Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія

Кам'яний воїн (4 продовження)

© Аркадій Поважний, 29-05-2012
ХХІV
До Гайчуру прибули ще вдень. Приплили на човнику, і сиділи до ночі у чагарниках.
Іван Шевченко прийшов із розвідки.
- На станції козаки, біля контори нікого.
Контора Гельдбуха розташована неподалік залізниці. Головний вхід прикривали яблуні. Назарія Зуйченка залишили на чатах. Нестор підійшов до дверей.  
Контора зачиняється о двадцять третій, хлопці вирішили здійснити напад перед самим закриттям, коли немає більшості службовців, а лишається сторож і двоє бухгалтерів.
Нестор обережно смикнув двері. Зачинені.
Постукав.
- Що треба? – почулося за дверима.
- Допоможіть, там на путях людина, а на вокзалі нікого, сказали вокзальний городовий десь тут.
- Немає ніякого городового, що йому тут робити.
Та здолала цікавість, сторож порушив інструкцію нікому не відчиняти після двадцять першої години. Як тільки-но відсунув засувку, отримав удар рукояткою по тімені. Хтось підхопив, щоб не рухнув і не підняв шуму.
Нестор у масці забіг в контору. Побачив трьох службовців, двоє працювали з паперами, третій спав на софі.
- На місці! – Нестор, тримаючи напоготові пістолет. – На підлогу!
Прокіп зв’язав службовців. Нестор відстібнув у одного на поясі зв’язку ключів, кинув Івану, той відчинив сейф. Весь зміст сейфу згрібали у наплічники, таким же чином підчистили шафки столів і бюро. Експропріація тривала не більше п’яти хвилин.
Відходили тим же чином – річкою. Тепер за прудководом плисти легше.
Прибувши на місце, до млина Гурянського, підтопили човник.
Коли йшли до будинку Продана, переходячи дорогу в районі собору, наткнулися на козачий патруль, що виїхав із-за рогу.
Група підозрілих людей привернула увагу козаків.
- Тудою, – скомандував Нестор, показуючи на тин, передав свою торбу Шевченку і вихоплюючи пістолети. – Відтягну їх.
Побіг через дорогу, стріляючи у бік козаків. У відповідь гримнув залп із двох гвинтівок. Кулі пролетіли зовсім близько від голови. Десь у темряві почувся дзенькіт розбитого скла. Нестор сховався за стовпом, звідки розстріляв обойму одного пістолета. Доки козаки спішилися і перезаряджали гвинтівки, зробив наступну перебіжку, заскочивши у якийсь двір. Та дорогу заступив мужик з вилами.
- Е ні ж бо… не пущу.
Нестор не роздумуючи вистрелив у чоловіка, відштовхнувши того, побіг в огороди.
Додому не заходив, зразу пішов на завод.
Під час перерви почув про нічні події. Дізнався, що поранив у руку селянина Івана Назаренка. Поранення легке, того навіть не госпіталізували.
ХХV
Хлопці два дні чергували в балці неподалік села Темрюк. Із Блюменталя до Маріуполя мав сунути зерновий обоз. Нестору не терпілося захопити його, бо це власність Янсена.
Вийшли на позиції – залягли вздовж дороги, Нестор вирушив на шлях. Угледівши на козлах Мухолова, ледь стримувався, щоб не вистрелити завчасно.
Микита не впізнав Нестора.
- Ані руш! – вигукнув Нестор, піднімаючи руки. – Далі неможна, там переорано!
- Про що торочиш? Яке перекопано? – Мухолов сплигнув з возу. – Хто ти є такий?
Микита підійшов до Нестора і отримав розмашистий удар в щелепу, від якого розпластався. Підвівся, коли почулися постріли, і не відразу збагнув, що на обоз напали, хтось перевернув його на живіт і зв’язав за спиною руки. Затим підняли, поставили на коліна.
- Молись Микитко, – Нестор направив на нього пістолет. – Казав вже тобі, що образ не прощаю.
Микита впізнав Нестора, як же не впізнати, адже два роки дійсно жив озираючись, боявся помсти, і ось, вже ніби заспокоївся, гадав минулося, з’ясувалося малий Махно образу таки не забув і прийшов забрати життя.
- Не вбивай, – благав Микита. – Сам розумієш, я лише холоп, виконую, що велено…  
- Не треба Несторе, – сказав хтось із челяді, яку сокупили окремо.
- Дядьку Корніє?
Обійнялися. Хлопці тим часом витягли із карети молодого господаря Альберта і барбарили ногами.
- Виріс Несторе, ось тепер на шляху розбійничаєш.
- Це не розбій дядьку Корніє. Для мене з цього і зернини не буде, все піде народу. Ваш швабер (Швабер – німець.) міг і тут продати, а воно бач, у Маріуполі у порту закупівля вища. Багато хто із робітників свою держму (Держма – доля урожаю, якою розраховуються з робітником.) у повному обсязі не отримав, от я це й виправлю.
- Як не крути Несторе, а се розбій, його ніяким благородством не вибілиш.  
- А я не збираюся очікувати виправдання судді чи когось іще, вони інструменти несправедливості.
- Бачу і розуму набрався. Що ж, не мені тебе повчати, що із Микиткою буде?
- Мухолова варто б було застрелити, то нехай тобі завдячує. Зерно забираємо, а ви додому. Розвеземо по родинах маломущих у нас великий каталог.
ХХVI
Нестора заарештували біля «Колізею», саме повертався з репетиції. Запетлювали за спиною руки, потягли до підводи, що стояла неподалік Волосного правління. На підводі лежав зв’язаний і побитий Вальдемар.
- До колекції, – глумився один із козаків. – Скоро вас революцію усіх перехапаємо.
- Хапалку спочатку відрости, – мовив Нестор, плюнувши у бік козака.
Той у відповідь шмагонув батогом, але Нестор навіть не покривився від болю, а ще більше розпалився:
- Ось, вони доблесні козачки, бойовий хамний (Хамний – гордий.) народ! Тільки зі спутаними й спроможні воювати! Сцикопіхота ви дристлива, а не еліта! Довбограники! Диви, лахудра, ще й вуса відростив, та тобі одороблом на городі стовбичити, а не з нами воювати. Ось тільки розв’яжи, я б тобі вуса то й пообсмикував би!
Козак-конвоїр почервонів од гніву, та лише відмахнувся.
Хлопців повезли до станції, де вже підготований тюремний вагон.
- Обережніше із соузниками, – шепнув Вальдемар. – Можуть підсадити провокатора.  
ХХVII
Захолола душа Несторова, коли з вервечкою арештантів перетинав ворота Олександрівської в’язниці. Високі сірі мури, чатові на вежах. Йому подумалося, що цієї миті ладен зректися усього якби тільки тепер опинитися десь серед степу, стояти на вершині могили, біля кам’яного воїна, де приверзся райський сад з вуликами,  насолоджуватися вітром, запахом полину. Забагнулося плакати. З’явилося безумне бажання кинутися на конвоїра.  
У камері сиділо п’ятеро. Суміш запахів сечі, поту, цвілі викликала нудоту. Деякий час стояв нерішуче обзираючись, визначаючи де б сісти. Один арештант дав знак, запрошуючи розміститися поруч. Це хлопець років двадцяти п’яти, з витким зачесаним назад волоссям.
- Я Юстин, – назвався кучерявий, простягнувши руку, в долоні якій потонула Несторова.
Юстин познайомив з іншими:
- То Руслан, – показав на чорнявого хлопця, – він із Миролюбівки, зірвав із городового погони, кіля нього Костя Змійов, тут постоялець, – Костя посміхнувся гнилими зубами. – А то Михайло Недайхліб, прізвище якоюсь мірою співзвучне його роботі, він мірошник, переховував дезертирів. Ото Микола,  зберігав зброю, арсенал експропріаторів…
Нестор зробив вигляд ніби не впізнав Лепетченка.
- А я, – Юстин постукав себе в груди. – Рибалка із Бердянську, погорів на листівках. Тебе, так розумію, теж на прокламаціях взяли?
- Мене за екси злапали, – не без гордощів відповів Нестор, та тут же схаменувся: – Підозрюють, що ніби то брав участь…
- А-а-а, – Юстин порозуміло кивав головою. – Не сумуй, брате Несторе, живуть і тут. Двічі на день прогулянка, раз на тиждень лазня.
- Мені цигарки із доглядової кімнати не повернули, – Нестор обмацав кишені. – Дай закурити.
Юстин простягнув цигарку:
- На майбутнє запам’ятай, бо схоже ти у цьому готелі на довго, якщо куриш, то завжди мають бути цигарки. Звісно з тобою ділитимуться, але брате, деякі деталі визначають поважність.
Вночі, Нестору не спалося. Заспокоювався думкою, що на всі ці випробовування пішов добровільно і вони не марні, все для майбутнього.
