Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44783
Рецензій: 87673

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія

Кам'яний воїн (1)

© Аркадій Поважний, 28-05-2012
Далеко Гуляй-Поле
І ти в нім загубився
Не думала б ніколи,
Що знов побачиш світ
Із шаблею живою
Цієї ночі снився,
Із прапором свободи,
Якому сотні літ

Роздмухуєш ти небо
Яскравістю проміння,
До тебе простягаю
Я руки, мов магніт.
Я бачу твої груди,
Скривавлені й невинні
Я чую: б’ється серце,
Якому сотні літ

І знову грають сурми.
І знов тобі в дорогу
Ти бачиш наші Суми
З відчинених воріт.
Я буду пам’ятати
Лише тебе – живого.
Й чекати в Гуляй-Полі
Хоч сотні тисяч літ.
(Ольга Бєляєва)

Народження
Дід Воля важко розжмурив очі. Деякий час оглядав затуманеним зором темне небо. Свідомість ще не зовсім розпрощалася зі сном.
Пліва в очах поступово розчинилася, для цього кілька разів зажмурився.
Ось, зорок сфокусувався на сузір’ї Ковша. Сон і нічна прохолода вгамували незрозумілу тривогу, яка несподівано охопила ще з вечора.
Лежав на копиці.
Ф–ю-ю – шайнув степовий вітер.
Ф–ю–ю – повіяло жовтневим холодом.
Вкотре почув казкову мелодію. Трави весело гойдалися під акомпанемент повітряних ритмів. З давніх-давен ця степова музика надихала вільних воїнів. Серце старого козака її завжди відчувало коли спіткала лиха доля. Війна, каторга…
Варто лише зазвучати музиці, яка виривалася із схронів пам’яті. Палало серце. Ламав кайдани, тікав. Робив неможливе – долав тисячі верст тайги.
Давно пішли у небуття ті, хто намагався зламати його.
Якщо комусь із архіваріусів спаде фантазія дослідити родовід старого, або принаймні малий відрізок життєвого шляху, то буде марна потуга. Не довідається на яких війнах гуляв, чому потрапив на каторгу.
Невідома сила викреслила із арештованих паперів Січі відомості про козака Волемира Ківша. Пам'ять народна теж не вберегла історію.
Катеринославщина, Харківщина, Таврія – скрізь чують про Волю, як про вічного діда-невмирайка. Старі стверджували, що він останній характерник. Один із дванадцяти учнів отамана Сірка (Іван Сірко, 1610-1680 – козацький ватажок, кальницький полковник, кошовий отаман Запорізької Січі й усього Війська Запорозького. Здобув перемогу у 65 боях ).
- Моя родина, – бувало говорив десь у марнополії (Марнополія – так називали в Україні шинок), – се ви, добрі люди, степ широкий – надійне лігвище, а для надбання мого навіть похідної торбини довліт.
Багато хто вірив історії про химородника. З’являвся несподівано, спотайна щезав. Зникав, як тільки у повіті ним починав цікавитися повітовий урядник.
Заїжджі торгові люди запевняли, ніби нещодавно стрічалися з Волею у своїх краях. Дивно те, що старого водночас бачили у Києві, Полтаві, Харкові, Криму.
- Мовчить Воля, – говорив дід в оточенні захмелілих пияк, неспроможних усвідомлювати про що рече. – Мовчить, бо від грому кайданів розноситься дзвін по всій Україні. Мотузки шибениць застращали вільний дух, а онуки вольниці перетворилися на рабиничів, не кладуть життя не терези свободи…
А загалом, хто чули ті слова, порану протверезівши не могли впевнено сказати чи бачили Волю насправжки. Можливо привидівся. Та ж сама дієпись із торговцями. Як тільки урядник брав свідчення на протокол, ті комизилися: «Та чого не нафуяриш під чарку, – говорив купець. – Усі торочать про старого, то і я підтакую».
Якось журналіст із Петербургу приїздив розпитувати про загадкового діда. Йому не вдалося знайти жодного очевидця, який навіч бачив маноцівника (Маноцівник – чаклун). Кожен про нього тільки чув від когось, чи то від кума, чи од знайомого, якому переказав інший знайомий. І після тижневого перебування у Гуляй-Полі журналіст виснував: «Згаданий дід – персонаж народної уяви».
Ф–ю–ю – знову подихнуло холодом.
Він солодко потягнувся наче спав на м’якій перині в теплій кімнаті, а не просто неба на оденку, ще й наприкінці жовтня.
Пішов сніг.
Затріщало сухе сіно.
З-під копиці випорснуло кілька мишей. Одна стала здобиччю пугача.
Тримаючи пазурами жертву, нічний мисливець щез у темряві.
Небо, тільки-но чисте і зоряне вмить стало громохмарним – ознака степової бурі, що затого почнеться. Хмари находили одна на одну. Більші жерли менших, менші об’єднувалися, самі ставали великими. Гігантська біла стріла розірвала тучі, освітивши степ блідо-блакитним сяйвом. А поспіль, цю тиху війну озвучив грім. Немов тисячі гармат водночас зробили залп.
І запанувала тиша.
Вітер ущух.
Раптом, хмари розверзлися. Замерехтіла зірка, палахнула райдужно, запульсувала.
«Ось, вони оповістки старих богів, – шепотів Воля. – Мигунець (Мигунець – зірка, що падає) летить – божа душа полетіла до Творця. Народження цієї, на Кас’янів рік (Кас’янів рік – високосний рік), слід розуміти, що народилася людина-будимир. Варто очікувати нового урагану. Про це мені нашіптував степ…»
Почало зоріти. Небо очистилося. Захід став вогняно-червоним.
Воля лежав розкинувши руки, дивився у нескінченність.
У цю ніч в родині гуляй-пільського візника Івана Родіоновича Махна народився п’ятий син.
***
Як і домовлено зі священиком, дві сім’ї прийшли до церкви о дев’ятій ранку. Родина Махнів Іван з Явдохою принесли новонародженого сина, а відставний унтер-офіцер Филимон Бик з дружиною Соломоноїдою хрестили первістка доньку.
Диякон Василь Симачевський гострив перо, спостерігаючи за панотцем Іваном, у якого зранку, чомусь, не було настрою.
Іван Махно кумами запросив візника Грицька Коваленка і солдатку Наталію Скнареву. Першу охрестили доньку Бика, яку нарекли Параскою. Коли черга дійшла до малюка Махнів, до церкви нишком зайшов чоловік на якого ніхто не звернув увагу, окрім отця Івана, той розпізнав діда Волю, впізнав за описом. І до зіпсованого настрою додалася ще й тривога, бо священик сам до цієї миті вважав старого фольклорним вимислом.
Отець Іван завершував таїнство хрещення, промовляючи: «За сим, нарікається Нестором». На обличчі диякона угледів занепокоєння. Поспіль відчув у боку потепління. Спалахнув кінець єпітрахілі, а за нею край ризи.
Священик крутився, пнувся збити полум’я. інших присутніх немов заціпило, стояли оніміло лицезріли. Хтось поривно вирішив проблему, виплеснувши на отця Івана із купелі. То був дід Воля.
- А щоб тобі горя не було… – священик пригрозив немовляті пальцем, поспіль віджартувався: – Не інакше, як із такого палій-розбійник виросте.

Розділ 1
Дитинство
                                                                  Ходять сни, ходять сни
                                                                 Коло хати тихо
                                                                 Сплять сини, сплять сини
                                                                 Явдохи Махнихи,
                                                                 Хлопчику пальчик заболить
                                                                 Матері – серденько
                                                                 Сава, Карпо, Омелько та Гриць
                                                                 Й Нестор – мізинчик маленький
                                                                                     (Лариса Верьовка )
І
«Штабом» у хлопців називався старий лимпочевий (Лимпач – земляна цегла.) будинок на узгір’ї Піщаної балки. Тут колись був постоялий двір. Років п’ятдесят тому порядкував єврей-корчмар. Та колись потужне господарство занепало, бо негоціанти та інші набувачі перестали навідуватися, з’явилися нові комерційні шляхи – користувалися залізницею. На додачу єврей потерпав від нападів лугарів (Лугарь – степовий розбійник.). Довелося залишити господарство напризволяще, винокурню, перенести до Гуляй-Поля. Тепер від корчми стирчать кам’яні стіни, частково дах, вкритий черепицею. Подвір’я заросло бур’янами та тереном.
Для гуляй-пільських хлопчаків це особливе місце. Тут малеча починала куштувати заборонені плоди дорослого життя: презентаційна цигарка, перший стакан бражки.
