VIII
Нестор прокинувся від задушливого кашлю. Харкав кров’ю. О шостій ранку двері прочинилися, наглядач крикнув:
- Черговий, «миколку» на вихід.
Навіть наглядачі, невважаючи на крамолу, називали парашу «миколкою». Саме Нестор черговий по камері, але вийти на чергування не зміг. Невдовзі його винесли на ношах до лазарету.
О восьмій ранку прийшов Шевчуков. Перевірив Несторів термометр.
- Температура сорок один. Що ж, мій друже, попереджав про наші зустрічі, і цьому немає обопільної радості… Мушу повідомити невтішні новини – у тебе відкрита форма туберкульозу. Вражена права легеня. Потрібна операція. Інакше ніяк.
- Я ж можу відмовитися? – у Нестора думка про операцію викликала неабиякий страх, навіть більший за той, що відчував у камері смертників.
- Звісно можеш, але цим підпишеш собі вирок. Мені б дуже не хотілося через місяць у графі померлих вписати твоє ім’я. Тут немає нічого страшного, не ти перший, не ти останній, – Лікар узяв його долоню. – Обіцяю, жити будеш, організм молодий, переборе.
Нестор зітхнув, слова лікаря заспокоїли.
Махнув:
- Раз треба, то ріжте.
Через два дні перевели до операційного блоку. Почали готувати до операції. Спочатку Нестор сходив до лазні, навіщось поголили голову, хоча операція мала бути на грудях. Потім відвели до кузні, де зняли ручні кайдани. На ногах залишили, хоч як не прохав Шевчуков у тюремного начальства зняти всі ланцюги, йому відмовили, мотивуючи небезпечністю злочинця.
У передопераційній палаті лежав ще один в’язень, якому мали скрити гнійний міхур на нозі, що утворився від натиранням кайданів.
- Звідки? – питав Нестора.
- Із Гуляй-Поля.
- Ага, чув. Вже гирявий (Гирявий – низько пострижений.). Голову різатимуть?
- Та начеб-то ні, – після цього питання Нестору стало невпокійно.
«А якщо череп насправді скриватимуть» – думав, витираючи спітнілу лисину.
- Скілько лямку волокти?
- Безстроково.
- А-а… Порішив когось чи політика?
- Я революціонер.
- А мені ще чотири, та сподіваюся на амністію.
- Амністія?
- Двісті років будинку Романових. Спробуй і ти. Багатьох ослобонятимуть.
- Мене ледь не повісили, яка тут до дідька амністія.
- Ну спроба то не зайве кілечко до кайданного ланцюжка.
Після цієї розмови Нестор перестав думати про майбутню операцію. Хотілося, аби швидше усе завершилося, та розпитати про амністію у колишнього адвоката, що сидить в іншій камері у тому ж коридорі.
На операційному столі страх знову повернувся. Шевчуков заспокоював.
Як наклали на ефірну маску, рахував: «один-два-три…»
Оговтався з відчуттям неймовірної спраги. Груди перев’язані, спробував підняти голову, та не зміг. Підійшла медсестра, яку всі називали – тітка Клава.
- Пити, – попрохав Нестор, відчуваючи, що говорити неймовірно важко.
- Не можна любий, хіба губи вологою марлею змочу.
- Мені дуже треба пити…
- Повір хлопчику, не можна, погано стане і знов на операційний стіл.
Та Нестору здавалося, що заради ковтка води ладен і ще раз під ніж лягти.
Тітка Клава намотала на ложку марлю, вмокнула у воду і дала посмоктати.
Легше не стало. Навіть навпаки – більше захотілося пити.
Залишок ночі бачив марення. Він йде по Гуляй-Полю, підходе до кожної криниці, набирає воду і п’є, довго п’є не може напитися. Прокидався, усвідомлював, що води йому так і не дали, силкувався сам підвестися. Та виявився прив’язаним до ліжка.
Почало оволодівати непокоєння, а якщо тюремне начальство таким чином надумає катувати в’язнів, аби добути потрібну інформацію. Здавалося, нічого немає гірше ніж мучити спрагою.
ІХ
До камери повернувся через два тижні після операції. За протекції Маріна через Червоний Хрест йому призначили невеличку допомогу – п'ять карбованців на місяць. На ці гроші тепер міг додати до раціону молоко з медом, які необхідні за його хвороби. Також звільнили на місяць від загальних робіт, призначивши працювати до швейного цеху.
Нестор попрохав Петра звести його з Агафоном Гаріним, колишнім адвокатом.
Перше питання Гаріна дещо спантеличило Нестора, поцікавився чи не пише той вірші.
- Було попервах, – знітився Нестор.
- І що завадило подальшому самовдосконаленню в поетичних вправах?
Нестор знітився ще більше.
- Не до віршів. Я боротьбу проти капіталу почав…
- Раджу повернутися до літератури. Володіння пером для революціонера не менш, а навіть більш важливе, від уміння стріляти і жбурляти бомби. На каторзі будь-хто може відсидітися і повернутися деградованим нікчемою, зламаним і заляканим. Гадаєш Малатеста, Бакунін чи Кропоткін досягали своїх вершин за допомогою револьвера? Отож бо. Воїном маєш залишатися завжди. Втратиш зброю – бери перо.
Нестор навіть забув із яким питанням хотів звернутися до адвоката. Згадав лише коли до завершення прогулянки залишилося кілька хвилин.
- Шанс є, – відповідав Гарін. – Тут потрібно клопотання з волі. Амністія справді буде, багатьох відпустять. Паперова тяганина попереду… Із кожної в’язниці потрібна позитивна характеристика...
- О, так, характеристика, – Нестор гірко посміхнувся. – Тюремне начальство, безперечно, мене любило і любить.
- Спробуй хоча б півроку не дошкуляти нікому, а то вже останній парашник знає про твою схильність до втеч.
Х
У тюремній бібліотеці знайшлася українська книжка, підручник історії Миколи Аркаса. Нестор «ковтнув» протягом ночі. У вільну годину перечитував деякі глави по кілька разів. Адже описані події відбувалися в його краї. Дієпись про запорожців чув змалечку, трохи від матері, більше від козака Волі Ківша. Вальдемар на лекціях часто говорив, що груповики «Спілки бідних хліборобів» правонаступники великих запорізьких традицій, до того ж прямі нащадки.
На прогулянці Йосип вказав на діда, який сидів у кутку на табуреті дивлячись в одну точку. Старий сліпий.
- Поспілкуйся з ним, – радив Йосип. – Це дід Гармаш, старий варнак (Варнак – втікач із сибірської каторги.), цікава людина. Він тут упривілейований. Бутирки для нього щось ніби громадського опікунського будинку. Йти нікуди, тому головний тюремний інспектор Москви дозволив жити тут, як арештанту-ветерану. Цікаво те, що все життя він тікав із тюрем, а на старості, бач, знайшов тут притулок.
- І із Бутирок теж тікав?
- Спитаєш сам.
- Чому у нього голова перемотана?
- При Миколі першому каторжан таврували, у нього на лобі випечене «ВОР»
Нестор підійшов до діда. Простягнув щипочку тютюну. Дід мимо сліпоти відчув цей рух, узяв пригощення.
- Я Нестор Махно, із Гуляй-Поля.
- Сідай, – старигань вказав ліворуч себе. – А я ось, помру скоро.
Про смерть було сказано так, ніби мова йшлася про одужання після тривалої болещі.
Дід спритно скрутив цигарку.
- Прийде час постати на суді божому і Всевишній спитає як би провікував наступне життя, я відповім – так само. Ніколи ні про що не досадуй. Без відома божого ніщо не робиться, навіть зло. Ти, хлопче, молебень замов за мене.
- Чому мені замовляти? Я не віруючий.
- Молебень же не ти читатимеш. Я стільки за стінами, і з того часу як осліп повік-віки так ясно не бачив. Ось позираю твій схотінок забратися звідси.
- Ну діду, тут навряд чи хто є, у кого немає такого прагнення.
- Але більшості тут саме місце, тобі ж вільним соколом літати судилося. А зараз, то напевне наука, яби найпаче цінував, те, що зветься – воля. Перекажи Волі мою пошану.
Нестор не відразу збагнув, що мова йдеться про Ківша. Вже як старого заводили до корпусу крикнув:
- Агов, звідки Волю знаєш?
Дід Гармаш повернув до Нестора обличчя, і той ледь не зомлів од моторошності, бо зрозумів, що Гармаш бачить його якимось внутрішнім зором. У відповідь лише помахав рукою.
Старий каторжанин помер тієї ж ночі. Нестор виконав прохання старого, на останні три карбованці замовив у тюремній церкві молебень і вперше у житті вистояв службу.
ХІ
Шевчуков щотижня викликав Нестора на обстеження. На період реабілітації лікар посприяв переведенню на легку роботу, влаштувавши до лазаретної канцелярії заповнювати лікарняні картки.
Цілими днями Нестору доводилося перебувати в компанії з прибиральником Сьомкою, тим самим лисим, з яким вперше познайомився у карантинному бараку, патологічним боягузом, який страшився усього антидержавного і антирелігійного. Сьомка працював у лазареті, слідкував за чистотою в палатах, виносив судна.
Нестор бавився зі страхів прибиральника, все намагався піддіти того чимось крамольним.
- Невже і ти проти царя-батюшки? – обережно питав Сьомка, боязко озираючись на двері.
- Так, я проти царя! – нарочито голосно говорив Нестор, ніби не помічаючи як полотніє від страху прибиральник.
- Як же так можна? Він же Богом поставлений. Помазаник.
- Його немає Сьомко, як же може хтось бути помазаний тим, кого немає?
- Кого немає?
- Та Бога ж і немає.
- Що таке кажеш, – хрестячись вжахався прибиральник.
- А отак, немає і все тут. Скоро Сьомко, прийде наш час. Перевішаємо усіх попів і царя теж.
Настрашений прибиральник від сих слів сидів перехнябившись на табуреті, а Нестор добивав віршиком, складеним як пародія на Дідро.
Десь за далеким небокраєм
Я чую тисячі гармат
А місяць нам про смерть співає
Б’є променем крізь переплетіння ґрат.
Я бачу зламані хрести,
Кінське іржання, кулеметні стрічки
Криваві майоріють прапори
Від крові розтечуться річки
Так! Буде кров, ганьба і кривда
Прийдуть, змішаються з народом
То доля наша, наша правда
Так ми здобудемо свободу.
Яка мов смерть по кістяках ступа
Змахне мечем кривавим
А ми кишкою останнього попа
Останнього царя удавим
Я бачу це, я чую запах крові
В останній бій іде сумна юрба
І зустрічають покоління нові
Клянуть і славлять наші імена.
Сьомка затуливши вуха, спішив залишити ординаторську, а Нестор, задоволений тим, що пожартував над боягузом продовжував нудну роботу лазаретного писаря.
Після вечірньої перевірки читав запропоновані Петром книжки. Поволі брав участь у політичних дискусіях, які у в’язниці мали назву «Зібрання політичних фігур».
Раз на три місяці в’язницю відвідувала інспекційна комісія, яка перевіряла літературу в тюремній бібліотеці, але на цей період «небезпечні» книжки щезали із бібліотеки та із камер. Залишалися релігійні та іноземними мовами, зокрема французькою і англійською, яких інспектори не розуміли.
Петро працював у слюсарній майстерні куди після одужання пообіцяв влаштувати й Нестора, хоча тому слюсарня така ж байдужа як і канцелярія, тільки й погоджувався, що там працювали Петро і кілька розумних марксистів, з якими цікаво контактуватися.
На політичних дискусіях де-інколи виникали такі гарячі суперечки, що ледь не доходило до бійки. Найбільше Нестор гарячкував коли мешканці міста зачіпали тему села, маючи про село суто теоретичне уявлення. Тут протилежним чином спрацьовувало його прізвисько – «Скромний».
- Я стверджував і стверджую, що селянство слід максимально відокремити від міста і подертої (Подерча – податкової.) системи, – говорив Нестор на політичному диспуті, що відбувався у вихідний день, тоді дозволялося переходити із камери в камеру. – Місто годуємо ми, значить ми головніші, тому саме ми маємо природне право ставити умови місту і тільки так!
- А хіба місто не працює? – заперечував есер Коломієць. – Звідки ви отримаєте знаряддя праці?
- У нас у Гуляй-Полі є свій ливарний цех, від деяких речей ми дійсно залежні, але село самодостатньо росте, у майбутньому будуть і ливарні заводи.
- Ти, товаришу Скромний, сам собі заперечуєш. Якщо у вашому селі дійсно так масштабно буде розвинуто промисловість, то відповідно потрібна певна кількість робітників, у такому разі ваше село вже й не село зовсім, а містечко, а далі, якщо знов-таки слідувати вашій логіці, переросте й у місто.
- Я лише хотів сказати, що той сектор трударів, хто працює на землі важливіший. Ми без вас проживемо, а ви без нас ні. А буде нужда, то і дерев’яним ралом працюватимемо.
До дискусії приєднався Петро Марін:
- Робочі люди однаково важливі, тут однозначно без пріоритетів. Важлива домовленість і самоорганізація між цими групами. Вагово мати надійних вождів, які б виконували виключно агітаторсько-акумулятивну функцію, вони організовували б комуни, де люди самі себе забезпечували необхідним, а залишки йшли б на обмін із іншими працівниками – пролетарями із міста, а ті, у свою чергу, мали б цілковитий контроль над своїм виробництвом. У такому разі система капіталістичних відносин сама знищиться, як і її опора – грошова система. Тому я допускаю, що серед анархістів може бути лідер.
Слово попрохав худорлявий в’язень, колишній дяк, якого всі називали «отець Амбросій». На каторгу потрапив за причетність до бойової анархістської організації «Революціонери-месники».
- Згоден з Маріним і хтів би додати, що у подібного лідера має бути достатньо багато фанатичності, достатньо для самопожертви. Такі люди спливають в історії раз на сто років. Згідно статистики, початок двадцятого сторіччя ознаменується появою подібних керманичів, які карбуватимуть історію кров’ю.
Після отця Абросія говорив Василь Будковський, у минулому професор.
- Загалом то, друзі мої, для таких людей, про яких говорили товариші Марін і отець Амбросій, головне це процес, а не результат. Якщо і випливуть подібні індивіди, то кажу вам, це будуть діти війни, і післявоєнна епоха із’їсть їх.
Нестор давно перейнявся симпатією до цього гордого мудрого чоловіка, на якому навіть арештантська уніформа сиділа ніби костюм-трійка. Працював Будковський у тюремній бібліотеці.
ХІІ
Гумовий шланг, який передав Брова, Нестор постійно переховував, то закопував у вугіллі за миловарнею, то під дошками у малярному цеху, обмотував паском навколо тіла. Це один із засобів майбутньої втечі. Планував закопатися у діжці із помиями, а шланг, для дихання. Однак плани на втеку одклав до слушного часу. Сподівався на амністію до дня святкування Дому Романових, бо Гарін занадто реально висвітлив перспективи «августійшого помилування». Чим ближче до свята, тим більше надій, бо щомісяця звільняли по два-три політичних і карних.
Нестор пішов учнем до тюремного годинникаря. Будковський говорив, що у в’язниці будь-які здібності удосконалюються, а Нестору завжди хотілося розбиратися у тонких механізмах. У цьому відношенні най премудрим здавався годинник. До того ж зосереджена праця зі складними механізмами відволікала від важких думок.
У червні 1912 приїхала мати з Григорієм, який відслужив чотири роки в армії. Повідомили що Сава повернувся з фронту.
- Від Вальдемара нічого не чутно? – питав, розмотуючи підкайданники, простягнувши матері кисті.
- Все не вгомонишся, – говорила Явдоха, розминаючи сліди від кайданами.
- Ні слуху ні духу, – говорив Григорій. – А ваші працюють. На заводах листівки та газети…
- Настя про тебе питала, – Явдоха спробувала змінити тему. – Вона у серпні заміж виходе.
- Що ж… – Нестору чомусь стало від цієї звістки плачно, хоча старанно приховував емоцію. – Я бажаю їй щастя. А хлопцям передайте від мене революційний привіт, скажіть, я думаю про них.
- Ти, синку, не втрачай надії, ми говорили з Янчулою, він впевнений, що амністія можлива. Сподівайся на милість цариці.
- Ох, мамо, останнє, що я можу втратити, так це надію, а ось на царицю зовсім не сподіваюся.
- Схоже братчику, тюрма тебе не змінила, – Григорій плеснув Нестора по плечу.
- Отож бо Гришо, зате навчився ремонтувати годинники.
ХІІІ
Звістка про відмову в амністії не дуже обамбурила Нестора, бо на інше й не сподівався.
«Давати драла», – вирішив остаточно. Залишалося вибрати варіанти. До цього збирав інформацію про вдалі і невдалі втечі із Бутирок. Єдина успішна втіка здійснена у 1906 році американським актором Гарі Гудіні (Га́ррі Гудіні (англ. Harry Houdini, спр. ім’я — Ерік Вайз (Weisz Erik); — відомий американський актор ілюзіоніст, гіпнотизер, відомий викриттям шарлатанів і складними трюками із втечами та звільненнями.), та й не тікнув він зовсім. То було парі актора з московським губернатором. Інших ловили. Нестор тепер цілком погоджувався із Йосипом, на волі необхідна підтримка, та й одному вирватись важкувато, потрібен помічник і не один.
Невдовзі випала нагода. На вечірній прогулянці підійшов Микола Жуков, який тепер сидів в іншій камері. Спитав чи не може Нестор дістати напилок і зубило.
- Важкувато, але можна, – мовив Нестор. – З умовою, що я у справі.
- Та не про те думаєш, – почав було виправдання Микола.
- Не клейте дурня, товаришу Жуков, – знервовано перебив Нестор. – Ви не даремно до третьої камери попросилися, там самі безстрокові, я думав і додумався – вентиляційна шахта. А я теж безстроковий.
- Треба порадитися.
- Порадься-порадься.
Насправді для Нестора не завдало труднощів роздобути ці інструменти, бо вже заздалегідь приготував і сховав укупі із гумовим шлангом.
Нестор, не дочекавшись ухвали про його приєднання до групи втікачів, почав клопотатись про переведення до камери №3. Написав заяву начальнику, мотивуючи прохання тим, що у цій камері виключно працівники майстерень, а він у камері кар'єрних робочих і через те, що його конвоюють окремо не завжди встигає на роботу. Начальник тюрми не угледів у проханні ніякого підступу, усе ніби то логічно. Каторжанин прагне виходити на роботу вчасно, тим самим більше заробити.
До потрібної камери перевели наступного ранку. На обличчях нових співкамерників читалося різне, здебільшого недовіра. Видно, що до Несторової появи його ім’я стало причиною тривалих суперечок.
- Чом затихли? – Нестор сів на нари, вилучивши із потаємної кишені між лопатками ганчірковий згорток. – Мій внесок.
У згортку напилок і зубило.
Жуков піднявся з нар:
- Ну що ж товариші, – підійшов до Нестора, поклавши руку йому на плече. – Думаю питання закрите. До того ж Скромний не залишає нам іншого вибору.
5 вересня почалися перші роботи по підкопу. Планувалося дібратися до вентиляційної труби, перепиляти ґрати, що закривають хід до підвалу. Звідти розпочати рити під тюремною канцелярією і вийти у сусідньому із в’язницею дворі. У поміч мали прийти товариші з волі, які ритимуть на зустріч.
Протягом ночі вдалося розібрати перший ряд цегли. Відпрацьоване сміття кожен у кишенях виносив у туалет. Нестору доручили виготовити два манекени, які дублюватимуть людей під час праці у підвалі.
ХIV
Протягом місяця прорили хід під зовнішньою стіною. Залишалося кілька днів до з’єднання з товаришами на волі, які рили із підвалу сусіднього з в’язницею будинку.
У жовтні справунок з підкопом довелося припинити. Якось, повернувшись з роботи, в’язні спостерігали, що у камерах здійснювався «шмон».
- Що трапилося? – питав Жуков у наглядача.
- Підкоп шукаємо, начальству щось шепнули.
Того ж вечора в’язні камери №3 провели слідство, яким чином інформація стала відома тюремникам.
- Хтось видав, – говорив есдек Цихаєв. – І зрадник серед нас.
- Дурниці, – заперечував Жуков. – Тут має місце чиясь необережність. Якби зрада, то знали б де шукати.
Нестор несподівано наблизився до Цихаєва, дивлячись у вічі так, що той навіть злякався, на всяк випадок виставивши для захисту руки.
- Що за цидулку на днях перекинув? – спитав Нестор. – Я бачив, ти щось землякам із третього коридору надсилав.
- Дурниці такі як вигадаєш… – Цихаєв поглядом шукав у товаришів підтримки, але ті взяли бік «хохла». – Загалом то не твоя справа…
- Відповідай! – мовив Нестор з нотою загрози. – Кому і що писав?
Інші в’язні підвелися з нар, оточивши півколом Цихаєва. Той вже почувався ніби загнаний звір.
- Та що таке. Я земляку чиркнув, мовляв переселяйся до нас у камеру, він у лазареті зараз, мовляв – свобода близька….
- Всього лише, – саркастично мовив Нестор, замахнувшись на дагестанця. – Пошли дурня по раки, а він жаб налапає. Хіба тобі бовдуре, не говорилося – ніякого листування та інших перемов із зовнішнім світом окрім потаємного каналу? Ти поставив під удар справу!
Нестор фацнув Цихаєва по щоці.
Через п'ять днів очікувала нова неприємність. На другому поверсі забився стік у туалеті. Пізніше з’ясувалося, що він забитий відпрацьованим будівельним сміттям, це зміцнило тюремників у припущенні, що десь у третьому коридорі таки готується підкоп.
Обшуки почалися знову. Солдати зі щупами і молотками обстежували камери. Але в’язні встигли закласти розібрану кладку і замазати вапном. Керівництво тюрми вирішило розселити в’язнів. Усіх із третього коридору водили на допит.
Нестора викликали до старшого наглядача Комісарова. Коли в’язень переступив поріг канцелярії Комісаров наказав «пошуткувати» з арештантом. Нестора, вклавши на скамницю били шомполами. Тюжка тривала біля п’яти хвилин. Нестор стійко витримав побої, старший наглядач з першої хвилини збагнув, що від «хохла» нічого не дошукаєшся.
- Ну-с-с, – прошипів у ніс Комісаров, посміхаючись жовтими зубами. – Значить ти теж нічого не знаєш про підкоп?
- Знав би не сказав.
Нестора ж більш за все хвилював Цихаєв.
Побоювання реалізувалися. Тюремщики спочатку допитали хворого із лазарету, якому призначалася цидулка, таким чином вийшли на Цихаєва, а той, не витримавши побоїв, розказав про вентиляційну шахту.
