Зрештою, така річ варта того, щоб один раз на рік вистояти в довгій черзі серед гулу і гамору.
Досі ніхто не знає, за якими критеріями обирають тих, хто отримає кредит. Кажуть, щоб отримати кредит на весну потрібно мати цю весну в собі. Міра не вірить цьому. "Навіщо мені кредит, якщо весна в мені?" - Відповідала вона, завжди, коли я починав розмову на цю тему.
У мене досі немає кредиту. Ніяк не можу зібратися, вибрати день… Таке враження, наче я випав з цього світу, сплю в зимі, дивлюся сни про літо, а весну ми просто оминули. Мабуть тому за вікном досі падає дрібний колючий сніг, досі зима. Всі заклопотані, всі надто зайняті, їм уже прижився зимовий одяг… Навіщо весна?
Однак відсутність тепла надто сильно відображається на людях. І на Мірі теж. Вона погано спить, майже не їсть. Вона перетворилася на привида. Її руки досі теплі, однак тепер мені доводиться міцно її тримати, коли ми ідемо коридором, інакше вона просто вислизає, збита зустрічним потоком натовпу. Сьогодні вона особливо сонна, замислено жує булочку [ви коли-небудь спостерігали, як ангели їдять? Матимете таку можливість – обов’язково скористайтеся], роздумує про щось своє, втупившись в пляму на столі поряд із моїм мізинцем.
Ми працюємо у відділі комунікацій. Мабуть то єдине логічне і офіційне пояснення того, що ми постійно разом. Звісно, виникла купа інших версій. Найпопулярніша стверджує, що ми - коханці. От і зараз ми обідаємо разом. За кілька хвилин перерва закінчиться і ми розійдемося: сьогодні – нарада.
Біля ліфту розходимося. Спостерігаю, як вона втомлено заходить до кабінки, натискає на кнопку. Двері повільно зачиняються – остання посмішка для мене - «не сумуй!»
Все! Завтра піду за кредитом! Для неї і для себе. Не певен, що вдасться, однак, варто спробувати.
---
Дістаю телефон. Набираю її номер. Довгі гудки… шість… сім…
- Алло.
- Привіт, моя хороша.
- Привіт. - Сонна. Мабуть я її розбудив.
- Мені потрібен твій серійний номер.
- Так, звісно. Записуєш? – Дивно, вона не запитує "навіщо?"
- Так. Давай.
- 7177813а клас 1
- Угум. Пасибі. В тебе все гаразд?
- Так. Просто втомилася.
- Гаразд. Повертайся до ліжка. Побачимось завтра?
- Так. Бувай.
- Па.
Ще один дзвінок.
- Лукас?
- Так. Марку, це ти?
- Звісно! А яка ж іще сволота дзвонитиме так пізно.
- Гм. Тут ти правий. Я не встиг поглянути на годинника, запрацювався. То що ти хотів?
- Йду завтра на станцію, тому мене не буде в першій половині дня.
- На станцію? Навіщо?
- Як навіщо!? По кредит.
- Ах, зовсім забув про це. Гаразд. Я повідомлю. – Не розумію, то він просто втомлений, чи йому справді байдуже?
---
За вікном досі було темно. Падав лапатий сніг. Температура опустилася ще на дві поділки. Поспіхом заковтнувши склянку соку, вибігаю з квартири, знову залишаючи Тінь на самоті. Чую її останнє обурене "мяу!" перед тим, як клацає замок. Поспішаю. Сподіваюся бути першим в черзі ще перед відкриттям входу для людей. Звісно, я міг скористатись службовим становищем, просто засвідчити номер і пролізти поза чергою. Однак, я цього не люблю. Не в такі дні. Особливо погляди тих, хто залишився позаду і змушений чекати своєї черги з надією і тривогою.
Кожного року одне і те ж. В такі дні мені подобається бути людиною, не вирізнятися, бути частиною натовпу. Слухати, дихати, всотувати… Тому обираю міський транспорт. Так веселіше. Цього разу поїздка без пригод. Шкода.
---
Дивно. таке враження, наче кредити ніколи не були актуальними. Пусто! Тиша на вулиці і у вестибюлі. Жодної істоти. Минулорічні черги до наступного перехрестя… мені це наснилося?
Підходжу до віконця. За столом – особа без віку і статі, характерний комбінезон без застібок. Контролер.
- Номер.
- 5154043д клас 7. – Вирішую почати з себе.
Пауза. Довга. Пошук мого файлу? Якщо я отримав кредит, то проблем не повинно бути.
За кілька хвилин вже тримаю маленький білий пакунок. Теплий і пульсуючий. Моя персональна весна. Поспіхом ховаю його до внутрішньої кишені свого пальто. Знову прямую до віконечка. І знову монотонний голос:
- Номер.
- 7177813а клас 1
- У видачі відмовлено. – Відразу, без затримок, тим же тоном, наче нічого особливого не сталось.
- Що!? Ви впевнені? Перевірте, будь ласка, ще раз.
- Дані точні. Ніякої помилки бути не може. – В голосі вчувається напруження і цей погляд…
Чому? Що трапилось?
Виходжу на вулицю. Все правильно. Силою тут нічого не вдієш.
---
Дістаю телефон.
- Алоу. Де ти?
- Що? На роботі, звісно. Де ж іще?
- Гаразд. Я скоро буду. За пів години чекай мене біля бару на протилежній стороні вулиці.
- Навіщо?
- Ти мені довіряєш?
- Так.
- Тоді за пів години…
Ніколи не добирався до офісу так швидко. Залишалося ще десять хвилин. Цигарки. Руки чомусь тремтять. Ах, не люблю чекати. Це так втомливо довго вдивлятися в ту сторону, звідки вона повинна з’явитися, уявляти як вона йде… а її все нема.
Ну от. Нарешті. Повільно, без поспіху наближається. Це добре, жодної паніки. Її біла сорочка надувається на вітрі, обіймає талію і груди, зливається з кольором шкіри. Темне волосся пасмами прикриває обличчя. Примара. Останні кілька кроків через дорогу. Раптом з-за повороту з’являється вантажівка. Вона йде надто повільно! В останню мить вихоплюю її на тротуар, водій тисне на клаксон. Вантажівка з гуркотом проноситься повз.
Тільки зараз помічаю її погляд. Байдужий. А ще вона холодна. Крижана.
- Дурненька. чого ж ти не накинула щось?
Вона мовчить. Розстібаю пальто, притуляю її до себе. Так ми заходимо до бару. Інтер’єр - жалюгідний. З вечора досі не вивітрився тютюновий дим, хоча відвідувачів практично немає. Минаємо круглі столики, які вічно хитаються. Праворуч від барної стійки – туалет. Тягну Міру туди. На здивований погляд небритого бармена таємничо підморгую. Він все зрозумів, змовницьки посміхається. В його очах – заздрість. Заходимо до туалету. Надто тісно для двох. Саджу її. Присідаю поряд.
- А тепер слухай і дуже уважно. Зараз я вийду, ти зачиниш двері і зробиш все необхідне. – Кладу їй на коліна пакунок.
- Марку, що ти витворяєш? – Невже це її голос?!
- Я приніс тобі весну. Давай швидше. Я зачекаю ззовні.
Виходжу. Зачиняю двері. Задоволено підморгую бармену. Все гаразд. Сідаю за столик. Дістаю ще одну цигарку. Закурюю. Глибокий подих. За кілька хвилин приносять гарячий шоколад, її улюблений. Мабуть це єдина причина, чому ми взагалі сюди ходимо. Щоразу після завершення справи, рівно за п‘ять хвилин до півночі, завжди за столиком у кутку під сходами на другий поверх.
Щось вона надто довго. Підходжу до дверей. Тихо стукаю, аби менше привертати уваги.
- Міро?
Тиша. Різко смикаю на себе двері. Кілька дерев’яних щіпок летить урізнобіч. Вона на підлозі. Не рухається. Кидаюся до неї, підіймаю на руки. Холодна. Надто холодна.
- Міро!!!
Вона ледь здригається. Жива. Притуляю її до себе. Чую як тихо б’ється її серце. Тільки зараз помічаю поряд з роздертим картоном салатову пляму, дрібні шматочки скла.. і ЇЇ. Моя персональна весна. Персональна… мертва.
Виводжу її, саджу на стілець, підсуваю чашку з напоєм.
- Я зараз.
Миттю повертаюся до туалету. Кидаюся поспіхом збирати скло, витираю папером підлогу. Потім беру ЇЇ. Вона ще тепла, зовсім трішки. Цього мало. Однак, може, згодиться. Загортаю її у паперове полотенце, ховаю до кишені.
Міра досі за столиком. Сидить незворушно. Повільно дихає. Сідаю поруч, на свій улюблений стілець. Дерев’яний, старий, з високою гнутою спинкою. Вона не торкалася шоколаду. Підтягую свою чашку. Ковток. До горла підступає тугий згусток. Намагаюся його проковтнути. Нічого не вдається. А потім мене накриває хвилею. Голова стає важкою. Опускаю її на руки і більше не стримуюсь. Щоками течуть теплі цівки. Людська слабкість. Наслідок надмірного спілкування.
Що тепер робити? Я ж бачив, що стається з тими, хто залишається без весни. Взяти хоча б Ніку. Їй заборонили з’являтися серед людей. Неможливо приховати. Кажуть, її поцілунки людям смертельні. Її перевели до карного відділу.
Ну про що я думаю!? Я щось придумаю. Зрештою, чорний ринок завжди працював справно. Ми зможемо підібрати Мірі хорошу весну… Це можливо, потрібно просто шукати. А я… обійдусь. І не таке переживали… Мені не зашкодить.
Раптом відчуваю на потилиці дотик. Маленькі руки. Міра. Бавиться пасмами мого волосся. Гладить. Як кота. Стає весело. Дивлюся на неї. Її глибокі карі оченята. Теплі.
- Мяу!
Обоє починаємо сміятися.
- Киць-киць. – Вона добирається до мого вуха.
- Мур-мур-мур…
- Ходімо звідси. – Її голос тихий і кволий.
- Звісно. – Підводжуся, залишаю на столику гроші за шоколад і чайові за «тишу».
Виходимо. На вулиці досі падає сніг. Однак вітру немає. На її волосся тихо лягають сніжинки. Накидую на неї своє пальто. Обіймаю за плечі.
- Я тебе люблю. – Шепоче майже на вушко.
- І я тебе…
Повертатись в офіс немає сенсу. Звертаємо наліво. До парку кілька хвилин пішки. Йдемо повільно. На вулиці практично нікого немає. Стара цегляна арка. Стін більше немає. Лише арка. З нею пов'язують багато легенд, деякі з них надто правдиві, аби про них розповідати… Кажуть, можна втекти кудись, пройшовши через арку з заплющеними очима, а можна й заблукати в іншому світі з примхи Долі.
Залишаємо сліди на снігу. Довгі. Вона човгає черевиками, відкриваючи минулорічне листя. Прямуємо до старої, як і все в цьому парку, верби. Під гіллям, вкритим густим шаром снігу, наче під тентом, вона падає. Я легко штовхаю дерево і швидко кидаюся до неї. Намагаємося спіймати язиками сніжинки. Але я надто сильно трусонув. Нас засипає, ми схожі на сплячих сніговиків. Сміємося. Видихаємо сиві хмарки.
- Марку?
- Так.
- Навіщо ти це зробив?
- Хотів, аби ти не сумувала.
- Я вже не сумую. Я хочу млинців.
- То чого ж мовчиш?! Ходімо!
- Я не мовчу. Я ж тобі сказала.
- Так-так, підіймайся. Поїхали до мене.
Ми біжимо. Повільно. Немає сил. Але ми біжимо. Застрибуємо на ходу до від’їжджаючого трамваю. Змерзло притискаємося один до одного. До нас підходить контролер. Квитків немає. Я – "людина". Жодних пільг… Нас висаджують на наступній зупинці. Вона задоволено посміхається. Теж не скористалася номером. За пів години ми вже поряд з моїм домом. Заходимо до магазину. Молоко, варення… Нічого не забули? Ах, звісно, шоколад. Ліфт. Одночасно показуємо язика відображенню в дзеркалі. Клац. На порозі – Тінь.
- Привіт, кохана. Скучив за тобою. – Гладжу її за вушком.
Міра теж приєднується до пестощів. Залишаю їх в коридорі, прямую до кухні. Кидаю на підлозі пакети - в мене ж ніколи не було столу. Дістаю тарілочку, таку у блакитні смужки, з крильцями на зворотній стороні, подарунок Міри. Наливаю туди молока. Тінь відразу тут. За нею з’являється Міра.
- Тобі теж молочка?
- На млинці не залишиться.
---
За кілька хвилин на пательні вже шкварчить перший млинець. Героїчно перевертаю його у повітрі. Досмажую. Кладу на тарілку на Міриних колінах.
- Смачного, крихітко.
Вона задоволено посміхається. Надкушує пакет зі сметаною, малює смайлика, тоді – варення, полуниці у власному соку, цілі. Загортає в трубочку, надкушує. Я тамую слинку. Наступний – мій.
Після шостого розумію, що я розівчився їсти. Капець! Міра і далі пакує. Один за одним. Вже встигла вимаститись сметаною. Роблю каву: мелені зерна, паличка кориці, гвоздика, паприка, збочення цукром. Йдемо до кімнати, влаштовуємося на матраці – ліжка в мене теж немає. Міра відразу згортається клубочком, просить щось розповісти… і миттєво засинає. Тінь прилаштовується поруч. Ех, зараз почну ревнувати… тільки кого і до кого?
Вона тепер така маленька, тендітна. До ранку ще не довго, ще трішки, кілька годин, чесно. Тільки прокинься.
Виходжу в коридор, підбираю залишене на підлозі пальто, з кишені випадає білий пакунок. Нарешті згадую про мою весну. Спираюся до стіни – важко стояти – сповзаю на підлогу. Зрештою, а що в цьому поганого? Незамінних не буває. Якими б хорошими ми не були… були… Згадую про свій блокнот. Там на останній сторінці: "в моїй смерті винити лише мене і тільки". Кумедно. Лукас казав, що мені воно не згодиться. Що це людські дурниці. Ха!
Підводжуся. Підіймаю серветку. Ритуальне спускання в унітаз власної весни, мертвого майбутнього… Дехто доживає до наступного кредиту… але вони вже навіть не люди. Розгортаю, в руках опиняється червонуватий листочок, схожий на кленовий, з малесеньким корінцем…
Листочок?! Збентежено тримаю його в руці. Похапцем дістаю зі смітника серветку. Витрушую. Більше нічого… Але я точно загортав.
Бреду до кухні, дістаю чашку з фіолетовим слоником. Наливаю туди води, опускаю листочок, ставлю на підвіконня, змітаючи пачку цигарок і запальничку. І він гордо стоїть на самоті, а за вікном досі тихо падає сніг…
---
Пробуджуся від легкого доторку. Заснув біля батареї. Наді мною – Міра. Весела, щаслива. Гладить, як кота, добирається до вушка.
- Му-у-ур!
Притуляюся до її коліна.
- Гарна в нас весна…
- Що? – Прослідковую за її поглядом.
На підвіконні одиноко стоїть моя чашка, в ній – криваво-червоний листочок, а за вікном накрапає дощ…