До штабу вторована особлива стежина, пересуватися по якій можливо тільки раки лазити. Якщо вже дорослий спробує, боки обтріпає.
У кожного своє місце, де чужий не має права окошитися, Несторове – на уцілілій частині горища біля димоходу.
Іван Шевченко приніс цигарки.
- Треба затягнутися, опісля вдихнути, – врозумляв Іван.
Нестор спробував і розкашлявся.
- Тьху, кх-кх, гидота ж…
- Нічого, звикнеш. Ти ж не віскряк який.
Десь після п’ятої затяжки Нестор відчув легке запаморочення.
- Не знаю, як ти так… Ригати хочеться.
- Загризи, – Іван вилучив із кишені зелені яблука, – не так із рота тхнутиме, а то мати підловить.
Нестор кривлячись жував кисляк.
- Де ж таких ябків (Ябків – яблук.) шкаворіжних понабирав?
- У Косовиці…
- То не ту яблуньку обірвав, там медова є, окрай фільварку (Фільварок – маєток.), навіть зелена смачна, а це… – викинув огризок.
Під «Косовицею» мався на увазі маєток Косовиці-Тихомирова, неподалік Любомирівки. Малеча часто навідувалася до саду.
З вулиці почувся попереджувальний свист, то з річки поверталися Пилип Чернявський із Назаром Зуйченком. Першим у стінному отворі з'явився Назар. Кинув шальку, яка кволо ворушилася.
- Несторе, тягни бакир (Бакир – казанок.), – Назар розтіпав вузол і висипав раків разом з кропивою.
Хлопці потюпали до низини Піщаної балки. Шмерко Хшива з Петьком Оніщенком дорогою назбирали торбу сухих кінських кізяків – паливо для багаття.
Раки в казанку почервоніли. Пилип скрутив цигарку, схилився збоку до вогнища. Затягнувшись, повільно випустив цівку диму, потім, під схвальні вигуки із рота вислизнуло чотири кільця. Він найстарший, йому майже дванадцять, палить не ховаючись, і за зручної нагоди неодмінно те демонструє. На додачу Пилип мав ще чесноту – не кашляв, затягуючись навіть найміцнішим тютюном.
Коли на Покрову Нестору виповнилося десять років, брат Карпо в подарунок накупив кульку солодощів і Нестор того дня смоктунцем зламав зуб, тепер через отвір зручно чвіркати. Та йому хотілося досягти Пилипових звершень, навчитися курити не кашляючи, і щоби голова не паморочилася.
ІІ
Мати пробудила Нестора о п’ятій ранку, його черга пасти телят. Пішов до Пилипа Крата, що жив по сусідству. Три дні він пасе, три дні Нестор. На подвір’ї запряжена гарба.
- Жени на туркенівські блукви (Блукви – пасовисько), – сонно напоумляв Пилип, позіхаючи, – бо на нашому місці бочанські усе витоптали.
Нестор, неуважно вислухавши пораду, кивнув. Вигнав телят і волів до запруди, що в Херсонській балці. Запруда замулена і не годиться для купання, тільки гуси бовтаються і під час дроковиці (Дроковиця – спекотний час у травні-червні, коли на худобу нападають оводи.) воли ховаються від спеки, борсаючись у багнюці.
Упевнившись, що худоба найближчим часом не розбредеться по степу, піднявся на пагорб звідки простежується долина. Влігся на траву і під спів ф’юкадла миттєво заснув.
Минуло біля години, сонце піднялося і пекло обличчя.
Як прокинувся, почув хриплуватий спів:

Мій товариш добрий кінь,
Ти неси за небокрай,
Де шумить зелений гай
Там палає вогник мій

Впізнав діда Волю.
- Мої вітання, лицарю! – старий зняв кудлату вовчу шапку.
Воля, розстеливши бурмус (Бурмус – різновид плаща з каптуром) сів, почав розкладати зміст торбини. Дав знак малому приєднуватися до трапези, що складалася із тарані, картоплі і свіжих огірків. А того не треба двічі прохати. Схопив картоплю. Дід вилучив ще пляшку з якоюсь джурджею.
Нестор помітив за поясом рукоятку пістолета.
- Овва! Діду, покажи пістоля.
Воля вилучив револьвер, відкрив барабан, витрухнув на долоню набої.
Нестор перекинув пістолет із руки в руку. Прицілився у череду.
- Пджіу-пджіу…
Спробував натиснути спусковий гачок. Йшло так туго, ледь надавлював пальцями обох рук.
- Діду, а діду, дай хоч раз по-справжньому татахнути…
- Повір, на твій вік ще вистачить стрілянини… – Воля замислено дивився в небо. – Людина Несторе, вона наче муха, обох можна уколошкати, з тією відмінністю, що людська істота, яка б мерзота у неї в думі не крилася, комусь таки потрібна, комусь її шкода, хтось її народив, віддав серце. Смерть, заподіяна на війні, не така важка для душі. Тамички ніби й не ти вбиваєш. Інша справа якщо за злодійською волею. Злодій втрачає володарку думок. Живи за правдою лицарю, насолоджуйся кожною миттю потиль доля не наздожене, а вона тобі на п’яти наступає…
Воля зарядив два набої.
Нестор цілився в очерет. Навіть побачив політ кулі. Приємно запахло пороховими газами. Після пострілу воли здригнулися, почали вилазити із запруди, вочевидь вирішили, що пастушок взявся за пугу (Пуга – батіг).
Друга куля збила вербову гілочку.
- Діду, а де взяв?
- У панича відібрав, – Воля сховав пістолет. – Погане дійво. Довелося восени побувати на Полтавщині. Блукаю містечком Ромен. Бачу, кіля церкви корнет зі старої небоги глузує, ще й піднапитком. Зацний такий, перед гімназистками форсує. Я й зробив заувагу: «Що ж ти, – кажу, – бісова діптянка, військовий чин ганьбиш неповагою до старості?» Він зміряв мене зневажливо, басом так дивиться, а гімназистки-паняночки помітно схарапуджені. Він, яби якось викрутитися, піднятися в очах дівчат, вихоплює сей пістоль, в очах заморока, оскаженіло на все горло репетує: «Старік, прасі пращенія!» Я йому межи очі, він на лопатки, карчилом (Карчило – потилиця.) жбухнувся. Дивлюся, червоний струмочок з-під гамалика (Гамалик – шия.) цебенить… Паняночки в галас, тут і люди стягуються. Я підхопив пістоля і шурх з гори до Сули, перегодя до Пустовійтівки, там у родичів Калниша (Мається на увазі – Калнишевський Петро Іванович (1690 – 1803) – кошовий отаман Запорізької Січі. З 2008 р. православний святий, вшановується як Петро Багатостраждальний) пересидів. Тепер од села до села, мов торбохват який пересуваюсь. Хоча вже за Харковом повітові урядники про мене не відають.
- То ти, діду, ухайдокав панича?
- Скоро до школи?
- До осениці. А ти навчався в школі?
- Чого тільки не було.
- Я, діду, вже трохи читати знаю, брат Сава по абетці навчив. Мені хочеться до школи, очортіло з волами.
- Ой, брате Несторе, не сприймай науку гейби розвагу. Немає нічого важчого ніж вилабудати і вдосконалити зернину знань і немає од того зерна потужнішої зброї.
- Як знання можуть бути сильнішими хоча б від твого пістоля?
Це питання старий проігнорував як і про забитого панича. Лежав на спині, поклавши під голову торбину, міцно спав.
Воли збивалися до гурту.
Додому прийшов запізно.
Брат Карпо під каганцем лагодив чоботи, поруч вишивала його вагітна дружина Харитя.
Мати саме зайшла до хати, подала Нестору рушник і вказала на рукомийник.
- Завтра йдеш із Савою і Омельком до отця Івана, допоможеш братам, – Явдоха ніби не помічала як насупився малий. – Все краще ніж гасатимеш зі своїми печихвістами. Шкоди тільки й умієте робити, а матері опісля соромно людям у вічі глянути.
Нестор перестав жувати.
- Мамо, але ж ми з хлопцями збалакалися мальків потягати…
- Не помруть твої драпіжники. Гадаєш, не знаю, що вже покурюєте. І спробуй мені лише відгулити.
ІІІ
До батюшки на подвір’я прийшли о шостій ранку. Узрівши біля сараю чималеньку гору шульговин, настрій у Нестора вкрай зіпсувався. До цього сподівався, що хоча б до обіду впораються, а роботи з вершком до пізнього вечора.
