Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46989
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Постмодерн

Джазова імпровізація весняного дощу

© Victor Artxauz, 27-05-2012
За вікном дощ. Весняний приємний дощ. Пахне свіжістю, пахне життям, любов’ю. Аліса зовсім без одягу стоїть перед вікном і прокидається по мірі того, як дощ набирає сили. Аліса зовсім без одягу, весняний дощ барабанить по склу, виграваючи свою затійливу мелодію, і лише тоді ти розумієш, що більше не кохаєш дівчину з очима кольору весни.

Аліса вмикає програвач.
Мелодія саксофону насичує повітря, воно стає важке від звуків, воно стає в’язке від звуків. І ти ковтаєш цю джазову мелодію, яка бринить у тобі, розтікається венами, виривається назовні через пори шкіри. І ти дихаєш джазом, і ти живеш джазом, і ти думаєш джазом. І ти ненавидиш джаз і ті спогади, які приносить ця хаотична імпровізація.

Вона чомусь шаленіє від джазу. А ти ненавидиш джаз, тому що ти колись кохав її. І ти ніколи не був упевнений, що вона кохала тебе більше, ніж джаз. Хоча тоді ти був упевнений, що вона тебе хоча б кохала. Можливо ти не був у неї на першому місці, але ж... Зараз немає і десятої долі тієї упевненості, але клята музика нігерів залишилася!

Аліса танцює під Луї Амстронга, на ній немає одягу, вона загорнута в ковдру, під якою спала кілька хвилин тому. З навстіж прочиненого вікна вривається холодне ранкове повітря. Аліса гола, беззахисна; на її обличчі залишки сну; вона загорнута в ковдру, яка зберігає її тепло; ранкове повітря безсиле перед шерстяною ковдрою; і у цій картині боротьби тепла і холоду за тіло Аліси є щось спокусливе, те, від чого ти не можеш відірвати погляду. Те, за що ти пробачаєш їй захоплення джазом.

Хоча ні... Ні, ти не пробачаєш! Ти просто знаєш, що це кінець.

Дзвінок у двері. Ти знаєш, що не потрібно відчиняти, ти знаєш, що за дверима не може бути нічого важливого, нічого такого, заради чого потрібно відривати очі від Алісиного танцю. Дзвінок не змовкає і ти неохоче підводишся, ліниво крокуєш до дверей і відчиняєш їх.

Чорт забирай, чуття тебе не підводило, не потрібно було відчиняти. На порозі стоїть алкоголік-сусід, він колупається в своєму волосатому пупі й пронизує тебе ненависним поглядом. Ти знаєш, це в нього від похмілля, але двері вже відчинені й тебе нічого не врятує.
“Курва матка! Якого хріна ви з самого ранку такий галас розвели? Я буду жалітися в міліцію!”

Ти оглядаєшся на Алісу, вона сором’язливо загортає своє тіло у ковдру. Раніше вона б не прикриваючись підійшла б впритул до цього покидька, і доки він би витріщався на її цицькі, Аліса виштовхала б його за двері, перед тим пославши на три букви. Але так би зробила колишня Аліса. Аліса, якої вже немає. Аліса, яку ти так кохав...

Все, що тобі залишається тепер, це просто вибачитися, зачинити двері і далі слухати джаз.
Але ж ти ненавидиш джаз! Ненавидиш! Ненавидиш коли вона ось так підспівує, намагаючись імітувати звучання слів на незнайомій їй мові. Ти ненавидиш, тому що розумієш, що єдине справжнє, що залишилося від колишньої Аліси — це її пристрасть до джазу. Більше нічого. Ні крихти від тієї дівчини, в яку ти колись без пам’яті закохався.

Але ваше кохання зруйнував не джаз. Звісно ж не джаз!
Аліса танцює під джаз, Аліса співає джаз. А тобі залишається лише згадувати. Ненавидіти джаз і згадувати, як було хороше в тому недалекому “колись”...


***
Настільки прекрасно, настільки чарівно, що ти боїшся навіть дихнути, щоб не сполохати цю казку. Інколи тобі здається, що це нереально, що варто лише прокинутися і цей сон зникне. І ти не хочеш прокидатися, саме тому ти не хочеш навіть засипати. Єдине чого ти справді хочеш: дивитися на Алісу, дивитися на нереально прекрасну Алісу, дивитися на сплячу Алісу, і торкатися цього солодкого міражу, і кохати це спокусливе тіло.

