Всі київські господарки нафталінові, бридкі, старі й зовсім непотрібні речі. Їхні права безмежні й щораз новаторські, у квартиранта – єдине беззаперечне право заплатити за помешкання і номінально вважати його прихистком на чітко визначений час. Усі інші свободи – то лише міфи для заманювання чергової квартирної жертви.
Життя таких дамочок минає не далі, як в одному мікрорайоні, місця відпочинку – аптеки, ринки і різноманітні види транспорту. Хворіють на жадібну виразку газу, води і світла. Полюбляють повчати й ненавидять слухати. Ревно оберігають ванну, як прояв їхньої цивілізованості перед приїжджими, хоча рідко її відвідують. Щодень натякають на тарифи і скаржаться на ціни винятково в присутності жертви. Обов’язково мають родичів, які або ж скоріш чекають їхньої смерті, або ж підтримують родинні зв’язки лише за формою та кількістю капіталовкладень. Годинами сидять на телефоні, дивляться нескінчені програми про здоров’я в поєднанні зі слуханнями Верховної Ради по радіо на повній гучності. Захоплюються шиттям, зокрема на нервах квартиранта. Швейна машинка – символічне знаряддя праці для перекроювання чергових кальсонів впродовж цілісінького дня, за звичай на кухні. Розводять вазонні плантації, систематично провітрюючи не лише рослини, а й задубілих мешканців. З ностальгією згадують радянське минуле і театрально сумують за «маслом і коржиком» того періоду. Вголос філософствують на тему «не того уже Києва», викриваючи винних під слоганом «Понаїхали». І лише інколи бігають на лавку побазікати, даючи жертві на хвильку перепочити перед новим стартом квартирного життя.
P.S. Присвячую усім своїм колишнім і майбутнім квартирним господаркам
