ХХV
На засіданні в Олександрівському комісаріаті присутні повітовий комісар Міхно, інспектор Треух – той, що намагався зняти Нестора з усіх посад, заступник Міхна Морфіцин і начальник військового гарнізону і за сумісництвом керівник Олександрівської міліції Севастян Васильєв.
Питання денне – гуляй-пільський ешелон, віддавати чи ні?
- Зрозумійте, – говорив Васильєв, – коли так триватиме, ця отрута перейде на інші волості. Та навіщо далеко ходити, вже Маріуполь, Комишеваха потяглися за цією анархією. Виявимо слабкість, нас проковтнуть побіжно з чоботами. Переконаний, нам вистачить полку юнкерів щоб розігнати цю шушваль.
- Не так все просто Севастяне Ларіоновичу, – заперечив Морфіцин. – Проти нас виступає чимало сил. Є інформація, вони вже зібрали п’яти тисячне військо, а це, прошу зауважити, застаріла інформація. Ми ж маємо лише півтори тисячі бійців. Але й це не суть важливо, вагомо те, що робочі у місті перейдуть на їхній бік, а це ще три тисячі. Багато у Махна прихильників і серед нашої залоги. Ми приречені.
- Де ж обіцяна підтримка Центральної ради? – питання Морфіцина призначалося Міхну.
- Нам просто треба поступитися. Сподіваюся не надовго.
- Панове, ви полохливі дівчатка, – мовив Васильєв, залишаючи кабінет і гримнувши дверима.
ХХVI
Нестор зібрав військову нараду з приводу чуток про можливий похід генерала Корнілова на Петроград. До генерала мали приєднатися донські козаки, у такому разі путь їх через Олександрівськ.
- Товариші, – Нестор говорив жваво, хоча відчував головний біль і втому. – Петроградські справи доки нас не чіпають особисто, але це тимчасово. Генерал Корнілов скликує Велике Військо Донське, вже розпочалася мобілізація і якщо ми триматимемося осторонь, революція товариші, може постати під загрозою знищення і це не перебільшення. Саме від маленького Гуляй-Поля, особисто від вас може залежати глобальна справа. Для майбутніх військових зіткнень у нас скупенько зброї і мало вишколених солдатів. Пропоную створити комісію, яка б займалася питанням озброєння.
Протягом трьох днів тривала реорганізація Чорної гвардії, розподілили у рівній кількості зброю, сотні і роти обрали єдиний штаб командування.
Із Оріхова приїхала Маруся з якою виникли проблеми стосовно підпорядкування об’єднаному штабу, отаманка не бажала коритися гуляй-пільцям. Штабісти Гуляй-Поля і Марусині зголосилися на тому, що Нікіфорова перекриє залізничні вузли і мости.
ХХVII
Ешелони з козаками зупиняли на станціях Пологи і Олександрівськ. Під погрозою відкрити вогонь із гармат гуляй-пільці змушували роззброюватися. Донці прохали залишити хоча б шаблі і сідла, мотивуючи тим, що це необхідний атрибут для кожного козака. Ревком дав готовизну віддати лише сідла.
Нестор весь час проводив в окопах, виритих на пагорбах уздовж колії. Від жовтневих дощів і паморозі, постійної вологи у нього почалося загострення туберкульозу.
Многі козаки повернули назад до Дону, багато хто їхав до Харкову, сподіваючись звідти якось добратися до генерала.
Після того, як роззброїли останній козацький ешелон Нестор із Серьогіним вирушили до Олександрівську для проведення мітингів на текстильних фабриках.
Пізно у вечорі стомлені пішли на квартиру Мартинова.
За чаєм Мартинов, спостерігаючи, як Нестор з товаришем складає чергову прокламацію для виступу на Бадівському консервному заводі, зазначив:
- Заздрю вашій енергії. У вас, гуляй-пільців, справа йде попереду теорії.
Дружина Мартинова поставила на стіл пляшку. Нестор, випивши зовсім небагато, швидко зомлів. Його віднесли на горище, де вклали на матрац біля димоходу.
- Щось слабенький ваш командир, – казав сусід Мартинова, який зайшов на чарку.
Серьогін презирливо зиркнув на гостя:
- Якби хоча б із десяток таких людей, то світ змінився б на краще. Наш Нестор не знає відпочинку, пити може не майстер, зате тями неабиякої нас захищати. То ж не смій говорити про його слабкість..
ХХVIII
Нестор прокинувся о шостій ранку, поруч, укритий шинеллю спочивав Серьогін. Невдовзі вийшов на ґанок зі стаканом чаю. На дворі молодиця розвішувала білизну. За селянською звичкою, привітався із незнайомою людиною. Та у відповідь посміхнулася, показавши ряд білосніжних зубів.
- Ви ачей Мартинкин гість? – спитала молодиця, поставивши тазик із білизною.
Нестор кивнув.
- То ви теж революціонер?
- Я революціонер, – слово «революціонер», як йому здалося, вийшло занадто пихато.
- А звідки ж самі будете? Бува не з Москви?
- Можна сказати, що і так. Принаймні я довго жив у цьому місті, а сам із Гуляй-Поля.
- У мене там сестра побралася. Степана Качана може знаєте? Він тепер з Нестором Махном в орудці, який у вас там ніби усім керує.
Нестор знову кивнув, мовляв, чув про Качана і про Махна. Молодиця задавала питання за питанням, не очікуючи на них відповіді, і сама відповідаючи. Нестору лише згоджуючись кивав.
- А мо’ ви бажаєте поснідати? Знаю, які у Мартинки харчі – сухарі та сивуха. Он, які ви худенькі хоч із села. Болещі ачей. Ходімте.
У цьому «ходімте» звучало щось значно більше від звичайної гостинності.
Нестор вийшов за годину, на ходу заправляючи сорочку. Мартинов із Серьогіним сиділи на дерев’яних сходинах курили. Мартинов прижмурив око, хитрувато посміхнувся:
- Он як воно, – ледь штовхнув Серьогіна ліктем, – а ваш командир свого не випустить.
- Зараз у зуби дам, – сказав Нестор без тіні злості.
- Вдовиця, – говорив Мартинов. – Чоловіка ось вже два роки з хронту немає. А вона баба мирова – нагодує, напоїть ну і все таке…
За «усім таким» прослідували смішки.
Вдягнувшись Нестор пішов до суконної фабрики, де робочі вже зібралися на мітинг. Під час виступу, серед слухачів помітив військового комісара есера Попова, якого знав по фотокартці.
- Товариші, агенти тимчасовки і Центральної Ради їздять по селах і руйнують наш революційний устрій, який ми із такими труднощами налагодили, зводять нанівець усі наші досягнення. Однак то не головне, а значимо те, що вони прагнуть зіткнути селянство із пролетаріатом із міста. З одних деруть три шкури у вигляді податків, мотивуючи революційною необхідністю і роблять це від імені пролетаріату, інших годують байками ніби селяни жмикрутують, не даючи хліба. І як ви гадаєте, що буде думати селянин про пролетаріат? А подумає, що се якась шлункова прірва, скільки не годуй, а він усе голодує, під час царату так шкуру не драли…
- А як же фронт? – вигукнув Попов, який піднявся на трибуну, ставши поруч з Нестором. – Товариш Махно нічого не говорить про фронт. Хто, я вас питаю, підтримає солдата в окопі, як не тилове постачання? А з яких ресурсів воно береться?
- У нас достатньо сил для протистояння швабському (Швабський – німецький.) вторгненню, якщо звісно без внутрішніх перешкод. Нам відомо, що Центральна Рада збирається скористатися німецькою присутністю на свою користь, то ж навіщо постачати того, хто підгодовує ворога? Німець не захистить від зовнішнього ворога, а скористається своїм правом анексії…
Попов намагався заперечити, але робітники зігнали його.
Протягом дня Нестор виступав ще на двох мітингах і скрізь помічав Попова і з ним двох, які на кожному виступу вставляли своє «проти».
У вечорі Мартинов із Серьогіним всілися пиячити. Нестор пішов до вдовиці Клавдії.
Намагався заснути, але за стіною чулася лайка. У хлопців не обійшлося однією двома штофами. Почулося як пляшка розбилася об стіну, від чого прокинулася Клавдія.
- Твої революціонери повпивалися, – схилилася над ним, почала ніжно проводити пальцем від перенісся по носу до підборіддя. – Ти фронтовик?
- Ні.
- А це? – торкнулася шраму на грудях.
- Операція.
- У тебе такі стомлені очі.
У стіну з іншого боку щось важко вдарилося. Почулася лайка. Нестор підхопився, вдягнув кальсони, сунув ноги у чоботи, не вдягаючи онуч.
- Піду втихомирю, а то дійсно повбивають один одного.
За хвилину Клавдія дочулася Несторового загрозливого голосу, що говорив не розчула, і кілька ударів. Невдовзі він повернувся, а за стіною усе стихло.
- Отакої, – здивувалася, – гадала під п’яну руку потрапиш.
Він зневажливо посміхнувся.
- Виходить, вони тебе бояться…
- Більше поважають, ну і надійсь же ж бояться трішки.
ХХІХ
На станції «Гуляй-Поле» очікувала звістка про арешт в Олександрівську Марусі Нікіфорової. Міхно звинуватив у незаконному роззброєнні в Оріхові частин Преображенського полку. Нестор тут же телеграфував до Олександрівського бюро анархістів закликаючи виводити на страйк робітників, обіцяючи підтримати військовою силою.
Протягом дня до станції стягувалися бойові загони. Із Дібрівок прибули добре озброєні загони Щуся і Івана Петренка-Платонова, із Оріхова прийшов загін Білаша, який спільно із Марусею роззброював преображенців.
Вночі десять вагонів гуляй-пільців вирушили до Олександрівську. На станції Нестора з Савою зустрічали Тарасюк з Молчанським.
- Що вже зроблено для звільнення? – спитав Нестор, спускаючись зі сходин.
- Вранці страйк робочих чавуноливарного і пивного заводів.
- Залучіть якомога більше людей у кого язик добре підв’язаний. Мені потрібно кілько бійців.
Через півгодини четверо озброєних анархістів на чолі з Нестором увірвалися до квартири Попова, та того не було. Іншій четвірці вдалося схопити заступника Голови Рад соціал-демократів Мочалого, який ухвалив арешт Марусі. Тим часом бойові дружини оточили в’язницю, до них приєдналися два взводи співчуваючих солдат, які квартирували на Бадівському заводі.
Нестор у супроводі матроса Яреми Тура, маючи у кишені підписаний Мочалим документ про скасування арешту Нікіфорової переступив ворота в’язниці.
Йдучи знайомими коридорами поволі повернулося те жахливе почуття безпорадності, яке відчував ще у роки юності, коли йшов тут зі скутими руками й ногами.
- Обіцяю, скоро не залишиться від цього оплоту держави каменя на камені, – говорив тихо Турові. – Інакше я не Нестор Махно.
- Ми звільнимо Марусю, як гадаєш?
- Я не гадаю Яремо, я впевнений вона сьогодні ж буде на волі. Міхно зі своїми зробили фатальну помилку, яка зіграє на нашу користь. Тепер на правах більшості і військової сили переоберемо Виконавчий комітет.
Солдати підхопили Марусю на вході в’язниці і під постріли у повітря і крики «ура» понесли тюремною площею.
ХХХ
28 жовтня до Гуляй-Поля прийшла звістка про жовтневий переворот у Петрограді, міністрів Тимчасового уряду усунено. Завершувалася телеграма закликом: «Вся влада радам на місцях! Землю – селянам, фабрики і заводи – робочим».
Гуляй-Пільці схвально сприйняли повідомлення, були такі, які поставилися песимістично, стверджуючи, що більшовицько-есерівський блок узурпує владу і на зразок Кабінету Керенського нав’язуватиме свою політику. Нестор схилявся до думки, якщо якась із партій домінуватиме, то це будуть більшовики, бо вважав їх більше організованим у політичній боротьбі. На засіданні Селянської спілки говорив:
- Ось побачите, нова влада урядить свою Установчу раду, а це значить, невдовзі доведеться з ними зіткатися, бо чинуші є чинуші, перетворяться на паразитів під будь-якими гаслами. Вони прийдуть на голе місце і, як того потребує статут, у першу чергу прагнутимуть збагатитися.
- Центральна Рада набирає силу, – додав Мойсей. – Із їхнього боку вже наявний альянс з німцями, їм потрібна німецька сила, нею захищатимуться від Лєніна.
- То марнота, – говорив Андрій Семенюта, – по сотнях їх одиниці, а їхні листівки мужики або на самокрутки, або замість лопуха.
Нестор вже нікого не слухав, дивлячись на портрет Олександра Семенюти заглибився у думки. Відчував тривогу. Хоча Калініченко з Вертельником переконували, що більшовицький переворот здійснюватиметься малою кров’ю, що все вирішать установчі з’їзди, Нестор у це не вірив. Вдома Насті говорив:
- Буде багато крові. Великоросія вибухне, гніт до діжки з порохом уже горить, а там і Україна втягнеться…
- Невже знову війна? – стривожено питала Настя. – З німцями?
- Гірше Настуню, набагато гірше. Воюватимуть брат із братом, батько з сином.
ХХХІ
Потяг повільно сунув до Катеринослава. В купе розмістилося десятеро гуляй-пільців. Нестор спав на другій полиці, на нижніх розмістилися Ярема Тур з чорногвардійцями, які мали охороняти делегатів Нестора і Миронова.
Нестору снився сон. Ніби виступає на з’їзді, ось тільки замість делегатів чомусь царські присяжні і засідателі, ті хто колись засудили на смерть. Тепер Нестор погрожує суддям розправою. Раптом будівля сколихнулася, почулися крики, чує як репетує голосом Міронова суддя: «Рятуйте, бісові діти, Нестора Івановича!». Він кудись летить у темряву і прокидається від того, що падає в руки чорногвардійцям.
У вагоні розгардіяш, на підлозі валізи, та й вагон нахилений чути як десь б’ється скло, жіноче верещання.
- Поїзд із рейок зійшов, – пояснив Миронов.
Нестор вибрався із вагону. Пішов до машиніста розпитати про ситуацію.
Паротяг з’їхав з рейок, але жоден вагон не ліг. Машиніст розпачливо стояв на насипу, дивлячись на наслідки аварії. На Несторове запитання відповів знервовано:
- Тобі повилазило?! Гайки не витримали хіба не видно?! Колію за царя Панька ремонтували. Вже років тридцять ніхто ні за холоду воду. На вісімнадцятій, чорти б її винесли, дільниці така ж аварія.
Нестор стурбовано оглянувся, на дворі вже темно.
- І на довго застрягли?
- Я тобі що, пророк Авакум? От дочекаємося ремонтної бригади, доки відремонтують, ото через тиждень може й поїдемо.
Нестор вирішив рухатися до найближчого села, а там шукати якусь підводу.
У Катеринослав прибули майже через добу. Нестор послав Миронова до реєстраційної комісії, а сам вирішив відвідати подругу дитинства Розу Гольдман, від її родичів у Гуляй-Полі дізнався, що дівчина вельми слабка і нібито часто згадує про нього.
Відчинила пані Софа. За стільки років у неї нарешті щезла упередженість стосовно «невмиваних хохлят», навіть до Нестора змінилося ставлення. Тепер відверто зраділа його появі. Коли спитав про Розу, пані Софа тихо заплакала, повідомила, що донька вже «на Божій дорозі».
Роза лежала.
- Не підходь близько, – тихо мовила. – Можеш захворіти, це чахотка…
Нестор поцілував її руку, у щоку.
- Подібним не злякати. Скільки ж не бачилися?
- А я ось заслабла… Батько невдовзі повезе до Криму. Ти на з’їзд приїхав?
- Так.
- Про це зараз багато говорять, і про тебе теж. Твоє ім’я на вустах ледь не у кожного робітника.
Вони довго говорили, згадували дитинство. Прощаючись пообіцяв посприяти поквапному вивезенню до Криму. Вийшов із каменем на душі. Кому, як не йому відомо, що це остання стадія туберкульозу і вже ніякий Крим не допоможе.
ХХХІІ
У Катеринославі, як і у Москві, тепер існувало безліч політичних організацій, які пропонували себе правонаступницями влади. Домінували представники Української Центральної Ради, які повсякчас виступали на мітингах, розмовляючи ламаною українською мовою, бо зовсім недавно стали «щирими» українцями. У місті стояли війська – полк георгіївських кавалерів і кронштадтських матросів. Останні готувалися до походу на Дон проти Калєдіна, де формувалася, так звана, Біла армія (Біла армія (Біла гвардія, Білий рух, Добровольча армія) – загальна назва політичних рухів, організацій, військових формувань, які воювали проти більшовиків у роки Громадянської війни.).
Раду робітничих і селянських депутатів очолював анархо-синдикаліст Грінбаум, він же Волін.
Нестор зайшов до федерації, де в коридорі зіткнувся з Молчанським.
- У нас Несторе Івановичу, справи потроху пішли. Охопили кілька важливих районів: Амур, Кайдаки, частково Нижньодніпровськ.
- То може нам агітаторів на район виділите?
- Невже ти зі своїми організаторськими здібностями їх не подужаєш?