Брати ледь встигали пиляти і колоти дрова, Нестор хутко відносив до сараю, ще й підганяв аби швидше рухалися.
У старій бричці за клунею знайшов четверо яєць.
- Беріть, – простягнув братам по яйцю.
- Очманів! – Омелько боязко озирнувся на ґанок, де поралася попадя. – Гнет поклади де взяв.
- Та годі, піп і сам не відає, де що лежить. То курці придумалося у бричці знестися, там на оберемку під коцюрбою (Коцюрба – черемуха.) ще кілько виливків (Виливок – яйце без шкарлупи.) лежало, щури вже покуштували, і ці б почамкали, та я ось, перехопив.
Сава взяв яйце.
- Савко, ти чого? Нехай він малий дурний. Гріх.
- Та, думається, нічого тут такого, – Сава розколупав яйце.
- Все одно це не добре брати чуже. Ви як хочете, а красти не можна навіть таку мізерію.
Нестор повернувся до ґанку і крикнув так гучно, що курки сполошилися.
- Агов! Матінко Параско!
Протопша ліниво обернулася, примружуючись, приклала долоню до брів, захищаючи очі від сонця.
- Я тут кілько яєць знайшов. То можна я їх із’їм?
- Та на здоровля! Пощо ж так гайкати?
Нестор знову простягнув Омельку яйце.
- Тепер воно не крадене.
Омелько все рівно не пригостився, відмахнувся.
Опівдні попадя покликала братів Махнів обідати.
Коли до кухні зайшов отець Іван, брати підвелися. Батюшка перехрестив.
- До вечора впораєтеся?
- Встигнемо отче, – відповідав Омелько.
Омелько з Савою перед тим, як їсти, перехрестилися, окрім Нестора.
- А ти, Несторе, перед їжею не молишся? – спитав батюшка.
- Ні, – закивав заперечливо і промовив пережовуючи: – ні до чого, мати у нас добре готує.
Сава пирснув, Омелько почервонів од сорому, батюшка зробив вигляд ніби не помітив каламбуру. Тільки отець Іван вийшов, Омелько, роблячи гримасу, пригрозив пальцем.
- А що я зробив? – щиро здивувався Нестор.
У вечорі, щойно попадя розрахувалася, Омелько хотів було утримати малого, щоби йшов додому, та того й слід прохолов.
ІV
Як тільки двірник шугнув малолітню ватагу від жіночої лазні, ті перемістилися до ярмарку. Торговки ставали пильнішими, особливо у кого товар складався із солодощів, або цигарок. Однак пильність не завжди спрацьовувала. Після базарного рейду малеча розташувалася на ослоні край вербівських прогонів, розклавши здобич на поваленій тополині. Івась Шевченко вилучив із торбинки два тульських пряника, Пилип Чернявський жменю півників-смоктунців і дюжину кубинських цигарок «Partagas», Шмерку Хшиві вдалося поцупити пляшку вишневої наливки, яку тут же відкупорили і, передаючи по колу, пили із горличка.
До хлопців приєднався Остап Коршак на прізвисько Піка. Він одноліток Пилипа, тільки нижчий на зріст, мав поведенцію зачісувати чуприну назад. Одна характерна Остапова риса, яку Нестор намагався копіювати – відсутність зовнішніх емоцій. У нього ніколи не змінювалася міміка будь-то радощі, чи сум. Здавалося, суцільний спокій оволодів ним назавжди. Остап сирота, виховував його дід Яндрух, економ поміщика Чорноусова. Старий вельми начитаний і проштудіював з онуком всю дідичеву (Дідич – поміщик) бібліотеку. Щовечора по черзі, у голос читали якусь книжку. Ще старий Яндрух відомий як ворожбит.
- Пригощайся, Піко, – запросив Пилип.
- Вдале полювання, – Остап оцінив здобич. – Красно дякую.
Узяв лише кілька цукерок. На відміну від інших не палив і не намагався навчитись і пояснення цьому якесь туманне, ніби то не бажає за рахунок власного здоров’я і кишені нагодувати жидів. Пікою називали тому, що не розлучався із саморобним ножем, який формою нагадував піку. Заточений з обох боків, рукояткою слугувала козяча гомілка. Цей ніж він постійно у щось жбурляв, чи то в деревину, чи в огорожу, і так набив руку, що із десяти кроків влучав у гральну карту. Майстерність часто демонстрував, метав, зазвичай, у пошарпаного пікового туза.
Остап вилучив із кишені яблуко, відрізав шматочки і кидав до рота.
- Вас Лука шукав, його у Соснівській сотні старші натовкли. Яшка Веселовський ватагує.
- Навкулачки! – закричав Петько Оніщенко, якого вже повело від наливки.
- На Соснівку! – вигукнув Нестор.
- Можемо не подужати, – висловив побоювання Айзік Ольхов, який приїздив у Гуляй-Поле до родичів із Павлограду, – Вони сильніші і їх більше.
- Я з вами, – заспокійливо мовив Остап.
Цієї пропозиції виявилося достатньо щоб додати мужності тим, хто ще вонпився чи варто герцювати з юрмиськом Яшки Веселовського. Піку боялися. Непокоїлися, що скористається небезпечною майстерністю, хоча ніхто не пригадає трапунку, коли б він, під час лупок, доставав ножа аби просто полякати.
У Гурянах надибали Луку, той важко дихав від пробіжки, у нього розбиті губи, з носа паюха, в очах жага помсти.
- Несторе, мерщій! Яшка на сусідній вулиці!
Із оравою Яшки зіткнулися за рогом. Верховодив син купця Веселовського, п’ятнадцятирічний вузьколобий юнак, у якого під носом прорізалися остюки рудих вус, надзвичайно блакитні очі. Незважаючи на те, що горбився, мав не по віку великий зріст.
Яшка вийшов наперед. Нестор, у свою чергу, став на чолі своєї ватаги. Яшка зневажливо посміхнувся і вже скрутив пальці для щигля. Та, побачивши як із-за рогу вийшов Піка, прибрав руку. Яшкині камбрати, на всяк випадок, визначилися куди ретируватися.
Нестор несподівано штильну головою супротивника під ребра. Той відступився на кілька кроків. Зігнувся. На таке аж ніяк не очікував. А ще не вбачав, що його громадка трухне і розбіжиться, як тільки зграя, яку привів його невизнавець налетіла і лупцювала з усіх боків.
Невідомо якою бідою для Яшки обернулося б. На його удачу на двоколці повз проїжджав чоловік, він пересік лінчування, шмагонувши кілька разів батогом у гущавину баталії. Хлопці драпонули до Вербівок, де гальмонули під вишнями, поруч оселі сотенного отамана Гната Домашенка.
- А мні думалося не подоліємо, – промовив важко дихаючи Пилип. – Не зажидав, що дризнуть.
- Не диво, – Шмерко теж захеканий, виколупував із п’яти колючку. – Піка нахарапудив.
Тим часом підтягнувся сам Остап, який з місця події не став тікати, а спокійно пішов.
- Яшку до фершала повели. А відбатожив вас новий прикажчик Гельбуха – Іван Клешня.
- Чортів бобик! Колись пімщуся! – Нестор прикладав до розсіченого плеча наслинений подорожник. – Що там Яшка?
- Нічого особливого. Носа під’юшили. Допевне завтра очі позапливають. Якщо викаже, а він неодмінно викаже, то… то Несторе, личаки на сіданку нашивай.
Нестор нарочито байдуже відмахнувся і вирішив повернутися додому якомога пізніше.
- Що козачки, гейби після бою? – почувся голос із-за тину.
Це був Гнат Домашенко.
- Яшку Веселовського дрібко почухали, – пояснив Нестор.
- Яшку? Ось, які справи козачки, є хавтур. Копицю із сінокосу перетягнути. Дам на цукерки.
- Скажете таке, цукерки, – поморщився Петро Гавриленко.
- Через цукерки зуби сиплються, так бає хвершал, – додав Нестор, у якого в міміці з’явилася хитринка.
- То ж на цигарки отримаєте. Хуткіше, там на годину орудки.
На подвір’ї отамана обідали сезонники, наймані робітники, які кожної весни приїздять на заробітки, працюють до пізньої осені чи то на полях колоністів, або на будівництві. У Гната працювали полтавчани, будували хату. Гнат лаштував оселю для сина Якова, який після жнив мав одружитися. Серед будівників Нестор помітив Свирида Харенка, брата Варі, нареченої Омелька.
