| © Maria Sh., 24-05-2012
|
Він зовсім не був впевнений, що йому варто туди йти. Зазначена адреса привела до входу в підвальне приміщення. Це змусило зупинитися і ще раз подумати, чи й справді вже так потрібно туди заходити. Бо все ж не відомо, що там. До того ж, мозок відразу видав всі можливі перспективи: тлусті щури, смердючі бомжі – і це ще нічого. Крім того, там могли знайти притулок наркомани, вбивці-маньяки, божевільні-маньяки, або просто божевільні, або просто маніяки, що, в принципі, ніяк не краще. Ну і накінець там могло бути бозна-що! Це «бозна-що» було, мабуть, найстрашнішим. Під цю категорію підпадали всі бомжі, наркомани, вбивці, маніяки і ще багато іншого, невідомого, яке могло бути не менш, а може, і значно страшнішим...
З пам’яті відразу вигулькнули досить розмиті образи нечистої сили, яка на очах перетворюється з миші на кота, потім з кота на собаку, потім собака виростає до розмірів теляти, при цьому все ж залишається собакою, далі вона (собака чи нечиста сила) мовчки розглядає супротивника, тобто переляканого до смерті чоловіка, його дядька Яна, і тільки після з десяток разів прочитаного «отченашу» знову мовчки зменшується до розмірів звичайної собаки, тоді перетворюється на кота, який зрештою знову стає мишею і вкінці – зникає. Отак банально, як у вірші Руданського: 100 вовків раптом стають мишею і читачі розуміють, що боятися було нічого, всім смішно… Але тоді, у дитинстві, від таких розповідей мороз сковував тіло і цілу ніч снилися всілякі страхи, ввижалися тіні, які ходили у сутінках: отут, зовсім поруч, біля його ліжка, незважаючи на те, що він вкотре казав собі, що боятися нічого, бо все було давно і не з ним, і взагалі, невідомо, чи було насправді, чи це просто дядько перебрав десь з друзями – той зустрічалися йому всілякі страхи. І коли мозок все ж здавався під дією втоми і він саме починав дрімати, раптом щось гупало, наче хтось скинув важкого кірзового чобота - і знову ж тут, поряд з його ліжком. Він прокидався і всі страхи оживали з новою силою. Відтак втомлений, проте, з повною головою тих жахливих образів, розумів, що засне в кращому випадку аж десь під ранок. Був злий на себе, що так легко піддається дурним чуткам, а, може, вигадкам про нечистих, у яких насправді вже тоді в дитинстві не дуже вірив, але нічого не міг з тим зробити. І так було кожного разу, коли в діда Стефана збиралися друзі, щоб випити чарку, вони чомусь завжди розповідали одні і ті ж історії про нечисть, з якою їм доводилося зустрічатися. Він вже давно знав ті історії напам’ять, а вони все продовжували їх розповідати, ніби знаходили якусь насолоду в тому, щоб, може, в сотий раз проти ночі згадати нечистого. А може, вони пишалися тим, що одного разу зустрівшись з нечистим, не вмерли зі страху, не збожеволіли і тепер можуть переповідати це знову і знову, навіть проти ночі. І дідуню Кароль завжди розказував, як йому одного разу довелося нести на плечах чорта, який вночі стрибнув на нього просто з дерева і забажав бути віднесеним аж на другий куток села. Тож дідуньо Кароль не бачив іншого виходу, як виконати його волю. І так він ніс його і молився, а потім нечистий казав зупинитися, зліз з плечей і розчинився у темряві. І всі сміялися з тієї розповіді. А дід Стефан вкотре казав, що то був ніякий не чорт, то він сам так пожартував з дідуньом Карольом, бо той був недобрий і ніколи не давав перейти через своє подвір’я, щоб зрізати шлях. А тому доводилося ходити деброю, де завжди було болото. Дідуньо Кароль також вже давно знав, чиї то були витівки і вже навіть давно не ображався на діда, але продовжував розповідати про цей випадок так, ніби і справді ніс на плечах нечистого. Отак вони сиділи біля столу пили горілку і розповідали одні і ті ж історії: кожен про свій досвід спілкування з темними силами, або про інші свої подвиги…Часом бабця втручалася у ці розмови і казала, що пиякам ще не то може привидітися. І як будуть так багато пити, то скоро чорти будуть за ними ходити ще й вдень, не то вночі: «Бо хлопи дурні, як худоба, залиють морду, а потім по дорозі додому впаде зараза і буде спати в рові, а жінка мусить завжди переживати, чи та скотина не вмерла, чи не дубіє десь під плотом». Так розвиваючи тему, вона щораз більше переконувалася у правдивості своїх слів і вже до кінця своєї промови таки насправді всіх розганяла, щоб вийшли з хати, поки ще хоч якось тримаються на ногах.
Але вона також знала історії про потусторонній світ. Бо до якоїсь жіночки, як вона чула, походив її померлий чоловік і вона з ним жила. Раптом почала сохнути і вже так змарніла, що всі радили піти до лікаря, аж вона нарешті призналася священику на сповіді, що до неї ходить чоловік. І священик їй порадив, що треба зробити, щоб більше не пустити того померлого до хати. То вона так зробила і з часом знов поздоровіла, стала така, як була раніше. «А то була б вмерла, - казала бабця, - бо то насправді не чоловік приходив, а нечистий в образі чоловіка».
Як би там не було, а після таких «веселих» розмов, він все з більшим острахом виходив ввечері на вулицю, а якщо конче треба було, то йшов швидко, майже біг. Хоча кожного разу намагався переконати себе, що не вірить у всякі дурниці, не збирається нічого боятися, а інколи навіть спеціально стишував ходу, щоб таким чином перемогти страх. Але в той час був настільки паралізований страхом, що найменший шурхіт міг би перелякати його до смерті.
Отак і сьогодні, він зупинився перед входом до підвалу і вже збирався переконати себе, що його зовсім не цікавить, що відбувається у клубі з такою дурнуватою назвою. Бо більше, ніж привиди його лякала можливість зустрітися з «шанувальниками Фобоса». Хоча цілком ймовірно, що прочитане було звичайним «розводом», якщо якийсь тинейджер вирішив порозважатися. А якщо так, то що тоді? Що може знаходитися за зазначеною в неті адресою? Тинейджери, як відомо, можуть приколюватися досить жорстоко. У найкращому випадку у цьому підвалі може виявитися просто підвал, і тоді випадково хтось з мешканців будинку саме його може прийняти за наркомана, маніяка… Або ж якщо там знаходиться майстерня якогось художника, скульптора, фотографа, як це часто траплялося в підвалах старих будинків, то він виглядатиме повним придурком, коли скаже, що шукає «клуб шанувальників Фобоса». «Дуже смішно! Мабуть, все таки краще не заходити». Але раптом йому стало соромно через отой страх: «Ну насправді, я вже давно не дитина і не збираюся тікати від привидів, а щодо «як буду виглядати в очах….?, », то якби сказав мій дядько: «Нехай мене поцілують в дупу!» - сказав сам до себе і рушив вниз сходами. «Та насправді, кого обходить, чого я тут ходжу? - продовжував переконувати себе. - Яка мені різниця, що сприймуть мене за наркомана? І що тоді? Хтось викличе міліцію? Поб’є мене? Ха! Якщо подумають, що наркоман, то самі дременуть звідти! Хіба що наштовхнуся на якусь бабусю, тоді справді перепаде! Бабусі в нас – бойові, можуть і по голові надавати». Сходи закінчувалися іншими дверима, за якими і справді виявилася звичайнісінька художня майстерня.