- У колоніях та віддалених хуторах контролювати не завжди вдається. Серед заможників вони популярні, бо ті сподіваються заволодіти землями комун.
Молчанський на це тільки зітхнув і розвів руками:
- Вибач, брате Несторе, таких які б їздили по селах немає. Мир між нами і самостійниками на волосині тримається. Георгієвці на їхньому боці. Залишайся у місті, такі люди конче як потрібні.
Щоб показати наскільки це важливо, Молчанський провів ребром долоні по горлу.
- Я вже ніколи село не полишу. Там єдине місце де відчуваю – роблю те, що маю робити. І міські принади не до вподоби.
- Про які ще принади говориш? Така ж робота.
- Ви не обтяжені господарством і іншими сільськими клопотами, а це розбещує душу.
ХХХІІІ
Першим на з’їзді виступав представник Центральної Ради доктор Фельдман.
- Нами зроблена велика робота у кожній волості. Тому, я з повною відповідальністю стверджую, що більшість робітників і селян щиро підтримують постанови секретаріату Української Центральної Ради, бо кожен свідомий українець зрозумів, що прийшов довгоочікуваний час свободи для всіх і утримати цю свободу спроможна лише Центральна Рада. На підтвердження своїх слів я приніс доказ, – Фельдман показав кілька папірців, – це підписні листи на нашу підтримку зібрані по заводах, фабриках, по селах. Тут ще папка в якій кілька тисяч таких підписів.
Фельдман показав об’ємну теку.
Представник Синельніківського Громадського комітету есдек Горянський стверджував, що у їхньому повіті зміцнилася радянська влада.
Нестор виступав після Горянського.
Вийшовши на трибуну, зробив невеличку паузу, озираючи зал.
- Товариші, багатьом відомі досягнення Гуляй-Поля, тому вважаю зайвим вкотре повторюватися, більшість присутніх мене добре знає. Хочу дещо заперечити громадянину Горянському. Ось тут він красиво розписав, як їхня волость вчасно виконує норми продзаготівлі. Тільки не сказав, що виконання цих норм реалізується вимагом (Вимагом – насильно.). Про те, що селяни у повіті на межі голоду забув повідомити, вивітрилося із пам’яті й оповідь про міліцейські кордони та патрулі, мета яких не випускати селян, що намагаються приєднатися до гуляй-пільських комун.
- Нагла брехня! – вигукнув Горянський. – Це ви Махно, вносите деструкцію у будь-які творчі починання на шляху до нового життя.
- Ви б ото стулили пельку! – вигукнув один із делегатів. – Розумними слівцями відкупаєшся! Ми Нестора давно знаємо, а ти хто такий?!
Нестор підняв правицю, закликаючи до тиші.
- Я можу викликати свідків контрреволюційної діяльності Синельніківського Громадського комітету. Прошу комісію надати слово двом утікачам із цієї, так званої, синельниківської землі обітованої.
- Протестую! – вигукнув Фельдман. – Це не суд…
Грінбаум проігнорував зауваження доктора. Нестор дав знак Туру, який стояв біля входу. Той завів двох хлопців охоронців, які нещодавно вступили до Чорної гвардії.
Обидва вийшли на сцену, зняли баранячі шапки.
- Назвіться, будь ласка, – попрохав Грінбаум.
- Хома Колісник.
- Агафон Бурячний.
Промовили хором, тому секретар не розчув прізвища.
Почав Хома:
- А що тут говорити, нові жандарми – міліціонери, усі клуні обнишпорили, забрали навіть шкаралупиння від картоплі, останню кацабайку (Кацабайка – блузка) зняли. Кажуть: «Ми за вас революційну кров ллємо». Тато було спитали чим самим харчуватися, а цей одоробло, – вказав на зблідлого Горянського, – говорить: «Мене то не колише, твій обов’язок допомагати революції». А коли тато відмовився давати посівне зерно, цей наказав відшмагати його на подвір’ї. А тут Агафошка, загітував до Гуляй-Поля, каже там усе: земля, воля, хліб. Нам ото з Агафошкою і вдалося вислизнути, а де брат і до сієї пори не відомо. Мо й не живий зовсім.
Горянський спробував залишити зал, але на виході чекали. Другого делегата від Синельниково схопили у залі.
Секретар ледь вгамував делегатів, гепаючи дерев’яним суддівським молотком по трибуні. Нестор продовжив оповідь:
- Ще хотілось би звернути увагу на доклад Фельдмана. Він тут зміцнював свої змишлення якимись писульками ніби по селах встановлено порядок завдяки секретаріату Центральної Ради. Найбільше здивувало, що до переліку волостей увійшло і Гуляй-Поле. Я із повною відповідальністю стверджую, що у нас збудовано вільний анархо-комуністичний лад.
Делегати від Центральної Ради незадоволено загомоніли. Фельдман підвівся.
- Не розумію, на якій підставі виступають представники волостей? У статуті з’їзду чорним по білому сказано, що кожен делегат повинен пройти на повітових виборах, а Махно на з’їзді лише почесний гість. Натомість він перетворив з’їзд на міжпартійну суперечку.
Зал незадоволено загудів. Грінбаум закликав до порядку. Слово узяв більшовик Квірінг.
- Товаришу Фельдмане, ми не вважаємо, що має місце порушення правил проведення з’їзду, надавши слово представникам селянства.
- У такому разі ми залишаємо це збіговисько, яке помилково назвали з’їздом, – Фельдман гепнув текою по столу.
Після того, як самостійники залишили зал Грінбаум оголосив перерву.
Нестор з Мироновим пішли обідати, до них приєдналися більшовики Епштейн із Квірінгом.
- Добром не завершиться, – казав Епштейн, сьорбаючи пиво.
- Ми теж не вилами озброєні, – говорив Миронов.
- Воно то зрозуміло, але збройного конфлікту не хочеться, – зітхнув Епштейн.
- Я сказав, те що мав сказати, – Нестор дивився у вікно. – Зіткнення і без того неминуче.
У залі засідань очікував молодий хлопець анархіст із Амура Лев Азерський, зростом трохи вищий від Нестора, коротко стрижений, вдягнений у довге шкіряне пальто. У нього звичка смикати головою, що свідчило про недавню наявність чуба.
- Товариші, самостійники вирішили дати бій, – говорив тихо Азерський, смикнувши головою, і поскоромадивши лису потилицю. – Сподіваються на Георгіївський полк…
- Я схожу до георгіївців, – Нестор підвівся, вдягаючи на ходу шапку. – Азерський, зі мною.
ХХХІV
Біля казарм до Нестора підійшло двоє матросів.
- Товаришу Махно, ми від Молчанського, про всяк, так би мовити, випадок… прикриємо.
Георгіївці гуртувалися на плацу. Нестор звернувся з питанням до поручика:
- Чому у бойовій готовності?
- А ви хто такі?
- Парламентарі.
- Нам парламентарі не потрібні.
- А я думаю потрібні. Ведете людей на бій, а його можна уникнути. Ви командир, тому маєте попіклуватися про них, потрібно усім повернутися додому живими, а так їм доведеться зіткнутися із озброєними робочими.
- Ми маємо утихомирити заворушення у місті, – відповідав поручик вже з нотою розгубленості.
Цим часом один із матросів зібрав навколо себе гурт солдат і мітингував:
- Братва! Буду говорити. Ми не збираємося вам довго чухати вуха. Наші начальники бажають нас лобами зіткнути. От і прийшли замиритися. Навіщо нам кров, братва?
- А хіба не ви почали? – вигукнув один із сходьбища. – Ви воду скаламутили, вулиці затарасовані (Затарасовані – забарикадовані.). Чом маємо йти проти преображенського полку? Хто ви такі? Ви під жидів-нехристів лягли.
Тут слово узяв Азерський, залізши на ящик, зняв шапку, трухнувши головою:
- По-перше ми ні в якому разі не закликаємо до виступу проти преображенців. По-друге, Преображенський, Семенівський та Павлівський полки вже переформовані в українізовані частини і підпорядковуються Центральній Раді. Ми лише намагаємося уникнути військового конфлікту.
Нестор смиконув Азерського за рукав, прохаючи слово. Говорити піднявся на лафет гармати.
- Я із Гуляй-Поля, моє ім’я Нестор Махно. Наш повіт завжди підтримає фронт якщо нам у тому не стануть на заваді. На нашому продовольчому контролі Сербський полк, розквартирований у Гуляй-Полі. На з’їзді я намагався підняти це питання, але моя критика Громадських комітетів самостійниками сприйнялася як особиста образа. Хоча насправді я оперував фактами. Що насправді, за час свого існування, зробили корисного Громадські комітети? Лише паразитування на тлі нового часу, намагання зруйнувати наші комуни, аби відібрати землю і повернути назад поміщикам-неробам. А одна комуна, скажу вам, спроможна утримати цілу дивізію. Я і гуляй-пільці намагалися узяти під контроль рух податків, чи насправді вони доходять до призначення. І що на ділі? На ділі, товариші солдати, оплатки на вісімдесят відсотків осідають у кишенях теперішніх можновладців, нікому не потрібного апарату нероб, які створили ілюзію життєвої необхідності свого існування, які посилають вас на смерть. Ось схопіть когось із губернського комісаріату за грудки і спитайте, чи служать їхні сини. Ми можемо мати різні політичні позиції, але, повторюю, не значить, що через те маємо вчепитися один одному у горло. У кожного є здібності і спробуймо їх використати максимально для загальної справи, для покращення теперішнього, для побудови світлого майбутнього для наших дітей. І тільки так!
Трьома годинами пізніше Нестор на вечірньому засіданні прочитав резолюцію Георгіївського полку:
- Будь-які зазіхання на права з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів з боку Центральної Ради, полк Георгіївських кавалерів розцінюватиме, як спробу підбурювання політичних організацій до міжусобної збройної боротьби, що потягне за собою безумне кровопролиття. У такому разі наш полк виступить супротив секретаріату Центральної Ради.
Зал аплодував.
Цього вечора з’їзд прийняв рішення про створення по волостях трудових комун. Нестор, слухаючи це, понидно посміхався.
- Ми ще чотири місяці тому виносили це питання на обговорення, – тихо говорив Молчанському, – у федерації вважали недоречним, а тепер ініціативу перехоплять більшовики, а вони типові політики-бюрократи
- Не розумію тебе Несторе, рішення прийнято, і прийнято позитивно. Яка різниця за ким буде ініціатива.
- Дійсно різниці ніякої, – Нестор зітхнув. – Тільки усе це фарс.
ХХХV
Перед від’їздом із Катеринослава Нестор вирішив попрощатися з Розою.
Дівчина лежала вже не підіймаючись. Невдовзі мали відправити потягом до Криму, Нестор поклопотався про місце для неї і пані Софи.
Вона взяла його долоню.
- З’їзд закінчився?
Нестор схвально кивнув.
- Рувель розповідав, що ти влаштував якусь провокацію. Самостійники нібито збиралися розігнати з’їзд.
- Перебільшення. Слухай усіляких Рувелів. Як прибудеш до місця, постарайся повідомити що і як.
- Обійми мене…
На прощання Роза подарувала медальйон з ланцюжком.
Проводжала Нестора Розина сестра Сара, дівчина двадцяти п’яти років. Відзначив, що сестри зовсім не схожі. Роза ніби то випромінювала ніжність, беззахисність, молодша ж асоціювалася з амазонкою.
ХХХVI
У середині січня 1918 року із Олександрівську приходили тривожні звістки про зіткнення військ Центральної Ради із більшовиками і есерами. Самостійників вдалося вибити із міста, але на околицях зміцнилися, почали мобілізацію.
- Це громадянська війна, – говорив Нестор товаришам. – Вже мало шансів вирішити проблему миром.
Чорногвардійці всіляко перешкоджали проникненню до Гуляй-Пільського району агітаторів від Центральної Ради. Одних перестрівали на шляхах і відправляли назад, попередивши що удруге не будуть такі лояльні, других ловили вже під час агітації. Селяни знаходили у степу трупи тих, хто не дослухався напуття не повертатися.
Настя завагітніла, справи не дозволили Нестору присвятити себе родині, тому вона переїхала до батьків.
- Сама розумієш, – тихо мовив. – Якщо залишу, то буде ще гірше, Гуляй-Поле захоплять вороги.
ХХХVII
Розлучення з Настею Нестор переніс важко, щоб забутися цілковито занурився у справи.
Із Олександрівського штабу Ревкому на його ім’я прийшла телеграма:
«Частинами Української Центральної Ради зайняті південні райони міста, зайняті залізничні лінії. Мета – пропуск ешелонів, що зняті із зовнішнього фронту на поміч генералу Калєдіну Просимо Вас взяти командування збройними селянськими угрупуваннями».
Прочитавши Нестор узяв самовідвід.
- Я неодноразово говорив, що не розуміюся на військовій стратегії. У нас же багато таких, хто мають досвід війни, хоча б Сава, чи Домашенко…
- Тут не в кадрах діло, – Мойсей пошарпав Нестора за плече. – Ти став своєрідним знаменом, до того ж фактично командуєш Гуляй-Полем.
Наступна телеграма прийшла від командуючого червоногвардійським загоном Богданова, той прохав Нестора взяти під контроль Кічкаський міст.
Невдовзі із Богдановим зустрівся в Олександрівську. Високий білявий хлопець років двадцяти чотирьох, тут же в штабі була Маруся і голова Ревкому більшовик Мочалий у якому Нестор визначив колишнього каторжанина. Познайомився з начальником штабу матросом анархістом із Одеси Яковим Портовим.
Нестор зажадав списку про кількість бійців, що поступають у його підпорядкування.
- Малувато, навіть із моїми чорногвардійцями, – Нестор підійшов до вікна, руки за спиною нервово м’яли шапку. – А чому б не залучити в’язнів? Там багато арештованих ще за Керенського.
Пропозицію схвалили. У комісаріаті з’ясувалося, що питання стосовно розвантаження в’язниці проблема, яка всякчас відкладається.
Нестор гарячкував:
- Там кожна хвилина – катування!
Нестору і Марусі виписали перепустки.
Пройшлись по камерах. Нестора ледь не знудило від запаху, який вже почав забувати. Розмовляв з арештантами, розпитував хто за що сидить. Потім у коменданта попрохав особисті справи, той розвів руки:
- Дав би, та не можна, ключі від архіву у Ляпіна.
- А де цей Ляпін?
- Не можу знати, прийде спозарання.
Маруся вихопила револьвер:
- Через п'ять хвилин не побачимо архіви, я пущу тобі кулю в лоба, а в’язнів і так випустимо без бюрократії.
Комендант на це байдуже зітхнув:
- Моя справа маленька, покажу двері, а ви як хочете то виважуйте.
Нестор прибрав Марусину руку, яка звела курок.
- Я не можу звідси піти когось не звільнивши. Приведи Портового, комісію по звільненню створимо негайно. Не очікуватимемо ранку. Колись таки рознесу цю буцегарню до бісової тьоті, а на сьому місці збудуємо фонтан.
Комісія почала роботу о десятій вечора. Більшість арештантів карні злочинці затримані вже після лютневої революції, політичні монархісти і нещодавно арештовані представники Тимчасового уряду. Серед арештованих був комісар Міхно, начальник Олександрівської міліції Севастян Васильєв, до того ж колишній слідчий Нестор пам’ятав допит, коли теперішній начальник міліції пропонував купити свободу шляхом зради, прокурор Максимов, цей теж запав у пам’яті, Нестор за часи ув’язнення, писав на його ім’я чисельні скарги про важкі умови і прохання поліпшити живоття арештантів, але за кожну скаргу отримував карцер.
Член комісії більшовик Пантелеймонов подав Нестору справу командуючого військом Центральної Ради генерала Гармаша Леона Максимовича, якому висунуто звинувачення в насильницькій мобілізації робочих. Нестор, Маруся і Портовий проголосували за звільнення генерала, інші троє членів комісії проти.
- Відпустимо цю контру, а він зразу ж перейде лінію хронту і воюватиме проти нас, – аргументував свій протест Пантелеймонов.
- Він може послужити нам, – говорив Нестор. – Спробуємо обернути його вміння на нашу користь. Якщо ж не погодиться, то нехай дасть слово офіцера, що не воюватиме проти революції.
Коли справа дійшла до Міхна, Нестор усупереч тривалому антагонізму, голосував за звільнення колишнього політичного ворога.
- Не бачу за ним ніякої провини, – відказав на це. – Те, що намагався розігнати Селянську спілку, так то через недалекоглядність. Принаймні діяв щиро, хоч і оманливо. Маємо бути поблажливими до переможених ворогів.
Стосовно Васильєва тут однодушно проголосували за негайну страту, бо його затримали на даху будинку звідки він обстрілював із кулемета наступаючі червоногвардійські частини. Також смертельний вирок отримав прокурор Максимов.
Перед стратою Нестор захотів стрітися з Васильєвим.
Колишній слідчий перебував у камері один. При появі Нестора підвівся, поправляючи однострій.
- Я готовий.
- Це ще не розстріл. Ви мене пам’ятаєте?
- Скажімо так, я вас не забув. Чим зобов’язаний?
- Хочу пропозицію, так би мовити, обговорити.
- А-а-а, – Васильєв нервово зареготав. – Пригадується. Я тоді вам пропонував видати ваших співучасників, а ви щось казали про дитину, яку б зіштовхнули у прірву…
- І як? Готові на подібну самопожертву.
- Я, пане Махно, на кшталт вас. Не піду на компроміс із власною совістю і не виступлю у вашій пресі, чи де там іще, так, що, як ви тоді казали, не гайте часу.
ХХХVIII
Загони гуляй-пільців і Марусин зайняли по обидва береги кічкаський міст. Нестор із групою Якова Домашенка рили шанці на височині лівого берега. Працювалося важко, йшов мокрий сніг, бракувало дерев’яних укріплень, через це окрайки запливали і обрушувалися.
Вночі прийшов вістовий від Богданова, повідомив, що козаки прохають переговорів.
До парламентерської делегації увійшли Нестор, Маруся, матрос Бобрикін і Богданов. Переговори велися у вагоні.
- Нам відомо про мету вашої подорожі на Дон, – мовив Богданов. – А це для нас майбутня загроза, тому самі розумієте, озброєних козаків пропустити не можемо.
Козацькі старшини на це зухвало посміхалися.
- А чи осягаєте кебою своєю дурною, у що вплутуєтеся? – питав козацький осавул. – Ми й на переговори пішли, тільки б менше крові лилося тих, кого ви надурили. Військо ваше – писклюки жовтороті і обихвости, яких ви із в’язниці насмикали. І такими силами виступаєте супротив регулярної армії?
- У нас є тільки два виходи, – Богданов побагровів од люті, – перемогти вас, або загинути. Ви ж, маєте ті самі умови, але є й третій варіант – здати зброю і повернутися додому.
- А я раджу не обманюватися нашим невмінням воювати, – додав Нестор.
- Як же, як же… – осавул покосився на Марусю. – У вас он баби командують, а унтера керують полками. Не дивно, що прапорщик у вас дорівнює єдноралу (Єднорал – генерал.).
Козаки розреготалися. Нестор теж засміявся, але в очах зберігався холодний вогник.
- Ми ще посміємося панове, на полі бою, – Нестор підвівся, а за ним усі делегати.
Осавул міцно схопив ефес шаблі, так що кістяшки побіліли:
- У нас вісімнадцять вагонів. Ешелон гайдамаків. Пам’ятайте, полону не буде!
ХХХІХ
Нестор лагодив своє місце в окопі, яке усякчас обрушувалося. Зміцнив кількома дошками зі снарядного ящика.
- Роби як у мене, – показав Домашенко під ногами поглиблення. – Під ранок буде відлига, то ж сидітимеш у воді, а так стікатиме у заглинок.
Коли споночіло почався дощ.
- Яка ж погода мерзенна, – говорив хтось у темряві. – У таку хляґозу тіко й воювати.
- Справедливо, – підхопив інший. – Мені от думається, донці до ранку не сунуться. Хто ж по такій погоді воює? То може за краще до ранку по хатах?
- По зубах, а не по хатах! – крикнув Яків. – Вони підуть саме поночі, бо впевнені – ми мислимо саме як ти.
О другій ночі розвідники повідомили, що за кілька верст чути стук по рейках.
- Колію перевіряють, – зазначив Яків і наказав передати живим ланцюгом: – Приготуватися! Голосно не розмовляти!
Ешелон повільно сунув до засідки. Підривник запалив бікфордів шнур.
Після вибуху, Нестору здалося, ніби земля розкололася. Скрегіт металу, перемішаний з людськими криками, щось моторошно зашипіло, потім засвистіло – вибухнув паровий котел. Вдарила по тендеру гармата, встановлена на колії. З пагорбів по ешелону полетіло тисячі куль, через щільний вогонь козаки не могли висадитися, кому вдалося цілим сплигнути ховалися під вагоном. Тим часом Григорій Махно з групою бійців спробував перекрити відступ ешелону, мінери встановлювали на рейках вибухівку. Та невдовзі підривники почули, як суне інший ешелон на підмогу, Григорій поспіхом відвів людей. Машиніст підбитого ешелону, зумів відчепитися від ушкодженого паротягу і запустити другий давши «повний-назад». Як тільки-но почав набирати оберти, зіткнувся з іншим. Після аварії, козаки спробували контратакувати, та були відбиті щільним кулеметним вогнем.
Бій тривав до ранку.
Від козаків прийшли парламентарі. Зухвалого осавула серед них не було.
- Просимо припинити вогонь, – говорив козак з білою хустиною на багнеті. – Дайте підібрати поранених і вбитих.
Нестор схвально кивнув.
- Забирайте, дамо час на поховання, і для відступу, якщо ж до обіду ви ще мулятимете очі, відкриємо вогонь із артилерії.
Нестор блефував, у них лише одна гармата і три снаряди.
Козаки лагодили пошкоджену залізницю, ховали на пагорбах загиблих.
- От тепер можна і посміятися, – маркітно говорив Нестор спостерігаючи за дійством у бінокль.
Об одинадцятій козаки знову прислали трьох парламентарів.
- Ми не можемо повернутися на Дон без збруї. Залиште хоча б коней, сідла і шаблі. Вшануйте нашу козацьку честь.
- За дурнів тримаєте? – заперечив Богданов. – Що для козака гвинтівка? Це – тьху.
- Коней можете залишити і збрую, – додав Нестор. – Інакше воюємо. Сподіваєтеся витримаєте ще кількагодинний обстріл?
Нестор знову блефував. Гуляй-пільці майже не мали набоїв, козаки могли однією штиковою контратакою розбити їх.
Через годину згодилися скласти зброю. Як з’ясувалося вночі після зіткнення ешелон гайдамаків відступив.
Козаки проходили кічкаський міст складаючи гвинтівки і шаблі на палубці (Палубці – криті вози.). Їх супроводжували до станції, де отримували сухий пайок і пляшку горілки на трьох, навпісля вирушали до Харкова для фільтрації, яку здійснювали більшовики.
Нестор вирушив до Гуляй-Поля. Від Мойсея прийшло повідомлення про прибуття великої групи людей, яка від імені Рад робітничих і селянських депутатів агітує підтримувати Центральну Раду.
ХL
Мойсея у Гуляй-Полі не було, поїхав до Кінських Роздорів, заступником залишив молодого анархіста Олександра Калашникова.
- Вони прийшли через два дні, після того, як загони вирушили до Олександрівську, – звітував Калашников. – Відразу ж зібрали мітинг, виступали в «Колізеї». Багато говорили про Запорізьку Січ, що мовляв вони правонаступники традицій і всяке таке…
- По справі, – перебив Нестор. – Які результати їхнього перебування?
- На загальних зборах закликали мобілізованих сформуватися у курінь і чекати приходу головного війська, яке вже ніби зорганізувалося на Поділлі. Але то не головне, стало відомо, що у Гуляй-Полі є люди, котрі підтримують матеріально створення цього куреня.
- Не важко дійняти, хто… – Нестор закурив, почав ходити по кабінету заклавши руки за спину. – Тут вже цікаво…
- Ми з Мойсеєм вирахували зв’язкового між агітаторами і тими, хто даватиме гроші на ці військові формування… – Калашников зробив паузу і заговорив тихіше: – Вульфович.
Нестор спинився біля вікна.
– Вульфович, Вульфович… він ніби то діловодом працює… Ось що зробимо, давай бери Агатандла, – Нестор жестом показав на молодого хлопця, який прибув з ним, – і цього Вульфовича сюди. Тільки так, тихенько.
Вульфовича привели за десять хвилин, всадили на стілець, Нестор обіпершись на стіл просто мовчки дивився на затриманого. Мовчанка тривала кілька хвилин. Для Вульфовича став нестерпним магічний погляд, а ще більше незносна незрозуміла помовклість.
- Товаришу Махно, на якій підставі мене затримано? Я скаржитимусь комітету захисту революції! Немає нічого огульного у тому, що я більше симпатизую Центральній Раді, самі казали – у нас повне волевиявлення…
Нестор дивився не моргаючи, врешті Вульфович втратив психічну рівновагу, впав на коліна:
- Помилуйте, Несторе Івановичу, я нічого не робив, мені пообіцяли після приходу військ не чіпати родину.
- Годі колінкувати. Отже, військ кажеш?
- Та ніби серед гайдамаків поширений антисемітизм.
- Кому передавав повідомлення?
- Леві Альтгаузену.
ХLI
Згідно Берестейської угоди (Берестейський мир – мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 (9 лютого) 1918 року у Бресті.) німецькі війська зайняли правобережну Україну і просувалися по лівобережжю. Увійшли у Катеринослав.
Гуляй-Поле готувалося до оборони. На шляхах споруджувалися сторожові вежі, укріплення. Нестор не виключав партизанської війни, тому споруджувалися збройні і харчові схрони.
З приводу наступу експедиційних військ гуляй-пільський Ревком скликав мітинг, який розпочав Вертельник.
- Товариші, на нас сунуть ворожі армії. Українські соціял-демократи підтримують угоду Центральної Ради з кайзером Вільгельмом. Ми ж, анархісти, у цьому питанні категоричні, подібну угоду вважаємо зрадою революції. Тому пропонуємо негайно організувати фронт спротиву. Захищатимемося під єдиним гаслом – воля, або смерть!
Селяни підтримали Бориса оплесками. На трибуну піднявся прапорщик Семенюта-Рябко.
- Шановна громадо, почну із того, що вважаю промову Бориса занадто пафосною. Як на мою думку, закликати до війни погано озброєний люд проти професійної армії, сучасно озброєною, є безумством, навіть злочином. До того ж чи насправді така лячна ця армія, якою її намагаються подати анархісти? Вона покликана не для відновлення старого ладу, а для налагодження порядку, для захисту нашої новоутвореної держави від зазіхань зовнішнього ворога. Під загрозою наші цінності, зокрема – українська ідентичність, українська мова нарешті.
- Мені думається, – перебив Борис, – для українців тепер це не головне. Ми прагнемо нагодувати народ, захистити стабільність завтрашнього дня. А який німці наводитимуть порядок? Кому він потрібен, як не вчорашнім поміщикам? У нас і без них лацно.
- У нас є свідчення, що експедиційні армії везуть безліч мануфактури, устаткування…
- Маячня! – вигукнув селянин Матвій Гулий. – Нестор Іванович і без німців усе це облаштував. І що ж це за армія, обозом за собою тягає мануфактуру з реманентом, чи що?
- Все одно, – послебізував прапорщик вже тихіше. – Хто будучи представником нації, не самовизначається, рано чи пізно стане рабом іншої нації… Раз для вас шлунок на першому місці, то ви й достойні, щоб вас закабалили.
- Забирайся з амвону (Амвон – місце у церкві з якого ведеться проповідь.)! – кричав Гулий. – Цвентюх ти брехливий!
Семенюта-Рябко зійшов з трибуни.
Вертельник оголосив про запис добровольців до сил самооборони.
ХLII
Прихильники Центральної Ради зібралися на квартирі агронома Дмитренка. Вікна щільно затулені, у дворі чатовий.
- Справи – халепа, – говорив прапорщик Семенюта-Рябко. – До приходу військ можемо не протриматися.
- Отож, – підтримав Волох. – Не дочекаємося, як наші тіла клюватимуть ворони у степу, як отця Ґмитра.
- Що ви справді, як я не знаю… – Дмитренко відмахнувся ніби то від чогось неприємного. – Терпіння панове, терпінням захоплюються держави. Не сьогодні-завтра прийдуть союзники, ось тоді громада візьме наш бік. Військова сила завжди впливає на сіру масу…
- Не слід бути таким категоричним і самовпевненим, – говорив прапорщик. – Багато хто через це спіткнувся, та голову загубив. Їм всевіддана молодь, і віддана фанатично, а молодість, як відомо, не боїться смерті. Ми втратили їхні душі панове. Тому тут слід діяти по-іншому…. Треба зліквідувати Махна. Бо увійдуть війська він стане ще більшим головним болем. Доки на виду, а тоді шурхне у підпілля, і Бог його знає яким боком то для нас обернеться. Буде партизанщина, ось тоді дійсно живи, а жижки трусяться. Думаю слід залучити до цього Солов’я.
- Мать, на вулкані спокійніше, – говорив Леві Альтгаузен, обмацуючи на лисині шрам від опіку, залишений колись давно ще малим Махном.
- Тс-с… – зашипів Дмитренко, притуливши палець до губ і показуючи на дах.
Дмитренко з прапорщиком вийшли на вулицю, тримаючи напоготові револьвери.
Тим часом на іншому боці будинку з даху сплигнула темна фігура і безшумно ніби кіт заплигнула на огорожу і щезла у темряві.
ХLIII
1 березня Нестор з хлопцями вийшов на природу відпочити. Випивши чарку вина пішов улігся на мажару (Мажара – великий віз.).
Хлопці пекли картоплю і смажили сало.
Дивився у зоряне небо на сузір’я Ковша і поволі думки заглибились у філософські роздуми.
«Яка таємниця всесвіту… зорям мільйони літ, вони є, вони будуть. На Чумацький шлях колись дивився Пугачов, Разін, Македонський. Можливо років через сто хтось скаже, що на Ведмедицю дивився Махно. Там нескінченність, а ми, як говорить Біблія – пил».
До воза підійшов хлопець, який нещодавно побував на даху Дмитренка, це Лев Голик, відповідальний за розвідку.
- Розчув, що проти вас замислили недобре, – тихо говорив Лев. – Серед наших хтось на них працює.
- Когось назвали?
- Ні. Але розчумав, що вони підкупили єврейську роту і роту Солов’я.
- Сам що думаєш?
- Думаю до цього Шнайдер якось причетний, він частенько навідувався до крамниці Альтгаузена.
- Хто ними керує?
- Семенюта-Рябко.
Нестор потис Леву руку і покликав Сидора Лютого.
- Кому можна доручити делікатну справу?
- Агату. Віртуоз просто.
ХLIV
Прапорщика Павла Семенюту-Рябка застрелили на порозі власної оселі. Колишній слідчий Іванов просто із професійної цікавості оглянув місце події.
- Застрелили за п’ятдесят кроків, – зробив висновок старий поліцейський, потім глянувши на кульовий отвір у лобі, додав: – стріляли із «нагана».
- За п’ятдесят кроків? Із «нагана»? – дивувався Дмитренко.
- Так, вочевидь снайпер.
Нестор теж прийшов. Представники Центральної Ради дивилися на нього з осудом. Ніхто не сумнівався, що саме він організатор убивства. Але усі із обережності промовчали.
- Де ж він так стріляти навчився? – спитав Нестор Сидора.
- Хто зна… Але стріляє як диявол, з пояса у підкинутий півкіпник (Півкіпник – 15 копійок.) влучає.
ХLV
17 квітня із Олександрівська прийшла телеграма. Сповіщалося, що австро-німецько-угорські війська підійшли до міста з боку Кічкаса. На відмову сил самооборони капітулювати обстріляли важкою артилерією околиці міста. На вулицях робочі влаштували барикади.
У Гуляй-Полі зібралося шість сотень, сформували санітарну роту під керівництвом фельдшера Абрама Лося. Комісаром військових формувань призначили Нестора, командиром Саву, начальником штабу матроса Полонського.
Нестор вирушив до Полог, де на станції перебував червоногвардійський полк під командуванням начальника Південних радянських військ більшовика Беленкевича. Полк слідував із Харкова до Царицина на боротьбу з козаками. Із Беленкевичем Нестор знайомий був ще по Бутирках, тепер мав намір попрохати зброю.
- Від більшовиків мало зиску, – говорив Вертельник. – Вони скуті домовленостями.
- Не розумієш Борисе політику, – заперечував Нестор. – Їхній інтерес щоби хтось таки воду каламутив. Воюватимуть навіть під нашими знаменами, аби пізніше сказати – «ми тут ні до чого».
Беленкевич зустрів Нестора радісно, як давнього приятеля. Тричі чмокнувши запросив до столу.
- Кров із носу, а зброя потрібна, – Нестор постукав себе в груди, зробивши благальну міміку. – Ми, у прямому розумінні, з вилами революцію захищаємо.
- А чи не краще Несторе, зберегти сили і піти з нами, а перегодя повернутися і вдарити організовано?
- Я не з тих, хто через першу перешкоду кидає все і шукає легкої розв’язки. Кажи ліпше даси щось, чи як?
Беленкевич наморщив лоба:
- Потрібно узгодити із командуванням…
- Облиш, ситуація не та. Запрошую негайно оглянути наше військо.
Беленкевич погодився.
Сидір вирушив попереду щоб підготувати бойові загони до параду.
Поспіль побачене вельми вразило Беленкевича. Чорна гвардія промарширувала по Соборному майдану з оркестром.
- Мені б таких гвардійців, я б протягом тижня увесь Дон у баранячий ріг скрутив би, – потиснув Нестору руку. – Я дам артилерію. Воюй.
ХLVI
П'ять гармат, отриманих від Беленкевича встановили на лінії оборони, що простягнулася від Новоуспенівки до Григорівки. Артбатареєю командував Михайло Махно.
Нестор з Полонським прийшли подивитися на укріплення. Підійшов артилерист з Михайлом.
Артилерист виказавши знак військової пошани, почав неквапно рапортувати:
- Товаришу Несторе Івановичу, гармати то воно звісно справа козирна, але ось яка осоружна штука виходить…
- До гармат немає панорам, – перебив Михайло.
- Так, немає, – підтвердив артилерист. – Недокомплект. Стріляти все рівно, що викинути снаряди, вони летітимуть хтона куди.
- Панорами… – Нестор стис кулаки і звернувся до Михайла: – Що пропонуєш?
- Якщо докомплектувати не вдасться, то нехай товариш Полонський знайде матросів, я чув у нього каноніри є, які через ствол можуть цілитися.
Нестор вилучив із планшету блокнот і на папірці написав текст телеграми, який передав вістовому.
- Негайно роби. І тут же звітуй відправив чи ні.
Вістовий повернувся за десять хвилин.
- Передати не вдалося, телеграфіст каже пошкоджена лінія. Зв’язку немає.
- Чорт забирай! Бери коня і давай галопом до Полог, до найближчого телеграфу, але Беленкевич телеграму отримати повинен кров із носу!
У Нестора почався приступ кашлю. Вже у штабі говорив Полонському і Калініченку:
- Це чиясь ворожа каверза…
- Що? – не зрозумів Полонський.
- Панорами. Не скажу, що Беленкевич безпосередньо, але хтось умисне.
До штабу забіг Марченко, відповідальний за секрети.
- Погані справи Несторе, кулеметники із третього секрету розійшлися, кулемет забрали. Дмитренко загітував. Говорив хто чинить опір кайзерівці спалюють села, вішають, а тих, хто мирно працює не чіпають і навіть допомагають реманентом. Третій секрет це лише перша ластівка.
- Хай йому! – Нестор пнув стіл. – Збирайте людей, буде мітинг.
Селян на мітинг прийшло не більше двадцяти. Промова Нестора звучала вельми емоційно:
- Кров’ю умиєтеся! Мені соромно за тих, хто опустив руки. Згадаєте мої слова, а зашморг вже затягуватиме шию. Свобода не падає з неба, як біблійна мана, її треба щодня, щохвилини відстоювати, відвойовувати, зубами вчепляться у горло ворогу. Бажаєте і надалі тягнути ярмо раба, будь ласка. Я ж не зупинюся ні перед чим, нехай і одному доведеться голіруч воювати. Краще кістьми ляжу ніж плазуватиму під німецьким чоботом!
ХLVII
Із комуни Нейфельда прийшла чергова неприємна новина. Група червоногвардійських п’яних матросів приїхала вночі на вантажівці і вимагала від селян спирт, поранили комунара.
Нестор із п’ятьма вершниками негайно вирушив до колонії.
Вантажівка стояла посеред двору. Агатандел заліг з «люйсом» біля воріт, узявши на приціл парадний вхід, до маєтку зайшли Нестор з Чубенком. У вітальні за столом сиділо десятеро матросів. На паркеті недопалки, плювки і блювотиння.
- Гості! – заволав один із матросів. – Пришвартовуйся, як тебе?
- Я Нестор Махно і я тут не гість. Прошу пояснити на якій підставі бешкетуєте у ввіреній мені комуні!
- Чого тобі треба? – загрозливо мовив русявий матрос, вочевидь командир, повільно беручи зі столу «маузер». – Мені начхати хто ти такий, забирайся доки цілий!
- Будинок оточений. Наказую вийти і скласти зброю.
Один із матросів, щоб пересвідчитися, підійшов до вікна, та зразу ж відсахнувся, бо куля розтрощила лутку.
- Ми із полку Єгорова, – гнівно мовив русявий. – Тобі це так не минеться…
- Маю повноваження від Антонова-Овсієнка (Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович 1883 – 1938 – радянський військовий діяч. 1918 р. – член Народного Секретаріату, головнокомандувач військ Совєтської України.) заарештовувати і розстрілювати кожного, хто деморалізує фронт. А ви поводитися як контра.
- Кого контрою називаєш? – русявий почав трусити «маузером».
- Тебе. А хто ти як не контра? Чекаємо на подвір’ї, виходити по одному.
На подвір’ї роззброєних матросів посадили на підводу і відправили до станції. Вантажівку Нестор конфіскував.
ХLVIII
До штабу в Пологах зателефонував Єгоров, командир західною групою військ з повідомленням:
- Ми відступаємо, північно-західна ділянка оголена.
Нестор нічого не відповів, зле кинув слухавку. Вістовий приніс із Гуляй-Поля листа від Вертельника, який писав:
«Тихон Бик з двома подільниками псують телеграфні лінії. Перерізали дроти відразу на п’ятьох стовпах. Зараз Тихон, скориставшись, що Гуляй-Поле без захисту зібрав банду сім чоловік вирушив кудись на шлях, очікувати на тебе. Соловей у Таврійському зібранні погрожуючи гранатою вимагав твого арешту, сформував делегацію, яка вирушила на зустріч австрійцям, вони ніби вже у Дібрівках».
- Масть погана пішла, – Нестор зовні зберігав спокій. – Якщо Дібрівки зайняті, то німці вже біля Гуляй-Поля, а то й зайняли. Їдьмо до Оріхова.
Планував зустрітися з Марусею та із її загоном відбити назад Гуляй-Поле.
До Оріхова прибув о четвертій ранку. Марусин штаб розташовувався прямо на вокзалі.
- Вибачай друже, але на штурм Гуляй-Поля моїх замало, – говорила Маруся. – Попрохаємо допомоги у червоних.
- Ще кілька годин і втратимо час, а так можемо ще відбити зброю і навіть устигнемо приховати…
Маруся підняла слухавку, зв’язалась із Молчанським.
- Віступайте до Таганрогу! – кричав із динаміка голос. – Німці вже до Оріхова підступають, скоро будуть у Пологах, відходьте доки шляхи не перекрили!
- Що ж, – Маруся поклала слухавку. – Нічого Несторе, скоро прибудуть загони Петренка і Степанова.
- Дурня, – Нестор відмахнувся. – Драпають усі…
До штабу зайшов вістовий, подав Нестору записку.
- Це щойно із Полог, для вас.
Цього разу писав Марченко:
«У ніч на 16 квітня наші передові загони були викликані з-під Чаплино, хтось вдало підробив твій підпис і товариші підкорилися фальшивому наказу, тільки пізніше збагнули, що ти не міг підписати такий наказ. Дорогою усіх роззброїли, а потім прийшов загін юнкерів підпорядкований Центральній Раді. Багатьох наших арештували. Волох, Соловей, Петро Коваленко, Микита Конопля ходили по хатах хапали актив. Комуни наші розігнано. Єврейська рота, під командуванням якогось Рувеля, відійшла з дібрівських позицій, люди на євреїв тепер дуже злі. Там не лише командири загітовані. Звістку передаю нашими прихильниками серед гайдамак, я теж під арештом. Вертельника виказали у Шагрово. Сподіваюся на твою допомогу».
На пероні Нестор стрів гуляй-пільця Каравая, який лаштував підводу, щоб виїхати до Гуляй-Поля.
- Перекажи Волоху. Якщо хоч хтось із моїх товаришів постраждає, хоча б волосина впаде, то нехай спить із відкритими очима. Так і передай. Я буду переслідувати його де б не був, із пекла висмикну.
ХLIX
Німці підійшли до Полог, у бій не вступали, лише проводили розвідку. В обід Нестор отримав цидулку від Вертельника, яку привіз Олександр Лепетченко, молодший брат Олексія:
«Друже, зрадники чогось злякалися і по одному випускають з умовою не залишати Гуляй-Поля, але товариші їдуть. Я посадив твою дружину у вагон особисто, невдовзі відбувають до Полог. Я тепер у Вербівках намагаюсь зорганізувати спротив, але лишилися самі старі. Євреї розбігаються, бояться твоєї помсти, захисту шовіністів не довіряють. Зрадник Шнайдер заєдно із гайдамаками громив наш штаб, власноруч рвав і топтав портрети Кропоткіна і Семенюти, палив наші знамена. Товариші встигли прихопити чимало зброї, артилерію, нажаль, втратили. Усі майже виїхали, ми з Марченком залишилися, спробуємо убити Шнайдера. Сам до Гуляй-Поля не їдь, вже нічого не вдієш. Бережи себе».
Нестор зайшов до контори, де відбувалася військова нарада Марусі і більшовика Петренка, вони саме обговорювали план нападу на Гуляй-Поле. Обох цікавив обоз.
- Пропоную зробити наскок, – пропонував Петренко. – Кавалерією ми змітаємо їхню піхоту, опісля підганяємо до станції панцерник і підтримуємо артилерією.
- Так, – погоджувалася Маруся, креслячи на карті маршрут походу. – Головне вчасно прорватися до центру, де вони зосередили майно.
- Марниця, – заперечив Нестор. – Людей втратите та й тільки. Я читав звіт, вони у кожному місті встановлюють потужну оборону і лише тоді розгортуються для наступу. Треба було коли я пропонував, а тепер запізно. Пропоную організувати потужне підпілля.
- Це ти курзю-верзю несеш, – Маруся зневажливо посміхнулася. – Мало, що тямиш у військовому мистецтві, вибач за прямоту.
- Товариш Єгоров уже роззброїв австрійський полк під Чаплино, – додав Петренко.
- Він роззброїв лише передові частини, – Нестор зрозумів, що до його порад не дослухаються.
Загудів телефон. Підняв Петренко, кілька хвилин слухав, занотовуючи. Поклавши, важко зітхнув.
- Гуляй-Поле відміняється. Загін Мокроусова відрізаний від Бердянську у Великому Токмаку, у мене наказ прикривати відхід ешелонів.
Маруся запропонувала Нестору вирушити з нею. Він відмовився. На пероні дав завдання Олександру Лепетченку їхати до Гуляй-Поля.
- Знайдеш Бориса, скажи нехай облишить Шнайдера, зі зрадниками поспіль розберемося. Скажи, тепер головне зберегти талановитих людей.
Він все ще сподівався десь зустріти Настю, яка ось-ось мала народити. Вирушив із Полог лише тоді, коли на околицях почалися бої, на пероні з’явилися гайдамаки.
Потяг рушив до Цареконстантинівки.
L
Прокинувся Нестор на колінах якогось червоногвардійця.
- Виспався? – весело спитав боєць. – Як ти?
Нестор підвівся, трухнув головою. Почав старанно терти скроні.
- Вибачай, якось закуняв і не помітив...
- Та пусте, хіба не бачу з ніг валишся, а коліна не зламаються. Плакав ти уві сні, усе комусь погрожував.
- Де ми?
- До Цареконстантинівки підходимо, за тобою Беленкевич наказав доглянути, а як не очуняєш то здати до лазарету.
На пероні зустрів гуляй-пільців, серед них брат Сава з небожем Михайлом, Шепель Іван.
- Знаєш, нас жиди зрадили… – почав було Іван.
- Знаю, – перервав Нестор. – Не у євреях справа, а у кількох негідниках, яких і серед наших достатньо. Конче важливо не допустити антисемітизму.
- Що тепер Несторе? – питав Сава.
- Оповістимо актив, зберемо десь конференцію, обговоримо причини побиванки, і визначимося із планами на майбутнє. Настю ніхто не бачив?
- До Таганрогу поїхали, – відповів Іван, і на Несторів запитливий погляд додав: – Сам видів, туди багато наших біженців подалося.
Підійшов заступник Петренка, козирнувши, відрапортував, що товаришу Махно і його людям зарезервоване місце у вагоні, котрий слідує до Таганрогу.
LI
У Таганрозі Нестор відправив Саву з Михасем відшукати гуляй-пільців і оголосити про конференцію. Сам пішов до штабу розпитати про червоногвардійський загін, що очолює Григорій Махно, про який почув від Петренка, той стверджував, що Гриша приєднався до штабу Єгорова. У штабі дізнався, Григорій десь на царицинському фронті.
Нестор вирушив до федерації анархістів. Зустрів Марусю, та сиділа на підвіконні, курила, роздивляючись мапу, розкладену на колінах.
- Ти Несторе, був на всі сто правий, потрібно переходити до партизанської боротьби. От, дивлюся який район кращий для постійного базування.
- Для партизанки у подібних умовах постійної бази бути не може. А ти хіба не з червоними?
- Тут друже Несторе, діється казна що… Уся влада зосереджена в руках чеки (ЧК – від рос. абревіатури «чрезвычайная комиссия» (ВЧК) – створена у 1917 р. політичний карний орган уряду більшовиків.). Вони щодня десятками розстрілюють і кого? Чесних революціонерів, тих хто якось йде навсупір більшовицькій владі. Зараз засідання у центркомі, ти зі мною?
Остання фраза більше схожа на ствердження ніж на питання.
Біля центрального виконавчого комітету зібрався мітинг протесту проти незаконних арештів чекістами робочих-анархістів.
Маруся з Нестором пройшли до трибуни, та їх перейняв матрос із загону Марусі на ім’я Софрон.
- Жандарми оточили федерацію, вимагають скласти зброю.
Будинок федерації блокували загін чекістів, дві бронемашини перекрили виїзд. Маруся рішуче підійшла до підводи з кулеметом.
- Хто командир? Хто командир, питаю?!
Підійшло двоє у шкіряних куртках.
- Никифорова? – спитав один. – Здайте зброю, ви арештовані. І без жартів.
- Як смієте! – Маруся потягнулася до кобури, але у її бік миттю направлено кілька десятків стволів.
Софрон з водієм автомобіля теж заклацали затворами.
Нестор торкнувся Марусиного плеча:
- Не треба бою, – шепнув. – Ми тебе витягнемо, зараз же піду людей піднімати.
Маруся махнула і зняла портупею.
Нестор вирушив до телеграфу звідки на ім’я Антонова-Овсієнка відправив телеграму:
«Прошу негайно дати відповідь щодо вашої думки стосовно загону т.Никифорової, яку таганрозька влада безпідставно заарештувала незважаючи на те, що фронту так необхідна будь-яка підтримка, особливо таких талановитих командирів. Прошу Вас підтримати нашу ініціативу проти свавілля місцевих ЧК».
Відповідь прийшла через дві години, її копію відразу відправили до таганрозького виконавчого комітету ЧК.
Антонов-Овсієнко писав:
«Загін анархістки т. Никифорової, як і сама командир мені добре відомі, це справжня бойова одиниця революції. Тому роззброєння такого загону можна розцінювати у якості провокації і контрреволюції з боку тих, хто видав подібний наказ. Підпис: Головвоєнком Антонов-Овсієнко».
Чекісти лютували, особливо дісталося Каскіну, який арештував Марусю, йому закидали те, що не зміг здійснити арешт тихо. Біля виконавчого комітету Нестор організував мітинг протесту, вимагаючи резолюції про показовий суд. Коли чекісти прийняли рішення відкрити вогонь, на станцію прибув бронепоїзд під командуванням бердянського матроса-анархіста Гаріна, який до ЧК відправив ультиматум:
«Даю дві години щоб звільнити Марусю, або ж розстріляю ваше кубло із морської гаубиці».
Центральний комітет більшовиків поспішив заспокоїти Гаріна, повідомивши, що над Никифоровою відбудеться показовий суд.
LI
У судовій залі вмістилося біля ста чоловік. Ревтрибунал складався із двох есерів і трьох більшовиків. Адвокатами виступали Нестор і Вітольд-Бджойстек, головний обвинувач – таганрозький більшовик Коробко.
- Никифорова обвинувачується у саботажі, – голос Коробка слабкий, раз-по-раз прокашлювався і пив воду. – Вона від самого початку злиття з червоногвардійським полком товариша Полупанова ігнорує будь-які накази. До того ж її загін відступаючи із Таврії у Єлисаветграді здійснив масове пограбування мануфактурних крамниць, цим самим скомпрометувавши червоний рух, як такий, бо загін все ж йменувався, як червоний.
- Докази! – вигукнув хтось із залу. – Пусте баламкання такі звинувачення.
- Отож! – озвався Нестор. – Відступаючи усі грабували.
- Ось, – Коробко вилучив із течки фотографії передавши президії трибуналу. – Тут усе зафіксовано, як пограбували мануфактурні крамниці, та про чотирьох замучених людей.
Нестор узяв кілька фотографій із зображенням забитих. Попрохав слова.
- Я тут дійсно бачу світлини пограбованих магазинів і убитих людей, але ніде не бачу Марусі із шаблею, чи хоча б когось із її хлопців. Можливо ці фото зроблені за інших часів, наприклад татаро-монгольської навали.
У залі почувся сміх.
- У нас є свідки, пропоную вислухати…
- А я надам свідків, які дадуть показання, що саме ви підпалили храм Артеміди. Це до того, що ми не розглядаємо карний злочин, а питання в іншому. Вся ця справа проти товаришки Марусі висмоктана із пальця і має характер контрреволюційної змови. Я можу навести десятки прикладів як червоногвардійські загони грабували, але чомусь на лаві підсудних немає їхніх командирів, а є чесна революціонерка. Більше того, якби Маруся була більшовичкою ми б її тут не побачили, із чого робиться однозначний висновок – цей суд, вірніше судилище, упереджений.
Зал аплодував.
- Молодець Несторе, – тихо говорила Маруся. – П'ять разів судили і ще не було такого адвоката, хто б так розколихав присяжних.
Ревтрибунал звільнив Марусю, як і в Олександрівську, із залу суду її виносили на руках.
(далі буде)
