ХVIII
Перед обідом Нестор роздмухував самовар, Марфа сервірувала стіл для пиття чаю. Пані Софа мала звичку їсти гарбузове варення із німецької розетки. Окрім неї таке ніхто не їв.
Нестор смиконув кухарку за рукав:
- Слухай-но, Марфо, там таке ніби кіт у твої калоші нагадив, хотів сам викинути, але мене нудить від котячих катяків.
Марфа стривожено озирнулася і поспіхом подріботіла до ґанку, де стояли шкарбуни (Шкарбуни – стоптане взуття.) прислуги. У калошах нічого не знайшла, але ще кілька хвилин їх обнюхувала. Нестор, тим часом, вилив рідину в розетку. Доста часу ще й перемішати.
Хоча Марфою нічого не було знайдено, персидський кіт все одно отримав по спині мокрою ганчіркою. Посеред двору стояла ще не розпряжена Арнапієм двоколка. Нестор випріг коня, а бричку поставив так, щоб загороджувала вхід до господарського клозету. На козли миттєво вліз несправедливо ображений кіт, почав старанно вилизувати побите місце.
Як не кортіло подивитися на трагікомедію, яка невзабарі мала розпочатися, однак вирішив триматися подалі. Попередив пана Гольдмана, що піде додому, бо погано почувається, «у животі крутить».
- Риба, – пояснював Нестор, кривлячись і тримаючись за живіт, – мабіть то риба погана, за нею пані Софі учора посилала, таке ніби підсмерджувала.
Через дві години на ярмарку Нестор зустрів заклопотану і знервовану Марфу, яка принишкло і жваво про щось байкувала двом бабам. Та виходило не дуже тихо:
- У Тупікова сяке-таке прасольство (Прасольство – дрібний торг солониною, рибою, сіллю.), – Почув Нестор. – Сестра у минулому році теж його шинкою затруїлася, два дня бідну рвало, поти Хведорович порошками відпоював.
- Так, а Софа що?
- Що-що, на вулицю вже не може бігати. Цеберка біля ліжка.
- Тут, дорогенькі мої, пороблено, – припустила одна із жінок.
- Твоя правда, – погоджувалася Марфуша, озирнувшись зустрілася поглядом з Нестором, після чого боязко перехрестилася.
Як Нестор відійшов подалі, Марфуша заговорила зовсім тихо:
- То цього пристрітника (Пристрітник – людина, яка може зурочити поглядом.) робота, не інакше. Вчора пані налаяла, а сьогодні лихо. Кажуть люди вже помічено, хто Махну шлях перейде, то очікуй оказії.
Пані Софа ще три дні страждала на понос. Її госпіталізували з підозрою на дизентерію. Фельдшер Федорович змусив пройти перевірку усіх Гольдманів, а також прислугу.
Пані Софа переконана, що до її отруєння доклав руку малий Махно. Гольдман же заборонив щось купувати у Тупікова.
ХVIII
Якось Нестору доручили віднести пакунок до типографії. Давид Самуілович замовив рекламні оголошення для майбутньої крамниці в Олександрівську.
Нестору вельми кортіло потрапити в саму типографію, але з пакунком відправили до головного метранпажа Базилевича Ніла Олександровича.
Худорлявий чоловік років тридцяти зустрів Нестора з посмішкою, і спілкувався ніби давно знайомі, хоча бачилися вперше:
- Ну як життя старий? У Гольдмана тепер працюєш? – Базилевич простягнув для привітання руку. – Як тебе?
- Нестор.
Вони знайшли до кабінету де Базилевич попрохав почекати. Нестор обглянувся. Кабінет заставлений сонмом книг, стільки не бачив навіть у шкільній бібліотеці. Узяв з полиці першу-ліпшу. Це гоголівські «Вечори». Гортав, відшукуючи ілюстрації.
- Вибрав? – Базилевич зайшов, тримаючи зразки рекламних оголошень. – О, Гоголь.
- То я що, можу взяти?
- Звісно бери. Давиду скажи, кліше будуть зроблені післязавтра, най тільки затвердить макет. Можеш і цю взяти, – Базилевич взяв із верхньої полиці книгу. – Теж, так би мовити, Гоголь тільки американський – Едгар По.
Нестора спантеличила така сліпа довіра. Едуард Нілович помітив запитання у погляді.
- Інакше старий, не можна, людям слід довіряти. По твоїй одежині і обличчю можна виснувати, що життя не балує тебе шиком і калоріями. Що ж, накопичуй калорії тут, – торкнувся вказівним пальцем скроні, – буде в голові, буде і в пузі.
Вдень Нестору почитати не вдавалося, весь час траплялася якась робота. Додому прийшов запізно вельми стомлений. Згадав про книжки, хотів відкласти читання на завтра, та пригадав слова Базилевича про калорії у голові і вирішив спромогтися хоча б на одну сторінку.
«Вечори» захопили до самого ранку, доки мати не нагримала за спалені свічки.
На роботу взяв збірку Едгара По, очікуючи не менш цікавого читання.
Вільний час вирискався в обід.
Роза підійшла тихо, саме коли поглинуто читав «Золотого жука».
- Що за книга?
- У Базилевича взяв.
- Даси почитати?
- То ж не моя.
- Ніл дозволяє, я попереджу, ниньки у синагозі скажу.
На порозі з’явилася пані Софа. На цей раз її появу Нестор сприйняв спокійно. Софа не стала лаятися, бо тепер відчувала інстинктивний страх до хохльонка, тепер щовечора умовляла чоловіка позбутися наймита. Та Гольдман не поспішав виконувати жінчину примху, адже отак наразі вправного порученця під час польових робіт не знайти.
ХІХ
Почався день Аби (Аба – у євреїв день поста і трауру в пам'ять двократного падіння Єрусалиму і руйнування храму. Відзначається у кінці липня.).
Із синагоги Роза пішла до крамниці Альтшулера купити золотих ниток для вишивання, таких у батьковій крамниці не було. Вже дорогою додому в садку, неподалік будинку Гейбуха, шлях перетнули двоє. Одного знала, це причепа Стецюра, за прізвиськом «Стиць», п’ятнадцятирічний варяг (Варяг – здоровань) з Херсонської сотні. Він постійно дошкуляв. Якось у театрі навіть підпалив волосся.
- Так-так, втелепалась пташка жидівська! – Стиць хижо посміхався. – Кудой поспішаєш христопродавця. Ану ж, Васю, затягнемо цю сучку до кущів та навчимо дечому.
- Чого причепилися? – Роза відступила до огорожі. – Йшли собі і йдіть, я ж вас не чіпала.
- Стули пельку, жидівська швабра! – цибилатий (Цибилатий – довгоногий.) Вася схопив її за підборіддя. – Вам немає чого тут робити, ви все псуєте.
Вона схопила зубами Васю за палець і відштовхнувши Стиця, помчала вулицею. Навздогін полетіла суха земляна грудка, яка прогуділа біля вуха, а друга влучила під лопатки.
- Отак її! – схвально закричав якийсь дід, погрожуючи дівчині ковінькою.
Потужний удар ледь не звалив з ніг, та болю не відчувала, очулося коли забігла до свого двору.
Закрившись у коморі довго плакала. Здебільшого тому, що ніхто із дорослих не захистив. Нестор, тим часом, обідав у садку біля облюбованої груші.
Підійшла пані Софа.
- Почисти конюшню, навпісля віднесеш пакунок пану Базилевичу, – їй хотілося нагримати на малого тому, що слухає так, ніби робить неабияку послугу, та ще свіжі страшні спогади, про розлад шлунку. – І не подумай йти відразу після конюшні. Помийся спочатку.
- А чому мені конюшню чистити? – Нестор бачив, що пані його боїться. – Може мені й їсти готувати якщо і Марфушка заярижить (Заярижить – зап’є.).
Пані Софа почервоніла від гніву і замахнулась прутом котрим тільки-но відганяла гусей від грядки. Нестор сидів не ворухнувшись, свердлячи її крижаним поглядом. Вона випустила прутик і пішла до чоловіка з наміром поставити ультиматум – або вона, або Махно, аргументуючи, що роботи від нього на півкопійки, а нервів на сто карбованців.
Нестор розгрібав гній і розмірковував над прочитаним оповіданням «Золотий жук». У Гуляй-Полі постійно побутували легенди про скарби запорізьких козаків. Дід Воля теж оповідав, що у дніпровських порогах схована гамза (Гамза – казна.) отамана Щуки і гетьмана Мазепи.
