«Невже для життя потрібна ще й потолоч?»
(Ф. Ніцше)
У «батальйоні смерті» (себто в N-ській військовій частині) у 1983 – 1984 роках проводились політінформації. Нерегулярно, звісно, – частіше солдат зранку залучали до якихось робіт – але проводились. Жовніри до цих політико-виховних заходів відносились неоднозначно: з одного боку приємніше сидіти в теплі в «ленінській кімнаті» ніж чистити від снігу плац, з іншого – слухати майже годину якусь беззмістовну тарабарщину, що переривається періодично криками: «Солдате!!! Не спи – замерзнеш!!!» Було нудно.
Політінформацію щоразу проводили інші офіцери чи унтерофіцери надстрокої служби. Найгірше якщо це доручали прапорщику – це вже був повний маразм. Тоді по складах читалась газета «Правда». Кожне слово іноземного походження читалось з помилкою і неправильним наголосом. Складалось враження, що «товариш прапорщик» грає вар’ята і зображає пародію на партійного діяча. Але це була не пародія – він справді погано вмів читати і багатьох «складних і довгих» слів просто не розумів. Це було б смішно, якби не було так сумно – ця людина вважала себе вищою кастою в порівнянні з нами – солдатами…
Трохи веселіше було, коли проводили заняття офіцери. Тут уже могла звучати безпосередня розповідь про те як «важко живеться робітникам на Заході, як важко служити солдатам в американській армії – над ними постійно знущаються і кожної миті можуть з армії вигнати. І тоді вони опиняються в армії безробітних і помирають від голоду під парканом. А вас тут годують, одягають і ви того не цінуєте». О, в скількох солдат в цей час з’являлася в голові думка: «Мене б з цієї армії вигнали – як би я був би за це вдячний!»
Два рази проводив політінформацію «особіст» з гарнізонного штабу – майор Л. Це вже просто було моторошно. Вся його бурхлива промова крутилась навколо однієї думки яку він кілька разів повторив: «Як шкода, що зараз немає в живих товариша Сталіна. Я би тоді половину з вас розстріляв, а інші несли б службу так як треба». Я ще подумав: «Ну в цьому я і не сумніваюсь – якщо дорветесь до влади знову втопите країну в крові. На цей раз остаточно». Ще в нього була думка: «Я знаю – серед вас є люди які вороже ставляться до радянської влади. І ми за ними слідкуємо. Одного я не розумію: якщо людина радянською владою не задоволена – чого з нею возитись. Розстріляти її [туди роз-туди]!» (Тут у нього була довга тріада сенс якої можна перекласти хіба що приблизно – слів таких в словнику немає). В чию адресу це було сказано деякі з присутніх прекрасно розуміли. Але найбільше мене вразило зовсім не це політзаняття.
Одного разу нас знову о сьомій годині ранку загнали в «ленінську кімнату» і сказали, що буде політінформація. Зайшов лейтенант П. Він виглядав набагато старшим за інших лейтенантів батальйону. Причому було дуже сумнівно, що пияцтво і розпуста могли б так зістаріти людину. Очевидно він не виглядав, а справді був набагато старшим. Але в його віці він був не майором чи капітаном, а саме лейтенантом. Судячи по всьому його понизили у званні за якийсь вчинок. Це траплялось у «батальйоні смерті» неодноразово. Обличчя в нього постійно було ніби пом’яте. Однострій принаймі був більш-менш чистий і попрасований (хоча не завжди – бачили його і брудній і пожмаканій формі), але обличчя, яке не приведеш до ладу праскою, видавало в ньому алкоголіка. Багато офіцерів батальйону приходили в казарму п’яними – це вже нікого не дивувало. Але щоб до такої степені – приходити в казарму до солдатів і не триматись на ногах і потім падати і засинати десь в куточку на підлозі – це вже переходило будь-які межі! Бачив його одного разу в казармі – хитався зі сторони в сторону і кричав затинаючись і плутаючи слова: «Струнко, сволота! Струнко, я вам сказав! Ви знаєте хто я такий? Я тут найбільший командир і начальник! Я вам покажу хто я такий!»
Були в частині офіцери яких боялись, були і такі яких поважали. Цього ж не просто зневажали, а глибоко зневажали до такої степені, що ігнорували всі без винятку його накази. І отаке одоробало прийшло зранку виховувати солдат політично і нести їм інформацію про події у світі. Я тоді вперше бачив його тверезим. Був досить ретельно поголеним і в охайному однострої, але, не дивлячись на це, він випромінював якийсь бруд. Бувають такі люди – все що вони говорять автоматично стає брудним.
Політінформацію він почав з того, що повідомив наскільки йому не хотілось сюди йти в таку ранню годину, в нього на ранок були зовсім інші плани, він по його словам, планував зранку здійснити один процес, одну дію пов’язану з його біологічною стороною буття. Далі послідувала розповідь про те як у нього пройшла ця ніч – судячи по розповіді – дуже бурхливо. Але лишилась ніби не завершеною, бо довелось йому бігти на службу. «Ех, краще б я…» - тут у нього пішли фантазії на тему як би він провів би цей ранок з анатомічними деталями та з використанням нецензурних слів. О, де ти, Зігмунде? Який би матеріал побачив би ти для своїх теорій! У деяких солдат подібні розповіді з уст інших офіцерів викликали нездорове пожвавлення. Тут же в очах всіх слухачів була така зелена нудьга… Зеленіша ніж колір їхніх одностроїв.
Потім лейтенант ніби нагадав для чого власне сюди прийшов. Свіжий номер «Правди» йому читати не було ніякого бажання і тому пустився він у спогади. Почав розповідати про епізод своєї служби в Афганістані. Як їхали вони на БТР через якийсь кишлак, побачили крамницю і звичайно ж навмисно БТР-ом її зачепили так що одну стіну знесло. Там виявилось багато хороших, корисних і смачних речей які вони тут же в БТР і завантажили. «Якийсь дідусь з бородою голосно обурювався, щось по своєму белькотів то його з АКМ і [вбили до біса]» (переклад висловів приблизний). Потім, по його словам, вони заїхали в інший кишлак і там розважались гвалтуванням місцевих жінок. Я не знаю що з його слів було правдою, а що побрехеньками. Але розповідь про свої мародерства в Афганістані доводилось мені від офіцерів чути на політінформаціях ще двічі – і щоразу це подавалось як подвиг. Ось, мовляв, служба насправді річ весела – відправлять вас туди – буде чим втішитись. Не сумніваюсь, що подібні факти справді мали місце. Але вихвалятись цим ще й на політінформації – це вже вершина цинізму.
Я слухав це все і думав: «Невже ніколи не прийде той день коли тебе і тобі подібних і тих хто тебе в ту нещасну країну послав посадять на ліву підсудних?»
Цього офіцера я побачив наступний раз десь через півроку. Він прийшов в казарми п’яним до свинського стану ще й в цивільному одязі. Якщо я не помиляюсь, його засудили на «суді честі» офіцерів за якийсь вчинок, «розжалували» - тобто позбавили офіцерського звання і вигнали зі збройних сил. Він прийшов чи то щось виясняти чи що… Черговий офіцер, що побачив його, викликав солдат і наказав цього «кадра» побити і викинути за межі частини. Що солдати і зробили залюбки – скинули його зі сходів, потім потягнули на КПП і викинули за межі зеленого паркану. Виглядало це потворно. Нехай це і колишній – але офіцер – і наказувати солдатам його бити… Мені вперше в житті стало шкода людину яку я глибоко зневажав.
(Написано на основі реальних подій 1983-1984 років.)
