Жив собі рамар. Звичайнісінький рамар. Він все життя виготовляв рами, рамки, рамочки, так як це робив його батько і дід, і прадід. Можна навіть сказати, що це ремесло міцно вплелося йому в кров і було невід’ємною частиною життя, так само як сон чи кава на сніданок – від цього не можна було відмовитись.
Хоча, ні... Він не був звичайним. Він креслив, малював рамки... для всього, що в ці рамки треба було вписати. Все мало свою межу: початок і кінець, правила, лінії, кордони... Він і сам жив в рамці, в рамці кольору вицвілої осені.
Рамар був справжнім майстром – він умів виготовляти рамки з характером їх власників: комусь пасували важкі, які вимагають безліч зусиль, аби їх носити, іншим, навпаки, діставалися ледь помітні. Дітям рамки допомагали носити їх батьки та вчителі, втім, діти часто про них забували. Навіть божевільні мали свої рамки, хоча, вони суттєво відрізнялися від тих, до яких звикла більшість.
Люди жили, позбувалися старих рамок, набували нових, завжди щось віддаючи взамін. Та якби хтось запитав "навіщо вам рамки?", певно відповіді не знайшлося б, вони були чимось само собою зрозумілим.
По сусідству з майстром жила дівчинка на ім’я Нім. Вона рано залишилася без батьків, й жила сама в невеличкій хатині на краю міста. Часом вона виходила на дорогу з повною сорочкою червоних, наче налитих кров’ю, яблук, пригощаючи перехожих, і складно було знайти смачніші. Рамар був її єдиним другом. Вона часто розповідала йому про людей, що проїжджали повз її хатину, та почуті від них історії, спостерігаючи за його роботою, а він посміхався у вуса, досі не знаючи, звідки в неї беруться ті яблука.
Одного ранку до майстра прибув посланець від Короля. Тоді дощові краплини падали так повільно, що майже застигали в повітрі, і світ крізь ці скельця здавався іншим.
Рамаря прийняли як старого друга, зрештою, Король міг похвастати порядною колекцією його витворів, чого тільки варта була рамка для закордонних послів, прикрашена дрібними камінчиками ввічливої стриманості та поваги. Справа в тім, що незабаром в Принцеси день народження і така оказія вимагала відповідного подарунку.
Заледве покинувши кабінет Короля, майстер зрозумів, що це завдання важке, адже юна принцеса заслуговувала на справді цінний подарунок. Тут не йшлося про вартість матеріалів чи кількість затрачених сил, просто Рамареві захотілось зробити щось таке, чого він не робив досі. Додому він повернувся, перебираючи в голові варіанти, але все було не те. Перервався лише, коли Нім, яка сиділа поряд, тицьнула пальчиком в його пооране зморшками чоло.
На світанку майстер подався на пошуки ідей за межі міста.
Йшов він довго, чи не дуже, а таки дійшов до старого лісу, що розпростерся на багато миль у різні боки. Царство фей і лісовиків було навдивовижу непередбачуваним: покручені дерева-монстри в світлі необачного промінчика раптом перетворювалися в стрункі і витончені деревця, все танцювало і рухалось під магічні доторки вітру. Рамар то нестримно біг, підштовхнутий повітрям, то раптово зупинявся, зачарований візерунком павутинки на гілці. День і Ніч тут танцювали інакше, і Рамареві здалося, що Лісом він блукав заледве кілька годин, однак за межами цього царства проминуло два дні. Одна привітна мавка показала йому як подихом виростити з зернятка дерево і заплести з гілля мереживо в небі. А лісовик навчив вгадувати наступний поворот струмка, навіть підземного. Підслухавши шепіт листя, Рамар довго дивувався як це він раніше не додумався до таких простих речей. Але, покидаючи Ліс, заприсягся, що ці таємниці залишаться лише вітру.
Далі шлях майстра звертав круто на Схід. Дуже швидко на горизонті виросли гори, деякі настільки високі, що їх вершин губилися серед білих хмар. З кожним кроком ближче серед вигинів і зламів каміння проступали контури будинків. Здавалось, що вони виросли разом із горами. Величезні кам’яні ворота при вході до міста дивилися на майстра сотнями очей, і він міг заприсягтися, що вони слідкують за ним.
Рамар блукав чудернацькими вулицями, споглядав за роботою скульпторів, розглядав майже живих людей з каменю. "Мабуть саме тут народився міф про Пігмаліона" – подумав Рамар, затримуючись біля ще одного шедевру – маленького хлопчика, який в тіні виступу спостерігав за метушнею комашок, лише торкнувшись його плеча, майстер зрозумів, що це камінь. "Холодний."
Чим далі Рамар віддалявся в рідного міста, тим більше відчував, що так нічого не знайде, однак він продовжував подорож, не полишаючи надії. Може просто був надто впертий.
Як би там не було, а мандрівка тривала і скоро на карті з’явилася велика жовта пляма – пустеля. Саме тут вітер ставав особливо відчутним – творцем горизонту. Крок за кроком в піску залишалися глибокі сліди, що повільно зникали під дотиками вітру, палюче сонце витискало останні соки. Під вечір Рамар був остаточно виснажений, тому вирішив перепочити, зупинившись на ніч під самотньою пальмою. Ніч принесла з собою неочікуваний холод і тишу.
На ранок, щойно розплющивши очі, Рамар зрозумів, що знаходиться посеред безкрайого моря на маленькому острівці, морські хвилі приємно омивали ноги. Ховаючись в затінку пальми, Рамар спостерігав за синявою навколо (він ж бо бачив її вперше), море було навдивовижу спокійне.
"Вода і пісок... надто непостійні, аби робити з них рамки... хоча... зараз вода створює мені рамку... фізичну.. обмежуючи моє пересування... це ж треба, якими чудовими і безмежними іноді бувають рамки..." – ледь встиг майстер подумати про це, як помітив на хвилях дві незрозумілі цятки, вони ставали більшими і скоро можна було розрізнити два великих ока. За кілька хвилин на острівець виповзла велика Черепаха. Певно вона була не менш здивована зустрічі з Рамарем, тому якийсь час обоє мовчали, зацікавлено розглядаючи одне одного.
- Тут часом левеня не пробігало?
- Левеня? – невідомо, що здивувало майстра більше: те, що черепахи вміють розмовляти, чи те, що на цьому маленькому острівці водяться леви. – Ні, не пробігало, я б його точно помітив.
- Ви певні? – Черепаха поглянула йому за плече. Рамар повернувся в слід за нею і раптом помітив, що його острівець значно змінився: тепер його можна було називати цілком поважним клаптем суходолу.
- Але як же!?
Черепаха задоволено посміхнулася і почала вмощуватися на розпеченому піску. Нарешті зручно розташувавшись, вона кинула ще один погляд на Рамаря:
- Це море з’являється щоночі і під палючим сонцем протягом дня висихає, залишаючи пустелю.
"А рамки можуть мати рамки?"
На якийсь час запала тиха. Майстер дивився на хвилі, що накочували одна на одну, ритмічно нашіптуючи якусь мелодію, Черепаха вдивлялася в горизонт над пустелею, чогось очікуючи.
- Мені вже пора... – вимовила Черепаха, швидше просто роздумуючи вголос, ніж сповіщаючи про це незрозумілого їй чоловіка, що ховався від спеки в затінку пальми. – Скоро моє море втече. В тебе часом немає чого-небудь поїсти? – це запитання вирвало майстра з роздумів.
- Е-е, так... зараз... – попорпавшись в кишенях, він не знайшов нічого, окрім червоного яблука, яке нагадало йому про Нім і про те, що потрібно повертатися... І він залишив Черепаху наодинці смакувати фруктом.
Вже на підступах до міста відчувалося свято. Прикрашеними вулицями блукали жонглери і акробати, на кожному кроці пахтіли квіти і частування. Опівдні дійство врочисто почалося і проходило, як і будь-який день народження звичайнісінької принцеси, лише з тією різницею, що повітряні замки того дня були особливо рожевими.
До вечора палац наповнив гамір, принесений людом з вулиць. Залою плавали пані в пишних шатах, супроводжувані кавалерами, що не поступалися партнеркам у вишуканості. Втім, тут знайшлося місце і для звичайних торговців та селян, що посходилися з усіх кінців міста.
Вервечка посланців сусідніх королівств з привітаннями і подарунками повільно танула, і кожен удостоювався посмішки принцеси. Король все більше нервував: ще з самого ранку він очікував звістки, однак, жоден з його слуг не знайшов слідів майстра у місті. А Король, довіряючи Рамареві, не попіклувався про запасний варіант.
Підійшов час офіційної промови. Запанувала тиша: гості завмерли з бокалами трунків напоготові тосту. І тільки-но Король зітхнув, аби зібратися з думками, як тишу порушив скрип дверей: до залу, тримаючись за руки, увійшли Рамар і Нім. Погляди усіх присутніх зосередилися на запізнілих. Майстер залишився біля входу, поглядаючи на Короля, він заспокійливо посміхався. А дівчинка попрямувала далі. Кроки босоніж незвично голосно відлунювала залом. Нім підійшла до здивованої Принцеси і вручила їй маленьку блакитну коробочку, що акуратно помістилася на долоньці іменинниці. Тільки-но Принцеса смикнула за червону стрічечку, як з коробочки вилетів білий метелик. Він покружляв над головами присутніх і вилетів у відчинене вікно.
- Свобода – часом важка, але вельми цінна рамка.
В цей момент в одного з необережних слуг смикнулася рука і перший салют полетів у вечірнє небо, а за ним не забарилися й інші. Того вечора ніхто не знав справжньої причини блиску в очах Принцеси. Майже ніхто…
