Здається, воно таки з мене насміхається. Це я про львівське болото. Так, про звичайнісіньке болото. А слово «львівське» додала не тому, що у Львові болото чимось особливе. Може, воно навіть точнісінька копія тернопільського, чи франківського, чи, може, навіть столичного - київського. Але ті інші, іногородні болота мене просто не зачіпають, бо ще ніколи не була у тих містах так довго, щоб встигнути вкурвитися існуванням у них болота.
Так от, до чого тут болото? Чесно, аж самій дивно: чого це я забиваю голову якимось дріб’язком, маленькою неприємністю, як болото, коли довкола відбуваються речі набагато важливіші. Скажімо, глобальне потепління, або світовий тероризм, або принаймні економічна криза, чи хоча б події більш локального масштабу, наприклад, на рівні держави: чергові вибори президента, вибори до місцевих рад. Або нехай не політика. Можна було б поговорити про речі більш практичні, скажімо, як би мала розвиватися міська інфраструктура, водопостачання, опалення, чи хоча б подумати про реформу освіти, медицини…а я про болото...
Бо так курвить, зараза! Хоч не виходь на вулицю! До найближчого магазину не можна дійти, щоб не забруднитися. Та й ще, обов’язково, якийсь естремал-любитель зі сусіднього будинку на «дев’ятці» затраскає баюрою з ніг до голови. І щоразу сама чуєшся екстремалом, слідопитом, коли треба вишукувати на дорозі клаптики суші, а потім стрибати з одного клаптика на інший... Добре, якщо не маєш у той момент важких сумок. От якби папараці зацікавилися подібними сюжетами. Я б хотіла подивитися на себе збоку: смішна, мабуть, вийшла би картинка. Проте, чомусь не смішно. Бо все своє життя, особливо навесні і восени, виходячи на вулиці міста-мільйонника, чи майже мільйонника, стрибаю як коза поміж калабанями і болотом. До того ж, кожного разу, коли вишукую сухий клаптик дороги, мені здається, що болото сміється мені у вічі. Так ніби каже: «Ну що, дурепо, стрибаєш? Так і будеш стрибати, поки зможеш, а потім твої діти будуть стрибати і шукати сухий шмат дороги. Не чистий, а бодай сухий. А я, як лежало, так лежатиму вам на дорозі. Це у вас там щось міняється: ростете, старієте, валяться будинки, налітають стихії, катаклізми. Це ви там рипаєтеся: пробуєте з ними боротися, щось змінювати, чогось чекаєте.... а в результаті – маєте мене – те саме болото, що й завжди. І я не зникаю, не зменшуюсь, не всихаю, навпаки розростаюсь, прилипаю до ваших черевиків, псую вам настрій своїм гнітючим болотним пейзажем. А ви навіть не завжди мене помічаєте, бо я вже частина вас. Ви мене, мабуть, навіть любите…»
Я думаю, в тому є певний сенс. Як би не дратувало мене болото на вулицях міста-майже мільйонника, але я вже вмію до нього пристосуватися: я більше не купую своїх улюблених черевичків із замші, бо це не для наших вулиць. Натомість, я купую взуття на високих підборах, тоді мені байдуже до болота і я кажу, що чуюся джипом і можу переходити тепер через усі болота світу. Я підкочую джинси, щоб не забруднити і кажу, що це нова мода. А в сумочці ношу мокрі серветки, щоб, коли зайду у порядну установу, можна було повитирати взуття. Але мокрими серветками насправді майже не користуюся, бо так мало залишилося порядних установ, які ще не забруднені болотом.
Та попри все, направду, не завжди помічаєш те вічне болото під ногами. Не помічаєш брудних черевиків, бо якось завжди є більш нагальні справи до вирішення… Тому тільки ввечері, повернувшись додому, скидаєш взуття і, зі здивуванням, помічаєш, що, ще зранку, красиві черевики за цей день перетворилися на непристойно брудні і гидкі. А якщо так далі піде, то скоро їм настане кінець. Відтак, вкрай стомлена важким днем, береш ті потворні черевики, несеш мити і єдине, що можеш сказати: як же я нині вивалялася в болоті! Це все, на що вистачає сили, щоб описати цілий день. Описати так, щоб це було не більш виснажливим, ніж самі події. Тоді болото стає «крайнім», на чому можна зігнати злість, віддираючи його засохлі шматки від підошви.
Або коли повертаєшся з базару, який, здається, побудований у самому центрі болота: з якого боку не заходь, однаково доводиться йти по коричневій каші. То ж коли повертаєшся додому зла, що ціни знову зросли і купити довелося менше, ніж хотілося, до того ж за ціну вищу, ніж розраховувала. Зустрічаєш знайомих, які питають, чого така зла, і не задумуючись кидаєш: бо дістало вже це болото! А вони не питають, яке, і не мусиш їм розказувати про ціни, скаржитися на нахабних продавців... Вони бачать твоє взуття і все розуміють.
