Прозора, наче скалка битого скла, краплина дощу впала Шаску на ніс. Трошки бризнула в напівзаплющене око, але не викликала страху перед зливою, що от-от мала зірватись та линути йому на голову. Шаско нехотя, неквапно і трохи незграбно підняв голову доверху. У малахітових очах відбивалося літнє, переддощове попелясте небо. Десь удалині глухо, ніби хто заліз у бочку та стукав по її стінках, гуркотів грім. В ту мить хлопця було неможливо впізнати: розкуйовджене темне волосся нещадно тріпав вітер, очі набули мутного зеленого кольору; він дихав часто і швидко…
Шаско з дитинства любив дощ. Ще будучи малим хлоп'ям, він часто втікав в поле од матері, коли наближалася гроза. Не зважав на крики сусідів, на цілком ймовірну небезпеку, а просто втікав туди, де можна було б побачити яскраві спалахи золотої блискавки-стрічки чи холодні темно-електричні дерева, які малювала вона на небі. В найбільшу грозу, коли стихія шаленіла поривами холодного пронизливого вітру і дощу, не вщухаючи ні на мить, коли "всі нормальні люди", як казала мама, сиділи у затишних хатах, відсовуючись подалі від вікон, Шаско ганяв вихором по чималеньких калюжах, лопотячи босими ногами по багнюці, яку створювала погода на дорозі. Мокрий, як хлющ, стомлений, але щасливий, приходив хлопчина увечері додому і, вдаючи, що нічого не сталося, ховався до спальні. Знав, що знову отримає прочухана та ще й якого! Та це не заважало йому щоразу втікати з дому.
Але завжди після такої "прогулянки" йому було надзвичайно добре, славно, і, мовби, м'яко на душі. Він радів, що живе в селі, що має значно більшу свободу вибору, ніж його міські однолітки.
А ще Шаско любив маму. Він любив її так, мовби хотів віддати цій людині все на світі, аби вона не так часто журилася за батьком, якого хлопець уже й не пам'ятав. Адже мама була для нього всім: теплом, ласкою, радістю, втіхою, захистом. І то він лише хизувався, коли казав, що вже великий. А сам-то в душі завжди знав, що мама завжди лишиться для нього чарівною квіткою, кожна пелюстка якої даруватиме лише радість і нові відчуття. А ще мама називала його Сашком – тим справжнім іменем, яким хлопця нарекли від народження. А то вже вуличні хлопці стали дражнити його так – Шаском, - бо колись сам на себе він казав так, не вміючи вимовити "Сашко". Навіть тепер, через багато років, ставши людиною, достойною чогось у житті, друзі казали на нього"Шаско".
А хлопець звик. Звик до міста, в якому став жити, виїхавши з села на навчання. Звик до друзів, що голосно розмовляли про нові блокбастери на перервах між парами в університеті. Звик до слави, яку йому принесло уміння майстерно писати… щось. Шаско сам не знав, що ж воно таке, що з ним сталося, тому не пишався здобутою славою і не дер носа перед людьми, що не мали того таланту.
Останній рік в навчальному закладі видався особливо важким. Тому тепер, після закінчення він приїхав додому, до мами, щоб нарешті трохи відпочити від довгої наполегливої розумової праці. Проте жодна хвилина відпочинку не надавала йому того, чого Шаско справді чекав. А чого він чекав, того сам не знав.
І ось воно… Глухий гуркіт поволі шарпав небо. Тонкі миттєві змійки сікли його, ділячи час Шаска на "до" і "після". Тепер він знав, що ніякий він не Сашко, а лише людина, якою залишався своїх недовгих 25 років – Шаско.
Небеса вітали його. Вітали Шаска. Створили йому бар'єр. Не було ніяких церемоній. Хлопець просто йшов вперед по літньому степу. Хиталася від поривів вітру ковила, гнулася до землі низенька червоняста конюшина, а попереду чорно сивіло небо, час від часу осяваючись блискавкою.
- Здрастуй, Небо!!! Пробач, пробач за все: за те, що довго не приходив до тебе, за те, що давно не згадував тебе!
І воно чуло його, те шаленіюче, вируюче, те несамовите Небо. Як не дивно, але воно всміхалося йому. Та лише Шаско розумів той усміх легким дотиком світлих хмар, присланий йому у подяку, прощення і нагороду.
Вдома хвилювалася стара мати. Як завше бувало в дитинстві, хвилювалася за свого Сашка. А він біг полем, плескотів босими ногами по калюжках, створюючи власні бризки. Дощ заливав його обличчя, вітер хапав картату сорочку, граючи нею у повітрі, але то були дрібниці, не варті уваги. Раптом Шаско різко спинився. Подумав-подумав і… поздоровив себе – він щойно привітався зі своєю власною Стихією.