Ти знаєш, що так не буває. В таких, як ти невдах, не закохуються жінки типу Аліси.
І вони шепочуть: “Що ця краля знайшла в такому мудаку?”
І вони всі заздрять, і вони всі облизуються, ковтаючи Алісу голодними очима.
“Трясця твоїй матері, друже, де ти підчепив таку кралю?”

Ти думаєш, чому від них смердить так пивом і цибулею? Ти думаєш чому вони всі намагаються обійняти тебе за плечі і говорити так близько, що, здається, їхні брудні, блискучі від жиру губи от-от вп’ються у тебе. Ти дивуєшся, наскільки вони дружні до тебе, хоча раніше мішали тебе з лайном.

Ти розумієш, що це лише завдяки Алісі. Всі їхня дружба, вся повага — лише завдяки Алісі. І ти не знаєш чи плакати, чи злитися, чи радіти від усвідомлення факту, що без Аліси ти лайно, з Алісою — бог. Але ти хочеш бути справжнім! Проблема в тому, що справжня лише Аліса. Казка — це ти поруч Аліси. Поруч дівчини з очима кольору весни. Поруч дівчини з яскравими, ніби вимазаними кров’ю, губами.

“Де ти підчепив таку красуню?” - питають вони і сморід їхнього дихання наповнює твої ніздрі.
“У Венесуелі,” - твій голос.., чорт забирай, це твій голос? Тобі необхідно його змінити, якщо ти хочеш, щоб вони вірили — Аліса належить саме тобі.
“Де?”
“У Венесуелі! Така країна в Латинській Америці. Там живуть найкрасивіші жінки на Землі! Вони виграють геть усі конкурси краси.”

Аліса, дівчина з очима кольору весни, яка ніколи не була в Латинській Америці, Аліса — твій найщасливіший лотерейний квиток у грі без правил під назвою життя. Ти виграв кохання, а хай тобі грець, ти ж клятий невдаха, нікчема, а виграв кохання Аліси. Ти чуєш? Ти бачиш? Ти відчуваєш всю їхню заздрість? Що може бути прекрасніше за кохання? Інколи ти ловиш себе на думці, що прекрасніше за любов Аліси, може бути лише те відчуття переможця, яким тебе наділяє їхня заздрість. Аліса цілує тебе і ти переможець, Аліса торкається тебе і ти переможець.

Аліса дарує тобі заздрість інших. Вони ненавидять тебе, тому що вони привабливіші, вони успішніші, вони розумніші за тебе, але ж щасливий лотерейний квиток у твоїх руках.

Проблема кохання в тому, що мало хто намагається закохатися в іншого. Всі намагаються закохати іншого в себе. Ці всі авто про які ти мрієш, ці всі пентхаузи, дорогі костюми і нова модна зачіска, ці всі довбані понти, для чого ж іншого вони існують, як не для того, щоб закохати когось в себе. Один прикидається ідеалом для іншого, інший прикидається, що саме той один і є ідеалом.

Ти мріяв про тисячі дівчат, які будуть закохані в тебе, але ти ніколи не мріяв закохатися хоча б в одну з них. Ти мріяв про понти, в які мали б закохуватися ті дівчата. Закохуватися не в тебе, а понти. І ти б кохав не їх, а свої понти, які приваблюють дівчат.

Тепер ти знаєш, що не існує ніякої любові. Ти не Далай-Лама, ти не здатен любити людей просто за те, що вони люди. Ти знаєш, що любов — це нічого більше, ніж просто гра. Один намагається прикидатися кимось, в кого повинен закохатися інший. Інший прикидається кимось, в кого повинен закохатися перший. Ви обоє прикидаєтесь кимось, ви обоє і гадки не маєте чи здатні на кохання. І тепер ти знаєш, що неможливо покохати того, хто прикидається, і тому кохання не можливе. Закохуються не в людей, закохуються в понти.

Аліса покохала тебе без цього. Звичайно, ти мріяв про авто, про квартири, про кубики пресу, але в тебе нічого з цього не має і Аліса досі кохає тебе. Трясця твоїй матері, ти відчуваєш, як прекрасно це звучить: Аліса кохає тебе!

Ти ще ніколи не почувався настільки вільним, як поруч Аліси. Бачиш стільки кольорів навколо? Ти думаєш, що Аліса — світло. Дихаєш настільки просто, на повні груди, тому що Аліса — повітря. Ця дівчина з очима кольору весни, вона примушує почуватися тебе справді живим. Хай йому грець, найживішим, яким тільки можна уявити себе.

