Світанок. Сонце спинається на шпилі костелу. Сонно потягається на хмарах. Ковзає дахами будинків. Моргає заспаними очима до сірих шибок. Малює небо у світанок. Розмальовує у всеможливі світанкові кольори. У багряно-жовто-блакитні, темно-сині, золотисті, ніжнорожеві… Таким є його щоденний ритуал. Така його ранкова «кава». Щоранку інша. Щоранку неповторна. Відмінна від вчорашньої. Щоранку нова комбінація кольорів, нова комбінація звуків, запахів. Щоразу новий смак. Але так має бути. Світанкове небо застигле над землею. Світанкове небо плинне у хмарках. Як у дзеркалі відбивається на обличчі будинків, на вже світло сірих шибках, на старенькій бруківці старенької площі, на шпилях костелу… вітається з ними, всміхається до них. Як звично. Як щоранку. Це їхня ранкова «кава». Це їхній щоденний ритуал. Щоб пробудитися від сну. Щоб почати новий день. Світанок посміхається до світу: до старої бруківки, до сірих будинків, до заспаних облич, які тільки-но вивільняють голови від нічних сновидінь, ліниво намагаються сфокусувати погляд на початок нового дня. Мимохідь вбирають малюнок світанкового неба. Вбирають запах ранкової кави. Задоволено посміхаються. Вбирають запах світанку. Щоранку інша суміш запахів. Запахи прилітають з вітром. Кожного дня з інших сторін. Домішуються до запаху кави.
Світанкова тиша. В тиші народжується день. Народжуються плани. Народжується перший крок. Щодня новий. Щодня перший. У ту ж саму сторону... В іншу... У цілком протилежну… Народжується ранкова молитва. Народжуються з надією, вірою, любов’ю. Народжується у світанковій тиші, у світанковому небі, у ранкових запахах перемішаних зі запахом кави. Тиша звучить молитвою, шелестом думок, спалахами поривів…поривами вітру…Світанок...
