В якийсь момент я перестав відчувати себе бранцем і моя в'язниця перетворилася на непоганий притулок. Грати моєї клітки цілком дозволяли спостерігати за зовнішнім світом в масштабах оточуючого мене простору, при цьому даючи змогу залишатися осторонь від подій, що викликали в мене байдужість чи відразу. Як не дивно, це сприяло виникненню відчуття безпеки і впевненості у власному світі.
Мої наглядачі цілком непогано піклувалися про мене, забезпечуючи всім необхідним, принаймні, їжі і води у мене було вдосталь. Часом їх надмірна цікавість до мого існування виснажувала і лякала, втім, іноді мені самому йшлося про те, щоб привернути їхню увагу, просто заради того, аби простір наповнився звуками.
Скільки себе пам'ятаю, я завжди був тут. Втім, сказати, що мій полон був безкінечним буде неправдою. Час до часу, навіть з певною регулярністю, мої охоронці звільняли мене, так би мовити, виводили на прогулянку. Втім, пізніше я зрозумів, що це лише випускання лева з клітки в просторіший вольєр – лише збільшення площі тюрми. Спочатку це настільки лякало, що я боявся покинути свою камеру. Просто займався звичними справами, якими гаяв день, часом кидаючи погляд на відчинені двері. Підозрюю, в той момент в мені панувало щось на кшталт страху відкритого простору.
Потім цікавість пересилила побоювання і я ступив перший крок. Це викликало таку бурю емоцій, що я не міг стриматися, досліджуючи навколо все, за чим досі лише спостерігав.
Але радість була не довгою. Найгіршим в таких короткотривалих прогулянках було саме повернення, яке щоразу перетворювалося на травматичну боротьбу. Я не хотів знову опинитися в тісній, як мені тепер здавалося, клітці. Втім, сила моїх катів значно перевищувала мої можливості. В якийсь момент я зрозумів, що добровільне повернення сприятиме кращому порозумінню між нами, хоча, думаю тут більше йшлося про збереження власних нервів.
Я навчився легко покидати свій притулок і спокійно туди повертатися, потай очікуючи наступного разу. Вже тоді в моїй голові зародився план. За кожної можливості я обережно, наче випадково, просто зі здорової цікавості, досліджував стіни, двері, вікна, стелю в пошуках слабкостей. Сприяло те, що за такий тривалий термін нашого перебування разом, мої наглядачі втратили пильність, імовірно, вважаючи мою слухняність примиренням з власною долею. Я тільки цього й чекав.
Одного чудового дня один з цих недоумків не надто ретельно перевірив, чи справді всі виходи зачинено, і випустив мене на чергову прогулянку. Він розслабився і відволікся на якесь незрозуміле мені заняття. Коли його цікавість до нової справи переважила, я підгадав вдалу мить і зник через вікно.
Нестримний вітер вперше наповнив мої легені свіжістю. Не знаю, як мені тоді вдалося не збожеволіти. Тепер моя доля залежала лише від мене…
---
- Привіт, коханий. Як справи?
- Непогано, втомився трохи…
- Знаєш, сьогодні наш папуга втік…