І Аліса дай тобі зрозуміти, що ті всі понти не потрібні для тебе, дівчина з очима кольору весни може закохатися в тебе і без них. Інколи тобі хочеться запитати: “Дівчино з очима кольору весни, чому ж ти кохаєш саме мене?”.


Ти пам’ятаєш? Ще до Аліси, ще до світу, повного кольорів. Ще до легкого повітря.
Ти хотів бути художником. Митцем, людиною з іншим світоглядом, але ти вчився на довбаному економфаці на менеджера. Тому що тобі не вистачало ні духу, ні волі, щоб піти наперекір батьківському піклуванню про твоє майбутнє.

Саме тоді, напевно, ти зрозумів, що всі люди — егоїсти. Просто кожен з них егоїст на свій лад. Батьки народжують дітей, батьки виховують дітей і лише з однією метою — втілити в дітях свої зів’ялі нереалізовані амбіції. Мрії, на які у них інколи не вистачало грошей, інколи часу, а інколи й сміливості. А опісля хвалитися своїми дітьми за святковою вечерею перед друзями, родичами, співробітниками. Певно найчесніші з людей — егоїсти, які думають про себе, дбають лише про себе, і не прикидаються кимось іншим.

Ти хотів стати художником, але на твоїй голові красувалася шапочка випускника, в руках диплом,  матуся поправляла тобі зачіску і просила: “Посміхнися, синку, на камеру”.
“Клац!”. Яскраве біле світло сліпить твій зір. Коли ти знову відкриєш очі, того вчорашнього світу не буде. Того світу, коли майбутнє здавалося таким нереально далеким і ти думав, що поки що є час, щоб нічого не робити, щоб чекати і просто пливти по течії, в якій гребуть за тебе твої батьки. Сліпуче світло каже: “Клац! Той час уже минув, залишився перед спалахом. А ти досі нічого не вирішив для себе. Ти досі не набрався самостійності і сміливості.”

Твої батьки хороші люди, вони дбають про тебе, вони люблять тебе, вони хочуть кращого для тебе. Але чи знають вони, що справді краще для тебе. Чи розуміють вони, чого ти справді хочеш, коли батько домовляється про вакансію в банку для тебе. Пам’ятаєш, трясця твоїй матері, довбаний боягузе?!

І ти мрієш стати художником, ти мрієш жити в Латинській Америці і малювати жінок, які танцюють фламенко. Малювати засмаглі спокусливі тіла закоханих у тебе красунь. Ти мрієш рівно з дев’ятої ранку до шостої вечора. І після закінчення робочого дня ти п’єш. Ти замовляєш собі кухоль пива і гадаєш, що це все, що твориться з тобою — це лайно, з якого ти не бачиш виходу. Замовляєш трохи коньяку: ні, все таки вихід є, зізнайся! Але тобі не вистачає сміливості скористатися жодним із них. Тобі подобається тепло дармової квартири, тобі подобаються чисті сорочки, випрасувані матусею, приємний на дотик матеріал твого костюму. Врешті-решт замовляєш горілки, тоді обіцяєш, що в твоїх дітей буде все по-іншому.

Тобі не вистачає волі бути егоїстом для самого себе, ти — творіння розчарувань твоїх батьків. І ти обіцяєш втілити власний егоїзм у дітях.


Приблизно тоді все стало погано з Олею. Олечкою, яку знайшли для тебе батьки, з якою тебе познайомили батьки. Інколи тобі здавалося, що з нею навіть трахалися твої батьки. Так, ти просто давав їм покористуватися власним тілом, а тим часом сидів у темному кутку власної кімнати і пив. Сидів, дивився, як хтось кохається твоїм тілом з Олечкою і мріяв, що одного разу в тебе вистачить сміливості, а головніше нахабності послати це все під три чорти й більше нікому ніколи не годити.

“Cómo estás, amigo!” Ти мрієш про Венесуелу, про латиноамериканських жінок, про мелодію сальси, і ніякого джазу. І ти багато п’єш. П’єш не тому, що мрії про Америку ніколи не виходили за межі лише мрії, не тому, що ти навіть не намагався вивчити іспанську, і, звісно ж, не тому, що тебе кинула клята курва Олька. Ти п’єш тому, що таке життя! І єдиний спосіб про нього не думати — це пити. І ще обов’язок всіх творчих людей пити, якщо світ їх не розуміє. А якщо розуміє — все одно пити, бо світу лише здається, що він розуміє творчу людину. І коли хтось скаже: “Я розумію чому ти п’єш!”, обов’язково плюнути йому в обличчя, бо ні чорта він не розуміє!

Колись ти хотів стати художником і малював глечики на мольбертах. Малювати глечики було страшенно нудно, але радянська вчителька з тонким голосом і товстими окулярами казала, що це єдиний шлях до шедеврів. Потім тобі до рук потрапив англійський журнал, на обкладинці якого красувався якийсь небритий алкоголік, який стверджував, шлях сучасного художника — малювати на цегляних стінах. Той художник продав за шалені гроші на аукціоні свою роботу — шмат дошки, на якій фарбою написано: “I can't believe you morons actually buy this shit”, що означає приблизно “не можу повірити, що ви настільки довбануті, щоб купити це лайно”. Саме тоді ти зрозумів всю неосяжну велич геніальності того алкоголіка і що тобі ніколи таким не стати, малюючи глечики.

Справа в тому, що лише заливаючись горілкою, мріючи про Венесуелу і знаючи одну фразу іспанською, ніколи не станеш геніальним художником. Можливо через це тебе кинула Олька, їй набридло бути вічним запасним варіантом, на випадок, якщо у тебе не складеться з латинками. Або їй набридло трахатися з твоїми батьками...


“Тобі варто подорослішати! Тобі варто задуматися про майбутнє. Якщо ти не хочеш думати про власне майбутнє, якщо ти хворий на голову, тоді хоча б подумай про те, що очікує людей, які люблять тебе. Олечка любила тебе, але яке ти майбутнє готував для неї? Хіба така порядна дівчина могла б жити з психом, який так багато п’є? Якого постійно погрожують вигнати з роботи і лише зв’язки батька допомагають тобі втриматися на такій хорошій посаді?! Подумай! Колись в тебе буде сім’я, коли в тебе будуть діти! Яке майбутнє ти готує для них?!”

Твої батьки, в принципі, не погані люди. Вони дійсно піклуються про тебе, вони дійсно бажають тобі добра. Але ж, чорт забирай, якого дідька ти постійно щось комусь винен! Якого хріна ти винен їм за речі, яких ти ніколи не просив для себе. Інколи тобі здається що, якби тебе після народження залишили на вулиці і ти зростав би в компанії волоцюг, зараз ти спокійно міг би вести будь-яке життя, яке тобі заманеться, і ніхто не посмів би тобі дорікнути. Для таких випадків у тебе чудове виправдання — вуличне виховання.

Але ти зріс в теплі, ти зріс в комфорті, ти зріс в любові. Ти ніколи не знав голоду, холоду, рабства. І тепер ти винен перед Всесвітом за ті всі блага, якими ти ніжився в дитинстві. Ти не маєш права руйнувати своє життя. Інакше тебе назвуть невдячною сволотою. Ти народжений рабом того добробуту, що оточував тебе з моменту появи на світ. З рабства не так просто вирватися.

Найгірше в цій історії, що тобі не можна руйнувати своє життя. Самодеструкція — це найсильніший наркотик творчості. Інколи тобі здається, що твої картини настільки погані, тому що ти ніколи не відчував запаху життя. Запаху бруду життя. Запаху лайна життя. Ти ніколи не зможеш творити щось геніальне, доки твій шлунок не корчитиме від голоду, доки від тебе не смердітиме, доки твоїми коханками будуть Олечки, а не вульгарні повії та наркоманки. Ти не зможеш написати картину, доки не опинишся на самому дні соціальної драбини.

Але тісно затягнута краватка на твоїй шиї нагадує тобі, що ти належиш до середнього класу. І тоді ти вирішив упасти, скотитися в болото. Ти руйнуєш себе, ти знищуєш себе, щоб померти і народитися знову. Стати справжнім, стати брудним, вічно п’яним, безвідповідальним.

Твій хриплий голос промовляє: “Let be rock'n'roll!”. Твої тремтячі руки зривають із шиї краватку і кажеш начальнику все, що думаєш про нього. Ти купуєш пляшку вина і починаєш саморуйнацію. Вона розливається теплом по твоєму горлу, наповнює шлунок, потрапляє у кров і дурманить мозок. Ти котишся вниз, назустріч правді життя, назустріч натхненню... Назустріч лайну.
_________
далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Цікавий текст!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лариса Омельченко, 31-05-2012

Не текст, музика

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Мельничук, 28-05-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 28-05-2012

Легкий постмодернізм

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 28-05-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2342579364777 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …