Мені здається, чи то так і є насправді: романтика зникає зі сторінок журналістики. Надто мало вражень, обрамлених в слово, замало відчуттів…
Ще донедавна на радіо легко можна було почути розповіді, блукаючі вулицями самотнього міста. А пам’ятаєш той пізній осінній туман кількарічної давнини. Туман, що закутав сизою пилиною на довгі тижні всю Україну. Ти пам’ятаєш вологі й похмурі дні, й згущене повітря, й стиснутий світ. Перехожих, що виринали нізвідки прямо у тебе перед носом, приглушений шум доріг за крок від тебе, фари авто з сірої пітьми вечора й ліхтарі довкола, затушовані лиш відтінками, а не кольорами. Зрештою туман минає , та у кожного в пам’яті зостається своя згадка про незвичне явище природи і про наші власні образи у ньому.
Пригадую одну замальовку з газети «День» журналіста, ім’я якого вже забулося. Проте чи можливо забути його матеріал. Нічого особливого – лише той туман, занотований у слові. Інші епітети, спостереження по-іншому вбрані в метафори та символи, але враження – спільні. Рядки, прошивши наче ниткою життя сотень людей.
Така собі своєрідна підшивка реальності, забутого й втраченого, стертого буднем. І досить одного слова, щоб минуле знову привиділося, об’єднавши до купи силуети наших історій.