Мріяв яби то йому випала така фортуна, знайти великі кошти. Аби якось долучитися до легенд, Нестор сховав під бочанським місточком у металевій чайній коробці кілька срібних монет.
«Напевне не працював би, братам по коню купив би, а матері і невісткам гостинців. Книжок накупив би, як у Базилевича».
Вичистивши гній, пішов до водокачки. Вийшла Роза з кошиком теплої води.
- Та дарма, я і у холодній…
Однак із задоволенням умився. Дівчинка поливала йому.
Укмітив на зап’ястку синець.
- Що то в тебе?
Роза сховала руки за спину і спробувала триматися розважливо, та емоції не гамувалися. Заплакала.
- Невже від батьків дісталося? Через мене?
- Ні, що ти? Мама з татом ніколи. То хлопці на вулиці. Та я втекла.
- Хто?
Роза схлипнула.
- Хто? – наполягав Нестор полотніючи.
- Дідок один бачив і навіть глузував. А за що? Та й не подужаєш, вони старші…
- Лише скажи, а там вже моя справа, подивимося хто старший, хто меткіший…
- Вітько Стецюра…
- Стиць? Підійде знов не лякайся. Даю слово більше не чіплятиметься, гарантую вибачатиметься.
ХХ
Стиць із приятелем Васьком Довлатовим йшли прогоном Херсонської сотні, на ходу зриваючи яблука, надкушуючи і жбурляючи то в котів на огорожах, то в собак, один раз у гурт малечі. Путь їх лежав до Бочан, де в балці збиралася на танок молодь. Дівчата ще не водили з ними хороводи, але їм дозволялося спостерігати, як дорослі змагаються навкулачки.
Як перетнули міст, почало ночіти. Вже минули Бочани.
Стиць помітив темну фігуру, яка шаснула між кущів акації.
- Чув, Васько, не бачив, генде ніби хто є?
- Ну й нехай собі.
- Там наче хто є, – Стиць зупинився і стримав товариша.
- Нам яке діло, шорхається казна-хто і дідько на нього.
Стиць і сам подумав чого б оце злякався. Однак на всяк випадок підняв грудку, та хтось обамбурив по тімені, услід почувся глухий удар, який звалив Васька. Їх кудись поволокли, прив’язали до дерева, роти позатикали кляпами. Ті, хто їх схопили, мали якісь чорні обличчя, ніби вимащені шварцем і за статурою видно, що паруб’ята-підлітки. Один маленький, але широкоплечий, повільно підійшов, вправно граючись ножем, лезо якого виблискувало у місячному сяйві. Це так налякало Стиця, що він обмочився. Маленький легко провів вістрям по Стицевому горлу до щоки.
- Ви дуже завинили хлопчики, – приглушено заговорив той, що з ножем, без сумніву міняючи голос. – Дівчину образили, до того ж руки розпустили… Так чинять лише інфузорії. Знаєш, Вітю, що таке інфузорія? Хоча звідки. Відвічати треба Вітю, зумів шельмою стати, зумій тепер на зопак отримати. Для початку жаб’ячу лапку зробимо…
Стицю звільнили правицю, розчепірили пальці. Здогадався, що таке «жаб’яча лапка» коли холодне лезо торкнулося перепони. Хоча надріз незначний, лише подряпина, та здалося, що вістря пройшлося по кістці.
Запручався, спробував кричати, але через кляп тільки мугикав.
- Випустив би Вітю, тельбухи, – приглушено мовив невідомий. – От, шкода твою стареньку матір, та сестер. Не дай мені, будь ласка, нагоди нахвалку (Нахвалка – погроза.) виконати. Завтра ж зі своєю шавкою шукаєш дівчину і вибачаєшся. Якщо ні, то повір, спіймаю де б не чаївся і намотаю ваші кишки один одному на шиї. Віриш мені?
Стиць закивав і замугикав «угу-угу».
- Що ж… завтра навмисне запевнюся.
Нічні месники не залишили Стиця з Васьком без останнього знущання. Їх роздягнули і примусили голими бігти додому, залишивши одежу біля лип.
Невдовзі мстивці були біля річки, змивали сажу з обличчя.
- Ну і вмієш Піко, страху нагнати, – казав Айзік, – так речив, у мене волосся стороч полізло.
- А я таки гадав навсправжки їх розпанахаєш, – говорив Іван Шевченко.
- А що таке «фузорія»? – спитав Пилип Чернявський.
- Інфузорія, – поправив Остап, – так, дрібнота. Книжкова зарозумілість.
Нестор шубовснув у річку в одежині, бо скільки не вмивався все здавалося спуза по всьому тілу.
ХХІ
Родина Гольдманів вийшла із будинку Леві Альтгаузена, двоюрідного брата Давида. На розі біля аптеки Самулевича з’явилося двоє підлітків, які невпевнено, постійно озираючись, йшли на зустріч. Роза трималася ближче до батька.
- Розо, – звернувся Стиць, знявши кашкетку (Кашкетка – кепка військового крою з околишем із червоного пояса.) і трохи кланяючись, – можна тобі декілька слів мовити?
Вона відпустила руку батька, сказавши, що небавом наздожене. Не зважаючи на докірливі погляди матері, гордовито наблизилася до недавніх кривдників.
- Що ви хотіли сказати?
- Ми то трохом пошуткували, – першим поспішив вибачитися Васько.
- Більше не будемо, – додав Стиць, все ще обзираючись, – ти ж того, перекажи йому, що ми звинялися.
Роза старанно приховувала здивування.
- Я подумаю, – спишна мовила дівчина і рушила навздогін батькам.
Розмірковувала над дивним трапунком. Раз перші розбишаки бояться малого Нестора, то може Мрія Штерн мала рацію, оповідаючи, що Махно найголовніший гайдабура? Хоча яка різниця, адже з нею чемний, ніколи не дозволить собі назвати «жидівкою», захищає…
У вечорі батько покликав її на ґанок.
- Знаю ти подружилася з Нестором і мені він подобається, але у матері через нього нервове виснаження. Тому краще нехай піде.
- Але ж то я більше винна, я підходила до нього. До того ж він мене боронить від хлопців.
- Ти не винна. Просто мама його боїться. Сьогодні з дядьком Леві гомонів. Забажає, Нестор може у нього працювати. Хоча у брата важкий характер, сумніваюся, що порозуміється з таким порохом. Чесно кажучи, іншим разом сам дрейфую якщо він поруч. Помітила, його собаки не чіпають. Хоча б наш Анзор, навіть мене не підпускав тільки Арнапія, та й то коли той їсти приносив, а Нестора як бачить то притьмом до конури, а як не встигає то лащиться, плазує, п’яти лиже. Якщо найближчим часом Махна не повісять, то із нього великий розбійник виросте.
ХХІІ
На новому місці Нестору відразу не сподобалося. Вже після першої години роботи впевнений, що пропрацює тут не більше трьох днів, доки щось нове не знайде. Леві Альтгаузен тримав у Гурянській сотні постоялий двір з марнополією.
У вечорі після першого робочого дня Нестор, сидячи з товаришами на колодах за собором, ремствував:
- Альтгауз ще та хтива падлюка. Жбурнув чобіт… Бач, настрій у нього не той… Усіх до нігтя своїх, а я не буду…
- Що ж зробиш, – зітхав Петро Гавриленко, – як робота потрібна то нікуди не подінешся. Давайте закуримо панських цигарок. Днесь на ярмарку у кацапа на дві щуки виміняв.
Петро вилучив із-за пазухи коробку з сигарами. Першу розкурили і пустили по колу.
- Наче їжака ковтнув, – висловив враження Нестор.
- Та воно самий смак, – казав Петро, старанно удаючи ніби курити сигари для нього щось повсякденне.
- Не дивно, що пани такі люті, раз лайно курять, кінські кізяки і то благосніші, – Нестор передав сигару Івану, – не хочу. Я додому, щось мені зле…
Дорогою Нестора знудило. Цілу ніч погано спав.
Пораненьку кволий прийшов на роботу.
- Запізнився! – почав гримати Леві. – Ви, хохли, тільки й умієте спати і сало їсти. Відтак скиглите – зарплатня вам недостатня! Хуткіше, шурубейнику (Шурубейник – ледар.) бісів, воду у рукомийник натягай, а потім коней напувай. Та дивись же, дурню, не холодною водою. Набери, нехай постоїть у відрах.
- Ладу коню я можу дати…
- А ти слухай, не перебивай! Я знаю ваше поріддя махновське, і батько твій пройдисвітом був, таких світ не бачив, здох під забором, і брати волоцюги. Увесь филь (Филь – рід.) – бандюги…
- Стули пельку, фіцька пейслива!