- Осьо, де бликаєш, – Свирид потис руку. – Тебе вже брати скрізь шарять.
- Що ж хотіли? – у Нестора стало неприємно на душі.
- Там ніби урядник тітку Явдоху викликав.
- От, Яшка, собача кров… Хлопці, я на розвідку, позирю, що і як.
До двору підійшов городами. Вже здалеку почув незадоволений голос Яшкиного батька: «Отакий синяцюру набив». Ще на подвір’ї узорив урядника Лепетченка, який не став очікувати доки Явдоха відреагує на виклик, тим більше сусіди.
Нестор поспіхом майнув назад, почувши на останнє обіцянку матері – «три шкури з розбійника здерти».
Повернувся додому далеко за північ. Як не намагався ступати тихо, не виходило. То двері зрадницьки скрипнули, то на порозі зачепив чиїсь чоботи, потім босі п’яти гучно ляпали по долівці.
Та мати не спала.
- Прийшов… – мовила тихо, але грізно. – Диви, йде ще й чалиться. Лягай спати, завтра як слід поговоримо.
Нестор полегшено зітхнув, хутко забрався на лежанку накрившись рядниною з головою. Точно знав, до ранку мати заспокоїться і якщо нагримає, то лише для порядку.
Хоч й минулося, однак вирішив помститися Яшці, щоб не накапував, і загалом нашкодити родині Веселовських.
V
У садибі Веселовських росли груші. Особливий сорт – «Бере Лігеля». Принаймні так скрізь галдикав Веселовський.
На початку липня майже визріли. Веселовський планував через тиждень-другий зібрати врожай і продати десь на півночі. Тепер ретельно доглядав за садом, захищаючи не тільки від природніх шкідників – комах та гусениць, а й од босоногих башибузуків, які часто-густо зазирали через огорожу. Проти них завів величезного пса, ланцюг якого причеплений до дроту, що простягався вздовж грушевої алеї.
Нестор, Пилип Шмерко та Лука вже кілька днів зиріли за садком.
- Не складеться, – зітхав Лука, – собака порве.
- Таки-так, – погоджувався Пилип.
Нестор ніби не слухав. Поглинутий у роздуми, спозирав крізь щілину на злого пса, який вже насторожив вуха, почувши небезпечність.
- Дещо накумекалося! – обличчя Нестора осяялося. – Гайда, до ставка.
Водоймище відразу за косовицею Веселовських, там плавало кілька сотень його качок і гусей.
Найближче мешкав Лука, його Нестор нарядив додому за салом. Пожовклий шматок злегка підсмажили, згодя прив’язали до ліски, кинули у ставок. Невзадовзі перша качка заковтнула наживку. Таким чином, спіймали трьох птахів. Затим перебралися до Гайчура, в пролизнях (Пролизень – промивина, проточина.) набрали глини.
Приготування краденої дичини для хлопців не новина. Діяли злагоджено. Один підтримував багаття, інші клопоталися з птахами, Нестор замішував глину, розводячи водою з піском. Дичину суцільно обліпили і поклали у присок. За годину витягли три глиняних яйця, які перетворилися на черепицю. Тіко розбили, так ніздрі залоскотав запах, від якого слина потекла. Дві качки тут же з’їли. Третю замотали у конопляний кущ.
До садка із грушами з чудернацьким найменуванням першим наблизився Нестор. Пес загарчав. Біля нього впала конопляна кулька. Запах смаженого м’яса паралізував волю охоронця. Як тільки-но ікла уп’ялися у конопляні волокна, хлопчаки обережно перескочили огорожу. Приблизно за десять хвилин урожай «Бера Лігеля» осів у саквах, а пес нарешті добрався до качки.
Здобич понесли до крамниці Мойші Штрандтмана. Старий єврей оцінюючи подивився на груші і на хлопців.
- Добродії, здається мені, що із сим товаром на мене може велика рахуба очікувати і бачся, що пан урядник злапавши з сим, засатарить старого Мойшу до цугундеру, і бідна дружина, нещасна добра Арія, носитиме передачі. Тому, зважаючи на ризик, пропоную вам… – Мойша зробив паузу, – двадцять аршин шовкової ліски і набір гачків.
Та побачивши невдоволені міни, поспішив додати:
- Я забув сказати, Мойша геть перестав мати пам'ять, ще ж три аршини сітки. Ну то по руках?
- По гривенику накиньте на брата, тоді домова, – сказав Нестор.
- По гривенику… гм… – Мойша приречено зітхнув, показуючи що змушений йти на збитки через власну необачність і доброту.
Нестор простягнув руку на знак угоди.
- Приємно мати з вами справу. Заходьте, панове. Мойша завше радий порозумілим комерсантам.
Босоногі «порозумілі комерсанти» щезли за порогом. Обидві сторони залишилися вдоволеними угодою. Хлопці тому, що вдалося по-тихому збути здобич, а єврей знав справжню ціну грушам, за такий сорт в Олександрівську дадуть у десятеро більшу ціну.
VI
Остап попрохав Нестора пособи. Як сказав: «У делікатній справі». Що робити не говорив. Нестор й не розпитував, погодився та й квит.
Зустрілися на житньому полі Вічлинського.
- Треба наврочення зняти і на зворот скерувати, – Остап показав на десяток зламаних і зв’язаних колосків, – це, так званий, «закрут».
Нестору доводилося бачити на полях такі штуки, та гадав, що то роботизна пташок, або чиїсь пустощі.
- Справді руку доклали саме люди, – пояснював Остап, – але не шалапутство. Робилося спрямовано, ще й зі злими помислами.
- А на який ляд то потрібно? – не розумів у чому суть цих недобрих задумів. – Аби ж то вони усю ниву потоптали, та покрутили, а то десяток колосків. Яке від того зло? Пташки більше викльовують…
- Із’їсиш хлібця з такого лану і гибіти почнеш, ніякий фершал ради не дасть.
- Як же то можливо? Труйзілля якесь підкладають?
- Інше. Звичайне відьмування. Той, хто бажає лиха ближньому, йде у середу на його поле і на зорі загинає колоски проти сонця, промовляючи кальні молитви.
- Отакої! Що ж тепер?
- Дочекаймося діда.
Небавом з'явився старий Яндрух. Незважаючи на спеку в малахай ці (Малахайка – шапка за наушниками), теплий прус лук (Пруслук – чумарка), під сподом – чорна вишиванка. На мажарі, в яку впряжена булана не обкатана лошиця, лежало чи то брудне, чи гниле сіно, яке дід підхопив бірмаками (Бірмаки – тризубі вила), накрив закрут.
- Свиняча підстилка, – пошепки пояснив Остап.
Яндрух узяв з возу рискаль, на дорозі увігнав у землю. Склавши долоні, примруживши очі щось шовкотів. Нестор намагався дослухатися, та розчув лише уривки заклинання: «… ні шити, ні прясти…, уроки, урочі, чоловічі й жіночі, парубочі й дівочі… жовтого колосу не ламати… Боже-Свароже… ви, боги славні, у поміч мні станьте...»
Додому Яндрух повертався вже з хлопцями, женучи коняку чвалом. Рискаль залишилася стирчати на шляху. Остап шепнув Нестору, аби той дорогою не обертався. Хоч вельми кортіло оглянутися, та утримався. Раз товариш каже так треба, значить ніякого одвиху. До того ж, не абияк захоплювала участь у переспрямуванні пристріту.
Як приїхали додому, Яндрух запріг об’їждженого громака. На мажару хлопці наклали кінського гною, а старий ворожбит нашіптував замовляння.
Трюхом рушили назад до наговореної ниви. Цього разу малі помічники повинні обкласти кінськими кізяками навколо закруту п’ятикутну зірку. Потім обережно, не торкаючись колосків, обліпили кожну стеблину.
Закінчивши дійство, Нестор витер руки травою. Яндрух завершував чаклунський обряд, запаливши жмут колосків, вимальовував у повітрі знаки.
- Невже спрацює? – Нестор зиркнув на старого, який тепер щось шамотів жеребцю на вухо.
- Звісно. Зло повернеться до зурочника, та з потрійною силою.
- І до кого ж?
- А то з’ясується…
VII
У неділю перед Главосіком (Главосік – Іоана Предтечі, відзначається 29 серпня.) Карпо узяв Нестора до Полог на кінний ярмарок. Карпо з Омеляном позичили п’ятдесят карбованців, ще стільки ж було своїх, щоб купити двох коней. На осінь планували орендувати землю, щоб засіяти під озимі. Омелько не поїхав, оскільки за тиждень у нього весілля.
