«Я в пустелі поставлю жертовник
На широкому тім’ї гори…»
(Максиміліан Волошин)
Про Космач вперше я почув давненько (то був десь рік 1990) і то від старого знайомого – дивака і тонкого знавця пісень. Він знаючи, що я цікавлюсь різними етнографічними старожитностями подарував мені давній вишитий рушник з Космача. До того я лише чув фразу про «писанки файні як у Космачі» і ще зустрічав цю назву в збірнику казок. Так от, той знайомий, подарувавши цей рушник, розповів про нього таку історію. Вишитий він був не просто в Космачі – він був вишитий космацькою відьмою. І буцімто то та відьма володіла такою таємною силою, що боялись цю стару босорканю навіть найближчі родичі. І помирала вона довго і тяжко – бо відьмі слід перед смертю передати комусь свою силу, інакше чекають на неї в останні години земного буття страшні муки. Ніхто з родичів не посмів зайти до її хати, знаючи, що настав час агонії. Після її смерті родаки за її майном не банували, а деяких речей просто боялися, тому такі-сякі старожитності з тої хати дісталися моєму знайомому легко, хоча і через треті руки.
Отримавши і взявши до рук цей дивний рушник я був вражений – від нього повіяло якоюсь таємною і незбагненною силою. Темною і глибинною. Ще мене вразили відтінки – в українських вишивках, тим паче карпатських, рідко зустрічаються відтінки фіолетового, та й сама тональність візерунку і гра кольорів була якась дивна… Розглядаючи орнамент я подумав, що багато українських вишивок нагадують своєю суттю тібетські мандали – візерунок чи один з його елементів є схемою світу сього. І кожен абстрактний знак візерунку це певний символ стихій, живих істот, людей, подій. Сукупність знаків – цей забутий алфавіт символів - створює певний міф світобудови, пояснює якісь неписані закони світу сього… Можемо тільки здогадуватись – але оці знаки, певно, позначають людей, ці рослини, ці сонце, ці темряву, ці вічність, ці першопочаток, першооснову світу… Але як розшифрувати цю цілісну картину буття, цей універсальний закон записаний таємною мовою знаків, сенс яких давно забутий…
І багато років потому я думав – чому саме це селище стало центром сплетіння різних містичних сил – білих і чорних, що вирують і над вершинами Карпат, і над нашою загадковою країною взагалі…
Я вирішив відвідати Космач – але зрозумів, що для розгадки його таємниць потрібно прийти в Космач своїми ногами, попередньо пройшовши пішки всі оточуючі це селище хребти і зайшовши на всі найвищі вершини гір, що стримлять навколо цього давнього села підпираючи небо. Коли літо добігало до свого завершення, коли день почав меншати, а серпень втомився бути, коли трава втомилася рости, «коли внизу, коли вгорі…» як писали давні шумери, я доїхав автобусом до місцини серед гір де закінчувалось село Микилучин і починалось село Татарів – химерні села, що пам’ятали, як сунула через цю річкову долину через камяне море Карпат навала Батия, щоб ринути спустошливою хвилею і бичем господнім на рівнини Паннонії. У цьому місці хребет гори Ліснів довгим язиком лиже кам'яне лоно ріки Прут.
Я подерся навпростець – через сумний ліс (selva obscura як сказали би латиняни) – навіть не шукаючи стежки, піднімаючись все вище і вище крутосхилом, що заріс ялиною та ялицею – де вже встигла похазяйнувати сокира, там доводилось дертися крізь хащі ожини та малини. Вона якраз достигла, так що подорож почалась солодко (як і кожне життя – починається солодко з гірчиною лісових ягід). Раптом подумалось, що лісові ягоди створені для підсолодження терпкого життя самітників. Саме тому ці кругленькі лісові смаколики іноді набивають оскомину своєю солодкавою принадою до життя.
Несподівано ялиновий ліс змінився на сосновий – це в Карпатах дивина – сосни росли тут дуже давно, ще коли льодовик не шматував ці пагорби і не волочив з собою ґреґоти. Сосна в цих краях релікт. Я знаю тільки три місця в Карпатах, де ще росте цей свідок надто далеких часів не поодиноко, а утворюючи світлий сонячний ліс, де навіть повітря стає більш прозорим, а птахи припиняють ховатися в блакиті. Місцевість ставала все більш химерною – я видерся на хребет – його гребінь був усипаний величезними кам’яними брилами, що поросли мохом та лишайником, між ними росли покручені сосни. Окремі брили були обвітрені та суворі – навіть лишайник на них рости не хотів та й не міг. Раптом серед брил я побачив типовий дольмен – на кілька нижніх брил була нагромаджена верхня, утворюючи структуру, що нагадувала стіл. Причому, на верхній багатотонній брилі було видно сліди обробки, хоча сильно стерті часом – вона нагадувала голову змії – очі і рот явно видовбані були штучно. На витвір туристів це явно було не схоже – туристи не мають звички нагромаджувати брили вагою десятки тон. Я ще подумав – як добре, що тут не ходять туристи – ні стежок, ні слідів людських. Інакше на цих брилах вже були б написи «Тут був Вася». Сучасні люди здичавіли і не вміють шанувати навколишнє… Розглядаючи скелі і камені навколо дольмену я помітив брилу на якій було висічене грубе рельєфне зображення сильно стерте часом – обличчя, що нагадувало людське, а над ним – голова змії. Потім трапились мені петрогліфи – малюнки на скелях: знаки, що нагадували зображення змії чи то вужа – тварини священної для багатьох народів, фігурки людей, що підняли руки догори, якісь незрозумілі стилізовані геометричні фігури – Т-подібні та Х-подібні. Я подумав, що саме тут, на цьому хребті, що нагадував хвіст змії було колись святилище – напевно святилище культу змія. Сюди мандрували через ліси і гори прочани, поклонялись Великому Змію – праотцю давніх гірських племен, втіленню мудрості, сину Матінки Землі. Тут приносили жертви бородаті жерці, співали свої протяжні і сумні пісні жриці, танцювали свої священні танці адепти навколо каменів і вогнів під звуки бубнів з волової шкіри… Тут танцювали люди і тіні у світлі Місяця і примарного сонця. Тут час мав би зупинитись – година вужа настала назавжди.
Хребет далі теж був порослий лісом – тепер знову ялиновим та буковим – а потім ліс розступився перед полониною. Ступивши на полонину я побачив скелет барана вибілений сонцем і вітрами, та сліди варти, що ще не встигли порости жорсткою карпатською травою і запашним чебрецем. «Господи! – подумалось мені. – Невже гуцули і досі приносять жертви своїм давнім богам на цьому хребті? На цій лисій горі відьом? Серед цієї високої трави в тіні прадавніх буків?»
Далі мій шлях тягнувся нескінченними полонинами гір Ліснів, Сихолка та Чорний Погар. Пастухів не було видно – тільки зруйновані забуті колиби. Колись гомінкі полонини спорожніли, затихли в очікуванні. Ніхто вже не жене стада на світанні і не кличе світило звуком сопілки. Люди пішли, промінявши волю гір на хатній затишок. Я заночував на одній з полонин знайшовши холодне джерело, що било з-під каменю біля коренів столітньої смереки. Спав на густій траві, дивився на оксамитове нічне небо та виноградини зір, що мерехтіли серед чорноти і хотіли повідати мені про щось таємне. Мені здавалось, що я зрозумів тих людей, які громадили ці дольмени та менгіри багато тисяч років тому – може п’ять, а може і всі сім тисяч років тому – на світанку Старої Європи – країні священних каменів. Ті люди, які малювали петрогліфи на скелях, хотіли нам щось сказати – вони писали свої послання дивними знаками нам – своїм нащадкам. І щоб зрозуміти це послання – треба просто піти в гори – поблукати в самотині кілька днів дрімучими лісами і послухати тишу, шум вітру в кронах старезних дерев і подивитися на ці зорі, на Чумацький Шлях, пірнути в його течію головою…
Наступного дня знову нескінченні полонини і стежка плаями – вгору, вниз, вгору, вниз… Подекуди на вершинах стриміли старезні кам’яні хрести – знаки нової віри пастухів. Стежка привела до гір Горде – двох гір вкритих предковічним лісом, що стриміли як близнюки там, де хребет круто розвертався до гори Лисина Космацька. Піднявшись на вершину гори Горде Доброкиївська (химерна назва - чи то Горде чи то Хорде – щось та означало це слово…) я побачив дві камяні громади величезних брил, що стриміли одна навпроти одної. Виглядали вони явно неприродньо. Крім того верхній камінь одної громади був більший за нижні. І під ним на плоскому камені була видовбана чаша – явні сліди жертовника. Я стояв і думав: «Як? Як ці величезні брили можна було нагромадити одна на одну без будь-яких механізмів і ще й на вершині гори? І як дослідники минулих років досі не помічали ці мегалітичні споруди і писали, що в Карпатах мегалітичних споруд немає – як можна було не помічати це??? І тільки зараз історики починають писати про неолітичні святилища в Карпатах… Та тут ще неміряне поле для досліджень. І скільки таємниць ще ховають у собі ці камені…» На горах Горде було явно святилище якогось іншого божества, але якого – петрогліфів віднайти не вдалося, від каменів віял холодом та мовчанням. Вони не хотіли повідати мені свою таємницю.
Далі мій шлях ішов старою австрійською військовою дорогою, що проклали між Микуличиним і Космачем – старим гостинцем, що був викладений бруківкою. Це ж треба – в горах викладати бруківку. Тільки для того, що по ній могли крокувати жовніри. Про таке могла додуматись тільки бабця Австрія. Щоправда, від дороги лишилися одні сліди – все стирає час. Зате поруч знайшлося потужне джерело, що не просто жебоніло – кипіло, виривалось з каменів, клекотало. Там і заночував. Мені снилися скіфи і кіммерійці, сивий Геродот, що намагався щось сказати, але з жахом замовкав. Прокинувся я від шуму вітру – він не хотів спокійно спати, він тривожив, співав…
З дороги я знову звернув на хребет – мене цікавила вершина гори Лисина Космацька. Стежка повела по самому хребту, що поріс криволіссям – по суцільним каменям. І те що я побачив на вершині перевершило всі мої сподівання – там був неймовірний комплекс, велетенське святилище. Велетенські камені - навіть не камені - скелі, що ніби висіли в повітрі, були ідеально припасовані одна бо одної. Під ними були порожнечі, коли них брили зі слідами обробки – ось видовбані очі, ось камінь, що нагадує птаха, ось брила, що нагадує череп якоїсь істоти… А поруч взагалі дивна споруда - правильна чотирикутна ніша глибиною більша людського зросту, з ідеальними прямими кутами, викладена брилами правильної форми ідеально припасовані одна до одної. Що було тут – на цій горі, до якої сходяться всі навколишні хребти – з Грехоту, Рокети, Горде… І на кожному з цих хребтів залишки якогось свого капища, що присвячені іншому забутому богу. А тут, певно, було головне святилище, центр всіх давніх вірувань краю – святиня святинь. Коли я спускався додолу, на гори зі сторони Грехоту почав наповзати важкий і тягучий туман. Але він зачепився за хребет Лисини Космацької і не міг його подолати – переповзав тоненькими цівками, ховаючи під собою все – старезний ліс, покручені дерева, мох і камені…
Вражений і приголомшений я спустився з гори і ночував на галявині біля джерела, дивився як за обрій котиться сонце – руде божество забутих предків… Наступного ранку я спустився гірською стежкою в Космач. І перша людина яка мені трапилась в Космачі – старезна відьма, типово карпатська босорканя. Помилитись я не міг. Я поговорив з нею – за простими словами нашої розмови ховалося щось, що не виразити словами. Це було втілення якоїсь темної таємної сили, що досі живе тут, в горах, передається з покоління в покоління… Наступна людина яка мені зустрілась – теж була бабуся, тільки на диво світла. Це було вже якесь втілення світлих таємних сил, що теж струменять в самому повітрі цих гір… Я спускався вниз битою карпатською дорогою, заходив у Космач – селище де люди живуть тисячоліттями – певно з того часу як вперше мисливці приручили гірських кіз і стали пастухами…
(Світлина автора нарису. На світлині - залишки мегалітичного святилища на вершині гори Горде Доброкиївська.)