ХV
В’язнів камери №3 очікувало суворе покарання – побиття палками, 90 ударів кожному. Та обійшлося, бо усі тюряжники стверджували, що хід прорито ще до них. На щастя каторжан, новий начальник тюрми капітан Турський не хотів мати незадовільного показника на початку кар’єри, такого, як – спроба масової втечі. У такому разі про промоцію можна забути. В’язням майже вдалося вийти на волю, а це наявна недбалість персоналу і керівництва.
Нестор розмірковував над допоміжними планами, тепер мав надійні зв’язки із волею з тими, хто допомагав під час невдалого підкопу.
У листопаді вже працював на котловині.
Після роботи старший конвоїр тричі зробив перекличку, потім спокійно констатував – «втеча».
- Немає Нестора Махна, – повідомив кондуктор.
- І де ж він? – питав старший конвоїр.
- Не можу знати, – відповідав кондуктор. – Звідси нікуди не міг подітися, десь тута зачаївся.
Унтер-офіцер з двома солдатами пішли на ділянку де працював Махно. Проштрикували багнетами сніг. Втікача-невдаху викрили швидко. Нестор ховався у снігу, накрившись брезентом. Коли його тягнули до строю, пручався і лаявся.
У карцері розв’язав підкайданники, де були сховані документи.
Після трьох діб карцеру потрапив до знайомої камери №4.
- Спроба непогана, але неладно продумана, – говорив Будковський. – Усьому свій час, головне не розкисай. Почитай вірші…
Нестор читав своє «Передбачення», яким кілька місяців тому лякав парашника Сьомку.
- Не обмежуйся кровожерливими мотивами, – повчав професор. – Безсумнівно, що певним чином тобі вдалося лірикою оволодіти. Публіка Несторе, то велика свідомість, і до неї можна підібрати ключик, який називається «ідея», але не кожному вдається утримати такий ключик. Цю деталь, яка об’єднує душі, шукати слід десь у прозаїчних мотивах.
Нестор довго не міг заснути. Чомусь згадувалася бочанська переходка (Переходка – місток.). Другий стовп зліва, колись ще у дитинстві, під впливом «Золотого жука», сховав у розщелині металеву коробку з-під чаю, а в ній карбованець із сріблом. Сховав та забув. Цікаво чи на місці ще?
Узявши олівець почав писати у зошиті рядки:
Де ж ти, далекий рідний краю?
Де ж ти, моя нещасна мати?
Пам’ятаю вересковий гай
Наснилися на ганку виноградні ґрати
Пройшовся по камері, брякаючи кайданами для ніг.
«Нічого, я все витримаю. Я багато чого можу, зміню світ».
Сів дописати рядок:
Де ж ти дитинство безмятежне?
Чому тривожиш бранця душу?
Коли я став вже зрілим мужем
Той спогад рве нещасне серце
Вранці до Нестора підійшов поляк, колишній адвокат Яків Ягудзинський, він займався організацією різдвяних свят.
- Несторе, у програмі є вільні хвилини. Чув ти вірші пишеш, та й актором був. То ж я подумав, може номер зробиш?
Нестор знизив плечима:
- Спробую.
ХVI
Перед Новим роком арештантам міняли одяг. Літній костюм, пара кальсон, пара панталон, повстяна шапка, чоботи з калошами, білизна. Все це видавалося на два роки. Старий одяг залишався арештанту, здебільшого він використовувався на латки, або перешивався на ковдру.
Святкування нового 1913 року відбувалося на подвір’ї для прогулянок. Поставлені столи. Харчі куплені на пожертвування благодійного фонду і ради, що опікувалася над в’язнями.
Після обіду пішли до солдатських казарм, де мала відбутися вистава.
Глядачі розмістилися на рядах, споруджених із довгих дощок, покладених на табурети.
Ягудзинський добре виконував роль конферансьє, безперестанно говорив, жартував.
Нестор мав виступати після хору балалаєчників.
Яків запросив його на сцену.
- А зараз, шановна громадо. Вам прочитає власні вірші селянський самородок з півдня – Нестор Махно.
Яків зааплодував, слухачі теж залопотіли.
Нестор окинув оком публіку. Спіймав себе на тому, що не має ані тіні хвилювання:
Гей, ти батьку мій, – степ широкий
Та й поговоримо ще з тобою
Адже мої біднії роки
Та пішли за водою.
Ой, ви зірки, зірки яскраві,
Ой, красота ваша, та й зовсім не мила
Та й на сиві кудрі пороша
Опадає біла…
Нестор зробив паузу, переводячи дихання, і спостерігаючи за реакцією публіки. Побачив зацікавленість.
Ех, ви ночі, чорні безокі!
І не видно куди я іду,
З малих років я одинокий
Ось таким і пропаду
І де ж ви тепер, брати мої милі?
Гірких сліз та й ніхто мні не витер
І стою наче дуб край могили
А навкруг – лише хмари та вітер.
Під оплески відійшов за імпровізовані куліси, де зустрів отця Амбросія. Той роздобув пляшку мадери. Запросив розділити з ним трапезу. Пішли до камери №5. У цей день каторжанам дозволено переходити із камери в камеру.
- Як так вийшло, отче Амбросію, що ти пішов у анархісти. Мені думалося, духовенство максимально віддалене від потреб народу.
- Від цих, як ти кажеш, потреб, ніхто не відсторонений, у кого є серце.
- Не знаю, не знаю… Справжній революціонер народжується тільки у середовищі несправедливості і важкої праці, а ті революціонерики із дворян то лише теоретики, вони навіть сидять упривілійовано, їх не б’ють, не носять кайдани. Знають, що революція скоро переможе, а перебування тут, то забезпечення теплих місць у майбутньому керівництві.
- Це Несторе, не ти говориш, а жебоніє злість твоя. Бо нічого не бачив хорошого від дворянської пінки, то ж слід розуміти, що і духовенство якимось чином тобі муляє очі.
- У нас у селі є піп провокатор, на його совісті тьменно смертей товаришів по бойовій групі.
- А я пішов із духовенства за певних причин. У перший період стався злам мого світобачення. Ні, не читав навмисне революційних прокламацій. Працював у цензурному відділі, доводилося літератури багатенько читати, яка на думку владики шкодить православ’ю. Читав Марка Аврелія, Руссо, Гете. І, як пізніше говорили колишні колеги, «отруївся» на роботі. Якось розчовпав, що початок усього зла на землі – Біблія. По-перше – корінь розпусти, три доньки лягли у ліжко до батька, для продовження роду людського, отож бо маємо тлумачення, що людство – це дитя інцесту. У церкви є зворотний бік медалі: гомосексуалізм, олжа, пияцтво. І я захирів Несторе, похирів безвір’ям. Християнство для мене перестало бути стовповим провідником. Ніцше казав, що християнство узяло бік слабкої людини, я піддався. А потім зневірився і у Ніцше, тому, що той, руйнуючи власні догми, кинувся захищати кобилу, яку стьобав візник. А тут опромінилася ще одна істина – причина в російському православ’ї. І збагнув я, що у цьому світі не має місце авторитету, є лише прагнення до абсолютної свободи.
Далі отець Амбросій зовсім сп’янів, вже говорив крізь сон, якимись уривками:
- Доведеться вбити ворога – не вагайся… Бог збільшив смертних настільки, що дозволив убивати один одного… Пляшка з-під горілки має бути схожа на дітородний орган…
ХVII
На Стрітення Нестор потрапив до карцеру. Коли колона плелася із загальних робіт, хтось із городян прослизнув між конвоїрами із в’язанкою бубликів, роздавав каторжанам. Один із вартовиків уперіщив благодійника нагайкою. Нестор, схопивши мерзлу грудку, поцілив конвоїру в лоба. За що у тюремному дворі був битий і посаджений до карцеру.
У камері почав складати новий вірш, записати ні на чому, тоді, щоб ліпше запам’ятати наспівував:
Гей, ти коник, коник чалий,
Виведи з туману
Я сьогодні трохи п’яний
Не спіткнись у яму
Приведи, ти, мене коник
У поле до криниці
Бо твій вершник пан полковник
Бажає напитись
Відвези, ти хміля бранця
До його порогу
Відісплюся й рано в ранці
Знову у дорогу…
Наглядач приніс келих квасу і скибку хліба – карцерний раціон.
Нестор вилучив із-за пояса книжку із затертою палітуркою, примірник пушкінської «Капітанської дочки». Не взявся б читати, якби Будковський не порадив переосмислити притчу Пугачова.
Під стіною щось зашаруділо. Біля келиха з квасом побачив щура, який тягнувся до скибки хліба.
Відламав шматок, простягнув на долоні. Пацюк заліз на руку. В’язні називали його «Фельдфебель», бо це тюремний листоноша. На шиї щура намацав мідну капсулу в якій лежало дві цигарки, сірники і цидулка з огризком олівця:
«Товаришу Скромний, наш палкий привіт». На зворотному боці Нестор написав: «Передайте почитати. Пушкіна не треба, він на кілька голів нижчий за Нєкрасова, Тургенєва, Гоголя. Не велика кеба казочки писати».
У вечорі наглядач приніс пайку і згорток у якому свічки, цигарки і книжка. Спочатку Нестор не второпав навіщо передали Біблію, та з’ясувалося конспірація.
Починаючи від п’ятикнижжя Мойсея, поверх біблійного тексту олівцем написана стаття Кропоткіна «Закон і Влада».
Читаючи, поволі відволікався на святі письмена, намагаючись зрозуміти переписувач випадково чи навмисне об’єднав біблійні вірші із творами адепту анархізму. Поверх тексту: «Котрі бо згрішили без Закону, без Закону й загинуть, а котрі згрішили в Законі приймуть суд за Законом. Бо не слухаючи Закону виправдані будуть» написано: «Усі ми до того зіпсовані нашим вихованням, яке змалечку знищує у нас бунтівний дух і розвиває покору до влади, усі ми так розбещені нашим життям з-під палки закону, який усе передбачає і узаконює: наше народження, нашу освіту, наш розвиток, наше кохання, дружбу і т.п. – що коли так буде далі, то людина невдовзі втратить будь-яку властивість судження і особисту практичність».
Повернувшись у камеру, Нестор зажадав свіжих газет. Переглянув шпальти «Руського слова» де писалося про балканську кризу.
- Що мислиш із цього приводу? – спитав Будковський.
У відповідь Нестор знизив плечима:
- Нічого не мислю, а що?
- Подумай, починай вивчати аналітику і політекономіку. Із цієї балканської кризи можна багато чого вичленувати.
- Гм… – Нестор знову узяв газету.
- Вчись друже, вчись аналізувати політичну ситуацію. Із цієї статті можна зробити однозначний висновок – невдовзі Росія втягнеться у війну.
ХVIII
21 лютого 1913 року на честь святкування дому Романових у Бутирках оголошений вихідний.
Після молебню арештантів пригощали фруктами і солодощами, перегодя на загальній прогулянці дозволили спілкуватися з карним блоком.
Нестор познайомився із київським налітником Севою на прізвисько «Чалий». Дізнавшись, що Нестор із Гуляй-Поля почав розповідати про свого київського товариша, який теж із цього села, у кримінальних колах його називали Піка. Нестор не міг нікого згадати за таким прізвищем, доки Сева не назвав ім’я – Остап.
- Чекай-чекай… Піка, як же! Не Коршак випадково?
- Хто зна, – Сева смиконув плечима. – Я пачпорту його не бачив.
- Він ножами володіє вправно.
- Оце точно. От бач, знайомець є.
- Ще б пак, ми з ним у дитинстві знаєш якими друзяками були… Шкода переписка років зо сім тому обірвалася.
- А ми з ним, – Сева простягнув відкритий портсигар, – ювелірний брали, та у засідку вскочили. Наших двох відразу ухайдохали, а Остап п’ятьох фараонів поклав. Його барабан спустошів, він забрав мій револьвер, наказав лягти на підлогу, я мав удавати заручника. Опісля усе на себе повернув, мовляв не було підручних, та не помогло – мене взяли. А на суді Остап без адвоката викручувався, та все рівно на смерть засудили.
- Он як… А чому без адвоката?
- У нього ж університет за плечима, знаєш яка голова – ого-го, – Сева зробив жест вказівним пальцем, показуючи у стелю. – Він у нас отаманом був.
- Так значить немає Остапа… Говорив, що боротиметься, але думалося методи будуть інші…
ХІХ
На початку березня за вимогою Шевчукова з Нестора тимчасово зняли ручні кайдани, бо почали гнити кисті.
Коли спала ожеледь, роботи у котловині відновили. На будівництво завезли ліс і цеглу, почалися роботи з фундаментом.
Кондуктор пропонував Нестору більш чисту роботу, з’явилася вакансія двірника, та цю пропозицію відкинув.
- Геть не хочу, за муром хоч і з охороною, та все ж не в тюрмі, хоч якась ілюзія волі.
Із приводу Несторової відмови Будковський поділився з Маріним припущенням:
- Цоркнути замислив.
- До гадалки не ходити, – погодився Петро.
Нестор дійсно готував нову втечу. Обладнав між штабелями дощок тайник, куди потихеньку щодня зносив сухарі, також схоронив сокиру, яку знайшов у котловині. Іржаву, але як зброю цілком придатну. Вочевидь її ще взимку загубили в снігу.
ХХ
На травневому засіданні «Політичних фігур» головував есер Рутенберг. Нестор вів протокол засідання. Рутенберг оголошував, як здалося Нестору, вельми пафосно, ніби у державній думі.
- Товариші, я не маю сумніву, що колись протоколи наших засідань увійдуть до аналогів історії революції.
Далі протягом години розхвалював різні політичні течії, завершив патетичним визначенням революціонера:
- Це Христос нової релігії! Лише через страждання здобудемо перемогу, ми – вершителі історії!
«Десь таке чув», – подумав Нестор. У протоколі написав: «Товариш Рутенберг висловив позитивну оцінку революційному рухові, а також визначив, що є революціонер і революція». Нестора вельми зацікавив виступ марксиста Дмитра Гудінова, сухорлявого інтелігента, манерами схожого на дворянина, але таким не був, він колишній залізничник.
- Товариші, факт, що Росія, всупереч недосконалій податковій системі, хабарництва державних можновладців, економічно зростає. Щороку держава виділяє колосальні кошти на потреби освіти і медицини, а також слід зазначити, що вальний відсоток йде на озброєння. Та слід акцентуватись на одному «але» – звідки ж левова частина надходжень до казни? А це, так звані «п’яні гроші». Державні можновладці, керуючись особистими інтересами знищують країну із середини, стимулюючи пияцтво серед пролетаріату і селянства.
Промову Гудінова Нестор занотував слово у слово.
На вечірній прогулянці, отець Амбросій запропонував випити по чарчині Нестор на це відказав:
- Кінчати треба з пияцтвом. Прийде час, зберу свою групу, я впроваджу порядки Олександра Лбова (У групі Олександра Лбова був впроваджений суворий «сухий закон».). Пиятка і революція речі несумісні.
ХХІ
Унтер-офіцер втретє вигукнув «Махно». Зітхнувши, звернувся до старшого наряду:
- Знову цирк влаштовує.
- Ваш благородь, дозвольте? – визвався аристократ Лутінін, якому Нестор якось дав по щелепі. – Перевірте штабеля, він там постійно утаємничувався.
Скоро знайшли схованку. Нестор відчайдушно відбивався сокирою, так, що від багнетів летіли іскри.
- Не візьмете, чортові белеги! – Несамовито кричав. – Не підходити, уб’ю!
Солдати за допомогою багнетів поступово обмежили порухи, та й кайдани заважали. Одному вдалося вдарити невгамовного в’язня прикладом по тімені.
Унтер-офіцер оглянув схованку, знайшов торбинку із запасами.
- Це ж треба, довго готувався.
Нестор отямився у лазареті. Прив’язаний до ліжка, на голові мокрий рушник, поруч тітка Клава.
- Навіщо тобі те потрібне, – дорікала медсестра. – Від долі все рівно не затаїшся, шкоди собі завдаєш ото й усього. Смиренно прийми долю. Дасть Бог, звільнишся.
- Я сам творець долі своєї, – запально мовив Нестор, хоча кожне слово болем відлунювало у голові.
- То гордощі синку, за таке Всевишній карає.
За цю спробу, Нестор отримав місяць одиночки, з обмеженням літератури і літературних вправ.
Вночі розбудив Фельдфебель. Заліз на груди.
Намацав капсулу. Сева передав цигарок.
Невдовзі Сева отримав відповідь:
«Один я ніщо, гамузом – ми сила. Разом і тільки так! Ми спроможні вирватися за межі цього оплоту насильства і руйнації усього людського. Зробіть вибір: чи все життя жити, очікуючи на божу чи на царську милість, або узятися за справу самим. Ризикнути нікчемним існуванням на противагу волі. Нарешті дихнути на повні груди священним вітром Свободи!»
- Політика, – зазначив Севин співкамерник. – Як кучеряво написано.
- Це для інших, – Сева згорнув цидулку, вклавши у капсулу. – Його камері треба передати.
ХХІІ
Після завершення карцерного строку Нестор вийшов на прогулянку. Вивели на зорі до, так званої, «камчатки», внутрішнього двору біля канцелярії, де ніколи не було сонця.
В обід пішов на роботу до миловарного цеху, працював у кочегарці. Підійшов Севин співкамерник Птах.
- Ходімо, кличуть.
Нестор, не розпитуючи навіщо, поплентався за Птахом. Зайшли до підсобки. Сева сидів на табуреті в оточенні карних. Біля стіни блідий Лутінін, якого пильнували двоє каторжан.
- Як же перехопили? – Нестор не розумів яким чином вдалося привілейованого в’язня та ще й такого рангу перетягнути до території контрольованої карними.
- Чужоложні бажання Несторе, спіймали на любовну цидулку ніби то із жіночого корпусу. Навіть охороні заплатив, щоб пропустили.
- Навіщо кликав?
- Він на тебе нафіскалив. Це на знак моєї дружби. Роби із ним, що забажаєш.
Лутінін кинувся Нестору в ноги, плакав, цілував чоботи.
Нестор огидливо відштовхнув аристократа.
- Я не суддя щоби карати, і не Бог, щоб милувати.
Вийшов із підсобки. Сева підійшов до Лутініна, який все ще стояв на колінах.
- Чув – він не суддя і не Бог.
Сева посміхаючись узяв Лутініна за голову, після різкого руху, хруснули шийні хребці.
ХХІІІ
Зникнення Лутініна помітили не відразу, на перекличці його відсутність пропустили повз увагу, бо знали, що відкупився, і тепер десь перелюбствує. Та о дев’ятій ранку солдати знайшли тіло на господарському дворі, біля драбини. Складалося враження ніби Лутінін навіщось поліз на драбину, приперту до стіни, звідки оббурдюжився і зламав шию.
Наступного ранку після перевірки Нестора викликали на допит, не сумнівався, що через Лутініна.
Привели до кабінету начальника тюрми фон Ельбе та замість нього слідчий, який знаком наказав сісти навпроти.
Нестор приготувався усе заперечувати, якими б доказами не приперли.
Слідчий довго копирсався у теці, перекладаючи папірці з місця на місце, відтак якось несподівано спитав:
- Ім’я Остапа Аріковича Коршака знайоме?
Відразу й не прирозумів про кого мова, тому впевнено відповів:
- Уперше чую.
- Як же так? Окрім того, що із одного села, ви ще й приятелювали. Ось… – слідчий поклав перед Нестором лист, написаний ним ще у 1906 році, який адресувався Остапу Піці.
- Я премного із ким приятелював, – відповів дещо приголомшено, бо не розумів, яким чином до справи про убивство тюремного стукача причетний покійний Остап.
Слідчий закурив, простягнувши Нестору розкритий портсигар. Хоч і хотілося курити, але не взяв.
- Що б ти сказав, якби пообіцяв через кілька років амністію, а там на нетривалий термін на поселення десь у Симбірську? Все ж краще, без кайданів, без тюремного розпорядку.
- Було б чудово, – Нестор відкинувся на стільці, зневажливою посмішкою показуючи, що насправді відкидатиме будь-які пропозиції. – Не тіштеся ілюзіями, співпрацювати не буду. Хоч і гомонимо приятелями, ми люті вороги. На волі я б вас застрелив.
- Я читав твою справу, тому маю уявлення якого польоту птах переді мною. Однак, всіляке буває. Де б на твою думку зараз міг перебувати Чорний Капітан.
- Хто?
- Чорний Капітан, він же Остап Коршак.
- Як де? Мертвий. Його у Києві стратили.
- Раджу подумати, – слідчий закрив папку, у його очах читалося розчарування. – Може щось цінне пригадаєте, то повідомте начальнику, а я подумаю як полегшити вам життя, але це має бути дійсно щось цінне.
- Невже Остапу вдалося зіскочити? – це була радше думка у голос ніж питання, Нестор якось навіть захоплено дивився на слідчого.
У камері розповів про дивний випит Маріну і написав Севі цидулку, його напевне вже викликали на допит.
- Якщо фон Ельбе перед ним на цирлах ходив, – припускав Марін, – то ймовірно цей фараон із самого департаменту. Значить твій приятель Остап вельми важлива персона.
У вечорі від Севи прийшло повідомлення: «Чудасія, отаман зробив неможливе»
ХХIV
Спроба втечі у березні 1914 вийшла найневдалішою. Хоча Нестору здавалося до цяти все продумано, навіть на волі очікував чоловічок.
Підвода із помийними діжками не виїхала навіть із тюремного двору.
Солдат помітив гумовий шланг.
Смиконув.
Слідом за шлангом із діжки вискочив арештант.
Нестора побили на плацу.
- До кардегарії його, – скомандував старший наряду, потім схаменувшись поморщився, – ні, засмердить там усе. Карцер згодом оформимо.
- Нехай може помиється? – запропонував солдат.
- Раз йому подобається у помиях бовтатись, то й нехай нюхає.
Нестор отримав тиждень карцеру.
Співкамерники помітили, що товариш Скромний став відчуженим, дещо забісованим. Мало із ким спілкувався. Часто піднімався поночі і блукав по камері, брязкаючи кайданами. «Оживав» лише на зібраннях «політичних фігур». Особливо палко відзначався, якщо тема торкалася майбутнього збройного повстання.
На травневому засіданні Гудінов зачепив питання можливого перевороту.
- Повстання зараз неможливе лише тому, що авангард революції – пролетаріат не озброєний. З вилами товариші, не навоюєш…
- У подібній справі головне не зброя, – перебив Нестор невпевнено, та поволі говорив запальніше. – Якщо правильно підійти до справи, то можна розпочати боротьбу навіть із вилами. Найголовніше друзі мої – готовність до самопожертви, а це набагато потужніша зброя від пістолета чи бомби. Не зрозуміло чом товариш Гудінов пролетаріат називає «авангардом революції». У процентному співвідношенні домінує селянство. Якщо незгодні, то зазирніть у будь-який підручник політекономії.
- Однак лідер вичленовується завжди із маси робочої інтелігенції, – заперечив Рутенберг.
- Хіба що «вичленовується», із інтелігенції виходять лише базіки-теоретики, практиків народжує селянство. Візьміть ту ж статистику, і ви побачите, що по справжньому народні лідери вихідці із селянського середовища. А пролетаріат засмічений непотрібною агіткою.
У вечорі Нестор отримав лист із жіночого сектору. Писала есерка Ганна Левіна, яка прочитала протокол засідання:
«Ознайомилася із Вашою промовою, та й деякі поезії Ваші мала честь читати. Вбачаю у Вас задатки лідера. Бережіть себе для майбутнього. Доки ви не опрацьований алмаз революції, але грані вже видно…»
ХХV
У червні за бутирські мури дійшла інформація про убивство в Сараєво ерцгерцога Франца-Фердінанда. Серед в’язнів почалися перекори бути війні чи ні. Після смерті російського посла в Сербії Гартвига (Гартвиг Микола Генріхович 1855 – 1914 – російський дипломат.) вже мало хто сумнівався, що Росія залишиться поза війною, бо Гартвиг ще міг слугувати запорукою сербам.
Із липневих газет каторжани дізналися, що в країні почалися робочі страйки, які поволі ставали загрозливими для економіки імперії. Страйкували робочі нафтових копалень у Баку, страйкували путіловці у Петербурзі, а десятого липня страйкували і в Москві.
15 липня Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Росія того ж дня почала мобілізацію чотирьох військових округів зосереджуючи їх біля австрійського кордону. Хоча військові стратеги вимагали загальної мобілізації стверджували, що Німеччина не залишить Австрію без підтримки, але цар Микола сподівався, що Німеччина примирить Сербію з Австро-Угорщиною. Цар вагався. Часткова мобілізація не слугувала б Австрії як загроза. На загальну мобілізацію цар погодився лише у вечорі 17 липня. Німеччина це розцінила як можливу загрозу, тому власну мобілізацію оголосила, як акт самозахисту.
19 липня Німецький посол Пурталес вручив міністру іноземних справ Росії Сазонову офіційне оголошення війни.
Перша світова війна почалась.
В’язнів вишикували у кордоні прийшов начальник в’язниці у супроводі дружини.
- Панове, я начальник над вами зовсім недавно, тому ми не встигли один одному як слід у печінках засісти. Та думаю вже і не буде такої можливості. Почалася війна, а мені, як людині військовій місце на фронті.
Фон Ельбе говорив натхненно. Одні в’язні слухали байдуже, інші зацікавлено.
- Я німець, – закінчував промову фон Ельбе, – але живу в Росії, їй присягав на вірність. Буду прохати відправити мене на Кавказький фронт. Єдине, що для вас можу зробити, це попрошу свого наступника забезпечити вчасне отримання вами свіжих газет.
Останнє повідомлення порадувало каторжан. Дама почала роздавати по примірнику Євангелія, закликаючи в’язнів молилися за царя-батюшку, щоб «боженька допоміг йому здолати ворогів».
Арештанти розійшлися по камерах.
У вечорі Адам Козловський посварився з Вденятіним. Поляк бажав Росії у цій війні поразки, Веденятін же налаштований патріотично. Невдовзі серед в’язнів виник розкол, поділилися на «патріотів» і «поразковців». Часто доходило до бійок, кожен доводив свою правду за допомогою табуретів, кастетів. Адміністрація гласно підтримувала «патріотів», їх не запроторювали до карцеру, із багатьох зняли кайдани. Незважаючи на обіцянки попереднього начальника газети дозволялися тільки «патріотам».
У «поразковців» проводилися постійні обшуки, проучували карцером навіть за зберігання газет і революційних листівок, на які раніше адміністрація не зважала. Анархісти створили, так званий, «інтернаціонал» і зайняли нейтральну позицію, які засуджували війну, але не бажали Росії поразки, однак не дивлячись на нейтралітет, тюремники зарахували їх до «поразківців». Нестора засудили до десяти діб карцеру за те, що знайшли вірш «Заклик» написаний ним ще у 1912 році:
Піднімемось браття, і з нами народ
Під чорним знаменом він піде вперед
Сміливо під кулями кинемось в бій
За віру в комуну, як вірний нам устрій
Зруйнуємо трони і міць капіталу
Зірвемо порфіри із золотого металу…
Із карцеру передав записку засіданню «політичних фігур» де писав: «Товариші, не будьте сліпими кошенятами, не йдіть на повідку у катів трудового люду та їх ланцюгових псів – тюремних наглядачів. Їм вже вдалося отримати над нами невеличку перемогу – посварити революційні осередки. Єднаймося товариші, лише заразом ми непереможна сила, навіть за цими мурами».
ХХVI
У серпні Нестор отримав звістку, що забрали на фронт Омеляна. Йому дозволили написати братові листа.
«Любий брате, тримайся і не втрачай силу духу. Головне – будь обережним. Думай про діточок, нехай син Іван, донечки: Фрося, Стеша і Катя перебувають у твоєму серці, це допоможе. Не знаю чи побачимося коли. Я тут надовго. Війна не для твоєї доброї вдачі, але нічого не вдієш. Я свідомо поклав життя на боротьбу з тими, хто розпалює війни. Почасти помилявся, але ні про що не шкодую. Що тобі побажати? Бажаю удачі, нехай «кирпата» тебе минає. Обіймаю, цілую твій брат. Нестор».
Дописавши підійшов до вікна і довго дивився у вікно на заґратоване небо.
- Вийду, нап’юся свободи, і напою нею інших, – говорив тихо.
До Нестора підійшов есер Антон Шевцов.
- Несторе, багато хто із «патріотів» і ваших збирають підписи з проханням вирушити на фронт.
- Ну то й що?
- Шанс вийти на волю. Спокутувати провину…
- Не знаю кому як, а мені нічого спокутувати, – роздратовано мовив Нестор. – Чистий я перед народом і власним сумлінням, от вийду то до останньої краплини крові битимуся із царизмом та владою.
- Я тобі у загальних рисах, а ти… – Шевцов відмахнувся.
Нестор підійшов до Будковського і тихо мовив:
- Війна стимулюватиме вибух революції. Я це відчуваю. Лишилося недовго.
ХХVII
Розпуск державної Думи 16 грудня 1916 року викликав серед в’язнів нову хвилю політичних суперечок. Подібний резонанс виникав під час звістки про початок війни, але цього разу до бійок не доходило. Більшість переконані – падіння самодержавства неминуче.
«Я певен мій друже, – писав Нестор Маріну, який перебував у іншому коридорі, – революція почнеться не пізніше зими».
Внутрішній режим Бутирок пом’якшав. Змінилася політика окремого утримання політичних і карних в’язнів, тепер одні з іншими могли спілкуватися на прогулянках. Виявилося, що багато карних злочинців подекуди орієнтувалися у політичному житті країни ліпше від деяких політичних. Часто засідання «політичних фігур» проводили на дворі для прогулянок.
- Товариші, нова республіка справедливості звільнить усіх політв’язнів, – говорив на дворовому засіданні Шевцов. – Очікувати лишилося не довго. Революціонери на волі вже піднімають народні маси.
- Лише політичні підуть на волю? – питав Сева. – Поміж вас є такі, що через непорозуміння опинилися серед політики, де ж ваша справедливість, про яку ви так завзято торочите?
- Комісія по звільненню вирішуватиме, – пояснював есдек Ерьомін. – Багатьом дійсно доки ранувато на волю.
- Коли наша партія прийде до влади, – говорив Шевцов, – будуть звільнені усі в’язні без винятку.
- Так-таки усі? – глумливо мовив есдек Шадрін. – А як же ж убивці? Розбещувачі дітей?
До дебатів підключився Нестор:
- А таких не буде, якщо знищити основу розбещеності, щезне і сам злочин. В умовах мирної праці людина перевиховується…
- Дурниці! – перебив Веденятін. – Якщо ви так щиро вважаєте, а не цитуєте кропоткінську утопію, то ви звичайний романтик. І сподіваюсь життя виб’є із вас ці ілюзії. Деякі речі просто не від’ємні од людського єства: жадоба, бажання смачно поїсти, жити за чужий рахунок.
- Ви мало розумієтесь на виховному моменті, – відстоював переконання Нестор. – В’язниця, як інструмент виховання не виправдала себе. Ми ж, анархісти, запропонуємо свою методу – загальна праця, справедливий розподіл продуктів труда.
ХХVIII
1 березня 1917 року у вівторок вранці не було звичайної перевірки. Принесли сніданок і не вивели на прогулянку. Невдовзі у супроводі коридорного зайшов заступник начальника тюрми Нечаєв.
- Панове, – Нечаєв говорив тихо, чомусь зиркаючи на двері, за якими залишив коридорного, – Щось відбувається. Говорю лише вам, бо знаю тут немає балаболів. У Петрограді політичні зміни, скоро дійде до нас. Скажу лиш те, що велика вірогідність скорого звільнення.
Тільки-но Нечаєв вийшов в’язні підійшли до вікна, із північної вежі дали знак, що передадуть послання.
Невдовзі «Фельдфебель» приніс повідомлення: «По Москві акції протесту, видно людей із червоними прапорами».
Потім на подвір’ї побачили озброєних охоронців, а зброю брали лише у якихось екстрених випадках.
У вечорі принесли вечерю і знову ніякої перевірки, навіть коридорні пощезали.
О восьмій вечора до камери зайшло двоє військових, без будь-яких пояснень забрали Жукова та Веденятіна. Через дві години забрали ще двох.
Протягом ночі забрали вісьмох. До ранку у камері №3 залишилося дев’ять в’язнів. У цих, що лишилися, урвався терпець, почали грюкати у двері вимагаючи пояснень. По криках із інших камер дізналися, що там відбувалося теж саме.
У коридорі почувся свисток старшого наряду. В’язнів вивели і вишикували.
- Спокійно панове, – говорив начальник охорони. – Ваших товаришів відправляють до фільтраційного відділку. Там комісія по звільненню, вона працює цілодобово. Першими звільняються хто за статтею 102.
Та протягом дня із камери більше нікого не вивели. В’язні впадали у відчай. Свобода, яка здавалася ось-ось прийшла, відтягувалася. Масла до вогню підливали настрої деяких в’язнів, які побоювалися, що повстання буде придушене як у 1905 році, тоді про звільнення можна забути.
Вночі у дворі тюрми почулися шум і постріли. З’явилися солдати із червоними знаменами, які вигукували:
- Товариші! Свобода! Виходьте, ви вільні!
Нестор із співкамерниками відірвали стільницю і скориставшись нею як тараном, із п’яти ударів вибили двері. Із інших камер теж виходили.
Невдовзі півтори тисячі в’язнів змішалися на дворі із солдатами. Унтер-офіцери вишикували звільнених у колону по чотири і вивели за ворота тюрми, скерувавши до міської управи, де мали видавати документи. Та дорогою колону зупинив загін козаків-вершників, який слідкував за порядком у місті. На перший план виїхав чоловік у шкірянці, озброєний «наганом».
- Куди ведете?! – закричав шкіряний. – Навіщо усіх? Назад. Звільнення відбуватиметься організовано!
- Що значить назад? – обурився матрос унтер-офіцер. – Це політичні. Жертви царизму. Революція звільнила їх без всіляких умов! Врешті-решт, ми пообіцяли їм свободу і ми ж назад до тюрми?! Не бувати цьому!
- Не бувати!!! – підхопила орава солдат.
Чоловік у шкірянці дав знак козацькому осавулу. Козаки підняли гвинтівки і невдовзі з Театральної площі виїхали ще вершники.
- Повертайтеся товариші! – кричав шкіряний. – Це ж для вашої користі. Завтра рано комісія знову розпочне роботу. Багатьом із вас знадобиться матеріальна і медична допомога. Цього не буде якщо топтатиметеся мов отара овець і заважатимете. Сприймайте в’язницю, як тимчасовий притулок.
Тепер каторжани поверталися у супроводі охорони, солдат витіснили із юрмиська. Багато хто плакав.
Тюрма дійсно вже нагадувала постоялий двір. Охорони ніякої, окрім кількох людей біля «брами святого Петра» – так називали центральний вхід, камери нарозтіж.
Нестор повернувся до своєї, де з отцем Амбросієм злагодили вечерю.
Аби розвіятися від важких думок, Нестор засів за підручники алгебри, вирішував завдання з біноміальними коефіцієнтами.
О шостій вечора до камери зайшов офіцер без відзнак.
- Хто Махно?
- Я.
- Збирайтеся, я вас вітаю, ви вільні.
Офіцер потис Нестору руку, повів до кузні, солдати розкували.
Віючись подвір’ям відчувалася відсутність кайданів. Адже носив не знімаючи майже вісім років, а тепер від легкості здавалося злетить. Ледь хитаючись зайшов до кабінету де засідала комісія по звільненню.
РОЗДІЛ 4
РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНІ
Завжди зводили наклепи, проклинали, ніколи не знаходила порозуміння, тебе уявляють лютим жахом нашого часу.
«Ти – руйнація будь-якого порядку – кричить натовп» війна і неспинна жага убивств. Нехай вони кричать. Тим, хто ніколи не прагнув знайти істину, що ховається за словом, тим не зрозуміти його істинного значення. Вони залишилися сліпими серед сліпих. Але ти, о слово, таке ясне, таке сильне та чисте, ти проголошуєш все, що я поставив собі за мету.
Я віддаю тебе майбутньому! Ти будеш жити, коли кожен пробудиться у самому собі! Чи прийде це при світлі сонця, чи під свист бурі, я не можу сказати, але земля побачить. Я – анархіст, тому не стану керувати, але й не бажаю бути керованим.
(Джон Генрі Маккой)
І
Вулиці Москви діяли приголомшливо. Нестора дивувала велика кількість транспарантів, скрізь озброєні люди. Кудись щезли лихачі. Вулиці неймовірно засмічені, солдати справляли природні потреби на видноці, або у під’їздах, барикади більше нагадували сміттєзвалища ніж бойовий редут, одна складалася із перевернутого трамвая, ламаних меблів та залишків огорож. Потрощені вітрини магазинів.
Нестор прочитав кілька закликів на плакатах: «Свободу підлітковій індивідуальності», «Слава всесвітньому союзу політичних збоченців».
- Невже такі бувають? – спитав Йосипа Альдира, який супроводжував до лікарні, де тепер за сумісництвом готель для звільнених каторжан.
- Читай більше марниць, – Йосип розсміявшись обійняв Нестора. – Жартівники звісно, а подостатком хто й штурпаки звичайні.
У шпиталі Нестора зареєстрували і поставили на тимчасове утримання до тих пір, доки виділять кошти на повернення додому. Також занесли до списку тих, хто потребує санаторного лікування. Червоний Хрест малими партіями щотижня відправляв чахоточних до Криму. Тут же зустрівся з Маріним, який повертався до в’язниці, бо входив до складу комісії по вивільненню і тепер доклав зусиль для звільнення анархістів Потапова і Шнейдерова, які стараннями Веденятіна зачислені до карних.
Нестор познайомився з Володимиром Худолеєм, якого знав тільки по тюремному листуванню. Пішли до лефортовської анархістської групи, там Нестору запропонували місце секретаря. На порядку денному групи питання організації першотравневої демонстрації. Нестор наполегливо взявся за організаційну роботу, відчував – саме це його стихія – громадська робота. До Гуляй-Поля надіслав телеграму, де повідомив, що на деякий час затримається у Москві.
(далі буде)
