Постійно відчуваю потяг власного минулого: погляди полишених вулиць, галереї різнобічних будівель і сіру панельку, де з-поміж сотень квартир в одній навіки лишаються знайомі інтер’єри кімнат.
Так і кортить відвідати місця свого минулого, колишнього й перерваного. Бо тимчасові помешкання – то своєрідні етапи життя, переплетені з конкретною адресою.
І ось так з рідного дому в доросле життя: студентські гуртожитки, перша винаймана квартира, друга… безкінечний пошук пристанища.
107 двері на вулиці Андрія Головка, що на Солом’янці, 9 поверх і панорама на аеропорт «Жуляни» – з того починається прописка. А далі тривала зупинка – п’ять років за стінами масиву.
Ще через рік уже на іншому боці міста знову сідаєш на «трійку» і мандруєш до вулиць минулого. Там, як і завжди, снують люди, спроквола будується архів, вирує ринок, пустують запломбовані бювети. Тут зустрінеш улюбленого бомжа з виразом мислителя, лише тут купуєш особливо смачні київські пончики, й десь за закритими парадними гуркоче ліфт, а ти стоїш і вдивляєшся у відкрите вікно, яке, здається, й не помітило твоєї відсутності.
Ця вулиця, як й інші, має свої впізнаванні риси: за запахом задушливого проспекту поблизу; за звуком бренькоту музичної школи, кольором розлогих кленів над вицвілим асфальтом. Тут всього вдосталь – мається навіть будиночок з власною привидкою. Окрім мене, ніби й ніколи не було.
Та все ж, чомусь так важко заснути без світла вогнів й нестерпного шуму проспекту, й інколи хочеться окинути поглядом простори з висоти знайомого вікна.
Мабуть, минуле не відпускає мене.