У поміч взяли сусіда Юхима Крата, який зголосився допомогти у виторгу.
Нестору вельми цікаво спостерігати, як дядько Юхим оглядав конячок. Дивився язик, обмацував голову. Оцінюючи сіру стрижчу (Стрижча – однорічне лоша.), помітив увагу малого, повчав:
- Мишак (Мишак – кінь сірої масті.) веселенький, – схопив кобилу за щелепи, засунув пальці за вилиці. – Бач, якщо два перста влазять, то швидко відгодується і грива ніби густенька, але худоколінна, з козинцем, в роботі така не годиться.
У кожного коника Юхим знаходив якусь хибу. Здавалося усе гаразд: вилиця така, як треба і вия хоботом, костиста, масть підходяща, та якимсь дивом визначав, що кінь «не горливий», або «ледачий».
Скоро Нестору набридло, бо здавалося не буде кінця-краю оглядинам.
Юхим врешті-решт зупинився біля грека-баришника, який продавав чалого жеребця. Тут Нестор перестав щось розуміти, здавалося на цьому зосередилися хиби усього кінного ярмарку і «хвіст у коня куций», «хрипить» та й взагалі – «млявий». Та второпав, що насправді кінь справний, а всі ці Юхимові прискіпання данина давній традиції.
Баришник запросив за чалого тридцять карбованців, а поступився за двадцять два.
Нарешті Юхим з продавцем зняли шапки, перехрестилися і розцілувалися. Карпо узяв коня за обротьку і тричі провів навколо себе, а грек, тим часом, стьобав прутом по крижах, промовляючи: «Не жалкуй, Альтаїре, за господарем».
Карпо почухав Альтаїра по загривку.
Подібним чином сторгувалися з іншими баришником, купивши за тридцять п'ять карбованців кобилу Мексику.
VIII
Обряд вінчання Нестору швидко набрид. Від монотонного співу панотця Василя так хотілося спати, що коліна підкошувалися. Жадалося аби швидше завершилося та почалося весілля, та попоїсти від пуза.
Нишком, щоб не допильнувала мати, а вона вранці суворо наказала вистояти усю службу, вислизнув із храму.
У церковному садочку стрів Пилипа Чернявського, якому теж край як не хочеться стовбичити на вінчальному церемоніалі, куди привели батьки. І Явдоха і Чернявські хотіли аби дітвора хоч якось долучалася до церкви.
Нестор запропонував майнути до будинку нареченої, де, за його слів, має бути цікаво:
- Молоду викупатимуть, а старший боярин Яків Домашенко цукерок ріжних накупив, сам бачив.
Варя мешкала у брата Свирида, він колись орендував цей будинок на сезонні роботи, та вийшло так, що додому в Полтавщину так і не повернувся, залишився у Гуляй-Полі і домовився з господарем продовжити оренду з відкупним правом.
У Свирида на подвір’ї людно. Дівчата-дружки лаштувалися до прибуття весільного поїзду.
Нестор з Пилипом розмістилися на ослоні, лузаючи насіння, з лінивою цікавістю спостерігаючи за сум’яттям на дворищі і поза ним.
Незабаром приїхала Варя. Хлопці прошмигнули до двору. Хотіли подивитися як перевдягають молоду, та вікна щільно затулені фіранками. Чути лише обрядові пісні дівчат:

Ох, Варю, миленька, не дайся
За старшу дружку сховайся
Та й закинь той чіпець за стілець
Бо кращий вінець, ніж чіпець

За годину почулися дзвіночки весільного поїзду. Бричка прикрашена ковдрами, яскравими стрічками і бокрейдами спинилася біля надвір’я. Біля воріт путь перетнули піщанські парубки, від яких Омелько мав відкупитися могоричем за те, що забирає дівку із їхньої сотні.
Нестор з Пилипом не могли розгледіти деталі «ворітнього відкупу», бо старші заступили дійство. Та й так зрозуміло, що за дівку отримали відерну сулію горілки. Хлопці перемахнули паркан, опинившись біля ґанку, де молодого спіткала нова перепона – дівчата-дружки на чолі з Марусею Продан.
- Доброго дня, шановна громадо, – привіталася Маруся. – А куди ж шлях ваш лежить? Де йдете чепурні, та ще й з такими подарунками?
- Я йду взяти моє, – відповідав Омелько, – Богом суджене.
- О, та тобі, соколе, горлиця потрібна! – Маруся вдало зіграла здивування. – У такому разі соколе, ти молодий та хвацький. Спиток пройдеш перш ніж наречену здобудеш.
Омельку винесли на підносі три рахви (Рахва – дерев’яна шкатулка круглої форми).
- Нуж бо, легіню, чи підкаже твоє серце у якій із сих скарбниць цінніше срібла-злата – ім’я коханої?
Омелько вказав на середню скриньку. Шпарко розгорнув у четверо складений папірець, але прочитав інше ім’я. За цю промашку Якову довелося віддати цукерки і пляшку шампанського. Після другої спроби випало заповітне «ВАРЯ». Його і бояр пропустили до господи.
Де очікував черговий іспит. Маруся піднесла мідну тарілку, начищену до золотого блиску.
- А тепер, королевичу, поклади у сей золотий посуд найцінніше, що у тебе є, якого дару достойна твоя королівна.
Омелько взяв тарілку, поклав на підлогу і обережно став на неї.
- А тепер останній іспит, – Маруся повела до дверей в іншу кімнату, – наречена твоя схована за високими горами, за синіми морями-океянами, за безкрайніми  долинами.
Нестор визначив, що до цього дійства не проштовхатися. Мерщій вискочив на вулицю, оббіг оселю. Припав до вікна.
Посеред кімнати на стільцях роздивився чотирьох дівчат, обличчя яких прикривали вуалі.
Цього разу Омелько не помилився. Останній окуп належало заплатити Вариному племіннику Макару, який продав місце біля нареченої, йому Яків відсипав жменю дрібних монет.
Поїхали до Омелькової оселі. На порозі зустріла Явдоха, вдягнута у баранячий кожух, вивернутий хутром на зовні. Простягнула коровай. Обсипала молодих пшеницею, промовляючи побажання щастя.
Омелько зняв з Варі її очіпок (Очіпок – жіночий головний убір, який одягали заміжні жінки), подав інший. Вона тричі кидала його до порогу, а Явдоха приносила. Потім обережно надягла невістці.
- Ласкаво прошу до родини, невістонько, – мовила Явдоха, благословивши подружжя.
Омелько і Варя стали на коліна, поцілували їй руки.
Годиною пізніше, у ярках, Нестор з Пилипом і Петром Гавриленком їли цукерки, які накрали у дівчат-дружок і запивали солодкою водою.
- Коли я одружуватимусь, – говорив Нестор, кривлячись від легкої нудоти, яка виникла через переїдання солодощів, – у мене не буде усіх сих вистав з викупами-перекупами. Піп повінчав і баста, а то й попа не треба…
ІХ
Явдоха повела Нестора до земської школи. Перед цим у цирульні зробили левержет (Левержет – зачіска підлітків, коли спереду залишали шмат волосся). І з новою зачіскою переступив поріг школи, а потім класної кімнати.
Перше бажання, яке виникло, дременути світ за очі.
Усе гнітило: високі стелі, бундючний директор, запах фарбованої підлоги – у всьому відчувалася загроза вільному життю. Тішило те, що потрапив до одного класу з Іваном Шевченком та Петром Гавриленком. Знав ще кількох хлопців, що навчалися класом вище, це Прокіп Семенюта, Петро Оніщенко і хлопець із Піщаного Іван Левадній, він завжди посміхався.
Перед початком занять до класу зайшов директор, плескав долонями, заволодіваючи увагою.
- Діти, будь ласка, тихіше!
Усі вмить заспокоїлися, але не директорові старання тому були причиною, а, як усім здалося, небесне створіння, яке стояло за ним. Це дівчина років двадцяти. Директор узяв її за плечі, висунув на перший план.
- Познайомтеся діти, із Катериною Олексіївною, вашою вчителькою.
У Нестор несподівано щезло бажання втекти. У вчительки ніжна біла шкіра, не обвітрена степовими вітрами, світло-русяве волосся, блакитні очі. Кап-у-кап зображення янгола, яких можна побачити на німецьких листівках.
Хлопчики зачаровано дивилися на красиву вчительку. Одягнута у вишивану сухозлоттю азіятку (Азіятка – жіноча сукня подібна до великоруського сарафану.), на шиї гад вабна (Гадваб – різновид шовку) хустина. Учні, нашорошуючи вуха, прислухались до промови директора, в якій він розкривав перспективи освіти. Навів приклад, оповівши історію колишнього гуляй-пільського учня, сина незаможного селянина, який відповідально, з належним старанням поставився до навчання, а тепер поважна людина, мешкає у Петербурзі, де має власну книгарню і нещодавно перерахував школі пожертвування – тисячу карбованців. Оповідь директора хоч і цікава, однак ні слова про вчительку.
По завершенню уроків кожен учень повертався з подарунком, що складався із трьох зошитів і пера з олівцем, куплені, за слів директора, на ті самі пожертвувані кошти колишнього розумного гуляй-пільця.
Додому Нестор прийшов у піднесеному настрої. Не міг визначитися чого більше хочеться: чи то нехай скоріше минуть років десять і він займеться книготоргівлею у Петербурзі, чи нехай швидше настане завтра і знову стріне Катерину Олексіївну. Вдома оголосив, що коли виросте, то поїде до Петербургу торгувати книжками.
- Бачте, мамо, який оберт, – з удаваною серйозністю говорив Карпо, – невдовзі матимемо власного превельми очитаного пана.
Роздратований Нестор пішов до столу, із торбини вилучив подаровані зошити і перо з чорнильницею, вирішивши від цієї миті йти до омріяної книжкової лавки. Затим протягом п’ятнадцяти хвилин старанно виконував домашнє завдання, малював нахилені палички, одні лізли вгору, інші навпаки – вниз, а деякі взагалі перетинали верхні і нижні лінії. Завершивши, оцінив роботу, подивившись здаля ніби художник. Кортіло якнайшвидше показати Катерині Олексіївні, вона напевняка оцінить старання.
Того ж вечора від попівни, у якої квартирувала вчителька, хлопчаки дізналися, що Катерина Олексіївна із дворянської родини, дочка Статського радника, добровільно пішла навчати селянських дітей.
Х
Протягом чотирьох місяців Нестор вже пристойно читав і писав, виявив здібності в арифметиці. Цьому передувало те, що в родині вони з матір’ю розподіляли доходи. До всього, вчителем граматики Прусинським і Катериною Олексіївною був номінований до десятка кращих учнів школи. На заваді такій кар’єрі стала дисципліна, яка «шкутильгала», і накульгувала на всі ноги. Директор школи неодноразово скаржився Явдосі: «Якби не штурханини що перерви, то давно б висунули на ліпшого школяра, а так накарпас (Накарпас – бійка) який… А хто заводіяка? Неодмінно – Нестор Махно».
Кожного дня після уроків десяток хлопчаків проводжали Катерину Олексіївну додому. Дорогою вона розповідала всілякі речі, про які не дізнатися із підручників.
Пізно у вечорі Катерина Олексіївна перевіряла зошити. Близько до півночі вирішила відпочити, вийти на ґанок, дихнути повітря.
Підхопивши сніг, зліпила кульку, яку м’яла доки не померзли пальці. Запхнувши руки у кишені пальто, щось намацала. Згорнутий у четверо папірець. Намагалася пригадати коли це поклала сюди і що то взагалі. У хаті розгорнула.
Старанним почерком, друкованими літерами виведено:

Ви краща всіх у всьому світі
Вам даруватимуть всі квіти
Я вас до смерті не забуду
Усе життя любити буду

- Як же йому вдалося підкласти непомітно? – навіть обглянулася.
Склавши послання, положила до скрині, де зберігалися листи.
ХІ
Біля школи Нестор пострічався з Пилипом Чернявським та Петром Гавриленком. У Петра на плечах бовталися, зв’язані шнурком, ковзани, а Пилип тягнув санчата.
- Де ти йдеш? – спитав Петро.
- Як то де? – Нестор махнув у бік школи. – Кудою ж ще тупцяти? А ви хіба не йдете?
- Облиш, сьогодні «Закон Божий», чого ти, батюшку не видів. Дейко, з нами на хвизалку (Хвизалка – ковзанка.).
Нестор вагався лише мить.
Невдовзі летів на санчатах з крутого пагорба і ледь не ускочив у рибальський проруб.
Додому повернувся затемно.
- Де тебе нелегка носила? – мати почала накривати на стіл. – А пощо око утаюєш?
На цей випадок підготоване виправдання:
- Тут таке мамо, розумієте, пораненьку повар на сходинах воду розлив, а я з Пилипом Кратом там підковзнулись. Спочатку я, а услід він. Ще й молочниця Ярина навернулася, тепер дома сидить не виходить.
- Ой, брешеш вигадько! Таких хараманів нагнув, ще й Ярину приплів. Скажи краще побилися ізнов з Пилипком. Вечеряй, горе…
Наступного дня Нестор не пішов до школи, не ходив і опісля. З’являвся де-інколи на уроки Катерини Олексіївни, а коли та нездужала взагалі перестав ходити, хоча щовечора звітував матері про уроки.
Так минула зима. На При спільницю (Приспільниця – масляна) потепліло, крига на річці місцями там-сям танула. Тільки відчайдухи наважувалися ковзатися між проталинами, до числа яких входив Нестор.
Летів на ковзанах під місток до проглубу, де завжди слабка крига, а тепер поготів. Швидкість така, не спинитись. Вже не мав сумніву, що провалиться під лід. Намагався скерувати ближче до мілини на кінську купальню. Під ногами гучно і стрімко утворювалася тріщина.
Наче земля розступилася. На мить опинився у суцільній темряві і тиші. Щез хлопчачий галас і попереджувальні крики рибалок. Виринувши, збагнув, що до мілини таки не дотягнув. Хапався за неслухняний край криги, який ламався. Аж гульк – у долоню впав кінець мотузки. За кілька кроків побачив хлопця, який хутко підповзав на пузі.
- Намотай на кисть! – скомандував юнак.
Нестор вибайкувався і поплазував по кризі. Далі підхопили рибалки. Хтось підніс чарку мокрухи (Мокруха – горілка), яку оперезав залпом. Рятівником виявився чех Вальдемар Антоні.
- Давай додому доведу, – запропонував Вальдемар.
Тут Нестор утямив, додому йти не варто, бо як матері пояснити чому опинився на річці, а не в школі. Вирішив почекати у стрійни (Стрійна – батькова сестра.) Секлети. Тітка наказала роздягнутися і горілкою розтерла йому спину. Згодя, перевдягнувшись у сухе, заліз на піч, де швидко зомлів. Та невдовзі прокинувся від скрипу дверей. Взагалі вони постійно скрипіли, однак цей скрип видався якимось загрозливим.
Лежав удаючи сплячого. Хтось підійшов до печі. Обережно розплющив око.
По виразу материного обличчя не важко зрозуміти, що їй вже про все відомо.
- Ну! – мовила грізно, підперши кулаками стегна. – Злазь!
Нестор, понурившись, наблизився до матері. Явдоха поклала його на лавочку, наказала стягнути штани. Розв’язала на крижах шкіряну оперізку.
Після кожного удару промовляла:
- Ось тобі школа, ось синці на слизькому порозі, ось санки для вугілля!
Завершивши покарання наказала вдягатися, сам пішла вперед.
Дорогою додому зустрів Остапа.
- Пусте, – Коршак пошарпав його за плече. – Доля ще не так лупитиме у промежину.
- Тобі лепсько, ти розумний. Тіко й гуляєш і все знаєш. На який ляд мні школа? Писати, рахувати вмію то й буде. «Закон Божий» хлібом не нагодує, я ж не дячок який.
- Як на мене, то краще навчатись ніж челядникувати.
- Та так-то воно так… хай йому біс, як же ж спина болить…
- А я Несторе, у сочені до Києва їду навчатись.
- До Києва?
- Академія. Іспит стипендіатів виграв. Із Катеринославщини їдуть лише десятеро, я в їх числі.
- Шкода. Мабіть великою людиною станеш. Уяви, ти за підручниками, а ми на річці.
- Буде потреба і бажання, знайдеться час для чого завгодно. Звісно, тужитиму за Гуляй-Полем. Чорноусов оплатить навчання. Вочевидь у майбутньому сподівається мати поруч людину з вищою освітою.
- Погадка така, що Чорноусов втратить гроші.
- А знаєш, Солов’їха померла.
- Хто?
- Катря Соловей, сусідка Вічлинських.
- Це мати Йосипа? Ну так, щось чув. Розпухла вся.
- Отож, – хитрувато мовив Остап, підморгнувши. – Страшна смерть. Ще осінню ноги віднялися. Водою налилася, від гнилої лежі вмерла. Хведорович так і не визначив недуги. Ну то прощавай, за тобою йдуть.
Нестор не відразу й зрозумів Остапового натяку. Коли вже підходив з Омельком додому пригадав ритуал на ниві Вічлинського.
ХІІ
Зима 1899 року для родини Махнів видалася чи не найважчою. Здохли Альтаїр з Мексикою, а за них Карпо з Омельком ще не розрахувалися, підвода розсипалася, ні на чому возити на ярмарок залишки городини, доводилося орендувати, а дохід від такого мізерний. У Карпа народилася донька Наташа, дівчинка постійно хворіла. Нестора поволі гризло сумління, що приносить мало користі, зайвий рот у хаті.
Якось після школи підійшов до матері:
- Мамо, я ось вирішив залишок зими працювати. В колонію до Янсена наймуся, там по тридцять копійок на день обіцяють, се тридцять карбованців через п'ять місяців.
- Таке надумав. А школа?
- Школа, а що школа… читати-писати вмію, на арифметиці кумекаю.
- Ой, синку, навчався б хоч ти. Якось вже прогодувалися б, шуто і без твоєї пособи…
Та Нестор рішуче відмовлявся далі навчатись, не вмовили і брати.
Наступного ранку приїхав до колонії і вже в обід чистив телятник. Поселився у прибудові до конюшні, по сусідству козак Іван, старший конюх. Чоловік спокійної вдачі, здавалося ніщо на світі не може його образити. Невеличкий на зріст, широкий у плечах. Інші конюхи чомусь зверталися до нього не інакше, як – батько Іван. Так називав і Нестор.
Вечорами батько Іван заварював трав’яний чай, завжди мав припасений пакунок з прянощами. Пригощаючи Нестора, промовляв:
- Їж, мій маленький друг, – конюх гладив його по голові, – у цьому житті пряниками та іншими солоденькими пундиками пригощатимуть лише товариші по нещастю, від панів-господ окрім духопелів інших гостинів не дочекаєшся.
- А чому воно так, батьку Іване?
- Запам’ятай, влада і багатство чортять душу. Не буває добрих панів, добрий пан лише у зашморгу.
Нестора дещо дивували і лякали такі повчання. До цього мав чітке уявлення про світобудову – усе так, як має бути. Одним бог надав привілеї жити в палатах, іншим у хліву.
У Янсена двоє молодих синів Фльора і Альберт, вісімнадцяти і двадцяти років. Вихолощені, завжди п’яні. Нестор кілька разів отримував від них штурханів лише за те, що потрапляв під гарячу руку. Іншим робітникам подекуди більше діставалося. Єдиного кого вони не займали, це батька Івана. Не наважувались зачепити навіть словом, щось небезпечне виділи у ньому.
ХІІІ
Зима минула. Для Нестора це смуга без звичайних дитячих радощів. З ранку до вечора чистив гній. Відступили на другий план погаданки, що колись стане кимось значним на кшталт торгівця книжок у Петербургу. Єдину душевну радість відчував під час приїздів раз на тиждень додому, коли віддавав матері зароблені гроші.
Карпо звів нову хату, будівництво забрало чимало ресурсів. На весну Карпо з Омельком планували орендувати чотири гектари землі.
Нестора із телятника перевели до конюшні. Робота не набагато легша, однак подобалася, адже тепер постійно біля коней. Часто з’являлася можливість проїхатися верхи на арабських скакунах. Відчувалася прірва між гужовими селянськими конячками і цими красенями, створеними, як висловлювався батько Іван, для «солодкої їзди».
Нестор подружився з гливим (Гливий – кінь сіро-жовтої масті.) робочим коником Орликом, на якому часто возив із колонії сміття.
Старий кінь бувало покладе йому голову на плече і Нестор чомусь розумів, що тварина хоче, чи то води, або свіжого вівса.
Все нестерпнішою ставала поведінка Фльори і Альберта.
Якось Фльора вийшов на ґанок, узорив Нестора, який вивозив із двору сміття господарчі відходи.
- Гей, як там тебе… Хло, ходь сюди, – Фльора плеснув по стегну, наче підгукуючи пса, – хочеш цукерку?
- Хочу, – невпевнено відповів Нестор.
- А в зуби хочеш? – Фльора гучно зареготав, вважаючи, що кебетно пожартував.
Нестор покрутив пальцем біля скроні і потягнув далі. Та Фльору обурив цей жест.
- Ти кого, свинячий хвіст, дурнем назвав? – Фльора вихопив із халяви батіг-трійчатку (Трійчатка – з трьома хвостами.).
Боляче хльоснув малого по спині, той зойкнув, кинувся навтьоки, перекинувши возик зі сміттям, створивши нападнику перечіпку. Фльора добіг тільки до тину, через який Нестор перелетів і сховався між сараями, куди тельбухатому панку не пролізти. Фльора вирішив відігратися на конюху Пилипові, який вийшов на двір, та тому вдалося відібрати батіг і зламати об коліно.
- Ти ще пошкодуєш, свиня, – від безсилого гніву хазяйський синок навіть заплакав.
Минула година. Нестор і Пилип гадали Фльора проспався та забулося. Однак після обіду доглебав з Альбертом і управляючим на прізвиськом Мухолов. Так дражнили тому, що мав звичку тримати роззявленим рота. Усі добряче підпиті.
Управляючий покликав Пилипа до кухні. Нестор підійшов до прочиненого вікна.
- Ти знаєш, стерво, що за той гарапник я десять гривеників заплатив? – говорив п’яний Фльора, шарпаючи Пилипа за лацкан. – А ти і полушки не вартий.
Пилип відштовхнув Фльору, відступив до стіни.
- А якого ти, ніби шубравець, із порогу налетів?
- Я твій пан, а ти лайно. Якщо вирішив пошмагати, на те моя воля, а ти підкоритися маєш властителю своєму.
- Ніякий ти не пан, а я вільний наймит. Захочу то й геть піду, сам за кіньми доглядай. Блюзнір ти гороховий, а не властитель…
Фльора замахнувся, але Пилип вивернувся з-під удару, кинувшись до дверей.
На плечах повис управляючий, а Альберт учепився в ноги, обхопивши гомілки, ще й упнувшись зубами в ікри. Пилип перехеньбнувся. Нестор мерщій до сторожки. Старший конюх лаштував піч, домазував хутру (Хутра – внутрішня обмазка печі.).
- Батьку Іване, батьку Іване! Хутчіше, там на кухні Фльора з Альбертом Пилипа гемлесять!
Нестор ледь устигав за козаком, який напрочуд поквапно перетнув подвір’я. Увірвавшись до кухні легко розкидав трійцю, допоміг підвестися Пилипу. Ті, підіп’явшись, накинулися на несподіваного Пилипового рятівника і менш ніж за хвилину пожалкували. Фльора з Альбертом лежали долілиць, стогнали, а Мухолов схоронився під столом.
Нестора переповнювала ейфорія. Дотепер всі ці п’яні поглумки паничів сприймав як щось невід’ємне буденного життя колонії. Сила Фльори і Альберта, як йому думалося, криється за їхніми достатками, за високим небожительським статутом. Та ось, скоїлося щось неймовірне, звичайний конюх, не боячись тюремного ув’язнення, поставив їх на місце. Нестор бачив, як пиндючливий Фльора, який до цього ввижався ледь не півбогом, верещав, просив прощення.
«Що тепер буде батьку Івану?» – непокоївся Нестор. Не маючи сумніву, що конюха за таку витівку неодмінно упечуть. Однак подальші події все перевернули у його тямі.
Інші вісім конюхів пішли до панського порогу, вимагаючи появи господаря.
- Німець, давай розрахунок! – крикнув конюх Филь Каленик. – Буде нам бузувірства твоїх відприсків.
- Таки-так! – підхопили інші. – Най твої Хльора з Альбертіком зі свинями та кіньми пораються раз такі розумні.
- Підемо до іншого пана! Жени гроші, німець!
Янсен вийшов. Підняв долоні, закликаючи до тиші.
- Вибачаюсь за синів моїх нерозумних! Обіцяю, такого не буде більше. Вони вже отримали своє. Будь ласка, розіходьтеся.
- То ж ти, німець, гляди, яко таки повториться, ми ж твоєму пагінню ребра ще й не так помнемо.
- Фільварок (Фільварок – маєток.) спалимо, – пригрозив Каленик.
Нестор перебував у сум’ятній замороці. Виявляється, перемогу над сильними світу цього все ж можна здобути і не допомогли б Янсену ні його статки, ні поліція.
У вечорі батько Іван, повернувшись до сторожки, посміхався Нестору, гладив по голові.
- Запам’ятай ще одну істину, мій маленький Несторе, нікому не поступайся честю і гідністю. Найпаче не клонися перед панами. Коли хто спробує заарканити тебе, просто проштрикни того вилами. Немає над тобою властителя окрім тебе самого, Бога та матері.
ХVI
Влітку Нестор вже не працював на конюшні. Тепер пас у вибалках свиней. З собою брав засалену книжку, яку виміняв на цизорник (Цизорник – складний ніж.) у Яшки Веселовського. Це томик Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра». Бракувало багатьох сторінок, що зумовлювало домислювати втрачений зміст.
Заздрив далекому американському хлопчику, життя якого наповнене пригодами: пошуками скарбів, вистежуванням убивць, блуканням у печері.
Орлика можна не спутувати, пасся десь поруч, далеко не відходив.
Порою читання набридало, тоді награвав на сопілці, зробленій із очеретини. Якось помітив, що свині реагують на мелодії. З’явилася нова розвага – дресировка. Протягом тижня вдалося привчити тварин виконувати деякі штуки. Під одну мелодію свині піднімалися, гуртувалися і йшли за пастушком, під іншу розбрідалися.
- Раз зумів хрунь зорганізувати, зможеш і людьми керувати, – говорив батько Іван.
Один річний кабанчик возив пастушка верхи і йому дано було ім’я – Буцефал.
Фортелі зі свинями дуже тішили робітників колонії. Усі каталися од сміху, коли Нестор заїжджав через ворота верхи на Буцефалі, а за ним клином гурт свиней. Хоча такі вистави дратували Мухолова, можливо тому, що під час параду робота в колонії припинялася, а може не забув, що саме через малого Махна, від батька Івана на кухні отримав духопелів і зазнав приниження.
Мухолов замахувався на Нестора, але бити не наважувався, тільки обіцяв, що прийде час, нагодує березовою кашею.
ХV
На Покрову колонія відпочивала. Янсен з дружиною збирався до Гуляй-Поля.
Нестор вийшов на двір, умився першим снігом. Деякий час нудьгував, вештаючись по подвір’ю. Спостерігав, як конюх Корній лаштує панську карету. Угледів під огорожею возик, на якому зазвичай тягав у ярки жужіль. Хутко покотив до свинарнику, звідки незабаром виїхав, керуючи трійкою свиней, з корінним Буцефалом. До шиї кожної свині прив’язаний дзвіночок.
Блюзнірський екіпаж перетнув дворище, виїхав за ворота, опісля повернувся. Дзеленчання почув Янсен, вирішив, що карета вже запряжена.
Німець вийшов на ґанок з дружиною і сусідом дідичем Класеном. Видовище вкрай розлютило Янсена.
- Мікіта! – покликав Мухолова. – Міката, де ти дідько тебе забирай?!
Мухолов вибіг із кухні, щось прожовуючи. Янсен вказав на Нестора:
- Ану, всип як слід цьому сміхотинку.
Наказ викликав помітні радощі, про це аж кричала Мікітина міміка. До того ж старший конюх ось вже тиждень, як залишив колонію. Схопив Нестора за комір, стягнув з возика. Тому вдалося вчепитися управляючому в кисть. Це більше розлютило Мухолова. Затиснувши голову малого коліньми, задер тому сорочку і почав несамовито шмагати прутом. Після кількох ударів на спині і сідницях Нестора виступила кров. Кінчик прута хльоснув по обличчю і розсік щоку під лівим оком. На крики вибігли конюхи, відштовхнули управляючого.
Нестор, хитаючись, підвівся, натягнув штани. Витираючи кров з розсіченої щоки, підхопив з землі обтинач (Обтинач – ковальський ніж для обсікання копит.), що загубив хтось із конюхів, пригрозив екзекутору:
- Чекай-но, Микитка, тепер спи із розплющеними очима. І прощення не проси, я не відпускаю кривди. Підстережу і ось цим із барила серце виріжу.
Усі бачили, як зблід Мухолов.
Нестора відвели до кімнати Корнія, його дружина змащувала рани цілющою маззю із трав.
ХVI
У квітні Нестор влаштувався на роботу в крамниці Давида Гольдмана. Працював хлопчиком. Мати і брати знову наполягали щоби взявся за навчання, на це пообіцяв повернутися до школи осінню.
Мануфактурна крамниця пана Гольдмана у Подолянській сотні. Це двоповерховий будинок під бляхою, на першому крамниця, на другому мешкає родина. У Давида дружина Софа і доньки Сара та Роза. Роза однолітка Нестора. Пані Софа відразу попередила хлопчика триматися від дівчаток подалі, на що Нестор поморщився, мімікою говорячи: «Огав, як потрібні лелеки носаті».
У Гольдмана працювало ще двоє – конюх Арнапій і кухарка Марфа. Арнапій, окрім коней, займався ще заготівлею палива. Нестор став у поміч кухарці з конюхом. Хоча робота тимчасова, адже Давид найближчим часом планує перенести торгівлю до Олександрівську.
Першого дня Нестор добряче виморився. Спочатку колов дрова на кухні, вслід тягав воду для лазні, виконував доручення кур’єра, відносив купцю Дудікову якісь пакунки.
Усе б нічого, якби пані Софа не прискіпалася до всіляких дрібниць: то дрова не там наколов, то вода у відниках (Відник – кадка для води.) скаламучена, позаяк – неакуратно наливав. Тепер на обід причепилася до брудних рук, якими брав тарілки.
- Чому немиті? – Нестор критично глянув на долоні. – Аж ніяк не брудні… Овсі чисті, я коли самовар налощував, вони й почистилися.
- Ти ще й гарасікуватимешся, байстрюченя! Негайно вимий і не ошивайся біля доньок!
- Ой-ой-ой… – Нестор скривився ніби з’їв щось гірке.
На вечері узяв свою тарілку гречки з молоком, підспідок (Підспідок – нижня скоринка хліба) і пішов у садок під грушу, бо у столовій спекотно, ще й Арнапій маламурячи гучно куляв беззубим ротом.
На поріг вийшла Роза. Деякий час уважно спостерігала за Нестором, згоді обережно підійшла.
- То ти у нас працюєш?
Нестор зробив вигляд ніби не розчув. Дівчину неувага засмутила.
- А хочеш цукерку? – простягнула льодяник.
- Слухай-но, – відставив тарілку і старанно облизав ложку, – твоя мати лаялася, щоби не гомонів із тобою.
Вона посміхнулася і сіла поруч на штурпак (Штурпак – пеньок).
- А ми вчора в синагозі були, там Сара проштрикнула підмізинний палець, рабин перемотав хустиною.
- І не таке буває, – порозуміло кивнув Нестор.
- А Марія Штерн казала, що ти найперший пробийголова. Ось тому мама не дозволяє із тобою говорити.
- Штерн? Це та, що за містком бочанським живе? Чом же підійшла, якщо я леда-який.
- Ти справді розбіяка? Виділа, як з хлопцями Яшку біля аптеки били.
- Краще йди, а то мати лаятиме мене, а не тебе.
На підтвердження Несторових побоювань на порозі з’явилися пані Софа.
- Ну от, – зітхнув Нестор, – зараз почне пісню…
- Розо, йди до сестри! – пані пригрозила Нестору кулаком. – Хіба не попереджала, шевлюго мерзотне, не наближатися до дітей?! Розочко, дитино, відійди од нього, не дай боже воші перейдуть, або короста.
- Мамо, я до нього перша підійшла.
- Негайно до хати! Ось до чого спілкування з хохлятами доводить уже із матір’ю перекоряєшся.
Нестор поспішив до кухні, про себе промовляючи: «Чекай, буде тобі і хохльонок, і короста з вошами»
У вечорі звернувся до Карпа:
- А де ота мікстура, що Хведорович виписав коли тобі до нужника важко було?
- Навіщо?
- Значить треба.
- То й не дивно, – втрутилася Харитя, – на сухіврі постійно, окрім хліба нічого й не їсть. Звісно, у животі геть запечеться.
Харитя вилучила із шафи пухирець, капнула три краплини на склянку води, подала Нестору:
- Випий на ніч і ранком також вип’єш.
Вранці Харитя помітила, що пухирець з мікстурою порожній.
- Господи, невже все випив? Та стільки і коня пронесе.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38634014129639 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …