестор Махно.
Ніби й коні злякалися почувши це ім’я. Солдати кидали гвинтівки, дехто скерувався у степ і були вбиті Агатандлом із кулемета.
Мазухін потягнувся до кобури, гримнуло кілька попереджувальних пострілів, коли ж не послухався, куля влучила у кисть правиці.
Мазухіна і ад’ютанта роздягли до гола, готуючи до страти.
Восьмеро гетьманців попрохалися приєднатися до махновців.
- Як можу на вас покладатися? – говорив Нестор. – Менше ніж півгодини тому, ви були ланцюговими служаками гетьмана.
- Ми б давно перейшли до вас отамане, та нагоди не перепало. Хіба ж вас просто так знайдеш, уся губернська жандармерія полює, – до Нестора підійшов хлопець років двадцяти трьох. Говорив якось урочисто, поклавши праву долоню на серце: – Я – Олексій Чучупака. Присягаю батькові Махнові на вірність.
Те ж саме зробили семеро інших вояків.
До Нестора підійшов Єрмократьєв.
- Віддай Мазухіна, дай душу відвести.
Нестор поморщившись, махнув.
Мазухін з ад’ютантом лежали на ріллі зв’язані і голі. Єрмократьєв почав шалено гемлесити ногами давнього образника. Зморившись, вихопив ніж і штрикав ворога у тулуб, той вже не подавав ознак життя.
Остап з Нестором їхали в бричці Мазухіна, Остап підняв картуз, прокрутив його на пальці, кинув назад під ноги, спостерігаючи за помстою, звернувся до Нестора:
- Дуже ненадійна людина. Страхопуд, до того ж зарозумілий і славолюбний. Він нас зрадить, амбіції не дозволять довго бути рядовим.
- І що?
- Кінчати по тихому.
Нестор знизив плечима:
- Роби.
Агатандел подав Нестору листа, який знайшли у кишені Мазухіна. У темряві через слабкий зір Нестор не зміг прочитати. Узяв Остап.
- Пане Григорію Миколайовичу, поміщик Миргородський запрошує Вас і панів офіцерів до свого маєтку на бал з приводу іменин доньки Софії.
Нестору пригадався епізод дитинства. Колись саме Миргородський наказав його відшмагати за перевернуті біля ставків сніпки.
- Що ж… – Нестор зловісно посміхався. – Відповімо на запрошення. Хлопці, йдемо на бал.
Повстанці зареготали.
- Там може бути багато охорони, – сумнівався Семен Каретник.
- Пусте, – відмахнувся Нестор. – Ви бачили які вояки поруч Мазухіна ходили?
Гетьманцям, які приєдналися до загону, наказано рушити до Дібрівок у розпорядження Шпоти. Нестор з десятьма вершниками поїхав до маєтку Миргородського.
Єрмократьєв тим часом відстав. Закінчував катування. Секретарю вистрелив в обличчя, а Мазухіну прив’язав до живота гранату і мерщій кинувся доганяти хлопців. Коли вибухнуло, у Єрмократьєва на плечі повисли кишки, від чого його тут же знудило.
- Мо його просто зараз пристрелити? – стомлено мовив Нестор звертаючись до Остапа.
ХХХІV
На подив повстанців на шляху до маєтку жодного пункту охорони. Це свідчило, що Миргородський на зразок Гізо вірив, що повстанців розгромлено, а по степу гуляють невеличкі банди від трьох до п'яти чоловік.
Попереду Нестор послав вістового з повідомленням про прибуття офіцерів карального загону.
Нестор, вдягнутий у білий мундир, який знайшли серед речей Мазухіна, Чубенко облачився в однострій секретаря-прапорщика.
До зали Нестор зайшов у супроводі Щуся, Чубенка, Лютого і Марченка. Нестор жмурився від непомірного світла. Горіло принаймні два десятки ламп і невідомо скільки свічок. Відчув нудотний солодкуватий запах горілого гасу.
- Слава руським офіцерам! – проревіло кілька горлянок.
Нестор наблизився до Миргородського, клацнувши каблуками, відрекомендувався:
- Заступник пана Мазухіна, штабс-капітан Нестеренко.
Дружині поміщика поцілував руку, кивнувши іншим дамам.
- Помічник пана Нестерова… вибачте, Нестеренка поручик Федоров, – назвався Щусь.
Миргородський, поміщик років шестидесяти сидів на чільному місці широкого дубового столу. Дружина з двома доньками праворуч. Одній донці років п'ятнадцять, другій біля двадцяти. За ними полковник, який прислужував старшій. Ліворуч Миргородського сусідський поміщик, літній генерал з сином офіцером. Далі двоє австрійських лейтенантів. Гостей всадили ліворуч, Нестору дісталося місце навпроти Миргородського.
- А де ж сам Мазухін? – спитав Миргородський.
- У справах, – Нестор махнув, указуючи на вікно. – Вибачається, багато справ знаєте.
- Ну в такому разі пане капітане, від вас тост.
Нестор підняв бокал вина.
- Пропоную випити за визволителя християнської віри, за вельмишановного пана гетьмана.
- За гетьмана! – підтримали присутні.
Випивши Нестор почав виделкою ганяти по тарілці маринований гриб. У його супутників навпаки був гарний апетит.
Новоприбулий «капітан» чомусь відразу не сподобався австрійському офіцеру і старому генералу. Австрійцю здалося підозрілим, що мундир на штабс-капітанові мішкуватий, а у русявого помічника навпаки – уніформа замала. Генерал же насторожився через погляд старшого офіцера, у якому наявно читалася ненависть до присутніх. Він посміхався, жартував, але – ненавидів. Сину генерала фізіономія «мазухінського помічника» повиділося знайомою, тільки не міг пригадати де перестрівалися, тяжіло, що спогад має неприємну асоціацію.
- А я панове, хочу випити, – полковник підвівся, – за те, щоб раз і назавжди покінчити з Щусем і Махном. Останнього я чув бандити коронували своїм ватажком-батьком.
- Їх вже вбито, – стверджував Миргородський.
- Ні-ні, – заперечив полковник. – Точні свідчення, що цих двох бачили учора поблизу Гуляй-Поля. Одне можу на усі сто стверджувати – невдовзі їх буде спіймано. Махно десь поблизу. Шкірою відчуваю.
- Он як? – зацікавився «штабс-капітан». – Наскільки ж близько?
- Настільки, що вже спроможний схопити його за ніс.
Миргородський підняв бокал:
- То ж давайте панове, за те і вип’ємо. Най сим покидькам не довго лишалося топтати нашу святу землю. Завтра ж накажу звести на роздоріжжі найвищу шибеницю, особисто для Щуся і Махна. І нехай так і висять непохованими, бо це не християнські душі, то й землю їхніми тілами не слід поганити.
Нестор відкинувшись на спинку готичного крісла, закурив.
Генерал помітив хижу посмішку.
«Не дивно, що такого призначили до карального загону»
- А якщо не спіймаєте? – спитав Нестор.
Миргородський зневажливо посміхнувся.
- Спіймаємо-спіймаємо. То до сьогодні панькалися з мужиками, а от завтра ж накажу усіх батогами, хтось та й викаже. Вони усі знають де Махно, але його бояться більше ніж мене, от я це й виправлю.
- А може тут інше, – Нестор випустив дим із ніздрів. – Може мужики його просто поважають більше ніж вас?
- Поясніть! – Миргородський насупився, тепер і йому не подобався цей «офіцер».
- Суспільство на межі великого зламу. Ми входимо до нової ери і хто не зміг зламати себе, той не увійде до майбутнього, той залишиться у минулому. Батогом проблему уже не розв’язати, селяни понюхали революцію, понюхали кров. Завтра ви знищите Махна, а після завтра на його місці з’являться ще десятеро махнів. І усіх не переб’єте, бо нікому буде працювати на полях.
Запанувала тиша. Поміщик сидів ніби запльований, поволі його душу обволікав страх. Як тільки ім’я Махна з’явилося у всіх на вустах Миргородський не міг збагнути, чому в його серці оселилася тривога. Який неприємний спогад пов’язаний із цим іменем? І саме цієї миті згадався хлопчик, який перевернув біля його ставка стирт і через поганий настрій наказав висікти малого. Саме тоді його захопив смертельний смуток.
Генерал подумав: «Він не офіцер», а його син разом пригадав, що весною бачив сього «штабс-капітана» у Ростові на одному із мітингів, тоді він закликав бити поміщиків.
- А я чула, – порушила мовчанку старша донька Миргородського. – У Щуся немає одного ока.
Федосій розкашлявся.
- В Олександрівську під арештом брат і племінник Махна, – говорив полковник. – Ми вже надіслали петицію видати їх нам, а прокурор телепень все грається у демократію. Дограється…
- Згоден, – говорив Миргородський, піднявши фужер з вином і дивлячись крізь нього на світло. – Гуманність тут недоречна. Такі, як Махно, Щусь та інші пройдисвіти зламали наш світ, розтоптали святині. Сатана прийшов у їхньому образі, тому це чи не єдиний випадок, коли треба поступитися християнськими регулами.
Генерал цим часом не слухав промову поміщика. Його заціпило від страху, вбагнув хто насправді «штабс-капітан».
- І я хочу випити за те, – завершував Миргородський. – Щоб нам у поміч стала Свята Богородиця…
Нестор різко підвівся.
- Непогано, панове поміщики! – в його руках була граната. – Погоджусь із вами в тому, що ворога треба знищувати. Один ворог вартий поваги інший презирства. До вас підходить друге. Ви не воїни, а так – шушера, яка мислить по-старому, не бажає ламати себе задля нового життя, тому ж вам немає чого там робити. Помріть з миром.
- Пане офіцере, що за витівки! – вигукнув Миргородський піднімаючись. – Що за жарти?
- Жарти?! – Нестор висмикнув кільце. – Перед вами Махно, буржуї!
Хлопці кинулися на підлогу, по столу шкопиртала, збиваючи графини, граната. Онімілий від жаху генерал навіщось поставив на місце пляшку шампанського.
«Лимонка» вовчком закружляла на підносі.
Вибуховою хвилею змело свічки. Тут же прогримів другий вибух, який заглушив моторошні крики жінок і дітей. То Нестор слідом жбурнув другу гранату.
Першим отямився Щусь. Запалив свічки.
На вулиці розляглася стрілянина, Остап роззброював зовнішню охорону. До приміщення забігали хлопці.
Нестор сидів блідий у кріслі, перевернутий дубовий стіл закрив від шрапнелі. У залі ж розкрилась моторошна картина: Миргородський із розірваними грудьми конав біля вікна, поруч донька із відірваною головою, на підлозі, безумно обдивляючись, без руки сидів полковник, інші лежали хто вбиті, хто поранені.
Нестор вийшов на двір, жадібно ковтав повітря. Коли повернувся, хлопці добивали поранених. Миргородський все ще був живий.
Нестор присів біля нього.
- Знаю вже згадав мене. Я обіцяв повернути боржок.
- Навіщо ж так жорстоко мстишся?
Нестор дав знак. Миргородського застрелили.
ХХХV
Мирон Кіндратович Улас, управляючий канцелярією Катеринославського губернського старости записував чергові свідчення. Перед ним сиділа жінка років тридцяти, вчителька французької, на колінах тримала вихованку. Десятирічну дівчинку-сироту, наймолодшу доньку поміщика Миргородського. Жінка описувала ватажка бандитів:
- Темно було, я бачила одного у білому мундирі. Після вибухів чула, як бандити кричали – «світла, батьку поранило».
Коли свідок пішла Улас звернувся до секретаря Тіменова:
- Катастрофа, Андрію Тимофійовичу. Війська безпорадні.
- Так, потрібно прохати санкцій і кошти на формування місцевих військових сил. Галичани воювати не бажають.
- Дарма, прохали. Закидають, що ми перебільшуємо. Ось подивися, – Улас показав лист із друкованим текстом.
«Доводимо до Вашого відому, що в повіті діють банди під керівництвом анархіста Махна. Банди утримують під контролем такі населені пункти, як: Гуляй-Поле, Пологи, Покровське, Велика Михайлівка, Новомиколаївка, Михайло-Лукашево. До зазначеного списку додається велика кількість прилеглих хуторів і колоній. Заможне населення повіту панічно тікає, наповнюючи портові міста. Махно погрожує напасти всіма бандами на Олександрівськ. Зусилля військовиків марні. Робота адміністрації дезорганізована через політичну нестабільність у військах. Агітація бандитів має вплив на незаможне селянство і деяких міщан, які надають перевагу дружбі з бандитами. А також на солдат, їм махновці регулярно постачають вино. Посилюється масове дезертирство, солдати тікають, либонь по домівках, або ж приєднуються до банд».
Тіменов наморщив лоба:
- А якщо Олександрівськ дійсно перебільшує?
- Думаю навіть навпаки – применшують, справа Гетьмана однозначно програна.
- З вашого боку провокативні промови.
- А-а, – відмахнувся Улас. – Провокація не провокація, а Вільгельм ніколи не дозволить українцям збройні формування. Значить слід очікувати лідера більше рішучого.
- Чи не на Махна натякаєте?
- Аж ніяк. Махно місцевий князьок на подібні масштаби не заохотиться, але він добряча спотичка для усіх, хто спробує тут свою заведенцію насадити.
- А якщо проти нього застосувати систему підкупу? Адже ж бандити.
- Тут, мій пане, зовсім по іншому усе… На тому тижні із Олександрівська привезли терориста, людину Махна. Бомбу у начальника тюрми кидав. Його допитали, спробували підкупити спочатку свободою, а потім грошима в обмін на Махна. І що ви думаєте він відповів? Буквально сказав: «Мати з татом зарубаю, якщо батько накаже».
- Батько? – не зрозумів Тіменов.
- Батько Махно! – Улас підняв палець. – Ось його найважливіший авторитет, дідько б його забрав!
- Що ж тепер?
Улас розвів долонями:
- Приймати скарги від розорених поміщиків і сподіватися що нас помине.
ХХХVI
Листопад 1918-го для махновців відзначився далекими рейдами по Бердянському, Маріупільському, Мелітопільському і Юзівському районах. До загального повстання влилися загони отаманів: Білаша, Вдовиченка, Гончаренка, Кожина, Ленца, Хоменка, Хвиля Каленика.
У цьому ж місяці у Німеччині відбулася революція і 13 листопада Всесоюзний Центральний комітет і Раднарком РСФСР анулював Брестський договір, про це повстанці дізналися у двадцятих числах. Вже ніхто не сумнівався, що окупаційні війська скоро відійдуть.
Нестор із загоном перебував у Тернівці. Ночував у троюрідного брата. Ці дні бійці почувалися відносно спокійно, боїв майже не було, лише із частинами, які намагалися на останнє вивезти із окупованої землі якомога більше. Хоча залишалися війська командуючі яких ладні були вмерти, а наказ знищити революційних бузовірів виконати.
Нестору погано спалося. Вночі вийшов на двір.
Прикуривши у чатового, пішов в огород, де сів на стару колоду. Почув лопотіння крил, десь присів на гілках пугач.
- Відпочиваєш лицарю? – почулося позаду.
Нестор навіть не обернувся, упізнав по голосу.
- Звідки ти тут?
Дід Воля присів поруч.
- Часи неспокійні, тримаюся ближче до людей.
- Як вдалося пости минути? А хоча, дурне питаю… – Нестор подивився на діда. – Із чим прийшов? Без причини ніколи не з’являєшся.
- У тебе військо тепер. Головне бережи кожного хлопця. Окрім куль і шабель очікуй ще одного ворога – хвороб. Скористайся допомогою сили землі. Я тебе напоумляв колись. І не загуби себе, це – найголовніша порада.
Раптом на дворі почувся голос Чубенка: «Батьку, батьку!».
- Що трапилося?
- Там підозрілого спіймали.
- Взагалі, нехай тепер подібними справами контррозвідка займається. Тут підозрілих хоч греблю гати, так що тепер мене кожного разу посеред ночі смикатимете? Ну ходімо раз прийшов.
Затриманого утримували у штабі, який розташувався у спустілій хаті, господарі померли від тифу.
Чоловік поводився спокійно. Показав Нестору гетьманську перепустку.
- Пане отамане, дайте пробі дозволу на весільний поїзд, доньку у сусідньому селі заміж видаю.
- Вас пропустять, – Нестор був дуже невдоволений, що через такий дріб’язок потурбували. – Іще щось?
- Чи не могли б якийсь папірець дати, бо ваші хлопці повсюди.
Нестор кивнув Чубенку.
- На яке ім’я виписувати? – спитав Олексій.
- Цапко.
Весільний кортеж минув село, до Нестора підійшов Остап:
- Негайно віддай наказ основним силам і обозу відійти, а тут лише мобільний загін у бойовій готовності. А на заставах повз які минув поїзд нехай лишиться бутафорія.
Нестор запитливо глянув на друга:
- То була розвідка, – пояснив Остап.
Нестор пішов будити Тіну, наказавши йти із санітарним обозом.
ХХХVII
До Туркенівки австрійці підійшли вночі.
Першим закалатав кулемет на південній заставі, пролунали залпи із гвинтівок на східній. Нестор сидів на кулеметній тачанці поруч Остап розглядав мапу, розкладену на колінах.
Під’їхав стурбований Каретник.
- Батьку, схоже ми в халепі. Оточили.
Нестор зітхнув і мовив спокійно:
- Що ж, йдемо на прорив. Напрямок – північ.
З півночі трьома ланцюгами наступала піхота. Йшли ріллею.
Агатандел, поклавши дуло «люйса» Сидору на плече, робив короткі черги. Австрійці падали, але темп наступу не змінювався. На повстанців подіяв цей психологічний хід, почали відступати.
Нестор, басуючи на Марсі, сміявся і шмагав відступаючих батогом:
- Учіться! Учіться соплії, як треба воювати! Ось як захоплюються міста і села!
Стьобнувши коня, пішов у атаку. За ним два десятки кавалеристів, наскоком зробили дірку в ланцюгу, через яку проскочили махновські піхотинці сівши на підводи і брички. Відступили недалеко, до першої ліщини, де стали табором, зайнявши колову оборону. Далі йти не змогли, бо на могилі, що на шляху поливало вогнем кулеметне гніздо. Його «з’ясував» Остап, змайструвавши ручний гранатомет зі звичайної мисливської рушниці. Застругав палку один кінець якої встромив через дуло у заряджену подвійним зарядом гільзу, до другого кінця підв’язав гранату. Після першого пострілу палка з гранатою зробивши дугу в небі впала поруч з гніздом. Доки долетіла, Остап вже зарядив другу гранату, цей постріл виявився вдалішим – вибухнуло у повітрі над головами кулеметників.
Загін рушив уздовж річки Янчул. Зі сходу із Чистополя вдарила австрійська кавалерія, яку стримували тачанки. Увійшли у Санжарівку, де наткнулися на засаду. Нестора із п’ятьма бійцями і санітаркою відрізали від основної групи, яка перетнула річку і вирвалася у степ на захід.
Двоє, що залишилися з Нестором, спробували прорватися через кільце піхоти, та були застрелені посеред вулиці.
Двір, де укривався Нестор, обстрілювали з усіх сторін.
Василь Лазоренко, обійняв Нестора.
- Це кінець батьку, прости мене коли що не так.
- І ти мені вибач.
Поруч вибухнула граната, осколком вбило санітарку. Лазоренко звів курок «нагану» і вистрелив собі в рот.
Нестор озирнувся. Ось, вже бачив австрійських піхотинців, які обходили з боку городів, чутно їхнє джерготання. Підняв пістолет, направивши на ворогів, але бойок лише заклацав.
Підхопив пістолет Лазоренка. Торкнувся дулом до скроні. Заплющив очі.
Зненацька зовсім близько закалатало кілька кулеметів. Вулицею, розсіюючи австрійців, мчала тачанка, якою керував Щусь, а Остап із Агатандлом стріляли із «люйсів». Нестор разом з уцілілими повстанцями заплигнув на тачанку.
Невдовзі були біля повстанського укріплення на Орловій могилі.
Нестору повідомили, що Тіна загинула. Здавалося він байдуже сприйняв цю звістку, бо зразу ж спитав: «А Каретник де?». Наступної миті знепритомнів. З’ясувалося, через прострелене плече втратив багато крові. Щусь неспроможний зійти з козлів, поранений в обидві гомілки.
Нестора з Федосієм поклали на підводу і вирушили до Нової Олександрівки.
Нестор тихо плакав за втраченою Тіною.
З підводою порівнявся Агатандел.
- Батьку, із Гуляй-Поля звістка, брат ваш Григорій повернувся.
- Це добра новина, – Нестор несподівано заспокоївся.
ХХХVIII
До околиці села загін підійшов на світанку. Ударним взводом командував Агатандел. Вирішено напасти на будинок Цапка.
- Напевне самого вже дома немає, – напучував Нестор. – Бабів на вулицю, все що є цінне – до каси, барахло по дворах, худобу в обоз, хату спалити.
Шістнадцять бійців увірвалося в село. Сімох вартових порубали на місці, троє здалися без бою. Ворота Цапка протаранили підводою, хоча цього можна було й не робити. Агатандел цим надавав своєму наскоку руйнівного ефекту, бо до цього його у селі пам’ятали як худорлявого хлопчиська-байстрюка, над яким усі насміхалися. А тепер він командир потужного махновського загону, наближений «батька» Махна.
- Ну брат Агафошо, раз зброєю обчіплявся то сам козирем став, – говорив молодший брат Цапка. – Щеням сопливим як був, таким і зостався.
- То раз так, – посміхався зловісно Агатандел. – Я розрахуюся сповна і негайно, за кожну твою образу, за кожен потиличник. Хлопці, вшануйте його.
- Слухаю батьку Ангеле, – озвався «синок», років на п'ятнадцять старший від «батька».
Цапка молодшого схопили і прив’язали до колоди, на якій пиляють дрова. Доки одні грабували будинок, інші шмагали бранця.
- А це, – Агатандел вказав на трійку коней, яких вивели із конюшні. – За те літо, коли зі мною так і не розрахувався твій брат, а я три місяці батрачив у вас. Ви обіцяли чотири овечки, які так і не дали. Борг виріс. Паліть хлопці, усе.
ХХХІХ
Гуляй-пільські поміщики-землевласники, заводчики, фабриканти панікували. Махновці оточили село, перекривши усі шляхи. До начальника австрійського гарнізону, розквартированому у Гуляй-Полі прийшов парламентар, приніс ультиматум підписаний «батьком» Махном, у якому Нестор пропонував вийти із села без бою. Для цього війська повинні рухатися у бік станції, на шляху здаючи зброю. В іншому випадку – пощади не буде. Також махновці обіцяли кожному солдату пляшку горілки і на один вагон три гвинтівки. Отавні (Огавні – багаті.) гуляй-пільці, які намагалися вийти із села зі скарбом, обиралися до нитки, декого, хто відзначився знущанням над селянами роздягали до гола і відпускали.
13 грудня повстанці увійшли до Гуляй-Поля. Нестор в’їхав на Марсі, прикрашеному стрічками, за ним у чотири колони кавалерія на чолі із Щусем, слідом на двох тачанках оркестр, грав «Марсельєзу».
На соборному майдані «батька» Махна стрічали хлібом-сіллю заможні селяни, підніс Йосип Веселовський.
- Батьку, прийми од щирого серця. Якщо і є минулі образи, то пробачай. Не знали, що робимо.
Нестор узяв хліб, передав Сидору.
- Здоров бувай, дядьку Йосипу. Хто старе згадає, тому без ока ходити. Як сам? Де Яшка?
- Дякувати Богу, Несторе Івановичу. А Яків інвалід тепер…
- Сьогодні святкуємо перемогу, – не дав закінчити Нестор, бо знав, що Яшка покалічився упавши з драбини. – Прийдуть хлопці, дай усе, що попросять. Розрахунок буде. Хто прийде силоміць відбирати, негайно до мене.
Вечірка на честь перемоги відбувалася у «Колізеї». Доки хлопці гуляли, Нестор з командирами пішли до телеграфу, передали до Олександрівську телеграму:
«Міському Голові міста Олександрівськ Дмитричуку О.В. Повстанські загони, які на даний момент встановили у Гуляй-Полі та навколишніх селах радянську владу висловлюють обурення з приводу незаконного утримання наших товаришів у Олександрівській в’язниці. Ми категорично вимагаємо звільнення таких товаришів: Михайла Шрамка, Олександра Калашникова, Савелія Махна, Михайла Махна. На роздум даємо два дні. У разі невиконання цих вимог я «батько» Махно, поведу свої доблесні війська на Олександрівськ».
- Невже підемо на місто? – питав Федосій. – Сил може не вистачити, там потужна оборона.
- Ультиматум то наш психологічний удар. Ми своїм людям передамо нехай бомбами пошумлять, та й більшовицьке підпілля прохало зброю. Дамо.
Відповідь із Олександрівська прийшла швидше ніж на те розраховували – через годину.
«На ваше прохання повідомляю, що на даний момент комендант не може терміново виконати вашу вимогу, тому що згадані Вами арештанти у підпорядкуванні губернського трибуналу. Комендант не має на те права, щоб відпускати їх на волю. Єдине, що можу пообіцяти, це захист вказаних осіб. Підпис – комендант Дмитричук»
- Відпустять, – зазначив Нестор. – Ранком збираємо нараду. Підходять загони Білаша. Командирам припинити гуляти, на ранок мають бути тверезі.
На засіданні комскладу було оголошено про створення Повстанської Армії України махновців. До нового штабу увійшли: Віктор Білаш, Щусь, Василь Данилов, Каретник, Григорій Махно, Івана Лепетченка призначено ад’ютантом Нестора, Сидір Лютий відповідальний за особисту охорону «батька».
Армію комплектували за таким принципом: армія складається із трьох полків, полк із трьох рот, артилерійської батареї, кулеметного взводу, розвідка, саперна команда, санітарний обоз. Рядовий повстанець повинен мати на озброєнні одну гвинтівку, десять касет набоїв, постійно пристебнутий до гвинтівки багнет, наплічник зі змінною білизною, баклагу, миску, ложку і ніж. Кінний корпус складався із трьох полків. За підрахунком штабу на кінець вісімнадцятого року повстанці мали сімсот коней, п’ятдесят кулеметних тачанок. Створена армійська контррозвідка, яку очолив Лев Голик. За подачі Нестора заснували агітбригаду, яка б відповідала за оркестр, пересувний театр, за формування по районах агітаційних пунктів.
XL
Нестор сидів за друкарською машинкою намагаючись надрукувати наказ по господарській роботі. Та протягом десяти хвилин настукав лише два рядки з безліччю чортиків.
- Хай йому дідько! – підняв машинку і гепнув по столу, почав лаяти Лепетченка: – Прохав же знайти секретаря! Де він?!
- Я дав розпорядження, але…
- Дав розпорядження, – перекривив Нестор. – Теж мені цабе зацне. А самому важко гузно підняти. Доки сам не зроблю, ініціативи не дочекатися! Ходімо до школи, там кожна вчителька володіє машинкою.
У гімназії зразу пішов до кабінету Корпусенка. Того на місці не було, вирушив до бібліотеки, де побачив високу чорняву дівчину. Та поверх окулярів запитливо глянула на прибульців.
- Де Корпусенко? – спитав Нестор.
- По-перше – добрий день.
- Добрий… – знітився Нестор. – Так де?..
- Не скажу точно. Знаю буде на мітингу.
Нестору хотілося ще про щось спитати, та думки геть заплуталися. Розгубився.
Перед мітингом розшукав Корпусенка. Розпитав про бібліотекарку. Дізнався, що її звати Агафія, вчителька української мови.
Думки про учительку не полишали протягом дня. Навіть товариші помітили, що батько якийсь неуважний. Проголосивши промову, в якій закликав відновлювати комуни і підтримувати новоутворену армію.
Після мітингу пішов до матері.
- Я мабіть одружуся мамо, – мовив з порогу.
- Хто ж така? – мовила байдуже Явдоха. Вона і не сподівалася, що це Настя, яку полюбила.
- Потім мамо, потім…
Явдоха так і не змогла довідатися про майбутню невістку, бо не відали навіть хлопці із близького оточення – ні Сидір, ні Коршак.
ХLI
Нестор не спав. Вночі розробляв економічний план військового постачання. Розглядалася можливість використання військ на загальних сільськогосподарських роботах, щоб збалансувати розходи військової казни.
О шостій тридцять пішов голитися. Через годину вже був на порозі школи. Сидору наказав залишатися в коридорі.
Агафія щось розповідала дітям. Під час появи Нестора діти піднялися. У класі також присутні кілька бійців, які вчилися читати.
- Я посиджу, – не дочекавшись дозволу, сів на задній парті.
Вчителька продовжила урок. Біля п’яти хвилин сидів замислившись, дивлячись на фотографію Тараса Шевченка. Затим поквапно підвівся, рушивши до виходу. Біля дверей спинився.
- Можна вас на хвилинку?
Вийшли. Нестор, перем’явшись із п’ят на носочки, збирався із думками.
Пістолет, який висів на поясі у саморобній кобурі, раптово випав.
- Підніми і подай, – наказав Нестор, свердлячи вчительку поглядом.
- Він твій, сам і піднімай, – спокійно мовила Агафія, зберігаючи міміку зневаги.
- А ти знаєш хто я?
Вона знала, але знизила плечима і розвела руками.
- Я Нестор Махно, – він підійшов ближче не зводячи з неї очей. – Хочу щоби ти стала моєю дружиною.
Сидір, який осторонь слухав цей діалог, очікував коли вчителька вліпить ляпас, або ж ввічливо попрохає забиратися геть.
- Я згодна.
Нестор узяв її за руку і повів до директора.
- Олексію, яке її повне ім’я? – спитав Корпусенка.
- Агафія Андріївна Кузьменко.
- Вона буде моєю дружиною.
- Мої ґратуляції, – говорив Корпусенко не висловлюючи ніякого здивування.
- Там клас пустий, нехай хтось замінить, у школі вона більше не працює.
На порозі вже очікувала бричка-однокінка.
- Я називатиму тебе Галею, бо Агафія – якось по церковному і більше бабі старій личить, а ти молода і красива. І, у свою чергу, присягаю тобі на вірність як чоловік. У вечорі до тебе прийду, о восьмій. Де живеш?
- На квартирі Матвія Гельдбуха.
Нестор залишив приголомшену Галину-Агафію на порозі. Вона стояла і думала про те, що з цієї миті її життя змінилося.
Нестор поїхав до штабу.
- Таки знайшов писаря, – весело говорив Лепетченко. – І на машинці мастак, і почерк – лялечка.
При появі Нестора піднявся хлопець, ставши струнко.
- Як звати? – спитав юнака.
- Василь Харламов.
Лепетченко подав прокламацію написану рукою нового писаря.
Нестор навіть прицмокнув. Почерк дійсно каліграфічний, подібний можна побачити в учбових посібниках з правопису.
Наступного дня до будинку Гельдбуха Лютий під’їхав на кареті. Вийшли Нестор з Галиною. Спочатку поїхали до штабу, там було оголошено, що тепер вони подружжя. Її тут же охрестили «матінкою». Рушили за село. Григорій Махно, кинув Галині на коліна пакунок. Вона запитливо глянула на Нестора.
- Тобі, – кивнув Нестор. – Соломона допоможе.
Вона поспіхом розв’язала. Там нова військова уніформа, зшита на замовлення і чорна кубанка з малиновим денцем.
Коли перевдягнулася Нестор простягнув револьвер.
- Тримай завжди при собі.
- Не вмію стріляти.
Лютий почепив на жердині старий картуз, який знайшов у бричці, колись належав Мазухіну.
Галина вистріляла чотири барабани.
- Ну, а тепер їдьмо із матір’ю знайомитися, – говорив Нестор, розглядаючи продірявлену шапку.
ХLII
Наприкінці грудня махновський штаб отримав із Харкову телеграму, де говорилося, що чотирнадцятого листопада у Києві створена «Директорія» на чолі із Симоном Петлюрою (Петлюра Симон Васильович 1879-1926 – державний і політичний діяч, публіцист, літературний критик. Організатор збройних сил України. З листопада 1918 р. Головний Отаман військ Української Народної республіки (УНР), з лютого 1919 – листопад 1920 голова Директорії УНР.), яка прийшла на заміну режиму Скоропадського. Як повідомлялося, сам гетьман утік до Німеччини.
У списку складу Директорії Нестор помітив прізвище Винниченка (Винниченко Володимир 1880-1951 – Український прозаїк, драматург, художник, політичний і державний діяч.). Пам’ятав, що якийсь твір читав ще на каторзі.
Нестора запросили на засідання учителів, відбувалося у шпиталі. Він, Галя і Лютий зайшли до актової зали, виступав чоловік із клиноподібною борідкою і моноклем в оці. Саме цей монокль надавав його худому обличчю якоїсь неприродності, так здалося Нестору. А ще помітив, що і шинель на ньому завелика. Нестор не встиг прислухатися про що мова, як його запросили до трибуни.
- Нехай батько Махно скаже слово про нову владу! – кричав чоловік у пенсне. – Адже тепер Директорія, і головує людина, котрій близькі інтереси трудового люду.
Нестору зовсім не хотілося виступати, але довелося, бо зал підтримав оплесками.
- Мені важко зараз висловлювати свою політичну позицію стосовно Директорії і її керівників, знаю що Винниченко соціяліст, знаю, що він талановитий повістяр, але замало для політичної довіри, ми не бачили його роботи. Від імені революційних селян скажу, що простий роботяга так часто був обдурений пустими обіцянками про краще життя, що з недовірою ставиться до одноманітних масних слів, адже те ж саме обіцяли під час гетьманату. Я нічого не скажу про колишнього військового міністра Центральної Ради – Петлюру. Знаю, зовсім недавно йшов у авангарді військ котрі топтали і нищили вогнем наші надбання, знищували революційну ініціативу. Якщо я побачу значні поліпшення у житті селянина, робітника, я сам вступлю до Директорії і вірно служитиму їй. Тільки ось хотілося спитати – це ж мітинг учителів, хіба не повинні розглядати якісь інші проблеми, ніж ті, що вас не обходять?
Частина залу підтримала Нестора оплесками. Чоловік у пенсне нервово теребив ґудзики, то застібаючи, то розстібуючи. До Нестора підійшов Марченко.
- Перед твоїм приходом цей всіляко вихваляв Директорію, – говорив Олексій вказуючи на оратора.
- Хто він?
- Вчитель із Олександрівську, соціяліст. Кононенко Інокентій, здається Мойсейович.
Кононенко наздогнав Нестора за порогом школи.
- Ви талановита людина, Несторе Івановичу, кажу від щирого серця. Хоча й не розділяю ваших промосковських і пробільшовицьких ідей. Шкодую, що ви на заваді української державності і певен, колись пошкодуєте, та може бути пізно.
Нестор, пильно і насмішкувато дивлячись на Кононенка, заговорив монотонно, як гіпнотизер:
- Він очолив боротьбу за справу приречену на невдачу і злякався громів небесних. Скинутий у пекло, він не був зламаний і повів за собою третину янголів, підбурив людину проти Бога і цілі покоління людей привабив на свій бік. Люцифер – вільний дух, для нього слугували Богові, рівнозначно загибелі , він обрав страждання і свободу замість безгорісного життя і рабства…
- Що ж на це можу сказати… – говорив сконфужений вчитель. – Для атеїста ви вдало цитуєте Біблію. І все ж повторюсь. Мине не так багато часу, як ви кардинально зміните світогляд.
(далі буде)