Наступного ранку повели на очну ставку, де був Вальдемар. Їх та ще трьох підставних вишикували біля стіни. Першим до кабінету зайшов стражник Биков, він мав впізнати, хто у нього стріляв о третій ранку двадцять сьомого червня неподалік «Таврійського зібрання». Стражник впевнено показав на Нестора, Захаров теж його впізнав. Третім зайшов із бандажем на лікті селянин Назаренко. Цей довго вдивлявся у кожного, невпевнено показав на Нестора:
- Отсей підхожий, та й зросточку такого ж.
На превеликий жаль слідчого, Вальдемара ніхто не впізнав.
У вечорі тюремною поштою Нестор отримав від Антоні цидулку: «Не хвилюйся, мене унезабарі відпустять, зроблю все можливе».
Нестор відчув полегшення.
Через тиждень приїхав брат Григорій, розказав про останні події в Гуляй-Полі.
- Семенюту скрізь шукають. Фрося рекла на поштове відділення прийшла листівка звідкись із-за кордону, із Хвранції ніби. Написано – «Короченцеву, чорту рябому».
- Як мати?
- Плаче, як же іще. Ото, як тебе забрали, приходили з обшуком. Оніщенко матір вдарив.
- Наволоч, – Нестор стис кулаки. – Нехай лишень вирвуся звідси… Я його, падлу таку, під землю живцем закатаю…
- Мати з Вічлинським домовилася, він ладен грошей дати, щоб тебе під заставу випустили. Так, ось Ісус ваш вже на свободі, маю дещо від нього сказати, – Григорій заговорив шепотом: – Стражники відмовляються від свідчень, вже кажуть ніби не впевнені чи тебе саме бачили. Та тут ще інше… Ваших тьму похапали, майже всі виязичують тебе, їх б’ють. Та чіпляють переступи скоєні за твого тутешнього пробутку. Адвокат каже, можна сим послугуватися…
Нестор закурив.
- Грицю, ти заспокой матір. Скажи у мене все добре.
У камері, Нестор, відвернувшись до стіни довго плакав.
ХХVIII
Суддя призначив суму виплати під заставу – дві тисячі карбованців. Гроші передав Вальдемар, заздалегідь домовившись із заводчиком Вічлинським, що ніби то кошти його і вручив їх через добрі відносини з Явдохою Махнихою. Вічлинському за таку послугу обіцяно не чинити екси.  
Звільнили Нестора через чотири місяці. Бо справа «розпалася», у слідства жодного свідку. Стражники Захаров і Биков змінили свідчення, тепер вони не впевнені чи саме Махно у них стріляв 27 червня 1909 року. Селянин Назаренко вже зізнавався, що у нього шмаляв точно не Махно, стрілець був вищий на зріст і ніби то шкутильгав.
За термін ув’язнення у Нестора загострились внутрішні недуги. Тепер часто кашляв і кашель супроводжувався болем у грудях.
За тюремними воротами очікував Григорій.
- Вальдемар заходив, прохав бути обережнішим, Короченець лютує, що тебе випустили. Ваші у травні напали на пошту, двох убили: поштаря і городового. Тепер у Гуляй-Полі комендантська година. То ти може в Андріївці поживеш, доки не утрясеться.
- Се вже не втихомириться, а у Миколи не буду, там у першу чергу шукатимуть. Я ліпше за своїми адресами. Скоро додому навідаюсь. А доки, Грицю, вибачай. Повертайся сам, матері уклін, нехай не страждає. Це моє життя, і я йду свідомо.
Нестор вирушив до Катеринославу, де оселився у селищі Амур на квартирі зв’язкового Козьми Лисовського. Козьма мешкав з дружиною Марією Мартиновою. Тут же в підвалі будинку обладнана міні-типографія, нею завідував Олександр Семенюта. Сам Сашко перебував у Бельгії, куди втік після того, як у тому ж Амурі його ледь не спіймав Короченцев, тоді тікати довелося вплав через Дніпро і відсиджуватися в чагарниках ховаючись від козацького патруля, який прочісував берег. Невдовзі Сашко мав повернутися, до того Нестор з Козьмою самі писали прокламації і розносили по фабриках і заводах.
У серпні від Вальдемара прийшло повідомлення, що у Гуляй-Полі затишшя, можна повернутися. Короченцев перекинув сили кудись в Олександрівськ, де намагається спіймати Семенюту. Сашко ж, повернувшись, переховувався то в Оріхово, то у Шагрово.
Нестор, як приїхав, влаштувався слюсарем до механічного цеху.
Намагався відновити стосунки з Нюсею, та батько поспішив відправити доньку до родичів у Полтаві.
Коли не було репетицій у театрі, марнував час у марнополії.  
Якось за столик підсів молодик із келихом пива. Поволі розгомонілися. Хлопець назвався Колею Споришем електриком із Бердянську. Коля безперервно щось говорив, а Нестор лише кивав із чимось погоджуючись, часто не вникаючи, про що лепотить новий приятель:
- Поміщики на периферії осучаснюються, відмовляються од гасових ламп, електрику проводять, а народ, брате, тут заможний, от я і подумав, що вдачу за хвіст хапати треба. Людину із міста замовлятимуть, а я вже тут. Ось облаштуюся надійно…
Далі із розмови з’ясувалося, що Колі ніде ночувати. Нестор запросив до себе, він тепер жив з матір’ю, місце, мовляв, є, брат Гриць поїхав заробляти на шахти Юзово, правачка (Правачка – кімната праворуч дверей.) вільна.
Ранком гість вирушив на пошуки роботи, пообіцявши у разі успіху «обмити».
Коля очікував Нестора на прохідній, як і передбачав, щастя не минуло, скоро знайшов роботу і житло.
- У поміщика Гільца, – говорив Коля. – Вже сьогодні й почав. Потрібно закупити дріт. Скоро, друзяко, у найвіддаленіших куточках імперії, най ортодоксальні селяни зрозуміють, що свічка з гасовою лампою учорашній день, а майбутнє – електрифікація. Я впевнений Несторе, близькі ті часи, машини повністю замінять роботу людини і тій залишиться більше часу для самовдосконалення. Настане світле майбутнє, яке так палко обіцяють революціонери.
- Гм… – Нестор насупився. – То може й революцію машини робитимуть? Ні світле майбутнє прийде по іншому.
- Коли ж, думаєш, прийде?
Нестору кортіло розказати про те, що він революціонер і не просто теоретик, а практик, за це саме світле майбутнє кров проливає.
- А Гільц заради модернізації сьогодні з рахунку зняв десять тисяч, – невідомо навіщо сказав Коля. – Тепер напевняка, старий шваб розрахується сповна. Він ще парове опалення надумав…
- Треба йти, – Нестор ніби байдуже поставився до останньої фрази приятеля. – Виспатись хоча б, а то щоранку на роботу ніби варений чалапаю.
Новий панібратчик на це лише зітхнув, шкодуючи, що не вийшло п’яної бесіди.  
Нестор дійшов до дому, зайшов у хату, а там нишком виліз через вікно в сінцях і городами до будинку Софрона Продана, де тепер переховувався Сашко, у той час, як Короченцев влаштовує на нього засідки в Олександрівську.
Того ж вечора зібрали нараду.
- Сума значна, – казав Олександр. – За один раз стільки не вдавалося взяти.
- І головне ж плець (Плець – маєток.) на околиці, – казав Нестор, малюючи схему розташування Гільцевого обійстя. – Легко можна відійти вибалкою, там і коней сховати.
- А мені щось на душі шкребеться, – Вальдемар замислено дивився на Несторову схему, стукаючи по ній вказівним пальцем. – Усе занадто просто і легко, тому й підозріло. Та й електрик що за фрукт? Не встиг примандрувати і вже на роботу влаштувався, а про гроші, що йому сам Гільц звітував? Тому друзі, пропоную послідкувати за маєтком, та й за цим Колею теж.
Слідкувати визвався Нестор з Петром Оніщенком.
Гільц мешкав у Бочанах. Із північного боку маєток не огороджений парканом, там прихистком слугувала природна огорожа – терновий ярок і щільний ряд молодих раїн-пірамідок (Раїна – пірамідальні тополі.). Головні ворота ковані металеві, навколо цегляна огорожа.
- Вальдемар недарма занепокоєння ясував, – говорив Петро. – Якось насправді просто, навіть собак немає…
- Бачу… – Нестор нервово зім’яв картуз, бо вже з’явилися сумніви стосовно Колі Спориша.
Вночі до маєтку під’їхало п’ятеро вершників-козаків.
- От, чортове ріження, – тихо вилаявся Нестор, давши знак тихенько забиратися зі схрону.
Тільки наблизились до оселі Продана нічну тишу розірвав потужний вибух. Хлопці помчали у напрямку звуку. Впровадилися найгірші побоювання – розірвався запас вибухівки, який ховали у Івана Шевченка. Люди вже гуртувалися біля зруйнованої клуні, солома тліла, але не горіла. На щастя ніхто не постраждав. Іван поспішив забратися. Нестор знайшов у тисняві Іванову сестру Ярину.
- Як шарахнуло він пішов, – говорила нишком дівчина. – Йди і ти, бо поміж людей чути твоє ім’я, кажуть до сього якось причетний.
Нестор тієї ж ночі покинув Гуляй-Поле. Бо, як з’ясувалося, стражники після вибуху у першу чергу навідалися до нього.
ХХІХ
В Олександрівську Нестора заарештували на базарі, де він намагався знайти роботу лоткового торгівця. Виявляється городовий мав його описи і фотокартку.
Тепер звинувачували в убивстві селянина Гури, якому бойовики закидали те, що видав кількох членів «Спілки бідних хліборобів». Та через три дні відпустили, бо мав алібі, на час скоєння злочину сидів у в’язниці. Його випустили з вимогою повернутися до Гуляй-Поля під постійний нагляд поліції. Однак, повернувшись Нестор і не подумав відзначатись у відділку, замість нього пішла Варя, яка повідомила, що Нестор вельми занедужав, є підозри на тиф. Хитрість спрацювала, жандарми не ризикнули навідуватися, бо боялися заразитися.
Засідання групи відбувалося в балках. Олександр ставив на обговорення питання про початок терору, Вальдемар пропонував активу перебратися за кордон, перед цим налагодивши потужну систему конспірації, за кордоном роздобути зброю і передавати її бойовому підпіллю. Нестор виступав категорично проти закордонного вояжу, висунувши пропозицію добувати зброю на місці, відбиваючи у поліції і військових.
Після засідання Нестор з братами Семенютами і Вальдемаром пішли окунутися. Роздягаючись, Нестор не втримав за поясом револьвер, вилучений у Чорноглазової. Олександр підхопив, витер рукавом пісок, перекинув із долоні в долоню, прицілився в очерет.
- Яка штука лепська. Подаруй.
- Бери, тільки там лише два набої, не зміг знайти такого ж калібру.
- Даю обіцянку, що з цього револьвера застрелю Короченця.
- Чому із цього? – спитав Вальдемар.
- Убійна сила потужніша ніж у наших «бульдогів». Звісно можна було б із «маузера», та важкувата машинка. А тут навіть кулі підточені і засічені, варто лише влучити і голова розірветься.
- Нам би варто у стрільбі потренуватися, – зітхнув Нестор. – Он, Короченець може у муху на стіні влучити, а пристав Михайлевський на льоту монету б’є.
- Отож, – погодився Олександр. – На промашку не маємо права, тож до чорта рудого треба підійти якомога ближче, на віддаль витягнутої руки, щоби відразу в дамки.
ХХХ
На черговому засіданні групи, яке відбувалося вдома у Леваднього, бойовики узгоджували план ліквідації гуляй-пільського і юзівського приставів. Засідання перервав постріл. Стріляли на дворі, це сигнал небезпеки, який подав Дмитро Півень. Поспіль увірвався, зачинивши двері на засувку.
- Обаранили! – Дмитро важко дихав. – Я встиг покласти одного, але їх там за тином багато, скидається вони раніше підійшли.
- Агов! Революція! – почулося зовні. – Семенюта Сашко, ти там, я знаю. Здавайтеся, інакше підпалимо хату!
Усі впізнали голос урядника Омеляна Лепетченка, батько одного із бойовиків – Олексія.
- Чуєш, Сашко, не дурій!
Олександр, прочинивши двері, крикнув у відповідь:
- Омеляне, краще сам забирайся доки цілий. У вас у багатьох діти, а живими не здамося, когось таки заберемо. Воно вам треба? – зачинивши двері, звернувся до хлопців: – Погані справи, але не піддаємося хлопці, розпуці. Я зараз жбурляю бомбу, як тільки-но вибухне, Назаре, Прокопе і ти Іване, трощите вікна. Несторе, кидаєш за моєю. Йдемо гуртом на прорив, ми з Нестором стріляємо попереду, а інші бийте по флангах. Біжимо до вербівських млинів, там і зустрінемося. Все, з Богом…
Нестор стріляв навмання у темряву, де виділися гімнастерки козаків. Здавалося не чув вибухів саморобних бомб, лише гаряче повітря дихнуло пороховим перегаром. Прорватися через ворота не вдалося, там козаки виставили підводу, із-за якої зробили залп над головами революціонерів. Сашко повів хлопців до тину, куди спершу кинули гранати. У сусідньому дворі упав Прокіп. До нього підбігли Олександр з Нестором.
- Зачепило ногу, – простогнав Прокіп.
Його підхопив брат, віддавши Нестору свій «маузер». У цьому ж дворі лежав поранений у черево жандарм, до нього підбіг Левадній, вистелив у голову, Зуйченко підібрав револьвер. Убитим виявився Омелян Лепетченко.
Хлопці вискочили із двору і помчали прогоном.
- Сашко, облиш мене, – говорив Прокіп. – Зі мною усі засипляться, а я цього не хочу. Облиш, тут, за виріжком, спробую сховатися.
Олександру вельми не хотілося залишати брата, та бачив, що затримка дійсно черевата провалом усієї групи, хотів зостатися, та Прокіп наполягав забиратися:
- Ти важливий для нашої справи. Зараз сентименти не до рахунку. Якщо загину, то за справу, вона дорога мені. Бережи хлопців, захищай. Особливо Нестора.
Прокіп з двома револьверами сховався під стіною у кропиві. Хлопці, перетнувши городи, спустились до річки, яку переплили і там вже були недосяжні для козаків.
Вранці прийшла заплакана Маруся Півень.
- Немає Прокоші… Поліція оточила подвір’я, до нього селян послали умовляти здатися, а він попрощався, сказав: «За вас помираю, люди» і застрелився.
ХХХІ
Після убивства урядника Лепетченка, Короченцев вже в ультимативній формі вимагав у генерал-губернатора Катеринослава вислати із Олександрівська до Гуляй-Поля у поміч війська інакше погрожував звернутися до самого царя.
Бойова ж група гуляй-пільців переховувалася в Амурі на квартирі Козьми Лисовського. Де мешкав Олександр не знали навіть Вальдемар з Нестором, люди, яким беззастережно довіряв. Лише один раз прийшов – забрати пістолети.
Протягом тижня Нестору до нестями набридло підпільне життя.
- Мабіть піду, – сказав одного вечора. – Дурнем тут сидіти, нічого не висидиш.
- Так ти й до Гуляй-Поля зразу? – спитав Наум Альтгаузен.
- То вже куди піду, туди піду, а сидіти сиднем революцію не зробиш.
- То перебудь хоча б до ранку, – Наум чомусь стурбовано глянув на годинник.
Нестор нічого не відповів. Мовчки вийшов. Пішов до причалу, де всівся на рибацьку кладку, звісивши босі ноги у воду. Захотілося покурити, та забув на квартирі. Не хотілося повертатися, але до ранку без курива важкувато.  
Підіймаючись змієвидною тропкою на пагорб, почув якісь перегуди, вслід ніби хто на гілку наступив і кашлянув. Пригнувшись, ховаючись за бур’янами обережно рушив до хвіртки, що вела до берегу Дніпра.
При місячному сяйві розпізнав на порозі глевтякувату жінку, яку ще удень видів стоючи на чатах, вона кілька разів, під руку з молодим чоловіком, пройшлася туди-сюди вулицею. На посту мав стояти Альтгаузен, але його не було. Жінка грюкнула кулаком у двері і голосом Короченцева вигукнула: «Відчиняй, поліція».
Нестор від люті стис зуби, зараз так шкодував, що немає револьвера. «Кавалером» виявився амурський стражник – Реут. Невдовзі двір наповнився жандармами.
- Сходь на пристань, – скомандував комусь Короченцев. – Хтось туди поникав.
Нестор причаївся у траві. Сап’янці стражника ступили зовсім близько.
Коли почали вибивати двері, поповз до сусіднього двору, де сховався у собачій конурі.
ХХХІІ
Потяг Катеринослав – Бердянськ прибув на станцію Гуляй-Поле.
Нестор зійшов на перон і рушив до візників, де мали очікувати Юзефа з Вальдемаром.
Двоє стражників, що чергували на вокзалі сподівалися схопити Антоні, та помітивши на пероні Махна постали перед дилемою «кого брати?» – керівника банди, чи рядового бойовика, але вельми небезпечного. Все ж вирішили взяти Махна, бо на нього нещодавно прийшла вказівка.
Стражники пішли Нестору на здиб, минули його з обох боків, один чиркнув плечем.
- Ти чого? – Нестор обернувся, зробити зауваження необережному робочому, та другий заламав руку.
Його миттю повалили, начепивши за спиною наручники.  
Вальдемар, побачивши арешт, поспішив до приміщення вокзалу, де вийшовши через другий хід, сів до першого ліпшого візника, скомандував рушати до Полог.
Опинившись у вже знайомому підвалі, Нестор розмірковував над тим, хто його видав. Усе думалося на Наума Альтгаузена, бо він виявляв ніби то пусту зацікавленість до речей, які його не стосувалися. Зокрема, коли Нестор збирається до Гуляй-Поля. А ще, перебуваючи на посту, не попередив про облаву. Пригадалася і стурбованість Альтгаузена Несторовим бажанням піти посеред ночі. Безпремінно домовився з Короченцевим видати усіх гуртом.
Обмацував стіни, хоча усвідомлював, що втекти не можливо, просто не міг нічого не робити.
На світанку тюремник начепив наручники, скувавши руки і ноги, опісля прийшов Короченцев.
- Усе Махно, тепер не вискочиш, на тебе о скільки зібрано, – пристав провів ребром долоні по горлу. – Для десятьох зашморгів вистачить.
- Не радій, – Нестор посміхнувся. – Те що мене схопив, не значить революцію переміг, це не для твоїх зубів, Миколо.
- Дурень ти дурень, банду фактично ліквідовано, а ваші ватажки Семенюта з Антоні тепер на курортах Бельгії, прогулюють здобуті вами грошики…
- Не треба пустого лихословити, Вальдемара я осьо перед арештом бачив, а Олександра трохи раніше. Не усіх перехапав, а за злочини перед революцією доведеться скоро відповідати, я помираю за народну справу і житиму у пам'яті народній, а ти помреш і згадуватимуть злим словом, та й то лише тому, що якось пов'язаний зі мною. Так хто із нас виграв?
Короченцев залишив підвал. Стало кепсько на душі. Він несподівано збагнув, що Махно має рацію.
ХХХІІІ
У камері в Олександрівській в’язниці сиділо сім чоловік. Серед співкамерників був і Козьма Лисовський, котрого, за його словами, схопили у Нижньодніпровську.
- Грішу на Наума, – казав Кузьма. – Він усіх виказав, і на очній ставці співпрацював. Казав, що саме я тебе і Сашка переховував.
- Знаю, що Альтгауз провокатор, – зітхав Нестор. – Та й Левадній теж, але їх обох сховали в інших камерах. Я б сам здійснив над ними вирок…
Забряжчав зовнішній засув, двері прочинилися.  
- Махно, на вихід!
Нестора відвели до слідчого. Маленький чоловік із запаленими очима.
- Сідайте, пане Махно, – слідчий люб’язно посміхався, хоча в інтонації наявний сарказм. – Чи, вибачаюсь, товариш Махно. Представлюсь, я – Севастян Васильєв. Не будемо заходити через горище, почну з головного, з фактів. Факт перший – вашої кодли немає, факт другий – за вами серйозні злочини і факт третій – тебе та інших повісять. Але… – слідчий підвівся, потер долонями, задоволено прижмуривши очі, сів на краєчок столу, схилившись ближче до Нестора, заговорив майже шепотом: – Я пропоную купити життя. Знаю який ти гордовитий і невгамовний, але зараз не та ситуація, тут не обійдеться звичайним побиттям і строком, на терезах або-або. Або життя, або з душею розлука. Ти молодий, і я тебе цілком розумію. Так, людям не солодко живеться, у мене теж родина бідує, я вже два роки не в змозі справити старшому сину пристойного костюму, але ж те не привід ступати на криваву доріжку. І ті, люди, котрі баки забили, вони не вихід із ситуації показували. За що вони боролися? На що вас підбурювали? Подумай, чи призвело б це до глобальної зміни? Що ви хотіли, Семенюту на царство чи може Маріна? Відверто кажучи, я розділяю ваші думки у тому, що так жити далі дійсно не можна, але ж… Але ж потрібен час, розумні реформи. І тільки тому, що я тобі цілком сповіряю говорю про такі речі. Живи собі, відсидиш кілька років і додому. Одружуйся, заводь дітей. Обирай сам свою долю…
Нестор відкинувся на стільці, узяв запропоновану цигарку. Затягнувшись, насмішкувато глянув на слідчого.
- Краще померти у славі, ніж жити в безчесті. Навіщо мні таке життя, на яке згодився Альтгауз, Левадній та ще, не знаю які провокатори. І я не ви, я знаю конкретно свого ворога і з ним борюся. Й не очікуватиму, як ви кажете, розумних реформ, бо їх ніколи не буде, коли отак просто чигати, бог не дасть, якщо сам не візьмеш. Треба бити ворога, увігнати його в страх, щоби у кожного царського посадовця жижки трусилися, не знав спокою ні в день ні в ночі. А те що ви пропонуєте – це ідеологія раба, а я, на відміну від вас, не раб.
- Я поважаю мужніх людей Несторе Івановичу, навіть дещицю заздрю такій стійкості, відверто скажу, на вашому місці б поступився. Однак хотів би зазначити, що ставите під удар не лише себе, а й рідних…
- Не купите, – перебив Нестор, викидаючи недопалок на підлогу, а не у попільничку, яку простягнув Васильєв. – Якби ви над прірвою тримали мою дитину і запропонували це своє «або-або», я б зіштовхнув вас обох. Тому не витрачайте дарма часу, можете бити.
Коли Нестора вивели, слідчий підняв слухавку, наказавши з’єднати його з Гуляй-Полем.
- Ви справедливі Миколо Олександровичу, дуже небезпечний. Треба вішати.
- Я кричу про це, – почулося зі слухавки. – Якщо не ми його, то він неодмінно нас до прабатьків відправить.
ХХХІV
Щопонеділка по камерах ходив заступник начальника тюрми з прокурором і двома тюремниками. Прокурор для звітності розпитував арештантів про нагальні потреби, про умови перебування. Кожен арештант знав, що скаржитись не можна, бо небезпечно.
- Є скарги, побажання? – спитав прокурор, зайшовши у камеру №17.
- Є! – озвався Нестор і, незважаючи на докірливі погляди співкамерників, вийшов на середину. – Задуха у камерах, «миколка» виноситься раз на день, а на вихідні раз на два дні.
- Миколка? – не зрозумів прокурор. – Який ще Миколка?
- Параша, – уточнив Нестор, показуючи на пустий бачок, який завчасно винесли. – Блошиць і клопів тьма-тьмуща.
Заступник робив зловісні гримаси і нишком погрожував кулаком. Нестора це лише підбурило псувати настрій заступнику тюрми і прокурору:
- Он, пан погрожує аби не ремствували. Навіщо ж тоді питаєте, раз забороняєте скаржитись?
- А чому «миколка»? – спитав прокурор.
- А це на честь батюшки царя по в’язницях так йменується відхоже місце. Раніше було «сашко», у майбутньому думаю йменуватиметься «альоша», чи може «вітя» якийсь…
Прокурор із заступником побагровіли від люті. А через півгодини Нестора забрали і відвели до карцеру.
- Ось тут, голубе, тобі і свіже повітря, і кузки не кусають.
Карцер це мізерна камера з маленьким, як долоня, віконцем, вірніше просто дірою в стіні. Ні ліжка, ні стільця, лише купа гнилої соломи під стіною. Окрім вошей у карцері ще притаманність – щури. Спочатку Нестор через них не міг заснути, повзали по тілу.
На третю добу відсидки геть втратив почуття часу, не знав день, чи ніч, на прогулянку виводили вночі, або рано-вранці до сходу сонця. Днями топтався од стіни до стіни, намагався читати про себе вірші, складав нові. Товариші передали свічку,  тоді знайшов розвагу – спіймав малого щура і дресирував його, вчив ходити на задніх лапках, за це підгодовуючи пайовим хлібом.
Після завершення строку повели на допит, слідчий вже не той, на прізвище Рижков, цей вимагав щось підписати і бив. Нестор вже ніяк не реагував на побої, не погрожував майбутньою розправою.
До камери завели хлопця. Ледь упізнав Назара Зуйченка. Обличчя – цілковита пухлина, ніби тисячі бджіл покусали.
- Прости Несторе, – Назар говорив шепеляво, через вибиті зуби. – Мене зламали…
Рижков якось навіть з урочистістю в обличчі, вилучив із папки протокол, показав Нестору.
- Ось, переконайся, твій товаришок у всьому зізнався. Про те, що ти у складі розбійницької зграї під керівництвом біглого солдата Олександра Семенюти на території гуляй-пільської волості здійснював грабунки і вбивства.
Нестор хмикнувши, сплюнув.
- Яби тебе тим самим робом опрацювали, як Назарія, теж би зізнався, що від народження віслюк, і звати тебе свиня.
- Жартівник… – Рижков зблід, гнівно зламав у кулаку олівець. – Веселий, значить, хлопець у карцері не насидівся.
- Плював я на тебе! – Нестором поволі оволодівало оскаженіння. – Не боюся тявкаття шолудивих псів. Не боюся болі, бо такі виродки як ти від самого дитинства привчили до неї! Гадаєш Назара розколов, так Бога за броду схопив? Ха-ха-ха….
Його били висп’ятками (Висп’яток – носок чобота.), а він, катаючись, реготав і лаяв Рижкова, тюремників, обіцяючи колись їм сповна «віддячити за ласку». Ледь доплентався до камери. Співкамерники вклали на шконку. Цілу ніч харкав кров’ю.
Вранці прийшов фельдшер. Після десятихвилинного огляду впевнено констатував – чахотка.
ХХХV
Охорона у лазареті посилена. Ті, хто під слідством прикуті до ліжка.
- Навіщо наручники? – спитав Нестор санітара. – Охоронців як у Рябка блошиць.
- Тиждень тому один ваш із тифозного бараку утік, – відповідав нишком санітар. – Іван Левадній.
- Он як, – Нестор, попри ненависті, яку відчував до колишнього товариша, навіть радів за нього, хоч комусь вдалося вивернутися. – Молодець Іван.
- Якраз ні, замерз у степу.
Ця звістка теж не порадувала, хоча Івана товариші вже прирекли до смерті. Левадній хотів скупити провину, обіцяючи убити когось із стражників, або слідчого Рижкова, та йому дали зрозуміти, що все дарма.
Санітар схилився над Нестором, ніби поправити простирадло, на груди впала цидулка.
Згодом прочитав: «Тримайся, наших дуже б’ють, багато хто не витримав. Заратустра і Коробка думають про нас».
Це послання від Івана Шевченка. У Нестора покращився настрій, адже товариші на волі піклуються про їхнє звільнення. Непокоївся, що недуга стане на заваді втечі. Тому, незважаючи на відсутність апетиту, з’їдав пайку до крихти.
За тиждень хворість відійшла, його перевели назад до камери.
Тюремною поштою Шевченко прохав Нестора через рідню налагодити ще один канал зв’язку з волею.
Брат Григорій на побачення привіз звістку від Олександра. Той повідомляв, що зв’язкові дівчата Маруся Продан та Юзефа щодня чергують під вікнами в’язниці, через них можна передавати інформацію на волю.
Під час етапування в’язнів до Катеринославської в’язниці планувалася масова втеча.
ХХХVI
На початку січня до в’язниці просочилося повідомлення, що у Гуляй-Полі страчено пристава Короченцева. Олександр застрелив, коли той виходив із «Колізею». Тоді ж стало відомо, що вісьмох гуляй-пільців, які залишилися у в’язниці в ночі з четвертого на п’яте січня етапують до Катеринослава. Про це негайно повідомили Юзефі.
Вночі етап вивели на подвір’я, де скували наручниками по двоє. Нестора прикували до Єгора Бондаренка. У тій же колоні був Наум Альтгаузен.  Нестор не проминув нагоди пошпетити:
- Багато Іудо, заробив срібняків? А тепер із нами в одній упряжці.
Наум лише похнюпився.
Арештантів погнали до вокзалу. На узбіччі виникали люди, які супроводжували колону. Нестор розгледів кількох загримованих бойовиків. Ледь впізнав Олександра. Вдягнутий як селянин: у кожуху, баранячій шапці і величезні накладні вуса, нагадував Тараса Шевченка.
- Будь напоготові, – шепнув Єгору. – Сашко тут. Нас звільнять. Тіко передадуть револьвери на тобі Альтгауз, він ближче.
- А конвоїри?
- У них шмалятимуть, якщо відмовляться скласти зброю.
Біля вокзалу колона зупинилася. Старший конвою пішов дізнатися про потяг. Невдовзі повернувся і повідомив наглядачу, що маріупольський поїзд через хуртовину затримується.
Арештантів повели до залу очікування третього класу, де зібрали у центрі і наказали сісти навпочіпки. Пасажири через солдат передавали арештантам харчі, дехто кидав щось із теплого одягу – рукавички, або журбаки (Журбаки – вовняні шкарпетки.). Нестор сподівався таким чином отримати револьвер, тому напружено спостерігав за передачами. Ось нарешті побачив заповітний «кожушок», який про щось розмовляв з конвоїром, показуючи газетний згорток.
- Починається, – шепнув Єгору.
Та зненацька пронизуватий крик змусив Нестора здригнутися:
- Пане конвоїре! Пане конвоїре! Тут Семенюта, мене хочуть убити!
Альтгаузен впізнав Олександра, кинувся на підлогу, ховаючись за прикутого до нього в’язня.
Семенюта вихопив два револьвери, вистрелив у стелю. Почалася паніка, Сашко скористався метушнею, кинувся до виходу.
Од відчаю Нестор ледь не заплакав. Коли в’язнів заганяли до вагону, побачив Альтгаузена, якого відокремили від інших.
- Чекай, паскудо! Я особисто тобі серце вирву!
ХХХVІІ
На станції арештантів оточили тісним кільцем козаків-вершників і стражників. Колона рушила жвавим кроком.
У дворі в’язниці кожен арештант пройшов крізь кузню, перевіряли заков. Нестору, Бондаренку і Кириченку перекували нові клепки, бо старі, виявилися, підточеними. Їх відвели до камери смертників. Кузьму Чернявського і Орлова ув’язнили у загальній камері.  
Опліч з Нестором сиділи Іван Шевченко та Хшива, над якими вже відбувся суд і обидва очікували смертного вироку.
У катеринославській в’язниці жорсткі внутрішні закони, особливо стали більш суворими після недавньої спроби втечі групи в’язнів-смертників, які напали на охорону і тримаючи їх у заручниках вимагали відчинити ворота, та солдати зробили залп і по тюремниках.
Судові засідання проводилися у Феодосійських казармах. Коли в’язнів водили із в’язниці до суду у місті перекривався рух трамваїв і пішоходів.
Перед першим судовим засіданням до Нестора прийшов адвокат Олександр Янчула, повідомив невтішні новини:
- Прокурор для тебе, Бондаренка, Орлова, Кириченка і Альтгаузена вимагатиме смертної кари. Та шанс маємо, навіть якщо суддя оголосить вирок. Час для оскарження буде. Тобі немає двадцяти одного року, тому страчувати тебе, як цивільну особу не мають права.
- Зате мають право стратити як злочинця, що зазіхнув на державний устрій, – посміхнувся Нестор. – Не хвилюйтеся, як би там не було, я спокійний і гідно прийму свою долю.
ХХХVIII
Судовий зал засліпив Нестора неприємною урочистістю. Забагато світла, забагато злотих погон. На лаві підсудних поруч Єгор і Клим, на другій лаві Сергій Заблодський, із ним Нестор майже не знайомий, знав, що він із юзівської бойової групи, поруч Козьма з Марусею. Альтгауз  з адвокатом окремо.
Для Нестора навколишнє дійство відбувалося ніби у тумані. Поглядав на вікно, оцінюючи міць заґратованих вікон. Подекуди свідомість ловила уривки фраз прокурора: «розбійницька зграя», «Семенюта», не прислухався і не придивлявся до свідків. Більше за все хотілося швидкого завершення.
Вирок читали лише на третій день. Голова гучно промовив:
- Слово має прокурор Одеського окружного суду полковник Мано-Батог.
Прокурор підвівся і маєстатично почав читати:
- Військовий суд ухвалив наступний вирок. Від двадцять другого березня тисяча дев’ятсот десятого року. Ватагу розбійників у складі якої знаходилися наступні мешканці села Гуляй-Поля, Олександрівського повіту селяни: Нестор Махно, Клим Кириченко, Юхим Орлов, міщанин містечка Оріхово Таврійської губерні – Наум Альтгаузен, міщанин міста Мозиря Мінської губерні – Козьма Лисовський і його співмешканка Марія Мартинова, міщанин міста Олександрівськ – Єгор Бондаренко, робочий юзівських шахт – Сергій Заблодський, визнати винними у наступних злочинах: п’ятого вересня тисяча дев’ятсот шостого року в селі Гуляй-Полі пограбовано купця Берку Плещіцера у якого забрано сто шістдесят три карбованці, золотий годинник і дві срібні з діамантами каблучки, чотирнадцятого жовтня того ж року ними здійснений напад на контору млина Госеля і Гельбуха, що на станції Гайчур, того ж дня згадані розбійники напали на стражників Захарова і Бикова, застосувавши вогнепальну зброю, у перестрілці був поранений селянин Назаренко, дев’ятнадцятого жовтня дев’ятсот сьомого року у селі Гуляй-Поле здійснено напад на пошту з убивствами поштаря Скорохода і городового Семенюка, тринадцятого травня дев’ятсот восьмого року напад на будинок Шіндлера, у тому ж таки Гуляй-Полі. Напад на станцію Гуляй-Поле з пограбуванням каси, першого червня убивство єврея Кушнера з метою пограбування, двадцять восьмого липня убивство урядника Лепетченка… – прокурор зробив паузу, для протирання пенсне. – Суд ухвалив. Марія Мартинова за зберігання розбійницького арсеналу і надання розбійникам притулку – п’ять років ув’язнення. Козьма Лисовський – вісім років. Розбійники: Нестор Махно, Єгор Бондаренко, Клим Кириченко, Юхим Орлов, Наум Альтгаузен – смертний вирок через повішення. Рішення суду набирає чинності після затвердження командуючого військами Одеського військового округу Фон-дер-Фліта.
«Все» – Нестор сам собі дивувався настільки спокійно сприйняв смертний вирок.
Альтгаузен закрив долонями обличчя, заридав.
Нестора посадили в камеру з рукомийником і каналізацією. Адміністрація дала право писати, читати лише Біблію. Тепер і раціон інший. Засудженому на смерть дозволялося один раз замовити їжу із ресторану. Він од усього відмовився, окрім листів. Замислив написати матері, Насті, йому думалося зіпсував дівчині життя, написати останнього листа товаришам на волі, закликаючи не припиняти боротьби.
У першу ніч після оприлюднення вироку сидів на нарах, підібравши ноги, дивився на свічку.
Свідомість ніби то вимкнулася. Свічка догоріла, але у камері чомусь видно. Поруч на нарах побачив пристава Короченцева із закривавленим обличчям, на потилиці дірка.
- Тебе ж убили, – мовив спокійно.
Пристав сидів нерухомо, дивлячись скляним поглядом крізь нього, а небавом щез. Нестор здригнувся і прокинувся. Сидів на нарах обхопивши коліна.
ХХХІХ
Ранком завітав Янчула.
- Не впадай у відчай. Євдокія Матвіївна написала цариці. А тобі раджу звернутися з проханням про помилування.
- Для мене цар Микола злодій тому з мого боку це буде боягузтво прохати негідника дарувати життя.
- Облиш, Несторе, – адвокат махнув кистю ніби відмахуючись од чогось бридкого. – Не треба зараз цієї революційної хвалькуватості. В першу чергу потрібно залишитися жити. Враховуючи деякі нюанси, можна замінити страту на довічне ув’язнення.
- Одне за інше не краще, а навіть гірше – живцем гнити.
- Довічне не значить, що сидітимеш до віку. П’ять-шість років задовільної поведінки, а там перегляд справи, можлива амністія. З апеляцією слід поспішати, Мано-Батог може відтягнути строк зі стратою, але це робитиметься доки тобі не виповниться двадцяти одного. Я вже готую документи для передачі секретаріату Столипіна.
Наступного ранку Нестора підняли і повели на двір де вже приготована шибениця. Завдяки великому зусиллю волі залишався зовні спокійним і навіть розважливим. Йшов, наспівуючи думу і зневажливо дивлячись на тюремщиків:

Перший раз гуляв, –
Коня вороного втеряв:
Другий раз гуляв, –
Товариша сердешного втеряв:
Третій раз гуляю, –
Сам вже голову козацьку покладаю

Та виявилося страчуватимуть не його. Привели Івана Шевченка та Луку Кравченка. Прийшов піп.
Іван посміхнувся, підморгнувши Нестору.
- Тримайся брате. Я знаю, ти залишишся жити і продовжиш нашу справу. Неси гідно знамено анархії, щоб наші смерті не були даремними.
- Нехай піп забирається, – запротестував Лука.
- Так, нам немає у чому каятися, – підтримав Іван.
Кат-арештант накинув петлі. Нестор відвернувся, але тюремщик дав фацнув мозолястою долонею по щелепі і силоміць повернув обличчя:
- Гляди, паскудо, скоро слідом підеш.
Нестор заплющив очі.
Його відвели до камери, де очікували страту десять чоловік. Із товаришів сиділи Бондаренко, Кириченко і Орлов. На страту вели або вночі, або на світанку. Крім суботи і неділі.
Якось у неділю у вечорі Єгор звернувся до Нестора:
- Наступна черга моя. Іван заповідав тобі життя, майбутню боротьбу. Теж саме заповідаю я. Упевнений, якось-то вирвешся із сих стін і продовжиш нашу справу. Я передбачаю у тебе не лише велике майбуття, а й велике безсмертя. Сподіваюся колись зробиш безсмертними і наші імена. Піднімеш ніби Христос Лазаря із мертвих.
- А чи не перебільшуєш мою значущість. Якби і вдалося звідси вискочити то не зможу стати тим, про кого прорікаєш. По-перше я вкрай кволий, і сконаю скоро без шибениці, по-друге – недостатньо політично підготований.
- Як говорив Олександр Лбов (Олександр Лбов – помер у 1908. Робочий із Пермі, у 1905-1906 рр. брав участь в організованому робочому рухові пермських гарматних заводів і командував бойовим загоном. Називав себе анархістом-комуністом. Страчений у Вятці.) – головне революційний почин, порив, бажання щось змінити, а політична наука річ другорядна, досвід прийде.
- Все одно не впевнений у собі на стільки, що спроможний потягнути подібну місію…
- У такому разі ти не кращий зрадника Альтгаузена, чи Левадного, ті злякалися страждань і зрадили, а ти своїми сумнівами зраджуєш майбутнє.
Нестор знітився, не знав, що відповісти.
За Єгором прийшли вдосвіта в понеділок. Коридорний, прочинивши двері, назвав прізвище: «Бондаренко». Нестор обійняв друга.
- Я спокійний Несторе. Будь і ти безтрепетним та мужнім. Пам’ятай мої слова.
ХL
Явдоха приїхала разом з батьками Єгора, ті ще не знали, що сина вже немає.
Плакала Явдоха, обіймаючи найменшого.
- Що ти наробив синку, що ж накоїв…
- Не треба мамо, що зроблено те зроблено. Було б інше життя я прожив би так само. По-оному ніяк. Тільки так, мамо.
Повернувшись після побачення до камери, ледь стримував сльози. Одному із співкамерників черкесу Шалаєву рідня передала стрихнін. Він показав капсулу Нестору.
- Я не дам їм такого задоволення убити мене, я уб’ю себе сам…
Нестор стис кулаки, затим пошепки крізь зуби мовив:
- А якого біса ми тут сидимо ніби кролики у клітинах, очікуючи коли шкурку здеруть? Нападемо на коридорного, на солдатів у дворі, відберемо зброю і гайда… Пан, або пропав, принаймні загинемо у бою.
Ідею підтримали. В’язні негайно почали розробляти план втечі. Перше, що потрібно – зв’язатися із товаришами на волі, ті в умовний час мають очікувати біля горілчаного заводу, що примикає до в’язниці. Для цього вирішили залучити рідню, через них же роздобути пилки по металу. Головне вибратися до внутрішнього двору, а там дівчата-в’язні прочинили б вікна, по рамах утікачі забираються на дах, а потому дахівкою до горілчаного заводу.
План впроваджувався вже на третій день. Нареченій Шалаєва вдалося передати у банці з оселедцями напилок. Тієї ж ночі почали перепилювати перший ряд ґрат. На ранок шви замазали хлібом і зафарбували атраментом (Атрамент – чорнило.).  
О п’ятій ранку камера прочинилася.
- Шалаєв, на вихід!
Черкес підвівся, поглядом прощаючись зі співкамерниками. Нестор почув, як похробостіла у роті скляна капсула. У коридорі отрута подіяла, почалася агонія. Він помер ще до приходу фельдшера.
Невдовзі до камери зайшов розлючений начальник тюремної стражі Білокоз. Почався «шмон». Наглядачі отрути більше не знайшли, але виявили приготування до втечі.
В’язнів того ж дня розділили.
Нестор знову опинився в одиночці.
ХLІ
Секретар поклав на стіл прем’єр-міністру Столипіну шифровану телеграму від тимчасового командуючого  Одеського військового округу з грифом «терміново».
«Із Одеси від тимчасового командуючого військами Фон-дер-Фліта на ім’я Міністра внутрішніх справ, подана 5 квітня 1910 року, отримана 6 квітня 1910 р. Нестор Махно визнаний в участі у зграї, що утворена для розбою, у складі цієї зграї і замаху на розбій, як член тієї ж зграї. Справу у відношенні до Махна припинено. Його злочини кровопролиттям не супроводжувалися. Щодо обставин справи вважаю замінити йому страту безстроковою каторгою».
Столипін зиркнув на годинник, у нього лише хвилина для цієї справи. Не перечитуючи ще раз зміст написав: «Пом’якшенню участі Нестора Махна не бачу перешкод».
ХLII
Нестор вже перестав рахувати дні до страти. Збився на сімнадцятому дню. Поволі втрачав почуття реальності. Часто не міг збагнути чи приснилася йому якась подія, чи було насправді. Усвідомлював, що це перші ознаки затьмарення свідомості. Почав писати тюремному прокурору, вимагаючи швидше стратити, не мучити невідомістю. З’явилася постійна апатія, а потім така слабкість, що не спроможний піднятися з ліжку.
«На шибеницю понесуть», – думав.
Лікар констатував черевний тиф. Його перевели до лазарету.
Три дні пролежав без свідомості. Отямившись, не відчув ручних кайданів, але пристебнутий наручниками за ногу до бильця.
Санітар передав лист від матері. Тут з’ясувалося, що до інших болячок додався ще й зіпсований зір. Не міг прочитати, що писала матір. Попрохав конвоїра, який чергував біля дверей палати. Той рішуче відмовився, мотивуючи тим, що «не можна», а насправді боявся заразитися. Лист прочитав лише через тиждень, коли більш-менш одужав. Мати писала про аудієнцію у губернатора і він запевнив, що смертний вирок замінено на безстрокову каторгу. Того ж дня до палати зайшов заступник прокурора, оголосив це особисто.
Нестор ще довго не міг оговтатися.
«Живий, а значить боротьба триває…» – думав. – «Збуваються ваші пророцтва, любі товариші мої».

РОЗДІЛ 3
БУТИРКА
                                                        Се дім плачу, і смутку, і зітхання
                                                        Гніздо грижі, і зопсуття, і муки:
                                                        Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки
                                                        Спини думки, і речі, і бажання.
                                                                                              (Іван Франко)

І
«Столипінський» ешелон повільно сунув на північ. Конвоїр уважно стежив за арештантом Нестором Махном. Щодо нього у Харкові отримав попередження про схильність до втечі. На одній із станцій Махну якимось дивом вдалося звільнитися від наручників, після чого напав на конвоїра спробувавши відібрати зброю.
Нестор протягом слідування ешелону весь час перебував біля віконця, вдивляючись у краєвиди, ніби запам’ятовуючи шлях.
Зминули Харківську губернію, Курську. У Орловській почалися безкраї ліси.
«Скільки ж дерев – міріади, – думав, – либонь і люди тут не живуть зовсім. Випустів (Випуст – місце де випасають худобу.) немає. Де ж худобу випасати?»
- Марш од вікна! – крикнув крізь грати конвоїр.
- Йди до біса, – огризнувся Нестор.
- Начувайся, ось наступна станція і я тобі перший клас влаштую.
В Орлі посадили до обіцяного «першого класу» – вагон карцерного типу, не обладнаний нарами, де можна тільки стояти, або сидіти на підлозі.
Протягом цих чотирьох місяців після остаточного оголошення рішення про заміну страти Нестор вельми змінився. Став мовчазним, замисленим.
Із вікна пахло болотом, почалося ще в Тамбові, подумав, що смерть має саме такий запах.
Москва значно поступалася Катеринославу і Олександрівську охайністю, урочистістю. Здавалася сірою. Вулиці не метені, будинки з облупленим вапном, немиті вітрини магазинів.
Колону супроводжували вершники-козаки і ешелонний конвой. Городяни проскакували між вартівників, даючи арештантам одяг і їжу.
Вкотре за Несторовою спиною зачинилися масивні ворота. Етап вишикували на тюремному подвір’ї колонами по чотири. Вийшов старший наряду, який назвався Дружиніним.
- Ну, красені, не мені вас повчати про тутешні устрої, він мало чим різниться від інших буцегарень. Хочете вижити – будьте смиренними, підкоріться долі і сподівайтеся на волю Божу.
Новоприбулий етап відвели до кузні. З Нестора зняли замкові наручники і закували. Скували кисті і ноги, дали мотузку-пас, до якої кріпився ланцюг ножних кайданів, щоб не заважав ходити. До Дружиніна по одному заходили на співбесіду.
- Ну-с, пане Махно, – говорив строго Дружинін, – на цьому твої утіки завершуються. Тут не побігаєш.
Нестор посміхнувся куточком рота.
Етап на тиждень розмістили у карантинному бараку. Нестор знайшовши вільні нари, зразу влігся. Хотілося спати, бо до цього намерзся у холодних вагонах. Підсів молодий, але з лисиною, в’язень.
- З яких країв?
- Із Гуляй-Поля.
- Гуляй-Поле? – лисий кивнув, наморщивши лоба пригадуючи де ця місцевість. – А я із Новгороду. А як звати тебе?
- Нестор.
- А я…
Лисому не дали назватися, хтось на нього загримав:
- Відлізь, од хлопця! Бачиш, слабенький, відпочити треба.
Нестор справді почувався кепсько, піднялася температура.
Як тільки-но заплющив очі прийшли «маревні візитери». Побачив Катерину Олексіївну, яка стояла біля ліжка, опершись на бильця. Стояла, дивилася застигло, на сусідніх нарах брати Семенюти – Прокіп з Сашком, а біля дверей також нерухомо стоять Іван Шевченко, Лука Коростилев, Єгор Бондаренко.
«Скрізь мертві, – говорив Нестор, але не говорилося, горло сухе. – Не кажіть нічого Катерино Олексіївно, мій шлях, зараз важко, але це прелюдія великої крові. Її проллється море, і я бачу… Майбутнє заповідали мені вони…»  Нестор спробував вказати на хлопців, але рука не піднімалася, тут збагнув, що насправді спить.
«Десь там чисто і світло, і ми приведемо туди людей».
ІІ
Розплющивши очі не відразу вбагнув де знаходиться. Лежить на чистому ліжку, у світлому приміщенні. Промайнула думка чи то не сон все було: суд, вирок, та ґрати на вікнах повернули до реальності – він у тюремному шпиталі.
Підійшов лікар, чоловік з французькою борідкою «клин». Приклав до Несторових грудей холодне вушко фонендоскопа. Звелів дихати глибоко, потім не дихати. Санітар допомагав стояти, тримаючи під піхвами, бо Нестора хитало. Як з’ясувалося, без свідомості пролежав дві доби.
- Що ж, мій голубе, у тебе прогресує чахотка. Сьогодні ж до раціону включать молоко з медом. І моя порада – намагайтеся не конфліктувати з начальством, інакше й року не витягнеш. Доки відлежуйся. До речі, мене звати Юрій Арсенійович Шевчуков, схоже, мій голубе, бачитимемося частенько.
До карантинного бараку Нестор повернувся за тиждень. Із тих, хто прийшов з ним етапом вже нікого не було. Підійшов худорлявий арештант.
- Я Володимир Веденятін. Есер, староста політв’язнів.
- Нестор Махно, анархіст.
- Розкажу в загальних рисах, що і як. У політичних підтримка з волі, є каса допомоги. Кожен щомісяця отримує невеличку грошову поміч, завдяки якій має змогу придбати щось із одягу, або медикаменти. Тут різні сидять, ось він, – вказав на в’язня біля вікна, який читав газету, – торговець Абрамов, нари поруч то штабс-капітан Чернігівського гарнізонного батальйону Олексій Барковський. За столом Юхим Ілічевський, учитель.
Нестор не розумів навіщо Веденятін до імен додавав ще й їхні посади, які за ворітьми тюрми вже не мали ніякого значення, доречніше було б назвати політичну орієнтацію.
- Тут немає карних?
- Є, тільки в інших корпусах. Однак і серед політичних чимало таких, які замаскувалися, а по суті є карними. Влада намагається чітко розмежувати карних і політичних, але часто недосконало. Тому деяких псевдо-політичних відсіваємо. У карних «світле майбутнє» бачиться крізь викривлене світосприйняття, це «теплі» місця під сонцем у якості владних посад. Серед нас немає убивць окрім штабс-капітана, він застрелив на дуелі агента охранки, а до цього до політики мав опосередковане відношення, одного разу випадково потрапив на засідання фракції «чорного переділу» («Чорний переділ» – організована відомими революціонерами Плєхановим, Вєрою Засулич і Левом Дейчем терористична група, яка в основному вела війну з державними чиновниками.). А от Юхим розповсюджував серед робочих антидержавні прокламації, і путилівців підбурював до страйку.
Люди, яких називав Веденятін, коли про них йшлося, ніяк не реагували, грали в карти.
- А чи багато тут анархістів?
- Та тут всілякого наброду вдосталь.
- Наброду? – Нестор зметикував, що староста чомусь не любить анархістів.
Розпитував про внутрішній устрій: скільки наглядачів, чи є такі з якими можна домовитися, чи налагоджені контакти з карними. Дізнався, що на 1911 рік у Бутирках налічувалося 3000 в’язнів і 400 тюремної обслуги.
На прогулянку виводили до внутрішнього двору, оточеному чотирма корпусами, за ними двір із казармою для охорони. Вся територія огороджена високою стіною і чотирма кутовими баштами, які слугували карцерами. Політичних і карних вигулювали окремо.
- Тікали звідси?
Несторове питання ніби викликало у Веденятіна оскому, бо скривився, наче ухопив шматок цитрини.  
- Про це забудь і думати-гадати.
- А що таке?
- Вплутаєш у біду інших. У нас тільки-но режим покращився. Поліпшили їжу, дозволили бібліотеку організувати…
Хотів Нестор на це відповісти – «Я свободу за пайку хліба і книжку не міняю», та промовчав.
ІІІ
Після обіду карантинних арештантів вивели на прогулянку. На подвір’ї ще гуляли шестеро, яких невдовзі етапують до Сибіру, серед них Дмитро Півень. Із груповиків його схопили останнім, тому знав подробиці загибелі Олександра Семенюти.
- Його видали, – Дмитро говорив поспішливо, бо час прогулянки завершувався. – Він із Проданшою у кума Петька Шаровського сидів. Кажуть піп Ґмитро вказав, а йому Петько обмовився тоді, як за пляшкою ходив. Біля п’ятдесяти козачків подвір’я оточили. Сашко відстрілювався. Хотів на прорив, та залпом загнали до хати, ще й поранили. Він і застрелився. Той револьвер перегодом ніби то Чорноглазова впізнала. Маруся теж стрілялася, та куля чиргикнула по черепу, контузила, її до сімох років засудили. А над тілом Сашка жандарми потім дуже познущалися, возами туди-сюди по ньому їздили… Брат Андрій тільки по плямі на плечі зміг розпізнати, та по пальцях скручених.
- А Вальдемар?
- За кордон кудись ушився. Петю Оніщенка десь під Чернівцями убили, коли переправляв через річку зброю. Він риштувався нову бойову групу згуртувати.
- Короченця немає, може комусь і вдасться, адже ж залишився ж хтось на волі. Той же Вальдемар…  
- Немає кому збирати Несторе, актив по в’язницях і на тому світі. У Гуляй-Полі самі синки корчмарів та інших на кшталт Альтгауза. Не запалають вони революційним духом, який був у нас.
- Чому ж був? Щодо мене то палає ще з більшою силою і повір, коли повернуся, створю таку бойову групу, будь-який пристав зуби зламає. У мене така команда буде, спроможна воювати з державою.
ІV
По завершенню карантинного терміну Нестора перевели до камери №4, де співкамерником був польський єврей есер Йосип Альдир. Нестор звернув увагу на стос книг біля ліжку. Узяв верхню. Збірка поезій Лєрмонтова.
- Загалом тут вдосталь літератури, – Йосип торкнувся верхньої. – Навіть забороненої. Важко повірити, але й книжки, так би мовити, ув’язнені.
До камери зайшов кондуктор, приніс Нестору призначення на роботи. Він працюватиме на загальних роботах, рити для майбутнього заводу котловину.
На прогулянці мало із ким спілкувався. На питання каторжан відповідав неохоче, сухо – «так», або «ні».
- Від балакучості не помреш, – жартував Йосип. – Навіть дивно, як такий скромняга отримав довічну.
Інші каторжани між собою так і нарекли хлопчину із України – «Скромний».
Коли колону вели на роботи, Нестор намагався усе запам’ятовувати: розташування вулиць, куренів будочників, прохідні двори.
- Дарма, – говорив уже в камері Йосип.
- Ти про що?
- Втеча не так готується. Знатимеш Москву і що з того? Дай зараз драла, та тебе через дві години приведуть назад, а того й менше.
- Я такий необережний?
- Ще б пак, – Йосип вліз на стіл, підтягнувся на ґратах, покликав Нестора, показав на кутову башту. – Ото, так звана, «Пугачовська вежа».
- Пугачовська?
- Так, мятежний Омелько (Пугачов Омелян Іванович 1742-1775 – донський козацький отаман, один із керівників селянської війни на землях Російської імперії 1773-1775 рр) там сидів. І Гершуні теж (Григорій Андрійович Гершуні 1870-1908 – відомий терорист один із засновників бойової організації Партії соціалістів-революціонерів. Єврей. Справжнє ім’я Герш Ісаак Цукович.).  
Нестору захотілося побувати у знаменитій вежі, чомусь подумалося, що десь на стінах має бути якась пам'ятка великого отамана, щось на кшталт заповіту, надряпаного на стіні, або деінде.
V
До камери завели нового в’язня із України. Це було дивно, бо українців у Бутирках відокремлювали, вважалося, що «хохли» найперші бузовіри-бунтівники. Зі слів новоприбулого з’ясувалося, що вихідців із України вже нікуди розселяти.
Нестор пильніше придивився до новоприбулого.
- А я впізнаю тебе.
- Невже? – той теж увіп’явся поглядом у маленького в’язня.
- У Катеринославі, чотири роки тому чорносотенці розігнали наше зібрання, ти – товариш Марін.
- Чекай-чекай… Із групи Семенюти!
Нестор розповів про поневіряння, які спіткали групу і її учасників. Та Петро Марін, вже знав про розгром гуляй-пільської «Спілки бідних хліборобів», незважаючи на те, що вже рік знаходиться під арештом.
Нестор з Петром обговорили чорносотенний рух, оцінюючи власні помилки під час боротьби з ним. Згадали випадок, коли у Катеринославі чорносотенці влаштували погром єврейського кварталу і про те, як жандарми прибули на місце події аж через годину після рейваху, давши, таким чином, погромникам втекти. У той час, як культурологічні гуртки розганяли лише за те, що ті зорганізовані анархістами.
Марін приніс із собою кілька заборонених книжок. Нестор здивувався тому, що передали ці книги офіційно з волі.
- Чому вони дозволяють таку літературу тут? Невже немає цензури? – питав Нестор.
- Є, – відповідав Марін. – Номінальна цензура є. Це все робиться навмисне, мій юний друже. У потаємному департаменті діє особливий відділок, який має похліблювати революційні течії.
- Як же таке може бути? – втрутився у розмову Йосип. – Фантазуєте, товаришу Маріне. Звісно по в’язницях напхом провокаторів, але щоб настільки… Як провокатор може нести увесь цей каторжанський тягар?
- Влада багатопластова. Є такий термін – «конкуренція влади», один державний можновладець намагається з’їсти іншого. Немає нічого кращого, як зробити це руками революціонерів. Для цього потрібно створити нелегальну групу революційної спрямованості, куди вслід увійдуть справжні революціонери, які діють за велінням серця, не знаючи, що є інструментом у чужій війні за владу.
- Все рівно фантастика, – не йняв віри Йосип. – Ось хоча б товариш Скромний, ти хочеш сказати, що він теж був інструментом чиєїсь брудної гри? Або я?
- Відповідаю на питання, яким чином у каторжній хурдиґарні  допускаються заборонені книги. Щодо інструментів, то деталізую. Як приклад наведу випадок провокатора Азефа (Азеф Євно Фішелевич 1869-1919 – один із лідерів бойової організації есерів. Водночас потаємний агент департаменту поліції. У 1908 році викритий. ЦК партії засуджений до страти, але уникнув покарання.). Без сумніву убивство Плеве і князя Сергія замислено не есерами. Хтось із того ж департаменту цьому вельми посприяв.
Йосипа вражали подібні припущення, але вже не заперечував.
- Тобі, юний друже, – говорив Марін Нестору, – випала добра нагода удосконалитися як революціонеру.
На це Нестор криво посміхнувся:
- Жартуєш? Якщо загнуся яке ж то удосконалення? Я б на волі стільки міг зробити…
- Зробиш Несторе, звісно зробиш, навіть у сотні разів більше. Ти серед політичних тому використовуй час із максимальною користю.
VI
На ранковій прогулянці Нестор став свідком як арештант-дворянин принизив іншого каторжанина, селянина із Тамбовщини, давши тому стусана, бо той через нездоров’я плентався попереду:
- Забирайся бидло! Я наказав тобі соватися під стіною. Ще раз побачу, мерзотнику такий, голову проламаю, пес.
Нестор почав наближатися до аристократа, намотуючи на долоню ланцюг. Підійшовши, шарпнув пихатого арештанта за плече і як тільки той обернувся, бряцнув по щелепі ланцюговим кастетом, але через коротку довжину ланцюга удар виявився не дуже потужним. Однак представник знаті несамовито заверещав так, ніби йому вибили всі зуби. Відсічі не дав, хоча була можливість, бо не носив кайдани, аристократи мали таку привілею.  
Двоє наглядачів підбігли до Нестора, звалили, лупцювали ногами. Потягнули до карцеру.
- Я тобі покажу бидла! – кричав Нестор, погрожуючи переляканому «лорду». – Начувайся, вийду будеш під стіною лише рачки повзати!
Нестор потрапив до «Пугачовської вежі». Написів на стінах дійсно багато, але не було тієї, пугачовської. Та й не могло бути, Марін стверджував, що великий отаман не знав російського письмацтва.  
У карцері немає ні ліжка, ані стільця. Лише жмут гнилого сіна у кутку.
- Нічого панове мілорди, – говорив Нестор всідаючись навпочіпки, упершись на стіну. – Ще дізнаєтеся хто такий Нестор Махно. Кров’ю умиєтеся.
VII
Нестор став пильніше придивлятися до вагонеток з дошками, які з пилорами відбували за межі в’язниці. Охорона посилена, але у вагонетці можна зробити надійний тайник. Ще був запасний варіант – візки з жужвалкою, які вивозять із миловарного цеху. Спробував було напроситися до миловарні, але відмовили. На вечірній прогулянці підійшов до робітника цеху, земляка Івана Брови із Таврії, колишнього матроса панцерника «Потьомкін».
- Іване, потрібен гумовий шланг, десь на півтора аршина.
- У насосному цеху можна наникати.
- Що хочеш за шланг?
- Та облиш, головне як злапають, то я нічого не давав, – Брова вказав на групу аристократів, які тупцялися біля стіни, недружелюбно зиркаючи на Нестора. – Тепер вони всіляко існувати заважатимуть.
- А то ще побачимо хто кому кісткою у горлі стане, – голосно мовив Нестор, щоб його почула групка біля стіни.
Камера №4 поповнилася ще трьома в’язнями, есерами: Микола Жуков, Григорій Ватін і Олександр Знаменський.
Тепер у камері відбувалися постійні політичні дискусії. Нестор, вважаючи себе недостатньо освіченим, участі у дебатах не брав, зате уважно слухав. Петро подарував зошит з олівцем, щоб занотовував для себе щось корисне, почуте, або прочитане. Перше, що записав, це цитата із «Бісів» Достоєвського: «Це життя моє. Я ворогую із усім світом, як і кожен хто тут знаходиться, ми вбиваємо світ, а він нищить нас, ми ненавидимо один одного, але існувати один без одного не можемо. Що буде коли я помру? А нічого. Щезне увесь світ разом зі мною».
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84053492546082 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …