Найпростіше було, звісно, виселитися. Спакувати манатки і перебратися жити до якогось іншого хостелу, в місті їх досить. Але Данко залишався. Щоночі він ніби дивився нову серію фільму, якому був глядачем і головною особою водночас. І Данко не міг піти звідсіля, поки не дізнається розв’язку. Хлопець бився над загадкою – чи ці видива просто творіння його уяви, чи, може, він бачить уривки з чийогось життя?
У свідомості виринало слово, що зовсім не належало до його лексикону. Реінкарнація. Повірити у щось таке означало перекинути все попереднє життя догори дном. У цьому й полягала найбільша спокуса. Навіть не у тій дівчині, якою б чарівною і приманливою вона не уявлялася йому. Чергування його снів нагадувало блукання довгим напівтемним коридором хостелу з безліччю зачинених дверей – і кожної ночі Данко відчиняв одну із них, наступну.
Ця дивна вода мала металевий присмак. Округлі дрібні камінці, по яких струменів прозорий потік, набули іржаво-рудого забарвлення. Струмок скочувався з гори, зміїно викручуючись на горбах, мов здоровенний червоний полоз з роздутим черевом.
Данко, - чи то його двійник, - черпав воду глиняним кухлем. У маленькому круглому озерці, яке він зараз міцно стискав у руках, на мить віддзеркалилося небо, - синє-синє небо гір у зубчастому вінці з верхівок сосон, - і зникло.
- Пий, ця залізна вода цілюща. Вона жива. – Зморщені старечі руки забрали у нього кухоль. – Навіщо ти розшукав мене аж тут у горах?
Данко знав, навіщо. Тому що про це знав його двійник. Його кохана дівчина зараз при смерті. І хіба старий чаклун і ворожбит, якого він розшукав аж тут, серед гір, зможе зарадити лиху.
- У цьому житті вона приречена. Але я можу подарувати їй інше, нове. Твоя кохана перетвориться на зображення, портрет, і буде чекати аж до того часу, коли зможе звільнитися знову для людського життя. Якщо ти разом із нею вирушиш у світ уявного. Ти готовий зректися свого теперішнього життя і рушити у безвість?..
Темрява. Ага, це ж він прокинувся. Хлопцеві бракувало повітря, його серце шалено калатало. Вивільнення зі сну було запаморочливо різким.
Так ось чим закінчилася ота історія з минулого життя. Трагічно і безглуздо. Його дівчина захворіла на сухоти. Зовсім юною, вона була приречена на смерть і він шалено горював. Ось чому ці спогади так мучать його!
- Хто тут? – скрикнув Данко, зауваживши світлу постать, що раптом відділилася від стіни. Він задубів від жаху – ці привиди минулого наважилися переслідувати його і тут, у хостелі! Данко устиг сісти на ліжку, коли хтось ухопив його за руки і міцно стиснув.
- Послухай, - раптом почувся благальний дівочий шепіт, - Ти повинен звільнити нас обох з цієї пастки! Для цього ти тут! Заради мене! Знайди у цій кімнаті два портрети! Коли збагнеш, де вони, я знову стану людиною, Данку! – шепотіла вона, нахилившись близько-близько до нього.
- Добре, знайду! - Данко вивільнив праву руку з дівочої долоні і потягся до настільної лампи на тумбочці: йому захотілося як слід роздивитися незнайомку. Яскраве електричне світло спалахнуло у кімнаті, але він нікого не встиг побачити – дівчина зникла, пропала.
- Два портрети у кімнаті, - Хлопець вкотре глянув на картини, що висіли на стінах. Лише пейзажі. Він відмірював кроками кімнату, роздумуючи. – Два портрети…
Незнайомка справді була тут, він відчув тепло від її доторку, почув її подих біля вуха. Це неможливо, але це правда!
Раптом йому захотілося поговорити зараз із кимсь, не з привидом, зі справжньою людиною, все розповісти комусь. Наприклад, Марті, яка спершу не брала слухавку, образилася смертельно, а потім він і сам перестав дзвонити, не до неї уже було. Зателефонувати і виголосити монолог на кшталт: привіт, я тут тобі таке розкажу… Ти у переселення душ віриш? Кажеш, ні, і я от не вірив, а зараз думаю, що у минулому житті був живописцем і у мене була дівчина, і, знаєш, у мене є шанс знову бути разом із нею, не питай як, справа у складній магії…. Так що я думаю, що робити, забути про все і жити собі далі, але не вийде, відчуваю. Я занадто глибоко в оте все вліз, хоч і зовсім проти волі. Те життя як наркотик, і тягне мене неймовірно, і вона, ота дівчина мене притягує шалено, ти уже вибачай…
Усмішка застигла на його лиці. Данко зупинився. Може, Славко щось знає про картини? Може. Тут мала висіти ще якась?.. Ні, вона ясно сказала – обидва портрети тут… Але раптом Славко… Данко відчинив двері і вийшов у коридор.
Славка не було в хостелі. Абсолютна тиша панувала у приміщеннях, непроникна і якась аж стерильна. Коридор хостелу звужувався у перспективі перед його очима, як наконечник стріли, насміхаючись над теоріями по паралельні прямі, що буцімто не перетинаються у просторі. І усі ці вічно зачинені двері, скільки їх тут?.. Данко раптом узявся за ручку однієї, потяг униз. Зачинено. До біса, тут взагалі хтось живе?!
Може, цей хостел і виник у якійсь точці простору і часу лише тому, що він, Данко, мав сюди прийти. Або насправді не існує ні цього коридору із старим паласом, ні дверей, пофарбованих набіло, а хостел є лише у його мозку. Звідки він знає, що не збожеволів?!
Треба тікати звідси зараз. Реальний хостел, чи витвір його уяви – все одно. Він збирає речі і вшивається.
Данко зайшов у кімнату. Голосно рипнула паркетина під лівою ногою. Так, зараз він запихає ноутбук у наплічник, і геть звідсіля. Все.
Хлопець підійшов до стіни, на якій висіли картини. «Знайди два зображення». Оту, найбільшу, треба перевірити насамперед. Чимось гострим зішкребти з неї верхній шар фарби...
- А що це ти робиш?
У дверях стояла Оля, власниця хостелу, повна дівчина у світлому костюмі, з невиразним добродушним обличчям. Вона короткозоро мружилася, вглядаючись у нього. І у те, що він у біса збирається тук вчинити. Готує якийсь нечуваний акт вандалізму?
- Я розглядав картину, - пояснив хлопець. Чудове пояснення, а щоб розглянути картину, виявляється, потрібно зняти її зі стіни і покласти на тумбочку. Леся мружилася, суворо-наїжена, ладна негайно викинути його за двері, злісного порушника неписаних законів і правил хостелу. Ангел-херувим у пісочного кольору піджаку і спідниці.
– Послухайте, Славко ж казав, що ці картини продаються?
- Ну, так, - погодилася Оля, насторожена, не спускаючи з очей з цього підозрілого типа.
- Я їх усі купую. – Данко пішов ва-банк. Так, він купить їх усі, навіть якщо додому доведеться вертатися пішки. Але він не може відступити.
Звісно, усього того, що було в нього з собою, включно з паперово-копійчаним дріб’язком, витрушеним із кишень і дна наплічника, не вистачило. А ви б могли трохи поступитися у ціні, скімлив покупець, стискаючи у долоні пластикову банківську картку і прикидаючи, скільки на ній зараз грошей. Прошу вас. Я просто закохався у ці полотна, вони мене вразили наповал, так би мовити, це пам’ятка про ваше місто. Ну і це ж ніби гуртова купівля?..
Зрештою торг було завершено. Усі картини, що висіли у кімнаті, стали його власністю.
Випровадивши з кімнати настирливу Олю, Данко вийняв з рами полотно з якимось пейзажем. Під ним було іще одне. Хлопець затремтів – з полотна на нього глянули світло-сірі очі дівчини з його снів. Її портрет!
Він незчувся, як картина випали з його рук і, падаючи, гримнула кутом рами об підлогу. Не піднімаючи її, хлопець сів на ліжко і непритомно витріщився кудись перед собою.
Раптом він знову зірвався на рівні. Вона сказала, що у його кімнаті є два зображення. Треба знайти друге. Він заходився методично видирати полотна з рам. Але під жодним з них нічого не знайшов.
- Чорт! – Данко у відчаї з силою зарився пальцями у волосся. – Де воно може бути! Зображення у цій кімнаті. Тут п’ять картин! Я перевірив усі!
Він роззирався довкола. Раптом здогад шибнув у голові, такий простий і зрозумілий, що Данкові захотілося самого себе по-дружньому потермосити по плечу за кмітливість, похвалити і назвати розумником. Два портрети, два зображення! А що, чорт забирай, він бачить щодня у дзеркалі, як не власний портрет!
Поволі він підступив до дзеркала і зняв його зі стіни. Чомусь воно видалося хлопцеві страшенно важким, аж руки відтягувало. Данко поклав дзеркало на ліжко, узяв у руки молоток, який знайшов на кухні – напевно, його туди навіщось приніс Славко, а потім забув у кутку.
Данко нахилився над погідною поверхнею дзеркала. Дивовижна усе-таки штуковина – оця довга тонка пластина зі скла, покрита з одного боку шаром металу! Просто скло і олово чи ще щось там, але воно ніби живе, навіть підступніше за живу істоту, бо таїть у собі невидиму пастку! Десь там у глибинах цієї нібито пласкої штуковини, намертво сплетена з молекулами скла і металу, таїться жива людська душа, - його, Данкова душа!
Міцніше стиснувши молоток у руці і намагаючись не дивитися на своє перелякане розтріпане віддзеркалення всередині дерев’яної рами, хлопець вдарив наосліп по склу. «Ніколи мені не подобалися всі оті дзеркала», - промайнуло у голові.
Не було ні спалахів світлу, ні двигтіння землі чи удару грому, - очевидно, його двійник не полюбляв дешеві театральні ефекти. Він просто опинився перед Данком. Щойно його не було, і ось він тут, стоїть навпроти, убраний у своє дивне вбрання і чудернацькі черевики, смагляволиций, насторожений, з розтріпаним темним волоссям.
Що відчуває той, хто одного чудового дня бачить, що його дзеркальне відображення вибралося назовні зі скляної пластини і перетворилося на істоту з плоті і крові? Данко не зміг би відповісти; він був засліплений, приголомшений, достоту прибитий побаченим, мов людина, яку зненацька засипала снігова лавина.
Незнайомець мовчки посміхався. У його усмішці було щось неприємне, зловісне. Зрештою, дзеркальний двійник, покруч, що дивом виліз з розбитої прямокутної пластини, блискучі уламки і крихти якої зараз валялися, висипані з рами, на підлозі, заговорив:
- Ти думав, що ти колись був мною, правда?
Данко мовчав.
Чорноволосий зайда удавано скрушно похитав головою, скорчив гримасу і знову розплився у широкій усмішці, показавши блискучі білі зуби.
- Думаю, що так, чого б ти інакше став трощити скло. Бачиш, я дуже хотів, щоб ти так думав. Для цього були ці сни, і все-все… Я зумів зупинити час для нас двох, так, щоб ми пережили століття, замкнені, я – у дзеркалі, вона - в портреті. Але мав знайтися хтось, хто захотів би випустити нас звідтіля, пожертвувавши собою. А де б я знайшов добровольця?.. Довелося вдатися до обману. – Він з удаваним каяттям розвів руками, ступив крок уперед, і під його черевиками голосно затріщало скло.
- Нічого особистого, повір, просто, розумієш, магічні сили дзеркала не випустять мене з полону, якщо хтось не заступить мене. А ти завжди хотів довідатися, що робить твоє відображення, коли ти відходиш від дзеркала. Тепер зможеш дізнатися про це.
Оля мусила віддихатися перед вхідними дверима – хостел знаходився на п’ятому поверсі старого будинку без ліфта. Підіймаючись, як їй здавалося, нескінченно довго, вона наткнулася на дивну парочку: чорноволосого хлопаку у куртці і джинсах - вбрання видалося їй нібито знайомим, - і дівчину у довгому плащі, з каптуром, з якого вибивалися пасма білявого волосся. Ці двоє спускалися сходами, півобійнявшись, щільно туляючись один до одного, ловлячи позирки, стиски рук, більше дивлячись в очі одне одному, ніж під ноги. Ніби вічність не бачилися. «Шиї собі не поскручуйте», - подумала Оля незлобиво. Потім вона почула, як тряснули, зачиняючись за тими двома, металеві двері під’їзду.
У хостелі було тихо й порожньо. Оля зайшла у кімнату, де жив раніше отой дивний Данко, на вигляд – звичайний студент, що ні сіло ні впало скупив усі картини її знайомої художниці. Який благотворний вплив мистецтва на людину, це ж треба.
Дзеркало висіло на стіні біля входу. Оля підійшла до нього і на мить дивовижний обман зору змусив її сахнутися – замість свого відображення дівчина побачила, як з із задзеркалля розпачливо тулиться до скла, розплющуючись об нього обличчям, її колишній пожилець. Оля скрикнула з ляку.
Вона міцно замружилася. Видиво щезло. Дзеркальна поверхня була ідеально чистою, сяючою, спокійною і гладенькою, як поверхня бездонного озера у безвітряний ясний день. Здавалось, дзеркало вичікує, ніби розставлена пастка. Кидає виклик і притягує магнітом, як споконвіку притягує людей кожна із цих холодних скляно-металічних поверхонь.