«Мабуть все-таки щось наплутав», - подумав і вже хотів повернути назад, та тут з іншої кімнати вийшов молодий хлопець з приємною посмішкою і дуже виразними синіми очима. Властиво, очі – це все, що в ньому було виразного, без них його самого, мабуть, не існувало б: худорлявий, невисокий, у сірому светрі і сірих джинсах, він би був, може, не помітний у погано освітленій кімнаті, якби не великі сині очі, які навіть через окуляри дивилися таким пронизливим поглядом, що, здається, кидали сині відблиски на шкельця окуляр.
- Ви до мене?
- Та не знаю, - насправді не знав, що сказати: чи признаватися, що шукає «Клуб шанувальників Фобоса», що раптом йому видалося смішним, чи сказати, що просто заблукав. Друге – виглядало безглуздим і явною дурнею. Бо як можна заблукати, спустившись в підвал будинку? За чим, питається, тоді спускався? Що міг шукати у підвалі? Оскільки брехня йому завжди давалася важко, бо вважав, що всі відразу помічають, що він бреше, тому вирішив сказати, як є. До того ж, нічого дивного у його візиті немає: він вчитель історії, тому, почувши про клуб з такою назвою, зацікавився, як і хто вшановує такого маловідомого давньогрецького бога. А головне - з якої причини?
-- Зрозуміло, - відповів господар майстерні і нітрохи не здивувався. -- Ви добре втрапили, просимо. Незабаром всі зберуться. У нас, знаєте, щочетверга збір.
«Тільки того мені не вистарчало! Взяти участь у дідько знає якому зібрані! Ще не дай бог, зустріну тут когось знайомого, ото було б!» Він відразу вирішив придумати будь-яку нагальну справу, щоб зникнути, поки зберуться всі. І вже навіть почав розказувати, що нині досить зайнятий, тому краще зайде десь на наступному тижні, бо «нині просто був недалеко, згадав, що адреса, котра була зазначена у тому блозі, якраз поряд, і раз він уже тут, так близько, то вирішив перевірити, чи насправді існує такий клуб, а тепер переконався, що то був не жарт і клуб таки існує, то звичайно, хотів би дізнатися, що то за клуб, чим займаються, і господар майстерні міг би розказати у двох словах, що і до чого, а він, якщо це його зацікавить, звичайно, прийде якось побесідувати, дізнатись більше, якщо це нікого не відволікатиме від роботи, бо як він помітив, це ж художня майстерня, і мабуть, ви тут не відвідувачів приймаєте, а працюєте, тому не хотілося б…»
-- Юрко, -- хлопець простягнув йому руку для знайомства і при тому якось так хитро посміхався, ніби хотів сказати: та кинь, старий - нема чого виправдовуватися! Я і так бачу, що тобі просто страшно тут залишатися.
Він і справді сказав щось подібне:
-- Не хвилюйся, у нас тут не сатанинські зібрання, і оргій ми не влаштовуємо. Хоча, при бажанні, можемо організувати. Маємо кілька непоганих кандидатур, думаю, будуть не проти… -- Юрко продовжував посміхатися. Очевидно в нього була манера звертатися на «ти» до людини, яку бачить вперше, а може, вчитель історії справляв враження простачка, з яким не варто вже й так церемонитись. -- А розказати про клуб в двох словах навряд чи вдасться, бо те, чим ми займаємося не можна описати, як діяльність інших організацій. Ми -- неформальна тусовка без статуту, планів, проектів і звітів. Ми насправді тут просто розмовляємо, при цьому навіть не визначаємо наперед теми наступних зібрань, збираємося і розповідаємо, кожен про що хоче…
-- То до чого тут грецький бог страху? – Алекс не помітив, як вв’язався у розмову.
– Та сам побачиш, -- відповів Юрко з тою ж самою усмішкою на обличчі. Навіть сині очі всміхалися, ніби хотіли сказати, що знають про нього абсолютно все. – Бо це краще побачити самому, переповісти не вдасться. До того ж, я не великий спеціаліст «по часті» розповідей, а, як ти помітив – художник. А ми, знаєш, народ замкнутий, можемо місяцями ні з ким не розмовляти, бо коли в голові раптом виникає «воно», треба малювати, малювати... поки не побачиш того на полотні. Бо як тільки відірвешся на сторонні справи - все зникне. І вже тоді виходить не картина, а така собі дуже віддалена копія. Та щонайгірше – це відчуття незадоволення, втрати... бо ідея часом, як спалах - блисне і нема! І спробуй-но її повторити, відновити в голові – нічого не вдасться. Тому я всі невдалі, от такі «копії», просто знищую, залишаю тільки справжні, які містять частину душі. Хоча моя мама була проти, щоб я знищував свої творіння, казала, краще віддати їй, бо для неї ж, як ти розумієш, будь-яка моя мазанина – це шедевр. Але я не хочу, щоб невдалі мої роботи потрапляла комусь на очі. Давай поки вип’ємо чаю! – господар майстерні, здається, вирішив повністю зігнорувати його тираду про важливі справи на нинішній день і робив вигляд, що нічого подібного не чув. А може, справді, вже забув, захопившись монологом про власну творчість. Хоча виглядав таким ввічливим і безпосереднім, що Алексу видалось, що нічого страшного не буде, якщо він справді залишиться.
– Я поки робитиму чай, ти можеш порозглядатися довкола, оцінити мою творчість. А чай в мене, ти побачиш, просто божественний - на травах, бо я, знаєш, люблю все натуральне, тому сам збираю трави, перед тим, звичайно, вивчаю їхні лікувальні властивості, а потім цілий рік маю запаси на всі випадки життя. До лікарів практично не звертаюся, бо з їхньою допомогою лікування йде дуже довго, дорого і малоефективно, а так я сам собі фітотерапевт. Ще й друзям роздаю. От ти зараз спробуєш, теж почнеш просити у мене рецепт. А ще зараз свічечку запалю, бо свічка при розмові, то свята річ: по-перше спалює негатив, по-друге, очищає, налаштовує на добрі емоції... це ж символ світла, знаєш.
Алекс слухав черговий монолог художника-шанувальника бога Фобоса зі змішаним здивуванням і захопленням. Якось раніше йому не доводилося спілкуватися із творчими людьми. У колі його спілкування були науковці, робітники, вчителі, лікарі, а от митці не траплялися. Але все життя він думав про них, як про особливу расу. В його уяві, вони були трохи дивакуватими, абсолютно вільними від будь-яких упереджень суспільства і головне – такими, що здатні на все. Останнє найбільше його приваблювало: цікаво, як живуть люди, які здатні на все, як вони сприймають дійсність, як побудований в них день, як виникає те божевільне бажання зробити щось неймовірне? Тому зараз він намагався не стільки розібратися в емоціях, які викликав у нього новий знайомий, скільки максимально ввібрати інформацію: все, що бачить і чує у цій майстерні, бо після того, коли він її залишить, ще довго переварюватиме побачене, робитиме висновки... Алекс розглядав картини, їх було близько 20. І на його погляд, погляд повного невігласа у мистецтві, вони були звичайнісінькими. Він подовгу затримувався біля кожної, намагаючись знайти бодай одну, яка мала б його вразити, щоб можна було сказати автору: «Яка дивовижна річ! Не вже це створили ви?» , або «що вас надихнуло на цей шедевр?» Але жодна з картин нічим особливим не вражала: звичайні пейзажі, портрети. Він зупинився перед портретом якоїсь дівчини і вирішив, що саме її зробить об’єктом свого захоплення, тому мусить знайти в ній щось цікаве і варте уваги. Дівчина просто сиділа на стільці на фоні багряних штор і явно позувала для портрету. Її обличчя не виражало жодних емоцій, так ніби вона застигла і тільки й чекала, коли художник закінчить роботу. Вона мала довге смоляне волосся і красиві великі очі. «Загалом, гарна дівчина, - подумав Алекс, - але якась вже надто пісна. Я б у таку не закохався, бракує чогось в очах, мабуть життя», - почав подумки філософствувати.
- Дуже гарні очі, - сказав уголос.-- Звідки береш моделі? - він вже вирішив підтримати Юркову манеру на «ти» і навіть з приємністю відмітив про себе, що така манера йому подобається: «Може це я зробив перший крок до тої свободи, у якій живуть творчі люди?».
-- Та так, одна знайома. Дуже цікава дівчина. Гаряча -- просто вогонь! – підморгнув Юрко. -- То як тобі моє мистецтво?
«Ну на тобі, він ще й оцінку хоче почути, мабуть, справді впевнений, що то шедеври».
-- Це справді фантастично, - нарешті видавив з себе Алекс. -- Я, знаєш, взагалі-то не дуже розбираюся у мистецтві, - зізнався він, - але навіть мені помітно, що кожна картина робилася з любов’ю, -- зробив він підсумок, дуже сподіваючись, що якихось детальніших вражень господар не захоче почути. Щоб не продовжувати розмову про дівчину з гарячою кров’ю і красивими очима, які нічого не виражають, він просунувся далі, до наступної картини. На ній був зображений дідусь з козлячою борідкою у широкополому капелюсі, який був так низько надітий, що закривав пів обличчя.
-- Це мій гуру! – з гордістю сказав Юрко.-- Надзвичайно розумний і, взагалі, унікальний чоловік.
-- Він художник? -- невпевнено припустив Алекс, сподіваючись, що дідок виявиться ким завгодно, тільки не знаменитим художником, якого соромно не знати в обличчя.
-- Я б сказав, швидше філософ. Ні, він мій гуру не у мистецтві, а у духовності, розумінні світу.
Алекс хотів спитати, чи цей гуру і навчив його шанувати Фобоса, але подумав, чи не виявиться дідок якоюсь історичною чи відомою постаттю, тоді він вже буде зовсім зле виглядати, якщо і у своїй сфері виявиться неуком. Правду кажучи, про бога Фобоса, Алекс знав мало - тільки те, що він син Афродіти і Ареса. Він, взагалі не пам’ятав, щоб десь знаходив про нього більше інформації, хоча, якщо чесно, особливо не цікавився. На його думку, цей бог не був настільки визначним, щоб досліджувати його історію. Але Юрків гуру, міг виявитися маловідомим дослідником маловідомого бога, тому він вирішив, поки не зачіпати тої теми. Раптом зрозумів, що вже знаходиться у майстерні добрих пів години, почув купу різних речей про чай, дівчину, мистецтво, але зовсім нічого про те, за що варто шанувати грецького бога Страху. Подивився на Юрка -- той з любов’ю вглядався на намальованого ним діда, знов перевів погляд на картину, щоб знайти, що саме там могло так причарувати: на нього дивився звичайний силует людини і тільки сива борідка видавала, що то чоловік старшого віку.
-- Шкода, що не видно всього обличчя, особливо очей. Бо очі людини відображають її внутрішній світ, -- ніби вибачаючись сказав Алекс, щоб художник не подумав, що він критикує його мистецтво.
Але Юрко навпаки втішився.
-- Я бачу ти розумієшся на людях, таких рідко зустрінеш. Так, ти справді вгадав - це «портрет, що приховує очі». Розумієш, це якби тема його така. Він саме так і був задуманий, бо гуру не хотів, щоб будь-хто зміг прочитати його душу, як відкриту книгу. Розумієш, він має дуже сильну енергетику, може робити на відстані такі чудеса, які й уявити важко.
«Ого! Тут ще й містика замішана до всього. Але ж добре, я про це також нічого не знаю. Можна один раз послухати. Сподіваюся, що зібрання пройде без містики…» -- подумав він, а вголос сказав:
-- До речі, я так і не зрозумів, у чому суть клубу? Якщо, як ти казав, всі говорять, про що прийдеться, то яке це має відношення до Фобоса?
-- От нетерплячий, - знов посміхнувся Юрко. – Казав же тобі: почекай-побачиш. Наразі можу тільки сказати, що ми збираємося, бо отримуємо від цього задоволення. Та сідай пити чай! Ще маємо з пів години – поговоримо без всіх. Знаєш, задоволення - це чи не найважливіша в світі річ, але досягти його не так вже й просто. Вловлюєш, у чому суть? Бо для кожної окремої людини задоволення в іншому, і навіть задоволення від одного і того ж, для двох різних людей буде цілком різним. Це як секс. Ти займаєшся коханням з дівчиною, яка тобі подобається, яка викликає в тебе бажання, може, навіть кохання, і вона теж саме відчуває до тебе, ви кохаєтеся і врешті обоє задоволені, але в кожного з вас задоволення інше, в когось трохи більше, в когось трохи менше: ти б хотів, щоб вона довше робила мінет, а вона – щоб ти цілував її вушко. Тому фініш один – а задоволення різні. То як тобі чай? Бачу, не п’єш. Не подобається?
Алекс справді забув про чай, бо слухав уважно Юрків спіч і спершу ще намагався зрозуміти, що там з тим Фобосом, потім і сам переключився на інше і забув, про що питав. Але Юрко сам нагадав.
-- Тому коли люди знаходять задоволення у спілкуванні, вони збираються разом, так часто як їм хочеться. І для цього не потрібно виписувати бозна які цілі, теми, до чогось зводити. Треба просто насолоджуватися моментом…
-- Стій! Бо я вже нічого не розумію: до чого тут сексуальне задоволення і, зрештою, яке відношення воно має до Фобоса?
-- Та розслабся ти! Я вже тобі казав: оргій ми не влаштовуємо. І, взагалі, ми не збираємося, щоб задовольняти один одного сексуально... Хоча ідея цікава! І як ти це гарно пов’язав: задоволення - секс - страх! Класно! Чесне слово! На садо-мазо змахує! То ти мазохіст?
Алекс геть приголомшений таким трактуванням свого цілком логічного запитання, а ще більше тим, що його вважають здатним займатися такими гидотними речами, мало не вилив на штани чай із трав, і тільки заперечно похитав головою.
-- Та ні! Я взагалі не про те говорив, -- нарешті зробив ковток і зміг сказати щось у своє виправдання. – Я все намагаюся зрозуміти, що об’єднує членів клубу? Хто його створив, з якою метою?
-- Та добре, добре... Чого ти весь час виправдовуєшся? Дядько Мазох придумав класну штуку. У тому нема нічого поганого. Я сам час від часу таким бавлюся, якщо партнерка трапиться відповідна. Минулого літа, знаєш, попалася мені така несамовита дівка, що потім довго не міг на людях роздягнутися, навіть ні разу на озеро не з’їздив. Так мене відшмагала ременем, що спина була, як у великомученика. Але то було того варте! Від звичайного сексу ніколи такого задоволення не отримаєш. Але що я тобі розказую, мабуть, не гірше за мене знаєш. Чи тобі більше подобається роль садиста? Хоча думаю, у всіх ролях треба себе попробувати, так цікавіше. То чого мовчиш? Поділишся досвідом?
– Та я... знаєш... не звик ділитися такими речами... це занадто інтимне, - спробував відмазатися від непристойної теми Алекс. Він вже почав почуватися зовсім ніяково через такі розмови, яких до цього часу ніколи ні з ким не вів, і взагалі, не міг зрозуміти, як це він примудрився так вляпатися? Хто цей дивний чоловік, який організував людей, щоб вшановувати маловідомого бога, але вперто не хоче про це говорити? Натомість пригощає його, з якогось дива, чаєм, малює картини, які сам вважає шедеврами, і які не передають жодних емоцій. Ще й намагається викликати його на розмову про інтимні подробиці сексуального життя. Дідько знає, що це таке? А може, це якраз справдилися його підозри, може, ось він -- божевільний-маніяк? Як насправді має виглядати маніяк, чи божевільний? Він, звичайно, цього не знав, але всі ці розмови виглядали дуже дивними, і за його сприйняттям якраз наближалися до божевільних. «Добре, - почав переконувати себе подумки, - я ж насправді нічого не знаю про людей мистецтва, вони, кажуть, якраз і є божевільними, то мабуть, все таки треба, заспокоїтися, перестати нервувати і дивуватися».
– Я бачу ти чогось напружений. Що? Важкий день? – раптом спитав Юрко.
– Та взагалі то, так, - вирішив вхопитися за підказку підходящої теми Алекс. – Я справді якийсь зашарпаний останнім часом. Мабуть, нерви. З тими студентами працювати зовсім нелегко. І взагалі…
- Розумію. Боїшся не втримати планку?
– Та мабуть, - він насправді не дуже розумів про яку планку говорить Юрко, але про всяк випадок вирішив не питати, бо вже і так назбиралося стільки незрозумілостей за такий короткий проміжок часу.
– Вважаєш себе, як би це сказати, не достатньо добрим викладачем? - знову запитав Юрко.
– Нууу, не знаю... Швидше, не поганим. – Як на підтвердження своїх слів, він одразу пригадав всі свої намагання надати студентам якомога більше інформації, довгі години в бібліотеках, щоб знайти якісь деталі, цікавинки, маловідомі факти. «Так, - сказав сам собі, - я таки, мабуть, непоганий викладач. Я, що не кажи, а максимально стараюся для тих штурпаків».
– Але ти, вибач, не дуже подібний на людину, яка задоволена собою, чи справою, яку робить. Що, в принципі, одне і теж. Але то нічого. Таке трапляється. То все – комплекси.
Алексові здалося, що ось зараз йому на голову вилили ціле відро помиїв. І відразу вся його самооцінка зійшла на пси: якщо стороння людина бачить в ньому всього лише невпевненого в собі вчителя-нездару, то до одного місця всі його потуги самовдосконалення, а він ще сподівався, що хоч помалу, але рухається вгору. Дурний! Його проблеми виявляється, помітні вже після півгодинного знайомства. До того ж, у цілком приватній розмові.
Дзенькнув дзвіночок над дверима майстерні. Хтось прийшов. До кімнати увійшов хлопець невисокого зросту, акуратно вдягнений, з папочкою в руці. Волосся мав зачесане догори: високе чоло, відкритий погляд. «Все-таки даремно я хвилювався, - подумав Алекс, - люди тут збираються, здається, цілком пристойні. Принаймні цей молодий чоловік цілком пристойно виглядає. На студента подібний», - подумки вивчав новоприбулого.
– О! Шабат прийшов! Честь! – вигукнув Юрко.
– Привіт! -- сказав Шабат, якось трохи зніяковіло і підозріло поглядаючи на Алекса.
-- Знайомтесь, це -- Остап, а для друзів просто Шабат – студент мед університету. А це -викладач історії Олександр, але Шура, по-моєму, звучить краще. Правда ж?
Алексу здалося, що всередині нього хтось шкрябнув по тисячі кульок одночасно, бо ім’я Шура йому не подобалося до оскоми, він вважав його жіночим, російським, на його думку, так могли називатися алкоголіки, наркомани, бомжі, гоміки, але точно не супермени, не мачо, не успішні люди...і навіть не закомплексовані вчителі історії. Він вже набрав в груди побільше повітря, і якраз збирався якось заперечити, хоха так відразу не міг придумати, що ж має сказати проти цього назвиська. Але даремно, бо Юрко вже не збирався його слухати: він вибачився і забрав Шабата в іншу кімнату «на два слова». Алексу навіть здалося, що він почув, як Шабат щось мугикнув про те, що Шура – це дуже круте ім’я, найкращий варіант від Олександра... «А! Зрештою, яка різниця, як мене можуть назвати ці двоє? Я і так навряд чи зустріну їх ще раз». Не те, щоб він остаточно вирішив більше сюди не приходити, і не тому, що ці люди йому не подобалися - просто все було таким дивним, з чим він раніше ніколи не стикався. Тому мусив дати собі час все як слід обдумати, проаналізувати. Наразі почував себе так, ніби потрапив на іншу планету. Сидів біля столу і для чогось грів руки до горнятка з чаєм, хоча йому зовсім не було холодно. Озирався довкола, щоб краще оглянути майстерню, але ніяк не міг сконцентруватися – всі думки ніби приліпилися до однієї теми: як він сам виглядає у цьому неприродному для нього середовищі. «Ну насправді, це безглуздо – я нервую, як студент перед іспитом. І, питається, чого? Тільки тому, що опинився в оточені, яке відрізняється від звичного?…» Подумав, що було б добре закурити, але не знав, чи можна курити у майстерні. А господаря не було, щоб запитати. Тоді відчув, що на нього хтось дивиться. Повернув голову в бік дверей і побачив дівчину. Він відразу її впізнав, це була та сама дівчина з картини, з красивими очима, тільки тепер вони не виглядали порожніми, а навпаки, були повні вогню і життя. Надзвичайно красива і стильна, у яскравому костюмі, вона рухалася легко і пластично, як професійна танцівниця. Наблизившись до нього, вона привіталася і посміхнулася, дивлячись просто у вічі, такою щирою і приязною посмішкою, що Алексу аж захопило подих. Це була мрія! Мрія, яка реально зараз стояла за два метри від нього, яка дивилася на нього, говорила до нього, посміхалася…Це була дівчина, яка десь на вулиці навіть не повернула б голови у його бік. Зрештою, до такої він сам ніколи б не насмілився наблизитися, не те, що заговорити. Для Алекса вона була з категорії дітей, які від народження купалися в любові, достатку, бажання яких виконувалися ще до того, як вони встигли про них сказати, які були впевнені в собі, успішні, які вибирали, і головне, отримували, в житті все найкраще…Але що така дівчина могла робити в клубі шанувальників бога страху йому було незрозуміло.
- А де Юрко? В іншій кімнаті? А ви до нього у справі? - Вона поставила на стіл свою сумочку, витягла десь з-за штори вішак, повісила на нього свою маринарку і підійшла ввімкнути чайник. Вона почувалася, як у себе вдома. «Може вона його дівчина?» – подумав Алекс з перемішаною зі жалем заздрістю. Хоча ніяк не міг уявити в парі цих абсолютно різних людей. Але дива бувають. Може, вона закохалася у нього через цікавий внутрішній світ, може, через примху мати коханцем людину мистецтва, а може, в них значно більше спільного, ніж виглядає на перший погляд. Судити за зовнішністю навряд чи правильно. Він навіть не звернув уваги, що не відповів на її запитання. Та, зрештою, сказати їй про зацікавленість «Клубом шанувальників бога страху» просто не міг. Поряд з нею хотілося бути дуже успішним у всіх можливих галузях, бути впевненим у собі, задоволеним життям, хотілося хизуватися всеможливими досягненнями, демонструвати дорогі шмотки від відомих кутюр’є, швейцарські годинники, машини вартістю одного маленького острова, вілли на березі Середземного, Атлантичного, Тихого…
-- Збираєтесь замовити в Юрка картину? Чи, може, портрет? Чи це Юрко запросив вас моделлю для нової картини? Ви, мабуть, були б непоганим в образі Івана Богослова…
Алекс щось мукнув невизначене, зовсім невпевнений, чи це був набір якихось слів, чи може, тільки звуків. Після всього, що він перевідчував у цій кімнаті, спілкування з нею, найсильніше гримнуло по голові. Якщо, звичайно, це можна було назвати спілкуванням.
– Я мабуть, задаю забагато запитань? Вибачте, я зовсім не хотіла бути цікавою. Просто це в мене професійне. Я журналіст, тому, знаєте, запитання вже самі від мене вискакують. Але раз ми вже опинилися в одному приміщенні, до того ж, я вже з 10 хвилин мучу вас запитаннями, то давайте знайомитись.
Її звали Тіна. Працювала журналістом в одній із щоденних газет міста і, загалом, виявилася досить приємною і простою у спілкуванні.
– Та ні, нічого. Це я сьогодні якийсь розсіяний. Вибачте. Ні, я тут не задля картини, так… якось… випадково… просто поговорити…
- То ви художник? – знову вискочило від Тіни запитання.
– Та ні, я, на жаль, далекий від мистецтва. Я історик. Тобто викладач історії.
– О, це просто супер! А я досі не знайома з жодним істориком. Чи можна попросити ваш номер телефону. Не конче приватний, хоча б робочий. Бо інколи трапляються теми, коли консультація спеціаліста була б дуже доречною, якщо не необхідною. Якщо ви не проти, звичайно, я б могла, за потреби у вас консультуватися. Журналісти, знаєте, не можуть бути спеціалістами у всіх галузях, а писати доводиться про різне, тому, щоб не понаписувати дурниць, варто радитися з тими, хто розуміється. То як з приводу телефону?
– Та звичайно ж! – Алекс готовий був дати їй всі можливі номери, щоб тільки вона подзвонила, хай навіть у справі, готовий був знайти для неї бозна-який унікальний матеріал, або навіть пожиттєво стати її консультантом… проте, дав тільки номер мобільного. Йому чомусь не хотілося, щоб вона дзвонила на роботу, а тільки особисто до нього, хотілося, щоб більше ніхто не міг її побачити, почути... І так виглядало надійніше, ніби він заховав її від всього світу, залишивши тільки безпосередній контакт зі собою. Вперше за весь вечір, а може, і за значно довший період, наприклад, за останні років 20, він почувався збентежено-щасливим, окрилено-щасливим, замріяно-щасливим, перелякано-щасливим, схвильовано-щасливим… Бути просто щасливим він не міг, бо розумів, що все це скороминуще, і за пару хвилин, секунд, чи годин, ця мрія зникне, і залишиться тільки сподівання-чекання, а потім тільки мрія, а потім тільки спогад…
-- О, Тіна! Вітаю! Ти вже познайомилася з нашим гостем? Бачиш, я все ж був правий стосовно того блога. Он і вчитель історії зачепився за назву Фобос, так буде і з іншими, побачиш. Бо страхи є у всіх. – Чомусь щоразу, коли Юрко відкривав рота, Алекса заціплювало. Все, що він говорив, обов’язково вибивало з колії. Відразу виникала купа запитань і водночас віднімало мову. Йому було незручно, що Юрко сказав Тіні про його візит заради клубу, натякнув, що нібито в нього теж є свої страхи. Водночас, щось неприємно заділо стосовно блогу, начебто почув про рекламну акцію, з тих, що заробляють на розводах довірливих читачів, чи слухачів…Але, як вкотре за вечір, розбиратися не було коли, бо саме почали сходитися інші члени клубу.
Їх було семеро. Крім Юрка і вже знайомих йому Шабата і Тіни, ще дві сестри-близнючки Марта і Софія. Перша була психологом, друга – економістом. Обидві лише в цьому році закінчили навчання і працювали рекламними агентами, поки знайдуть пристойну роботу за фахом, а наразі, начебто, відшліфовували теоретичні навички своїх професій, добуваючи рекламу. І на думку Юрка, це було дуже вдалим рішенням. Бо і психолог, й економіст, - казав він, - ніде не могли так вдосконалити свої знання, як рекламуючи товари. Крім них, був ще двоюрідний брат Юрка, учень-старшокласник. За словами Юрка, круглий відмінник, який збирався поступати на «іняз», знав перфект англійську і німецьку, і вже почав вчити французьку. Його звали Тимофієм, хоча Юрко, який любив всіх переназивати по-своєму, кликав його просто Тимком. Ще була Леся – сорокасемирічна жіночка, яка працювала нянькою у сім’ї турків, які приїхали в Україну робити бізнес.
Вони говорили про страх. Хоча, і справді, говорили, кожен про своє. Але тема, хоч і не була озвучена, а все ж була – страх. Кожен ділився своїми історіями про те, чого боїться, боявся, налякався одного разу, продовжує боятися…незалежно від того, чи це відбувалося недавно, чи давно, чи взагалі не відбулося, а просто лякала сама думка про те, що могло б статися. Кожен говорив, що хотів, скільки хотів... Єдине -- всі говорили про свої страхи. Це нагадувало сеанс психотерапії, чи анонімних алкоголіків, хоча, не виглядало на те, щоб хтось когось збирався лікувати, чи намагався допомогти позбутися «страхозалежності». Просто кожен щось розповідав, його уважно слухали, час від часу хтось із слухачів міг кинути жартома якусь репліку – часом з насмішкою, часом по-доброму. Зазвичай, це був Юрко. Тобто це робив тільки Юрко. Всі решта зацікавлено і мовчки слухали. Алексу це знову нагадало розмови у компанії діда Стефана, коли вони збиралися на «сто грам» і розповідали історії про нечисту силу. «Ну чим був не клуб шанувальників страху, їхні історії також були пов’язані зі страхами, з найбільшими страхами, які можливо тільки пережити, бо що могло бути страшніше, за нечисту силу, особливо для тих людей, які збиралися в його діда, бо вони вже пережили дві війни, голод, розкуркулення, колгоспи, вони встигли не рухаючись з місця бути громадянами різних країн, різних режимів, вони бачили смерть рідних, батьків, дітей, вони копали схрони під хатою, щоб врятувати життя своїм сім’ям, ховалися у могильних склепах, сиділи в тюрмі…їм вже дійсно не було чого боятися, крім нечистої сили, але й про неї вони згадували, як про веселу пригоду...». Але члени «Клубу шанувальників Фобоса» не жартували над своїми страхами. Здавалося, що отак сповідаючись один перед одним, вони сподіваються звільнитися від того, що віддавна їх мучило, не давало вільно жити.
Пані Леся говорила про своє нещасливе сімейне життя. Вона вже років п’ять, як розлучилася з чоловіком, вірніше він покинув її заради іншої, а вона і досі «переживала» той період, коли вони були разом. Вона була археологом, який ніколи нічого не розкопав, який навіть жодного разу не з’їздив з експедицією на розкопки і не знайшов жодної історичної дрібнички. І все через страх, що її власна свобода знищить її сім’ю, що чоловік знайде собі іншу, поки жінка буде колупатися у старих кістках. Чи варто так ризикувати коханням, для того, щоб порити землю в різних кутках країни, щоб знайти якусь заржавілу монетку, чи розбитий горщик, чи пару кісток давно розложеного тіла? Зрештою, таким було її виховання, так весь час говорила, мама, подруги: «Кому потрібна жінка, якої нема дома, яка не готує вечерю, не доглядає за чоловіком, не прибирає за ним, не миє, не пере…» Врешті, пані Леся вже так перейнялася тим, що повинна зробити для чоловіка, щоб мати щасливу сім’ю, що боялася відлучитися, коли він був вдома, боялася займатися своїми справами: читати, дивитися телевізор, щоб не подумав, що вона сидить без діла, а діло, бодай якесь, було завжди, боялася їсти, коли він не їв, щоб не подумав, що вона його не поважає, або що вона тільки те й робить, що їсть, і не стежить за своєю фігурою. Вона дивилася тільки ті фільми і читала тільки ті книжки, які він рекомендував, вони зустрічалися тільки з тими людьми, які були йому подобалися, їздили тільки туди, куди він хотів, говорила тільки на ті теми, які були йому цікаві... А для того, щоб бути в курсі його інтересів, вона читала літературу, дотичну до його спеціальності, в якій мало що розуміла... Найважливіше, що все це відбувалося не тому, що чоловік її був тираном і не дозволяв реалізуватися, вона сама не наважувалася зробити щось, щоб йому не подобалося. Вона насправді не знала, чи сподобається йому це, чи ні, але боялася перевіряти. Значно простіше було зробити так, як вона точно знала, для нього було б прийнятно, ніж ризикувати всім задля якоїсь невеличкої свободи. Бо хіба це вже так й важливо, який фільм дивитися, яку книжку читати, у якому місті відпочивати, навіть, її робота - а вона так і не працювала жодного дня за спеціальністю - не мала великого значення у порівнянні зі сімейним щастям. Головне – любов, єднання двох сердець…та одного дня він просто зібрав речі і пішов до жінки, яка працювала в міжнародній компанії, яка проводила більше днів у відрядженнях, ніж дома, яка не вміла готувати, пекти, яка навіть брудну білизну віддавала в пральню, бо не хотіла сама нею займатися. І лише тоді, коли він пішов, пані Леся зрозуміла, що всі почуття, які відчувала вона у викоханій нею ж «щасливій» сім’ї, мали тільки одну назву – страх. А тепер вона збирається його позбутися, хоч і пізно, але незворотньо.
Близнючки мали проблеми зі самореалізацією і з протилежною статтю. Психолог Марта мріяла зробити «гранд кар’єру»: створити великий центр психології, з відділеннями практично у всіх можливих установах. Крім того, надавати консультації: приватні - для заможних, яких треба було лікувати від страху перед тим, що вони все можуть втратити і безкоштовні – для тих, хто не мав грошей заплатити, але потребував підтримки, щоб впевнитись, що ще нічого не втрачено. Але щоб наблизитися до тої великої мети, треба було бодай почати працювати за фахом. А Марта цього не робила і не знала навіть, коли наважиться, бо була впевнена, якщо почне працювати психологом і зазнає невдачі, то все – гаплик і мрії, і кар’єрі. Тому вона поки вправлялася у рекламній агенції, приглядаючись до людей, аналізуючи, і переконувала себе, що саме так вона дійде до мети. Але попри все, була незадоволена собою, бо не вміла легко знайти спільну мову з людьми, не могла зрозуміти їхні потреби. А якщо й розуміла, то не наважувалася їх переконувати, щось пропонувати, щоб не бути нав’язливою, нахабною. В колективі поводилася тихо, непомітно, рідко встрявала у розмову, бо, як сама визнавала, боялася не вписатися в колектив, сказати дурницю, або, що гірше, виглядати смішно. З хлопцями не складалося, бо попросту не знала, як має поводитися у стосунках із залицяльниками: чи приймати їхні слова за правду, чи за намагання затягти її в ліжко, чи з бажання покепкувати з неї? Алекс відмітив, ця дівчина, досить симпатична і приваблива, чомусь має просто паранойю на тому, що може смішно виглядати. Відтак, як тільки Марта бачила, що котрийсь хлопець дивиться в її бік, і ще задовго до того, як він справді зацікавлювався її особою, опускала очі, робила вигляд, що дуже зайнята, або, взагалі, намагалася зникнути, щоб часом не допустити стосунків, які не тільки не зародилися, а, може, не мали навіть шансів зародитися. Водночас вона просто жадала цих стосунків, мріяла, що врешті хтось підійде все-таки, вирве її з виру її великої зайнятості, а заразом і з її страхів, і скаже, що тільки і чекав на таку, як вона.
Її сестра Софія, була зовсім іншою, вона всюди була «своя», вона ставала другом найрізноманітнішим людям, причому відразу за 10 хвилин після знайомства, вона не соромилася переконувати, пропонувати, нагадувати по 100 разів, але водночас і сама була готова зробити для всіх, все що можна і не можна. Була готова провести вечір у компанії, яка їй не дуже подобалася, бо вважала, що відмовити це гірше, ніж потратити час на речі, які не дуже цікаві, вона була для багатьох просто незамінною, коли треба було вирішити якісь проблеми, пожалітись, поплакати, хоча сама ніколи не плакалась, не розповідала про труднощі, страхи. Ось тільки тут, вперше за своє життя. Попри велике коло спілкування, в неї насправді не було друзів, не було навіть кого запросити на день народження, бо всі ці масові приятелі, не мали нічого спільного з справжніми друзями. І єдиним другом в неї була сестра. А для сестри єдиним другом була вона. Хлопців Софія мала безліч, вона не відводила погляду, коли на неї дивилися, не відкидала залицяння, вона сходилася з ними дуже легко і швидко, але ще швидше розходилася. Вони були для неї одноразовими, як салфетки. Бо серйозні стосунки її просто лякали. Вони означали, що треба пустити когось, зовсім сторонню людину, у своє життя, треба розділити з кимось свої інтереси, свій час, свої думки, треба стати частиною чиїхось інтересів, думок. Постійно мати в своєму домі, перемішану зі своєю, чиюсь білизну, на полиці - свої книжки в перемішку з чиїмись, подвоїти купу немитої посуди, брудних трусів і шкарпеток, треба узгоджувати постійно(!), де проводити відпустку, куди піти у вихідний, який дивитися фільм …тобто все це означало складнощі, яких вона ще не зазнала, але дуже боялася.
Тимко був малослівний. Він лише розповів, що вчора знову(мабуть про подібні ситуації він вже сповідався членам клубу раніше) мав проблеми з однокласниками, бо знову єдиний з класу правильно вирішив задачу з фізики, яку задавали додому. І попри застереження однокласників «якщо будеш виділятися і малюватися під вундеркінда, начистимо фейс» все ж підняв руку і вирішив задачу біля дошки, за що отримав свою заслужену «12». Після чого Бодько Філя, класний авторитет, пообіцяв йому задати таку задачку, яку він буде вирішувати до кінця життя. Тому Тимкові було дико страшно, навіть подумував «захворіти» на тиждень- два, поки, як він сподівався, Філя все забуде, або переключиться на когось іншого. Хоча навряд, бо іншого такого, як він, щоб так постійно дражнив Філю своєю зразковістю і всезнающістю, в класі не було. Юрко порадив Тимкові нарешті дати засранцям здачі, бо час спробувати самому, хоча б раз у житті, комусь «начистити фейс». Звичайно, він, на правах старшого брата, міг би піти і сам розібратися з тою шпаною, але хоче, щоб Тимко нарешті став справжнім мужиком і навчився за себе постояти. Хоча, посидіти з тиждень дома, ідея – непогана, - вважав Юрко, -- бо трохи розслабитись Тимкові явно не завадило, а за одно, можна було б морально підготуватися до сутички і виховати в собі супермена. Натомість Шабат вважав, що негарно кидати малого (тобто Тимка) на поталу всяким придуркам, і оскільки всі вони друзі, то було б правильно, піти в школу і розібратися з Тимковими кривдниками. Бо йому самому колись така підтримка старшого брата дуже допомогла, там навіть не йшлося про постійні знущання, як от в Тимка, а всього лиш одного разу, коли не було уроку і клас сходив з розуму від несподіваного щастя «нічого робити», однокласник кинув сумкою і попав просто йому в обличчя, і розбив носа. Це було не зумисне, але сталося нещастя і брат прийшов на другий день в школу «поговорити» з, і так переляканим, однокласником. Цей випадок показав всім, хто може і мав колись думку його зачепити, що він має надійний захист і тому краще з ним не зв’язуватися. Отож поки він був малий і слабкий, його не зачіпали, а тепер він і сам за себе може постояти.
Проте, тепер він мав іншу проблему: він боявся вмерти. Це була якась нав’язлива ідея. До того ж, він у своєму медінституті встиг наслухатися історій і набачитися випадків, і вже вивчив достатньо, щоб зрозуміти, як шкодить організму неякісна їжа, алкоголь, цигарки, негативні емоції, пригнічений настрій, погана екологія, стреси, надмірне навантаження, хаотичні сексуальні зв’язки, відсутність сексу, мобілки, комп’ютери, мікрохвильовки, ліки, кава, антисанітарія, м'ясо з базару, м'ясо з супермаркету, генетично модифіковані яблука, підсипана хімією картопля…, не кажучи вже про ковбаски зі щурів, йогурти з порошку. І от наслухавшись того всього, він вирішив серйозно звернути увагу на потреби свого організму, змінити стиль життя, зайнявся спортом: він бігає щоранку, через день плаває в басейні, вечорами займається на тренажерах, став вегетаріанцем, готує сам собі їжу, сам купує продукти, ретельно перевіряє, чи вони справді їстівні, тому дістав вже всіх продавців запитаннями, звідки яблука, картопля, чи можна підтвердити інформацію документально, тобто показати сертифікат якості, вчитується в складники, загалом проводить в магазині не менше двох годин, не п’є, не курить, не вживає наркотиків, не спить з доступними дівчатами, взагалі, чесно кажучи вже давно ні з ким не спав, бо якщо на доступних табу, то недоступні – вони не доступні. Тому треба знайти свою половинку, щоб так вже раз -- і назавжди, але знайти дівчину, яка б повністю розділяла його новий стиль життя, наразі не міг. Та найбільший страх його накрив саме зараз, коли він вже так добре спланував своє життя, визначив для себе всі «можна» і «не можна». Тепер він почав боятися випадкової смерті, такої, наприклад, як «цегла на голову», «потрапити під машину», «наскочити на вбивцю», «випадково захлеснутися і втопитися у басейні», «скрутити собі шию, катаючись на лижах», або «на велосипеді гримнутися з розгону об стовп», …
Всі ці зливання страхів тривали близько трьох годин. Прив’язка до Фобоса була вже цілком зрозумілою, от тільки Алекс ніяк не міг второпати, як і за що його мають вшановувати і, взагалі, який сенс у цьому всьому? Що далі робити з тими розділеними страхами, навряд, чи від самої розповіді в житті когось з них щось змінилося. А якщо змінилося, то мабуть не так суттєво, чи може, вони колекціонують ті розповіді і таким чином вшановують бога страху, або, у такий спосіб засвідчують, що постійно мають його біля себе?… Ясність вніс, звичайно, Юрко, повідомивши, що далі буде…:
- Перед тим, як приступити до другої частини нашого зібрання, я хочу, щоб ви краще познайомилися з нашим гостем і, якщо я хоч трохи розбираюся в людях, то незабаром і членом нашого клубу. Тому, хто ще не знає, це – Шура, вчитель історії в коледжі. Дуже строгий до студентів, не цікавиться мистецтвом, зате прихильник Мазоха.
Алекс не знав, куди йому подітись від сорому і як на все це реагувати? Коли Юрко назвав його Шурою, він лише опустив очі, щоб приховати, як йому це не подобається. Але далі його просто заціпило - ще ніколи в житті не мав такої характеристики. То що він мав би зробити: почати виправдовуватися? Заперечувати? Сваритися? Вимагати вибачень? Гордо піти і хряснути дверима? Чи просто піти, не чіпаючи дверей? Чи, може, послати того божевільного художника-фобосомана? Чи це буде доречно? Що, так просто встати і сказати: пішов ти!? Чи, може, пообіцяти принести характеристику з роботи, а заодно зі школи, з універу, від родичів, знайомих, сусідів, друзів... про те, що все це не правда?...Він ніяк не міг визначитися з правильною реакцією, тому просто сидів розгублений, з дурнуватим виразом обличчя, дивися на Юрка і не казав нічого.
- То ж пропоную і тобі розказати, щось про себе, - тим часом продовжував Юрко, - думаю, для тебе це буде не важко.
Всі встромили погляди прямісінько в його обличчя, і, мабуть, вже прикидали, чого може боятися цей історик-студентоненависник?
– Але ж я ...не готувався... я не знаю, що говорити..., та й.. взагалі... як би нема про що…- запинаючись подав голос Алекс.
– Ну, перестань, це просто не гарно – ти ж слухав всіх, так би мовити, одкровення, тому давай, не змушуй себе довго впрошувати, бачиш, всі чекають.
Він, звичайно, бачив. Семеро пар очей, не моргаючи дивилися на нього. Мовчки і терпляче чекали, коли він збереться з духом і почне. Він вдруге за вечір почував себе студентом на іспиті, тільки зараз вже перед комісією, яка лише своїм виглядом змушує забути про все на світі, а насамперед, про те, що маєш казати. Тому вихід один: якщо не опануєш свій страх – дістанеш «незад». Оскільки ховатись все одно не було куди, треба щось казати. Більше того, серед тої комісії була Тіна, тому треба було терміново реабілітовуватися і ставати зовсім іншою людиною – спокійною, впевненою, яка знає відповіді на всі запитання, і в будь-якій ситуації дасть собі раду.
Спогад про екзаменаційну комісію наштовхнув на ідею.
– Все це трохи несподівано, і мені насправді нема особливо про що розказувати. Я живу дуже спокійним життям, працюю вчителем, неодружений. Загалом, життя рівномірне, без пригод. І оскільки, як я розумію, у вас тут тема страхи, то можу сказати, що боюся говорити перед публікою, але оскільки я це роблю не часто, тому проблем з цим особливих не маю. Ну, що ще? Боюся бути поганим викладачем, боюся вчасно не помітити якихось проблем у своїх підопічних, вчасно не допомогти, бути занадто прискіпливим... бо хочеться бути для студентів не просто вчителем, а другом, щоб вони почувалися вільно, і сприймали мене не як керівника, а як засіб для отримання знань, додаткової інформації, як, таку собі, живу енциклопедію, - Алекс був задоволений собою. Випадково він натрапив на потрібну тему, яка дуже добре його характеризувала і, водночас, спростовувала думки про строгого вчителя. -- Оце, мабуть, і все. Натомість я б хотів краще розібратися у суті клубу, якщо можна. Бо не дуже зрозуміло, як вшановується бог страху і чим він це заслужив? Крім того, щодо мети таких розповідей, вони що допомагають позбутися страху? – Алекс обвів поглядом присутніх і думка про екзаменаційну комісію з’явилася знову: хоч він і не вмів читати по обличчях, все ж зрозумів, що думку про нього вони вже склали. Настала найстрашніша мить -- очікування вироку.
-- Я б сказав, що ти маєш ще один велику проблему: страх випустити щось з-під свого контролю, -- знову ж резюмував Юрко, -- опинитися у вирі життя, ситуації, події, боїшся розслабитися і зануритися у воду з головою, образно кажучи. До речі, ти плаваєш? Думаю, якщо так, то не почуваєшся у воді вільно, як риба, а робиш це правильно, як вчив інструктор. Добре, про це потім, бо вже досить пізно. Тимку, розкажи Шурі, чому варто шанувати бога страху.
-- Хоча Фобос в грецькій міфології бог маловідомий і мало важливий, -- почав пояснювати вундеркінд, у якого, очевидно, не було жодної проблеми з публічними виступами, -- і взагалі, згадується лише як син Афродіти – богині кохання і краси і Ареса – бога війни, саме він, на нашу думку, заслуговує стояти на чолі Олімпу. Оскільки грецька міфологія будувалася на тодішньому розумінні світу, а ми тепер, зрозуміло, сприймаємо світ по-своєму, тому не будемо прив’язуватися до їхніх стереотипів. Насправді, ім’я бога Фобоса, задля якого ми зібралися, не має нічого спільного з тим грецьким маловідомим персонажем. Тобто ми скористалися вже існуючою назвою, але її зміст зовсім інший. Так от ми вважаємо, що страх – це головне почуття, яке керує світом. Тобто керувало завжди. Хоча досі ніхто не надавав йому аж такого великого значення. Всі звикли вважати, що світом керують любов, краса, бажання влади, грошей, мрії, а не страх. Психологи, он Марта може підтвердити, можуть дати пояснення будь-яким діям політиків, чи історичним подіям, вміють малювати психологічні портрети, бачать комплекси кожного, характер... Натомість, ніхто не говорить, що отой-то політик балотується в президенти, чи до парламенту, бо боїться померти. Боїться померти і тому намагається хоч якось закріпитися у цьому житті. Боїться, що може відійти на той світ звичайним, непомітним, не залишити спогаду про своє існування. Саме тому хоче взяти від життя якомога більше, поки можна: грошей, влади, слави.... Інші – фанатично працюють, заробляють гроші, бо бояться опинитися в складній ситуації, бояться відчути голод, бояться, що можуть опинитися без житла, без потрібних речей, а потім коли всього досягають, вже мають інший страх – все це втратити, бояться за майбутнє дітей і намагаються наперед заробити для всіх прийдешніх поколінь. І навіть з коханням те саме – люди просто бояться самотності, хвороб, стихій, тому хочуть мати біля себе когось, хто б міг їм допомогти у скрутну хвилину. Загалом, все життя всіх без винятку людей крутиться довкола одного – страху перед можливими проблемами, чи катаклізмами. І це не пуста теорія – кожен з нас бачив чимало підтверджень тому, який величезний вплив має страх на наше життя. Наприклад, епідемія. Коли люди найбільше хворіють? Як показують дослідження, у перші дні офіційно проголошеної епідемії. А вже за тижні два – все стихає. І не тому, що лікарі вжили ефективних методів, якраз лікування і заходи безпеки тут ні до чого. Насправді, у перші тижні люди охоплені страхом: вони читають звіти про кількість смертей, ще гірше, вони передають чутки, часто ними ж придумані, вони вчитуються у перелік симптомів і розуміють, що і вони, і всі їхні рідні мають абсолютно всі симптоми, і в кінець – вони почуваються дуже хворими. Якщо ви звертали коли-небудь увагу на статистику, то помітили, мабуть, що кількість викликів під час епідемії, значно перевищує кількість хворих. Тому, що стається за два тижні? Людям набридає боятися. А оскільки епідемія – явище не тривале, до того ж, якщо за цей період з ними і їхніми близькими нічого не сталося, вони просто забувають про небезпеку. І що ми чуємо? Епідемія спадає. Те саме стосується абсолютно усіх сфер життя: як тільки ви перестаєте боятися, що впадете, ви стаєте на ноги, на лижі, на ролики... у вас все виходить, поки ви не сумніваєтеся, не боїтеся, що не вийде. Водночас, ви досягаєте успіхів у різних сферах під дією іншого страху: ви боїтеся, бути гіршим за інших, прожити даремно життя, осоромитися перед кимось для вас важливим… Навіть любов, яку всі завжди ставлять на перше місце від початку існування світу, як я вже сказав, всього лиш похідна від страху. Всі закони людства – релігійні, суспільні, моральні – всі були вигадані під впливом страху. Як ви думаєте перед чим? Перед самим собою, перед непередбаченими можливостями людської психіки, поведінки. Бо людина – це найнебезпечніша істота на землі, найхитріша, найрозумніша, найвинахідливіша. Якщо у людства забрати всі закони і правила, воно знищить само себе, бо ніхто не буде боятися відплати за свої вчинки, відповідальності перед законом. Отже виходить, що люди тримають один одного в страху через страх перед собою.
Алекс зацікавлено слухав виступ цього хлопчика і не знав, що думати. В цьому справді був сенс. Проблема в тому, що сам він раніше ніколи не розглядав історичні події в такому ракурсі. Але над цим варто було подумати. Досі він вважав що історію творили люди, прилаштовуючи під себе події, ситуації, тобто керуючись елементарною корисливістю. Але зрештою, все це могло мати в основі своїй страх. «Треба буде все добре обміркувати».
– Дякую, Тимко, - пролунав голос Юрка, - оскільки вже досить пізно, то давайте перейдемо до другої частини.
.
Другою частиною виявилося обговорення страхів кожного і поради, як їх позбутися. «То все таки, це психотерапія, і лікуватися вони все ж збираються. От тільки, чи достатньо одного психолога, до того ж, без дня досвіду роботи, щоб призначити правильне лікування, чи принаймні не нашкодити». Пані Лесі майже всі радили зайнятися собою, робити приємні речі: купувати лахи, косметику, а ще - завести друзів, а краще було знайти іншу роботу, більш перспективну і творчу, може, навіть повернутися до археології, і якщо пробіл у 20 років це дозволить. Тимко мав би записатися на боротьбу і навчитися бити писок. А до того часу вирішили, що Юрко з Шабатом все таки зайдуть до школи пояснити Філі, як треба поводитися. Марті дали завдання – робити всілякі дурниці, як от провести опитування просто на вулиці – підходити до людей і питати, чи користуються вони презервативом, або як часто відвідують секс-шоп, або принаймні зробити революцію у своїй зовнішності: пофарбуватися на зелено, чи зробити пірсінг на носі… головне – шокувати людей. Софія мала б оцінити у грошовому еквіваленті свій час і кожному, хто потребуватиме її допомоги, виставляти рахунок. Шабату порадили пити заспокійливі чаї і читати на ніч «добрі» книжки. А ще зайнятися онанізмом, щоб скинути напругу. Щодо Алекса, то його визнали «круто закомплексованим, з маніакальним бажанням завжди добре виглядати», знову ж, з невмінням розслабитись і зверхнім ставленням до студентів. Алекс не міг у це повірити, особливо після того, як, здавалося б, дуже доступно пояснив, як хвилюється за своїх студентів, як дбає про добрі стосунки з ними.
- Все це, - сказав Шабат, - нічого більше, ніж вивіска, щоб приховати справжнє ставлення.
І Марта, як істинний психолог, навіть підтвердила це аргументовано, процитувавши його ж слова про те, що публічних виступів він практично немає. Тим самим, - сказала вона, - підтвердив, що студентів він до уваги не бере, тобто не ставиться до них, як до людей на оцінку яких варто зважати. Оскільки він все таки не був членом клубу, йому просто порекомендували переглянути своє ставлення до студентів, а також до бажання постійно мати все під контролем. І трохи збити гординю. Бо гординя, - як сказав всезнаючий Тимко, - це один з найбільших гріхів.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