- Ах, ти собако! – Альтгаузен схопив батіг.
Хльоснув Нестора по тулубу, у відповідь полетів горщик із кактусом, який ледь не влучив у голову, зате влетів у сервант, розтрощивши верцадло (Верцадло – дзеркало) і стакани. Леві вдалося схопити малого за волосся, та той вивернувся і вкусив корчмаря за кисть. Нестор вискочив на двір, перемайнув через паркан. Леві залишалося тільки крикнути у слід прокляття.
А Нестор, тим часом, оббігши обійстя, спинився перевести дух.
«Проштрикнути вилами» – подумав і зайшов чорним ходом до кухні, схопивши на ходу чавунок з супом, який щойно перестав клекотати.
Леві саме зайшов до хати, зупинився біля потрощеного серванту, оцінюючи розмір збитків. Коли це почулося шарудіння. Малий Махно вискочив із коридору, що з’єднував вітальню з кухнею.
Від чавунка з супом не встиг вивернутися.
Втратив свідомість.
ХХІІІ
Пилип з батьком і старшим братом працювали на городі, обгортаючи мандебурку (Мандебурка – рід картоплі із Мандебургу). За тином з'явився Нестор, слабко свиснув, гукаючи товариша.
- Пилипе, мні драпати треба, я Альтгауза уколошкав.
- Отакої! – Пилипу достатньо глянути в обличчя Нестору, щоб зрозуміти, що той не жартує. – Тікати? Куди тікати?
- Закиль не знаю. Перечасую десь, одежину яку зібрати і в путь. Я у штабі, принесеш у вечорі чим заживитись.
Дорогою до штабу у Нестора визрів більш-менш ясний план подальшого життя. Добереться до Маріуполя, або до Одеси, а там юнгою, чи матросом на якесь каботажне судно.
Пилип прийшов через півгодини після того, як дзвони перестали бити вечірню.
- Не вбив ти нікого, Леві тіко лисину попік дуже.
Ця новина неабияк заспокоїла. Однак додому вирішив не повертатися. За словами Пилипа мати з братами його розшукують, навіть урядника Лепетченка залучили.
Пилип пішов, а Нестор зручніше влігся біля димоходу. Вилучив із шальки загорнуту в газету книгу, це томик Марка Твена «Пригоди Тома Соєра» тільки повний варіант, взяв у Базилевича. Сьогодні збирався повернути, та мабуть не судилося. Намір поїхати до моря все ще мав силу.
ХХІV
Приснилося Нестору ніби стоїть на могилі біля статуї кам’яного воїна. Місячне сяйво довкіл освітлювало степ, ген-ген на крайнебі видно табун коней. З’являється поруч священик-не священик, можливо ченець. Облачення ніби попівське: чорна ряса, обшита зірками і на грудях якесь письмо, схоже на арабське, обличчя закрите Кобою (Коба – капюшон.).
- Чого ти бажаєш більше за все на світі? – питав дивний чоловік.
- Не знаю… – Нестор намагається розгледіти обличчя монаха. – Може щоб панів-господ не було.
- Я дам тобі меч, ним усіх ворогів здолаєш. Тільки на віддяку віддаси свій палац.
- Немає у мене палацу…
- Віддаси отсей степ.
- Та то ж усе панське, не моє.
Чорний монах із повітря вилучив золотий акінак (Акінак – скіфський меч), простягнув Нестору.
- Бути тобі воїном великим. Стинатимешся із царями земними і будеш переможцем у багатьох війнах. І прийде час Семаргл прийме до себе за своїми заведенціями.
Нестор простягнув до меча руку, світло якого яскравішало і засліплювало…
Прокинувся від променя, який пробивався крізь пошарпаний дах.
Деякий час сон не полишав пам'ять, кожна деталь трималася у свідомості.
По степу вже гнали худобу. Доки спускався до річки, сон геть забувся.
Купався досхочу, ловив раків.
В обід прийшли Пилип з Айзіком.
- Твої усе перевернули, – повідомив Пилип. – Якось би того, сповістив матір, чи що?
- Та треба, оце думаю цидулку передати.
- Штраф якийсь на вас накладено, та ненька вже розрахувалася, у Кернера зайняла.
Новина вкрай зіпсувала настрій. Це значило, що мати на довго влізла у борги, безкоштовно пратиме у заводчика.
Хлопці пішли, пообіцявши прийти у вечорі.
Залишок дня Нестор то купався, то курив. Та скоро все осоружило. Звик працювати. Думка про втечу до моря якось віддалилася. Вже під вечір вирішив повернутись, хай би там що не було. Бодай матір накричить та й навіть поб’є.
Коли споночіло, дійшов городами до двору. Перестрибнув через тин. Несподівано двері скрипнули. На порозі з’явилася мати з Харитею і Варею. Він прожогом за клуню. Мати з невістками пішла до воріт.
- Не буріться мамо, – заспокоювала Варя, – ви ж його знаєте, скоро заспокоїться. Вимутрюхається, сам прийде.
- Доки ж можна, – плакала Явдоха. – Третій день немає. Ой, серце не на місці, не дай боже, що трапилося, потонув, або убив хто на шляху.
- Не кажіть так, – заперечувала Харитя, – хіба не зрозуміло, ці маленькі паливоди десь ховають його і не виказують. Мабути підгодовують. Прийде, нікуди не дінеться.
- Та дай боже, коли б так.
Мати з невістками постояли ще кілька хвилин, повернулися до хати.
Нестор вийшов із укриття. Постояв перед порогом. Рішуче відчинив двері. Як тільки зайшов, то з порогу затараторив:
- Хоч убийте мамо, але інакше не можна було. Удруге ображатиме нашу родину хоч словом, хоч ділом – зроблю так само, а то й хату підпалю. Він усіх нас ображав мамо, дуже поганими словами, і тата покійного, і братів…
Явдоха обійняла сина:
- Горе ти моє. Захисник…
Коли Нестор сів за стіл і поставили миску борщу, мати повідомила:
- Осінню підеш до школи.
Нестор ледь не захлинувся борщем:
- Що ви! Мамо, не піду більше. Сказав же, працюватиму.
- Навчатимешся не в Гуляй-Полі, я з Михайлом домовилася. Поїдеш до Андріївки.
Михайло Передерій, Несторів двоюрідний брат працював учителем в Андріївській земській школі.
ХХV
Нестор влаштувався пастушком у селі Шагрово. З ним у парі знову працював Ярофей Крат. Тепер для читання часу вдосталь.
У вихідний день у Базилевича взяв нову книжку. Біля входу очікувала Роза.
- А я мамі сказала, що пішла до тітки, – промовила замість привітання. – А Бела дейкнула, що виділа тебе десь тутечки, от я і зметикнула – до Ніла пішов. Давай погуляємо.
- Погуляємо, – Нестор дав лікоть. – Не кривдишся, що дядька обварив?
- Леві такий, кого завгодно розшкрябає… Скажи, а що ти їм сказав?
- Кому сказав?
- Та Стицю ж.
- А-а-а, ти про це… Та нічого такого, просто попрохав вибачитися і всього.
Кортіло розповісти деталі, але дав Остапу зарік мовчати.
- Базилевич хвалить тебе, подобаєшся йому.
- Хоч комусь подобаюсь.
- То побив Ситця? – Роза спробувала зазирнути у вічі, а він одвернувся.
- Божуся не я, й не відаю хто дрючкував його, кажу ж – попрохав. Не нагадуй більше про се.
Протягом години, доки гуляли, обговорювали прочитані твори.
Провівши дівчину, зразу рушив до Крата по гарбу, на якій мав доїхати до Шагрово.
Як зазоріло, погнав гурт волів на південь до висохлих ставків. У торбинці з їжею томик Гете «Із мого життя поезія і правда». Цю книгу взяв тому, що заінтригувала грецька цитата-епіграф – «Людина, яку не карають, не вчиться». Хоча Базилевич відмовляв, казав твір заважкий для підлітка, та це підігріло амбіції. Книжка для вищих освічених кіл, а він цахав (Цахати – норовити.) бути на рівні. «Подужаю» – сказав тоді Базилевичу.
Упевнившись, що воли надовго лягли відпочивати, спутав коня. Сам влігся у тіні пруні, і під стрекотання прузиків, почав читати та мигцем задрімав. Зовсім не човпилось, не захоплювало. Гете незмірно поступався Марку Твену. Так і замгнув на четвертій сторінці.
Прокинувся за південь. Коли худоба випаслась і напилася, почалапав до пагорба маючи намір все ж осилити нецікаву книжку.
Здалеку угледів знайому фігуру.
- Діду, давно тут?
- Здоровий був, лицарю! – Воля осів на землю, і, як завжди, почав розкладати зміст торбини. – У Верблюжках зачув од жидів історію про тебе.
- Аж у Верблюжках, – Нестор хоч і не знав де це, та напевне далеко. Звістка приємно здивувала. – Так, було. Допік.
- У прийдешньому треба більше стриманості і терплячки. Багато чого можна добутися маючи терпіння. Хазяїн, який чорно поводиться з челяддю уперше карає себе. Добра битва – виграна битва. І не слід зразу усім маніфестувати яку зброю маєш. Довів, що можеш на відповіт вкусити, зараз цьому мало значення, однак вже кожен жид знає про твою нерахманність.
Дід почав набивати люльку, Нестор, у свою чергу, не проминув нагоди показати, що й він достатньо дорослий, скрутив самокрутку.
- Мати напевняка вже знає, що підсмалюєш?
Нестор кивнув:
- Для неї зараз головне щоби я ізнов когось не обварив, а через курево тіко для порядку поперцює.
- Воно то звісно краще без сього, та для багатьох табака стає другим повітрям… не здихатися. Якщо ж втягувався, то принаймні спробуй із такої шкоди вишкребти щось пожиткове. Ось… – дід зірвав траву з дрібненькими лілово-рожевими квітками, – сю траву слід посушити і до тютюну. Допомагає якщо на завійницю (Завійниця – хвороба живота.) мордуєшся.
Нестор зірвав материнку, понюхав, розтер між пальцями. В цей день дід показав ще багато лікарських трав, як їх використати за різних захворювань.
У вечорі вирушви до Шагрово. Дід, як завжди залишився спати у степу. Дорогою мав підібрати на косовиці три копиці сіна. Вже коли череда доходила до Шагрово, одна барноха (Барноха – корова темно-сірої масті) відокремилася од гурту, за нею почалапали воли, завантажені возами з сіном, перетнувши гривину (Гривину – вузька смуга короткої трави на сінокосі, що вказує на межу) несподівано повернули до ставка поміщика Миргородського. Нестор назрів запізно, воли спустились і одна з копичок впала. Доки підбирав, невідомо звідки з'явився сам Миргородський з управляючим. Розлючений пан наказав покарати пастушка. Управляючий шмагонув Нестора важким гарапником.
Ображений малий пригрозив Миргородському кулаком.
- Я поверну борг, овак (Овак – інакше.) я не Нестор Махно. Запам’ятайте це ім’я.
Пан Миргородський, побачивши очі пастушка, відчув такий душевний тягар, ніби саме цієї миті почався недобрий відлік до години, коли у його життя прийде щось зловісне.
Першим бажанням Нестора було негайно помститися, схопити грудку, або що потрапить, та жбурнути образнику в голову. Однак, пригадавши грецьке прислів’я, стримався.
«Добре, мені за се платять. Я маю принести нещасній матері ці гроші, – навіював сам собі, – мене покарано справедливо…»
Коли вже загнав худобу до одаї (Одая – загін за селом для рогатої худоби) знов спалахнув гнівом: «Та нічого, головне потерпіти, якось-то дійсно розрахуємося, та з надлишком відплачу, з відсотками…»
ХХVI
Базилевич дістав з полиці книжку, старанно протер хустиною палітурку.
- Гадав загубилася десь, хотів давно тобі дати. Плеве (Плеве В.К. 1846-1904 – один із найбільш реакційних діячів царської Росії. З 1881– директор департаменту поліції; 1884-1904 – сенатор; з 1902 – міністр внутрішніх справ. Жорстоко придушував селянські рухи в Україні, організовував єврейські погроми, проводив політику русифікації. Убитий есерами.) її заборонив, та тобі, думається, можна. Це збірка Тараса Шевченка «Кобзар». Чув теж пробуєш себе у віршуванні.
«Кобзаря» прочитав протягом вечора і ночі. Знав, що Тарас Шевченко народився кріпосним, кріпосною від народження була і Явдоха. Мати подекуди розповідала про ті часи, коли людина була чиєюсь власністю. А загалом мало що змінилося. Старі дідичі залишили за собою звичку ставитися до робітників, як до худоби. Попри те, що кріпосне право більш ніж сорок років скасоване, у багатьох маєтках фактично збереглося і через те, що селяни-безземельники змушені орендувати землю у поміщиків, відаючи левову частку урожаю. Неподалік німецької колонії Керменчик маєток поміщика Литвина, де Нестору з братами довелося батракувати на жнивах. У поміщика старий батько, йому більше ста років. Рідня приховувала від нього, що кріпосництва давно не існує і коли старий наказував висікти якусь із дівчат-покоївок, управляючий батурив лавочку, а дівчина поруч горланила.
«Не заревуть на Україні вольнії гармати…» – цей уривок міцно засів у думках. Вкотре замислювався над несправедливим укладом людського буття, а Святі Письмена закликають до смирення. Пригадав слова Остапа, який говорив, що Біблія написана з метою поневолення свідомості, створена рабовласниками, для утихомирення бунтівних слуг і рабів і все прикрите сумнівною обіцянкою компенсації за теперішні злидарства у майбутньому житті.
ХХVII
У суботу Нестор повернувся з тижневим заробітком – карбованцем. Дорогою увидів Розу. Підступив покрадьки ззаду і обережно затулив їй долонями очі. Вона хоч і знала хто, та робила вигляд ніби гадає, назвавши кілька випадкових імен, нарешті «вгадала».
- Ти… а мені говорили кудись поїхав із Гуляй-Поля. Думала і попрощатися не зможу.
- Як суботіє, я в Гуляй-Полі… Попрощатися?
- Таки-так, вже за два дні їдемо.
- Куди? – байдуже мовив Нестор, хоча у душі все перевернулося, та й знав напрямок Гольдманів.
- Сперше до Олександрівську, а перегодом й до Катеринославу. Батько з дядьком Самуїлом нову справу розпочинають.
- Що ж, у добру путь, як то кажуть. Ти зі мною хоч листуватимешся?
- Звісно. Я першою напишу, там і буде зворотна адреса. Несторе, я про тебе завжди пам’ятатиму…
Ці слова зворушили.
- Я теж Розо… про тебе згадуватиму, і…
Вона не дала завершити, бо пауза після «і» затягнулася, поривно торкнулася губами його губ.
Дивився їй у слід, доки не щезла за рогом. Ще довго відчував на вустах дивовижний присмак, який хотілося б відчувати довічно. Картався через те, що так і не сказав того заповітного слова, хоча багато разів подумки репетирував ту мить. Подвійне почуття рвало душу. З одного боку прийшло кохання, а з іншого несподіване завершення, адже, можливо, вона пішла назавжди.
ХXVIII
У неділю вранці Нестор доповів матері, що піде з хлопцями у нічну на ставки.
Пилип з Іваном пильнували на нього біля бочанського місточку.
- Справа Несторе, – шепотом говорив Іван, хоча довкіл ні душі, – ми підрили хід до гамазеї Тупікова, тра (Тра – треба.) пса відволікти.
- А челядь?
- Після вечері ніхто не заходить. Цюцько гасає по двору, ізроби щось.
Лобаз купця Тупікова з одного боку заріс бузиною і реп’яхами, там хлопці і підкопали. Але пес у вечорі відв’язаний, за будою дірка під забором, і йому також доступні кущі за сховищем.
Підійшли до місця, вже вечоріло, пес саме гасав біля бузини, відчуваючи напаський запах, загрозу для господарства, яке пильнує.
Нестор залишив хлопців на безпечній відстані, сам впевнено рушив до собаки, той саме ловив носом ворожі запахи.
- Порве, – непокоївся Пилип.
- Не хвилюйся, я вже видів сю штуку, – заспокоював Іван, – не второпаю як так у нього виходить.
Нестор підійшов до пса, простягнув руку. Грізний дог несподівано опустив голову і завиляв обрубком хвоста, ліг горізнач, піднявши лапи. Нестор почухав його груди, за вухом. Узяв за ошийник, повів до двору. Хлопці побігли до підкопу. У коморі ящики з яблуками підготовані для вивозу, на полицях консервації, на мотузках ковбаси і копченості. Спритно зрізали балики, шинку. Із діжки забирали сало.
- Пилипе, глянь-но…
Іван витягнув із закомірку прикриту мішком п’ятилітрову сулію запечатану глевтяком (Глевтяк – м’який недопечений хліб.).
Перетягнувши торбини з продуктами і сулію до кущів, дошки підлоги акуратно поставили на місце і прикидали дірку. Не виключали можливості ще раз скористатися ходом, сподівалися Тупіков чи управляючий не допильнують незначного збитку.
Здобич віднесли до штабу.
- Ой, погуляємо хлопці, так погуляємо, – Пилип тер долонями і задоволено жмурився.
- Тре язиком менше лепотіти, – застерігав Нестор. – Горілку ліпше у кілько пляшок відлити, а інше закопаємо. І харчі теж порціями, як що то шинкою й на заробітках розраховуються. Завтра у скотаря Пантюшки поспитаюся чи не угледів що Тупіков.
Вдалу поживу відзначати пішли до «Золотого пляжу», це на березі Гайчуру, звідки виникла така топонімія побутувало кілька версій. Згідно однієї – на березі хтось колись знайшов щось золоте, чи то монету, чи каблучку, інші пояснювали не так поетично – так називається через піщаний берег.
Розклали багаття. Невдовзі приєдналися старші хлопці з дівчатами.
На вечорницях Нестор куражився найбільше. Першу чарку випив залпом. Хтось тицьнув шматок шинки закусити. Відсторонив, сказавши, що не заїдає після першої. Таким чином давав зрозуміти, що пити горілку для нього звичайна справа. Навпісля удавав сп’яніння, не розуміючи чому дійсно не хмеліє. Хотілося відчути як то насправді і чому так багато людей мають пристрасть до оковитої. Коли відійшов до кущів, то збагнув, що таки п’яний. Ноги геть не слухалися, у темряві кілька разів джвякнувся. Згодя прийшли хлопці із Піщаного, принесли гармошку і скрипку. Почалися танці.
Трійцю малих, які пригощали, вже добряче розібрало. Нестор займав старших парубків, чіплявся до якоїсь дівчини, навіщось домагаючись щоб та подарувала ретязь (Ретязь – жіноча прикраса у вигляді браслета, виготовленого із мідного ланцюжка.). Далі всі дійства стали схожими на сон. Свідомість являла якісь невиразні епізоди: прийшов Лука Кравченко і Лука Коростильов, промелькнули Айзік із Назаром Зуйченком.
Отямився на світанку. Через холод зуб на зуб не попадав, сидить біля жевріючого залишку багаття, підібравши до грудей ноги. Поруч на старому кожуху приткнулися Іван з Пилипом.
- Похмеляйся, – запросив Лука Кравченко.
- Дурниці похмелятись, – хрипло відповів Нестор.
Окрім води нічого не хотілося, нудило від запаху тютюну, то Лука димів.
- Одека, у бідоні, – показав Пилип.
Напившись, Нестор потроху пригадував. Спливли неприємні спогади, як він хапав за грудки якогось хлопця, згодя дівчата водили до води.
- Випий чарчину щоб не похирляти, – наполягав Лука, простягнув чарку. – Вчора так багато випили… Біля п’яти штофів (Штоф – від нім. Stof, великий бокал, чаша – руська одиниця виміру об'єму рідини, застосовувалася до введення літрової системи. Використовувалася здебільшого для виміру кількості горілчаних напоїв, дорівнювала 0.5 л.), а то й більше. І де це ви стільки взяли? Іван з Пилипом двічі десь бігали.
Нестор не відповів. Почувався погано фізично, але більше морально. Він так наполегливо остерігав хлопців, а сам повівся як остання каналія.
Сподівався, що розмов про ці вечорниці не буде.
ХХІХ
Однак без неприємних наслідків не обійшлося. Тієї ночі захмелілі хлопці із Піщаного в центрі села затіяли бійку з гурянськими. Наслідком стала зламана огорожа і вибиті вікна Волосного правління. Багатьох шибеників затримали, посадили до холодної, а вранці допитали. Ті розказали, що пили на «Золотому пляжі» і пригощали їх подолянські підпарубки, запам’ятали лише одного – Нестора Махна.
Урядник негайно прийшов до Явдохи. Нестор, тим часом, сховався за погребом, хотів підслухати про що Лепетченко рече матері, та не зміг дослухатися. Потім придумував виправдання, та нічого кращого не надумалося, як усе заперечувати.
«Скажу рибалив, нічого не бачив, не відаю, хлопці пили, а я лише воду, і тіко удавав, що пиячив».
Перед тим, як переступити поріг, навіщось зажмурився і перехрестився.
Мати всадила на табурет і він тут же опинився в оточенні домашніх.
- Розповідай, – Явдоха дивилася так пронизливо, що здається відбріхуватися марно.
- А що розповідати? Був у нічному…
- І доки ж це триватиме? – мати підперла стегна долонями. – Коли ж ти спокій даси і нам і людям? Розказуй, все розказуй: де вночі був, а головне – де горілку брав.
- Як де був? Яка горілка? Спочатку збиралися з хлопцями на ставки, сперегодя дядько Селіван сповістив, що одельки гардівничого (Гардівничий – наглядач за риболовлею.) настановлено і ми потелюшили до «Золотого пляжу», тамички раки ловили, а про яку ви горілку мовите не розумію, старшаки приходили манячили (Банячити – пиячити.), а я до чого?
- Значить раків? Доловився! Вже пан урядник приходе утихомирювати. Нумо, підійди дихни.
Нестор обережно дихнув цибуле-часничним перепалом.
- Вивертай кишені, – Явдоха чиргикнула нігтем по шву. – Так і є – тютюн. Ви ж лишень подивіться на нього вже пияка і куряка.
- Та що ви, мамо! Хто таке сказав. На річці був. Пив, але тільки воду із чарки, понеже кружки не було, ото й подумали ніби горілку. А то у мене й не тютюн овсі…
- Дійсно, – Омелян придивився до материного нігтя, – це мамо, не тютюн, а махорка.
- Тобі присмішки, а з малого розбійник росте. Ану, зізнавайся мерзотнику, де горілку взяв!
- Та яка мамо, горілка. Кажу ж вам, там воду пив, звідки у мене чикилдиха (Чикилдиха – горілка.) візьметься? Хлопці із Піщаного саме біля моїх раколовок сіли пиячити, хай їм грець, а опісля біля них примостився музику послухати, у них дуже вправно на гармошці грав, як то його звати… Ну мешкає біля кума дядька Семена.
Протягом двадцяти хвилин Нестор, виправдовуючись, напустив такого туману, що Явдоха забула за яку провину збиралася покарати.
- Так баки забив, вигадько бісів, що й прочухана гарненького не отримав, – зітхала Явдоха, коли Нестор пішов на косовицю допомагати Саві з Григорієм.
- Скоро женихатися почне, – казала Харитя, – тоді спокійніше стане.
- Він повік-віку не заспокоїться, – сумно заперечила Варя, – не знайдеться такої дівчини, яка б утихомирила його.
ХХХ
Скінчилося літо. Нестор працював ще вересень доки муравіли пасовиська. На початку жовтня з матір’ю і Карпом вирушили до села Андріївки.
Успішно здав вступні іспити і перейшов до другого класу. Тепер перебував під наглядом двоюрідного брата Михайла та його дружини Марії, обидва вчителі.
- Отже, Несторе, правила такі, – напучував брат, – вдома я твій родич, але за порогом школи і в суспільстві я Михайло Семенович і звертайся до мене на «ви». Тепер у нас купне зобов’язання, щоб був у числі найкращих, оскільки ти показник наскільки я практикований вчитель. Все зрозуміло?
Нестор погоджуючись кивнув.
- Почни все спочатку, – казала Марія, – те, що дома бідокурив то Бог простить і люди забудуть.
На уроках арифметики Нестор виявив найкращі знання. Вчитель зазначив, що з його рівнем має навчатися у третьому класі. Нестор пишався собою, тепер прагнув стати першим не лише на вулиці.
- Не будеш дзигою, – говорив дома Михайло, – виростеш людиною. Я вже рекомендував тебе на іспит до наступного класу, займись граматикою.
- Так, я буду великою людиною, – замислено говорив Нестор, – тільки якось воно… не думаю, що це пов’яжеться з граматикою чи арифметикою.
Та незважаючи на добре навчання Несторова поведінка залишалася незадовільною. Не проходило дня без бешкету. Михайло, як міг, впливав на брата, але той вгамовувався не надовго.
ХХХІ
Михайло зайшов до класу. Нестор з Іваном Платоновим саме боролися між партами.
- Хлопці заспокоїлися! – Михайло постукав указкою по столу. – Несторе, Іване, по місцях!
Всілися. Але Нестор, не достатньо вдовольнившись змаганнями, на останнє дав супротивнику потиличника.
- Несторе, припини! – гримнув Михайло, гучно ляснувши долонею по столу.
Та Нестором вже заволоділа ейфорія неслуха, до того ж захотілося підкреслити свої привілеї.
- Геть із класу! – Михайло вказав на двері і тримав руку піднятою, доки племінник, зухвало посміхаючись, ліниво почовгав до виходу.
Рушив додому. Настрою щось читати не було, гуляти ні з ким, хлопці в школі. Вдома намагався поспати, бо зазвичай на уроках хилить до сну, та пролежав лише хвилину із заплющеними очима. Згадав про насіння у шафі. Поруч із кулькою з насінням знайшов торбину із сушеними сливами і абрикосами. Марія приберегла до Різдва. Узяв жменю покуштувати, сподіваючись, що не помітять. Та несподівано у ньому прокинувся ласощохлист (Ласощохлист – сластолюбець.), не втримався перед спокусою, кількома жменями не обійшлося.
Коли до господи зайшли Михайло з Марією Нестор вже з’їв більшу половину запасів.
- Чому ти поводишся мов порося? – стомлено мовив Михайло. – Чом тебе за вуха із неприємностей витягувати треба?
- Сам порося! – Нестор жбурнув торбину із залишками солодощів. – Я теж можу обзиватися, так, що вуха повідпадають!
- Не смій таким тоном зі мною розмовляти, шмаркаче!
Михайло влупив Нестору ляпас. Той вибіг не взявши ні шапки, ні шинелі, за речами за годину зайшов Платонов.
- Де Нестор? – спитала Марія.
- Додому зібрався, там дядько Мокій сам до Гуляй-Поля їде, то він із ним.
Марія стурбовано глянула на чоловіка. Той відмахнувся:
- Нехай їде. Не буде із нього діла.
ХХХІІ
Явдоха відправила племіннику гнівного листа, де писала:
«Не слід було його бити, щоб він там не накоїв. Лише я маю право карати сина. Наша родина багато потерпала від панів і я не зволяю аби діти зазнавали хоч чогось таківського, що колись довелося пережити нам і нашим батькам».
На це Михайло відповів:
«Надто ви розпещуєте його, тітонько Явдохо, де-інколи йому треба дубця дати і дубця добренького…»
Незважаючи на взаємну образу Михайло все ж дав Нестору добру рекомендацію і його взяли назад до гуляй-пільської школи.
Знову виявив старання, бо до школи повернулася Катерина Олексіївна.
Якось підійшов до вчительки з примірником «Кобзаря».
- Тут незрозуміло Катерино Олексіївно, я ось прочитав «Садок вишневий», сказано: «…хрущі над вишнями гудуть, плугатарі з плугами йдуть…»
- Що не зрозуміло? І де ти взяв цю книгу? Загалом-то вона не бажана.
- Хрущі у травні бувають, а плугатарі з плугами можуть тільки у сочні (Сочень – березень) перед посівною, або на дожині (Дожин – кінець жнив.).
- Загалом, Несторе, технічна достовірність у вірші не така вже й важлива, зрештою це не інструкція, а головне у поезії – стиль, відчуття… Ти молодець, самостійно мислиш, аналізуєш.
Вчителька помітила як змінився Нестор. Окрім того, що подорослішав, у очах з'явився якийсь прохолодний вогник, щось моторошне. Знайшла підхід, як підохотити до навчання. Головне не скупитися на вихваляння, підмітила також неабияке марнославство.
Нестору кортіло показати Катерині Олексіївні свої вірші, але тоді ж викриється, вона дійме, що то саме він написав ту віршовану цидулку зізнання у коханні.
У вихідні Нестор ходив до колонії Янсена, підробляв у телятниках, та основною причиною відвідувань був Орлик. Филь Каленик обіцяв погомоніти з німцем, щоб викупити старого коня.
Повертаючись у вечорі в неділю, зустрів на шляху діда Волю, той збирав сухі трави.
- Ходімо, лицарю, почаюємо.
Дідове вогнище в низині ярку, з манівців не видно.
- От, діду, із роботи чалапаю.
- А я на південь тепер, до Криму. Осінь цього разу холодна. Що то у тебе?
Козак вказав на зошит, край якого стирчав із кишені.
- Вірші діду.
- Он як… читай.
Нестор сів ближче до вогнища.
- Ось, цей написав торік.
Повсюди степ куди не глянь
Лише з конем йдемо по сліду
Наш шлях туди – за небокрай
Наш подорожній – лютий вітер
Лише сліди мого коня
А вітер-братик зупиняє
Реве, свистить, із ніг здуває
За небокрай нас не пускає.
Як тільки-но закінчив читати, балкою пройшов холодний полувітер.
- Степовику любо, – мовив дід. – Головне все робити щиросердно, тоді буде лацно, навіть якщо неквапно.
- Славно тобі діду, куди бажаєш тудою й мандруєш. Одним словом – воля.
- Так-таки-так… воля… У кожної монети знайденої на шляху два зображення: одне чисте, освітлене сонцем, інше – виїдене землею, чорне й незрозуміле. Так і моє життя, сокіл вільний і побіжно – се буття споріднене життю здичавілого пса, за яким гицелюють (Гицельство, гицелювати – займатися відловом і знищенням собак). Немає у мене держави і це головна життєва причина. Ходімо.
Старий козак повів на могилу Калмицької балки, де на холопку стояла статуя кам’яного воїна.
- А тут, лицарю, чорний камінь, врата.
- Ворота? Куди?
- До країни химородників…
Нестор не зрозумів. Вдивлявся у статую. До цього доводилося багато разів бачити кам’яних ідолів, яких чимало зустрічалося по степу. Зазвичай це невиразні фігури із затертими обличчями, не можливо зрозуміти то викресані вагітні жінки, чи незграбні чоловіки. А ця прадавня скульптура – чітке зображення козака, який тримає меч вістрям у небо, зиркає з-під лоба.
- Я тут багато разів бував, – Нестор озирнув довкола, – однак, якось не помічав цієї фігури… Звідкілясь знаю осей камінь, чи воїна цього… Бачив, але де?
Нестор пригадав сон, який видів, переховуючись у штабі.
- Ніхто не бачить його лицарю. Се вмістилище душ воїнів. Кожен, хто закінчує шлях на сім світі, приходить сюди.
- Не зрозуміло… А потому?
- Тут брама. Прийде час, предстанеш перед пращуром, буде вирішено чи завоював право перейти туди.
- Що ж там?
- Не відаю. Можливо те, чого б прагнув більше за все. Я б хотів там побачити тихий хутір в обшарі квітучих вишень, зі ставочком. Підійди ближче.
Нестор ступив крок до кам’яного лицаря. Несподівано обволік туман і опинився посеред садочку заставленого вуликами, де пахло медом і гноєм. Йому так добре і спокійно, як ніколи не почувався.
Видіння тривало мить. Він знову біля воїна.
- Що то було?
Воля закурив люльку, показав на пугача, який всівся на голову статуї.
- Се твій оберіг, у ньому душа отамана Омелька. Прийде час проведе сюди.
Вже за північ Нестор поспішив додому. Дорогою намагався відновити у пам’яті райський садочок, та якось швидко забулося, ніби ранковий сон.
Проходячи повз церковний майдан, хтось тихо окликнув. Голос жіночий. Повернув у темряву, звідки гукнули. Вже знав – то Катерина Олексіївна. Здивувався чому вчителька поночі на дворі.
- Доброго вечора, Несторе. Хоча можна сказати, доброго ранку, вона вийшла із химороді (Хамороді – темне місце.). – чому ходиш один у такий час?
- До колонії у вихідні назираю, там про підробіток домовлявся. А вам теж не спиться?
- Тільки збиралася. Ось закінчила зошити перевіряти, та перед сном вийшла повітрям подихати… Послухай, Несторе, маю прохання. Знаю вірші пишеш, хотіла б почитати.
- Та що ви! – Нестор відсахнувся і говорив з інтонацією ніби звинувачували у крадіжці. – Напевне, той, хто вам се сказав, хтів посміятися над вами…
- Мені подобаються обдаровані діти, а я впевнена у тобі є іскра Божа. Спитала тому, що маю намір створити шкільну газету, спрямовану на висвітлення дитячої творчості. Тому сподіваюся на твою поміч.
Нестор видобув згорнутий скручений трубкою зошит.
- Тільки попереджаю, вірші не дуже гарні.
ХХХІІІ
Катерина Олексіївна повільно гортала сторінки товстого зошита із зеленою палітуркою. Видно, що поезії зазнавали не одну редакцію, переписані начисто без правок. Заримовані сцени бійок селянських парубків змішувалися із мальовничими описами природи, знайшла рядки присвячені шкідливості пияцтва:
Мене неначе довго били
Не голова, а темна дірка
Ох, як вже славно вчора пили…
Така оманлива горілка
У багатьох поезіях відсутня рима і порушувався віршований розмір, але це не псувало поетичних мотивів, а навіть навпаки – надавало своєрідного колориту.
Одні рядки дещо стривожили:
Гей, ви, коні, коні,
А несіть мене по полю
Всіх вражин, як комерсантів
Порубаю й закопаю
У дикім полі, в дикім полі…
Їх тіла вовки схоронять
Їхні очі, мертві очі –
То сніданок для ворони…
- Жах, – мовила у голос. – Стільки темного в дитині. Хто ж так затьмарив душу твою? Боже, скеруй його на шлях вірний.
Згадалося, як одного разу обговорювали пушкінську «Капітанську дочку», Нестор тоді палко доводив, що Гриньову варто було б перейти на бік Пугачова, де неодмінно займав би високу військову посаду. Тоді була впевнена, що подібні думки малому хтось навіяв, а тепер переконалася, що антидержавна єресь уже міцно укорінилася у думках.
Після занять чекала його біля входу.
- Несторе, пройдемося? Хочу поговорити.
Він картав себе за слабкість і необачність, що так просто втратив пильність, купився на якусь похвалу.
Вирішив будь-що заперечувати своє авторство тієї цидулки. Та перше, що спитала це про діда Волю.
- Багато про нього чула. Чесно кажучи, припускаю, що цей дід народний вимисел, та мене переконували, що ти з ним приятелюєш.
- Так дружимо. Його мало хто зустрічає, дід не прагне серед людей бувати. Мені думається, на мові тварин та дерев шнипорить, інакше хто його попереджає. Він чомусь завжди заздалегідь знає коли я йду, навіть поночі. До речі, учора перед тим, як із вами поздоровкатися, дід мене у степу стрів.
- Це небезпечно Несторе, поночі степом гуляти.
- Згубно і сходинами ходити. Он, Єлизар Осадчий торік оступився і головою шелепнувся, що помер у незабарі. А був же тверезий.
- Чому ж цей дід боїться до села заходити?
- Він нічого не боїться. А не заходе, бо з урядником не бажає зустрічатися.
- Йому кажуть багато років.
- Що так, то так, людина вельми старої дати. Оповідав, як багатьох людей цікавих стрічав. Ніби то приятелював із Сковородою, казав і Шевченка особисто знав і з Гоголем в Італії вино пив.
- Як же таке можна сприймати на віру?
- Дід не з тих, хто пусте теревенить. А скільки ходів знає. Якось переярками такими путівницями до Полог водив, на шляху жодного пастушка не стріли, а я ж часто там попаски ходив. Обіцяв у Дібрівках старий козацький дуб показати, біля якого в отамани присвячували.
- Прочитала твої вірші… – вона витримала паузу, а Нестор приготувався виправдовуватись. – Маєш неабиякий хист. Хотіла б наполегливо порадити зберегти і вдосконалити талант. Раджу ретельніше працювати над кожним віршем. Напиши першу редакцію, перепиши, відпочинь три дні, перечитай і побачиш, що напроситься нова редакція. Це божий дар і якщо не використати його на добро, Бог може покарати за це.
- Ну, Катерино Олексіївно, мені і батюшки на «Законі божому» довліт. До чого тут Бог?
- Просто якомога раціональніше використовуй себе, а не розмарновуйся на те, що непотрібне, а здається важливим. Усі твої бешкети, у кращому випадку, колись призведуть до в’язниці. Такі люди, як ти, не належать самі собі, у вас свій шлях у цьому житті і, можливо, те що зробиш впливатиме на майбутні покоління. Мені думається за тобою має йти велика місія, тільки не збагну який вона має окрас, чорний, чи білий.
ХХХІV
Взимку Нестор знову залишив школу. Передувало цьому кілька причин і прикрий випадок. По-перше – Катерина Олексіївна знову занедужала, по-друге – вирішив, що зі школи взяв достатньо знань. Коли що може надолужити, адже впевнений у собі настільки, що здавалося спроможний самостійно підготуватися до іспитів навіть до якогось вищого закладу. Прикрий випадок стосувався бійки між школярами земської і церковно-приходської шкіл. Билися біля «Таврійського зібрання». Поліцейському і двірнику вдалося утихомирити драчу. Пройшла б ця колотнеча повз увагу урядника, якби не збитки після неї. У будівлі «Таврійського» вибиті шибки, а у садку волосного правління поламані саджанці. Виявили верховодців, серед них – Нестор Махно.
То ж Нестор вирішив остаточно заробляти гроші і зі школою більше не пов’язуватися.
Влаштувався учнем до ливарного цеху на заводі Крігера.
Якось, йдучи з роботи, приєднався до Назара Зуйченка, який простував на якесь робоче засідання гуртку соціал-демократів.
Проводилося у підсобному приміщенні театру «Колізей». Головував чоловік років тридцяти, назвався Ахмєровим, робочим-металістом із Петербургу.
- Товариші, вже близькі часи народного самоуправління, – голос у Ахмерова приємний, проникливий, – близькі часи кінця російського царату, а влада цілковито перейде до рук людей праці. Вільна демократична республіка на заміну монархії!
Нестор слухав зачаровано. Відчував, долучився до чогось значущого, що коли-небудь вплине на історію. На завершенні засідання Ахмєров дорадив присутнім взяти листівки і розповсюдити серед робочих і селян. Нестор охоче згодився.
У прокламаціях йшлося слово в слово про те, що говорив Ахмєров.
Наступного вечора знову напросився з Назаром, тільки тепер пішли до сараю Івана Леваднього. Тут, як здалося Нестору, просто молодіжні вечорниці. Серед присутніх помітив Вальдемара Антоні, який колись витягнув із ополонки. Невдовзі зайшов ще один, Нестор впізнав його, це Олександр старший брат Прокопа Семенюти. Сашко нелегальний, оскільки дезертир. Із ним часто виходили погомоніти то Вальдемар, то Іван Шевченко.
На вечорницях молодь просто розважалася, грали на гармошці, або гітарі, співали. Та Нестор зазорив (Зазорити – запідозрити.), що ці зібрання ширма для чогось утаємниченого.
Якось, зайшовши вдень до Івана Леваднього, помітив на верстаку стос листівок. Згодя, коли той залишив вечорниці, рушив за ним, спинив на вулиці.
- Іване, а Іване, куди ж бо то поночі?
- Тебе це не обходить, – Іван прискорив ходу. – Планкуй, Несторе, додому.
- Та облиш, дай і мені, я вже розклеював.
- Не можна, те, що розліплював, то дрібнички, із цим зловлять то непереливки буде не лише тобі. А як загребуть до відділку, викажеш…
- Що за дурню верзеш! Чесне благородне, буду німий… Та Іван не хотів більше розмовляти. Тоді Нестор, повернувшись до сараю, вирішив штурмувати Вальдемара, бо здогадався, що він у секретній групі головний.
У Антоні спитав напрямець:
- Даси одну із ваших листівок? Я був на зібранні Ахмєрова, читав його. Цікаво б і ваші глянути.
Вальдемар вилучив із бокової кишені скручені папери, розгорнув, подав один. Листівка рукописна.
- Шкода покіль немає можливості зробити до ладу, в типографії. Перспектива у майбутньому є. Якщо можеш передати листівки батракам у колоніях, то візьми ще.
Вдома Нестор прочитав підпис прокламації – «Спілка бідних хліборобів».
ХХХV
В учня ливарного цеху зарплата мала, Нестор не протримався і місяця. За поради Леваднього пішов до винокура Горєлова йому саме потрібен помічник.
У неділю Горєлов виїхав на ярмарок, до Несторових обов’язків входило розвантажувати товар і слідкувати, щоб бідони з вином були повні.
До лавки підійшов Базилевич. Угледів Нестора, здійняв англійський капелюх-котелок.
- Як здоров’ячко старий? Тут тепер орудуєш. Як же тобі не марудно? Питаю, бо знаю твій норов.
- Дуже скучно Нілу Олександровичу.
- У мене звільнилося місце метранпажа. Саме про тебе подумав. То ж як?
- Метранпажем? – у Нестора перехопило дух. – Та як же ж… Я того… не вмію овсі.
- Пусте, знаючи твою заповзятливість, впевнений, протягом тижня зорієнтуєшся. То ж як щось зміниться у житті, ласкаво прошу. Укладемо контакт.
- Я вже вільний.
- А це? – Базилевич вказав на винний лоток.
Нестор зняв фартух, жбурнув на винівку (Винівка – винна діжка.), і поплескав долонями, ніби струшуючи борошно.
Того ж дня почав ознайомлюватися з устроєм друкарського станку та гектографа. Базилевич надав довідкову літературу, посібники набору і верстки. Хапком засвоїв порядок літер у касі, невдовзі вже виконував перше замовлення – набирав театральну програму.
Хоч у типографії отримував стільки ж, скільки учнем-ливарником, однак тут, за власної охоти, перебував з ранку до ночі. Це перша робота, яку виконував із задоволенням. Коли вже всі розходилися, залишався із сторожем, сидів за друкарською машинкою, тренувався писати. Настукував спочатку всілякі нісенітниці, та потім вирішив набрати вірші із зеленого зошиту. З’явилася навіть ідея виготовити власну збірочку і подарувати Катерині Олексіївні.
У друкованому вигляді вірші чомусь читалися по іншому. З’ясував, що його поезія не така вже й досконала, як то завжди здавалося.
Повертаючись із типографії зустрівся з Іваном Шевченком та Вальдемаром. Домислив, що ті на нього очікували.
- Несторе, є можливість надрукувати листівку? – спитав Вальдемар і через паузу додав: – Звісно не безкоштовно.
- Спробувати можна.
- Тільки потрібно, як то кажуть, інкогніто.
- Ну зрозуміло. Скільки треба?
- Скільки зможеш, звісно чим більше, тим краще. Головне, аби твої начальники про те не звідали.
Вальдемар передав згорнутий учетверо папірець.
Вдома Нестор прочитав:
«Браття трудівники! Час звільнення наступає! Звільнення від ярма, що зветься – «закон», що зветься – «держава». Біблія говорить: «…немає влади не від Бога», ми ж анархісти, стверджуємо, що ці рядки колись написані для утримування у ярмі рабства народ, переконавши його, що злиденне життя, постійне гноблення – це природний стан речей, воля божа і не варто прагнути кращого, тягнутися до щастя силою зброї.
Працівники заводів! Страйкуйте, вимагайте достойної платні для своєї праці. Пам’ятайте – власник заводу залежить від вас, а не ви від нього. Самохіть він не стане за станок, якщо ви відмовитеся. Невиходом на роботу ви, в першу чергу, відчутно вдарите по його найболючішому – по гаманцю. Терпіння браття, і вам поступляться. Ми, група анархістів-комуністів вагомо вам у цьому допоможемо. Наше гасло – свобода, або смерть!»
- Серйозніші від Ахмєрова, – зазначив Нестор.
ХХХVI
Надруковані листівки мав віднести на завод Назарію, але того в цеху не знайшов, з’ясувалося пішов до театру. Нестор дізнався, що під патронатом заводу «Богатир» діє аматорський театральний гурток, Назар там актор і адміністратор.
Тихо зайшов до залу. Йшла репетиція «За двома зайцями». Зуйченко грав роль Степана. Після репетиції, передавши листівки, Нестор спитав:
- А як можна потрапити до вашої групи? Я хочу бути актором.
- Не групи, а трупи. Загалом цим питанням Єлисей Азовський займається, він тут керівник. То знач актором хочеш?
- Хочу, – твердо мовив Нестор. – А що? Гадаєш не зможу? Я незгірш вашого цю п’єсу знаю, та й інші теж.
- Звернися до Єлисея.
- Не знайомий, то може якось перегомониш із ним?..
Азовський погодився узяти до трупи нового актора лише за умови, якщо той працює на заводі. Того ж вечора пішов говорити з Базилевичем.
Ніл, вислухавши Нестора, лише сприкрено посміхнувся:
- Що ж старий, твій вибір. То добре, що театр. Така ментрапажна одноманітність не для твоєї палаючої натури. Будь обережнішим. Рудий тобою починає цікавитися, а це передвістя недоброго. Приносив листівку, питав чи не у нас друкували. Я йому іншу касу показав.
Нестор стурбовано насупив брови, даючи зрозуміти ніби не тямить про що йдеться.
- Та годі старий, театр ще попереду. Думав не помічу нестачі фарби і паперу. До того ж рудий коли тицьнув листівку, я одразу помітив характерну «р». У майбутньому звертай на такі дрібнички увагу.
Говорячи про рудого, Базилевич мав на увазі повітового пристава Миколу Короченцева.
- До речі, небезпечні думки у тих прокламаціях.
- Небезпечні? Се тому, що закликають руйнувати державу?
- Та ні, тим, що намагаються забрати у людей Бога. А це, повір, колись призведе до хаосу.
- Що поганого коли батюшки не буде. Немає у ньому ніякого толку.
- І не в батюшці діло старий, і навіть не в церкві. Це вже сталі стовпи, до них звикли і з ними зручно жити, а не буде їх, люди створять нового бого-фараона. І хто знає, чи добрий буде цей божок. А нові божки завжди прагнуть багато крові.
Нестор не розумів Ніла.
ХХХVII
Сніг у 1904 році випав на Покрову. Нестор відсвяткував п’ятнадцятий день народження. Тепер Явдоха залишилася з двома наймолодшими. Саву забрали на російсько-японську війну, Карпо з Омеляном відокремилися. Невдовзі на заробітки пішов і Григорій, найнявшись на юзівські шахти. На весну Несторові залишилося чотири гектари землі, взяті в оренду Савою, від якої відмовився, вирішив працювати на заводі.
Із ливарного цеху перейшов до малярного. Майстер Петро зважив на його худосочність, у малярні робота легша, а Нестору головне – для театру знаходилися час і сили.
Азовський ставив п’єси Старицького, Квітки-Основ’яненка. Нестору часто діставалися жіночі ролі, добре грав і літніх людей, як приклад – роль Гервасія Гуляницького.
У падолисті серед робітників проводився медичний огляд і щеплення проти віспи та скарлатини. У губернії почалася епідемія. Із Гуляй-Поля нікого не випускали до степових хуторів і колоній. Вже відзначено кілька смертей у Гуляй-Полі. Нестор спочатку пропускав повз вуха інформацію про летальні випадки, що трапилися в селі, доки увагу не привернув уривок діалогу медичної сестри із селянкою: «Така молоденька, і повчителювати не встигла».
Прожогом кинувся до будівлі вдови протоієрея де квартирувала Катерина Олексіївна. На майдані наткнувся на процесію. Підходив обережно, сподіваючись, що то не вона, мо’ інша, хоча логіка заперечувала таке припущення. Немає окрім неї молоденьких вчительок.
Побачивши її фото з чорною стрічкою, відчув гарячу хвилю, яка пройшлася від голови до п’ят. Послабшали ноги. Не пішов за процесією, не хотів її бачити в труні. Зайшов до марнополії, замовив чарку горілки. Випивши залпом, хутко почимчикував на двір, щоб свіжим повітрям здолати нудоту. Вже вдома, закрившись у коморі, заридав.
Плакав кілька годин.
У вечорі прийшла попівна. Передала Нестору згорток.
- Перед кончиною прохала передати.
У пакунку зелений зошит, у ньому лист:
«Любий Несторе! Так доля склалася, що Господь кличе до себе. Але на те Його воля, її смиренно приймаю. Я тобі часто наущала про те, що маєш місію у цьому світі, маєш стати на потрібну стежину. Але, нажаль, не настановила, бо не могла цього знати і не знаю тепер. Звернись до Бога. Він вкаже істинний шлях. Пам’ятай, Лукавий не дрімає, до його тенет потрапити найлегше і майже неможливо виплутатися. Тому, Несторе, остерігайся, обмірковуй кожен крок, а я молитимуся за тебе до останнього подиху. Прохатиму Господа скерувати тебе на істину путь».
Нестор згорнув листа, поспіль спалив на дворі купно із зеленим поетичним зошитом. Однак це був не останній моральний удар. Біля марнополії стрів Филя Каленика, який повідомив про смерть Орлика, та цього разу вже не плакав.
(далі буде)
