Це лише початок твору. Прошу оцінити і дати пораду чи варто продовжувати.
Золота нитка
Того дня, коли почалася ця історія, світ стояв умитий дощем. Дерева струшували краплини, а на траві переливалась діамантами роса. Сонце відбивалося в калюжах, а обабіч дороги бігли струмки.
Хмари повільно пливли небом, схожі на сірі клаптики паперу, наклеєні на блакитний фон. Вони пропливали над Зоряною, не зупиняючись ні на мить, наче хотіли сказати: «Яке нам діло до цієї дівчинки? Людей на світі так багато, вона нічим не відрізняється від інших».
І ніхто не знав, що мине зовсім небагато часу і від цієї дівчинки залежатиме чи пропливатимуть хмари над землею і чи буде взагалі земля…
Зоряна теж ні про що не здогадувалась. Вона просто йшла тихою сільською вулицею з рюкзаком за плечима, а навколо на всю силу буяв Травень.
На душі в дівчинки було важко, І навіть погожий травневий день не міг її розвеселити. Смуток поселився у Зоряниній душі кілька днів тому і ніхто, навіть вона сама, не міг пояснити його причину. Він збирався у серці дівчинки і породжував дивний неспокій, гнав кудись і не відпускав ні вдень, ні вночі.
З такими сумними думками Зоряна дійшла додому. Мама вже збиралась на роботу. У їх сім’ї так було завжди: коли Зоряна поверталася зі школи, мама йшла на роботу, тож вони майже не бачились.
З татом вона також спілкувалася лише по телефону. Батьки давно розлучилися. Раніше тато навідував доньку, але тепер майже не приїжджав. Якщо чесно, Зоряна була цьому навіть рада, адже кожна зустріч її батьків закінчувалась скандалом.
Друзів у дівчинки теж був, м’яко кажучи, не комплект. Тобто взагалі не було. Були хороші знайомі, але справжніх друзів Зоряна не мала. Вона взагалі була самітницею і нікого не впускала в душу.
--До побачення, доню! — жінка поцілувала дочку в щоку і пішла на роботу.—Будь хорошою дівчинкою!— гукнула вона, стоячи у дверях.
Ну що ж. Все не так вже й погано. Тепер до самого вечора Зоряна буде тут повноправною господинею. Потрібно лише зробити всю загадану мамою роботу. Список роботи стояв на столі у вітальні.
Гм… А роботи не так вже й багато. Всього лиш погодувати їх невеличке господарство (кілька курей, качок та три клітки з кролями), полити квіти та помити посуд. Це справа двох годин, а далі – повна свобода дій.
Зоряна одразу ж взялася за роботу: зробила уроки, полила квіти і помила посуд. На це дівчинка витратила всі запаси води, що були в будинку. Тепер потрібно йти до криниці за водою.
Громадська криниця була у п’яти хвилинах ходи від дому. Але навіть на таку відстань носити воду було нелегко. Зоряна зітхнула і взяла відерце.
Вже біля криниці вона помітила, як у каламутному дощовому потоці щось блиснуло. Дівчинка нахилилась і побачила тонесеньку золоту ниточку.
«Звідки вона тут взялася?» -- здивувалася Зоряна і підняла кінець нитки. Та виявилась довгою. Дівчинка знизала плечима і намотала нитку на руку. Нитка натяглася. Мабуть вона десь зачепилась. Тоді Зоряна запхнула відерце в кущі і рушила вперед, намотуючи нитку на руку.
Дівчинка йшла вулицями вздовж дощових струмочків і посміхалась, думаючи як кумедно вона виглядає збоку. Але на вулицях було на диво безлюдно
З одного боку Зорянине село впиралося просто в ліс. Деякі городи розташовувалися за кілька кроків від дерев. Щоправда ліс вже давно був «одомашнений» і там вже з півсотні років не водилося нічого більшого за лисиць. А у грибний сезон грибників у лісі було більше, ніж грибів.
Золота нитка вивела дівчинку просто на узлісся і заховалася поміж дерев. Йти чи не йти? Зоряна зітхнула і пішла вперед. Надто великою була спокуса побачити де закінчується ця нитка.
У напівтемряві лісу нитка була ледь помітною і Зоряна невідривно дивилася на неї, щоб не загубити. Несподівано в очі дівчинці вдарило яскраве світло, вона підняла очі і остовпіла. Нитка вивела Зоряну на галявину, посеред якої росла старезна сосна, і сховалася поміж її коріння. Дівчинка здивовано глянула на дерева навколо: раніше вона ніколи не бачила ні цієї галявини, ні сосни, хоча давно сходила цей ліс вздовж і впоперек.
Знизавши плечима, Зоряна підійшла до сосни і помітила нірку між корінням, у якій зникала нитка. Дівчинка запхнула руку до нірки і намацала м’який і ворсистий клубок
А поряд з кубком лежала ще одна річ – холодна і гладенька куля чималих розмірів. Клубок із нірки вийнявся легко, а от куля виявилася завеликою. Незрозуміло було, як вона взагалі потрапила до цієї нірки через такий вузький прохід.
Зоряна обмацала вхід до нірки (може вдасться розкопати?) і намацала дошку, таку трухляву, що вона кришилася під пальцями. Дівчинка з силою рвонула дошку. Відкрилась глибоченька виїмка в землі, у якій лежала велика мармурова куля і невеличкий блакитний конверт. Зоряна підняла кулю і запхнула в кишеню конверт.
«Треба добиратися додому – подумала вона – От тільки як?» Дівчинка пішла в той бік, звідки начебто прийшла. Але вона встигла зробити лише один крок… і опинилася просто під старим каштаном біля криниці. «Приїхали! -- подумала Зоряна – В мене вже починаються галюцинації».
Але на галюцинації було не дуже схоже. Каштан і відерце були більш ніж реальні. Гладенька і прохолодна мармурова куля теж не викликала сумнівів у своїй реальності. Дівчинка відчула, що ще трохи – і її мозок розплавиться.
-- Ну досить про це думати! – наказала вона собі – Там вже кролі чекають голодні, а ти забиваєш собі голову всілякими дурницями! – з цими словами дівчинка пішла додому.
Удома Зоряна нагодувала всю живність і знову пішла по воду, заховавши свої знахідки в дальній кут шафи. Принесла одне відро, друге… Коли вона втретє повернулася до криниці, позаду роздався незнайомий голос:
-- Тобі допомогти?
Зоряна аж здригнулася від несподіванки і озирнулась. Позад неї стояв і знічено посміхався якийсь незнайомий хлопчик.
--Ти хто? – мимоволі вирвалося в дівчинки.
-- Я… — зам’явся хлопчик. – мене звуть Максим. Я просто побачив, як ти носиш воду і хотів допомогти… -- він почервонів і знову посміхнувся – Але якщо ти не хочеш, то...
– Ні-ні! – тепер знітилась Зоряна. – Дякую за пропозицію…
Хлопчик підійшов до криниці. Зоряна саме дістала відро і наливала воду до свого відерця. Максим підняв його і сказав крізь зуби:
-- Важке… Як ти тільки його носиш?
-- Звикла. – знизала плечима Зоряна – Якщо ти не можеш, то я сама понесу.
-- Та ні. – похитав головою хлопчик. – Я тобі допоможу. Ти ж їх і так щодня носиш, правда?
— Угу. – кивнула Зоряна. – Ще раз дякую тобі
-- Нема за що. – посміхнувся Максим. – Ну моє ім’я ти вже знаєш, а тебе як звуть?
-- Зоряна.
-- Гарне ім’я. Небесне…
Зоряна зашарілася. Ще ніхто ніколи не називав її ім’я небесним. Щоб приховати зніяко-вілість вона запитала:
-- Ти звідки приїхав?
-- А що так видно, що я нетутешній? – якось схвильовано запитав хлопчик.
-- Та ні.— засміялась Зоряна. – Я просто ніколи тебе не зустрічала.
-- Ну так, -- кивнув Максим. – Ми з сестрою приїхали на вихідні до сусіднього села. Вона має тут якісь справи, а мене взяла за компанію, «щоб квартири, бува, не розвалив самотужки».
Зоряна розсміялася:
-- А що, може таке бути?
-- Та ні. Це вона вигадує. – в свою чергу посміхнувся Максим. – Просто Ліна почувається відмовідальною за мене, от і перестраховується.
-- А батьки ваші де? – спитала Зоряна і одразу ж прикусила язика, побачивши, як спохмурнів Максим.
-- Вони за кордоном, -- коротко відповів хлопчик. – Працюють у котромусь посольстві.
Зоряні стало соромно за своє необдумане питання. Тоді вона нарешті помітила, що вже кілька хвилин стоїть біля брами свого будинку.
-- Ну все, мені пора. – заявила дівчинка забираючи відро.
-- Справді? – запитав Максим якось розгублено і зовсім не до речі.
-- Справді.
-- А тобі ще багато води треба?
-- Ну ні… Зовсім трохи.
-- То давай я тобі допоможу! – зрадів хлопчик. – До п’ятниці я цілком вільний! – додав він наслідуючи персонажа мультика.
-- Так сьогодні і є п’ятниця! – розсміялась дівчинка. – Ну як хочеш – допоможи.
Максим аж просяяв. Він почекав доки Зоряна спорожнить відерце і вони удвох пішли до криниці.
І ось останнє відро принесене, Зоряна ще раз подякувала Максиму і несподівано для себе запитала: «Чаю хочеш?» -- вона сказала це просто так, без жодної задньої думки, просто не бажаючи так швидко розлучатися з новим знайомим.
-- Хочу! – одразу погодився хлопчик і одразу засоромився – Якщо ти звісно нікуди не поспішаєш.
-- Не поспішаю. – запевнила його дівчинка. – Заходь давай.
За хвилину вони вже сиділи на кухні, балакали про все на світі і чекали доки закипить чайник. Зоряна сама собі дивувалася: їй завжди було важко знайомитися з новими людьми, а з Максимом вона балакала так легко, наче знала його тисячу років.
Коли чай було врешті допито хлопчик попрощався із новою подружкою і пообіцяв прийти завтра «Якщо ти, звісно, не заперечуєш!» -- поспішно додав він. Дівчинка запевнила його, що не заперечує.
Коли за Максимом зачинилися двері, Зоряна ще довго не могла заспокоїтись. Що б вона не робила Максимова посмішка стояла в неї перед очима.
«Що це зі мною? – подумала вона – Невже я закохалась? Але ж ми сьогодні вперше зустрілися… А Максим гарний. У нього очі ясні… Та про що це я думаю? Ну він мені сподобався, а я йому?...»
Дівчинка подивилась у дзеркало: звідти на неї дивилося бліде обличчя з великими зеленими очима в ореолі мідно-золортавого волосся, таке схоже на обличчя Наталки з повісті «Царівна»
-- І нічого мені не світить! – константувала Зоряна і відвернулась.
Коли надворі вже почало темнішати і Зоряна впоралася з буденними справами, вона дістала з дальнього закутка шафи Мармурову кулю і уважно розглянула. Куля складалася з двох половинок: зеленої і блакитної. Поміж ними пролягав золотий поясок. Зелена половина була вкрита сіткою тріщин.
Придивившись,Зоряна зрозуміла, що накожному острівці, оточеному тріщинами видніється напівстерта літера. Дівчинка також помітила, що тріщинки навколо кожної літери утворюють шестигранник. Вона торкнулася одного з шестигранників і той почав рухатися. З цих літер можна було складати слова.
Цим Зоряна і зайнялася. Вона рухала літери хвилин п’ять, доки їй не спало на думку скласти власне ім’я. Коли остання літера Зоряниного імені стала на своє місце, почулося тихе клацання і куля розпалася точно по золотому пояску. В руках у враженої дівчинки опинились дві півкулі, скріплені тоненьким золотим пояском.
Зелена півкуля виглядала суцільною, а от у блакитній половині зберігалось чимало дивних речей. Там лежав якийсь синій мішечок зі старовинної тканини, невеличкий (поміщався у Зоряни на долоні) і вщерть повний. Дівчинка нетерпляче відклала мішечок убік. Вона ще встигне подивитися, що там всередині.
Крім мішечка у скриньці знайшовся великий ключ дивної форми, низка намиста і пляшечка з брунатною рідино, на етикетці якої був дивний напис: «для короля». На самому дні скриньки лежав складений учетверо аркуш паперу.
Зоряна дістала той аркуш і в неї пройшов мороз по шкірі. Дівчинка спробувала себе заспокоїти. Ну що тут такого? Звичайний, вирваний із зошита аркуш у клітинку. От тільки полів на сторінках немає. І клітинки більші ніж зазвичай. Та й колір у аркуша був не білий, а брудно- жовтий.
Але це нічого не означає! Тобто означає, але тільки те, що цей листок було вирвано зі старого зошита. Зорянина мама нещодавно знайшла такий на горищі. От і все. Нічого надзвичай-ного. Все правильно.
От тільки не пасує до цієї явно старовинної скриньки цей аркуш, нехай старий, але ж не старовинний! Дівчинка розгорнула аркуш. То був якийсь лист. Вже перші його рядки змусили серце дівчинки прискорено забитися.
«Люба Зоряно!»
Мені нелегко в цьому зізнатися, але одного разу я зробила величезну помилку, яка поставила в небезпечне становище цілий світ. Я захотіла позбутися того, чого не можна позбутися. Розумію, це нічого тобі не пояснює, але згодом ти все зрозумієш.
Ти мусиш виправити мою помилку, У Мармуровій кулі ти знайдеш усе потрібне для цього. Нічого не бійся, я не покину тебе. Що робити тобі пояснить цариця змій. Вона ж допоможе тобі пробудити свою силу. Поспішай! Часу залишилось надто мало!
08.11.1949р Мирослава
P.S: Коли ти прочитаєш цього листа, він самознищиться. Прошу, не лякайся.»
Доки дівчинка розмірковувала, як цей лист буде самознищуватися і чи не потрібно викинути його подалі задля власної безпеки, лист сам по собі розпався на клапті і полетів униз. Але підлоги клапті не досягли. У польоті вони продовжили розпадатися, доки не розсипалися в порох.
Зоряна ошелешено глянула на купку пороху біля своїх ніг. У голові гуло. Що це все означає? Звідки взявся цей лист і ця скринька? Тут вона згадала про блакитний конверт, який лежав біля кулі і дістала його з кишені. Може хоч він якось пояснить все, що коїться цього дня.
Перш ніж розпечатати конверт дівчинка уважно оглянула його з усіх боків. Це був звичайнісінький конверт, -- хіба що блакитний , -- з маркою і полями для адреси отримувача і відправника. Але ці поля були порожніми. Але найбільша несподіванка чекала на неї на звороті. Конверт було запечатано справжнісіньким сургучем! То була кругла червона печатка із зображенням єдинорога. Такими печатками не користувалися вже дуже давно. Як же вона опинилася на цьому конверті?
«Потрібно її якось зняти, щоб вона залишилась цілою – подумала Зоряна – І пошукати щось про такі штуки.
План був непоганий, але як його виконати? Скільки дівчинка не відривала печатку від конверта, вона не піддавалася. Нарешті Зоряна взяла ножиці і вирізала печатку разом з папером, до якого та була приклеєна і тоді нарешті прочитала листа.
«Любий друже!
Я не знаю хто ти, не знаю скільки тобі років, не знаю навіть твого імені. Єдине, що мені відомо: той, хто першим прочитає цього листа стане нашим рятівником. Прошу тебе, не викидай цього листа, доки ми тебе не знайдемо. Ти наша єдина надія…»
А замість підпису стояв дивний знак:
У дівчинки розболілась голова. Всі події цього дня заплуталися в нерозривний вузол і вона ніяк не могла цей вузол розплутати. Несподівано у конверті дівчинка намацала якийсь круглий предмет. То була дивна кулька з фіолетового скла. Зоряна розгублено стиснула її в долоні.
«Ну що це за день такий? — в розпачі подумала вона. — Якесь божевілля. Потрібно заспокоїтись, взяти якусь книжку і забути про все це».
Сказано-зроблено. Зоряна зайшла до вітальні і дістала одну зі своїх улюблених книжок. Вона вже хотіла йти, коли помітила, що й досі тримає в руці фіолетову скляну кульку і швиденько поставила її на стіл. Потім вимкнула світло і вийшла.
Зоряна поринула у книжковий світ і забула про всі переживання того дня, аж доки годинник не пробив дев’яту.
«Зараз мама повернеться!» – промайнула в неї думка. Треба сховати мармурову кулю та інші речі, про які мамі знати не треба.
Дівчинка позбирала всі розкидані по підлозі речі та поклала їх до мармурової кулі, туди ж поклала і золотого клубочка. Сама ж куля перекочувала до найдальшого закутка шафи. Блакитний конверт вона заховала поміж сторінок однієї зі своїх книг. А порох з іншого листа, який і досі купкою височів на підлозі,зібрала в баночку з-під пігулок і заховала під ліжком. Начебто все. Але ні, ще залишилася сургучна печатка. Зоряна взяла печатку зі столу і помітила, що та тріснула рівно посередині. Дивно… Коли дівчинка її туди клала, тріщини не було. Зоряна знизала плечима, поклала печатку до шухляди і пішла підігрівати мамі вечерю.
Наступного дня Зоряна прокинулась у чудовому настрої. Сьогодні мама йде на роботу зранку, тож якщо Максим і справді прийде, мама не почне лекцію на тему: «Я ж просила тебе не приводити додому незнайомців!». Дівчинка швиденько одягнулася і розчесала своє золотаве волосся, тоді вмилася і відправила маму на роботу. Тепер ніхто не завадить їй читати.
Мама не дуже любила, коли Зоряна читала. Вона вважала ті книги, які обожнювала її дочка, цілковитими дурницями. Особливо їй не подобалось, коли Зоряна перечитувала одну книгу вп’яте, а то і вшосте. Жінка зовсім не була злою, чи деспотичною. Просто захоплення дочки були їй незрозумілі. Але справи це не міняло і найкраще Зоряна почувалася в товаристві книжок.
Та віднедавна товариства самих лише книг їй стало замало. І це було трагедією, бо у своєму селі дівчинка друзів не мала, а десь далі – і поготів. Її життя минало в самотності,тож знайомство з Максимом стало для неї подарунком долі. Хоча… Він говорив, що приїхав всього нам пару днів.
Дівчинка знову поринула в читання. Від книжки її відірвав лише стукіт у двері: прийшов Максим. Зоряна запросила його до будинку і знову взялася готувати чай.
— Куди підемо сьогодні? — запитав Максим.
— Куди захочеш. — знизала плечима Зоряна.
Раптово з вітальні почувся гучний стукіт. Зоряна схопилася зі стільця і побігла туди. Максим кинувся слідом. Виявилося, що крізь відчинене вікно до вітальні забралася сусідська кішка і перевернула вазу з квітами. Та, на щастя, не розбилася, але вода замочила вишиту серветку на столику.
Зоряна швидко витерла воду, а тоді схопила кішку і кинула Максиму:
— Почекай хвильку. Я тільки цю хуліганку до господарів занесу. Хай вони з нею розбираються.
Та коли дівчинка повернулась, на неї чекала несподіванка: Максим стояв посеред вітальні з кам’яним обличчям. Зоряна злякалася:
— Що сталось?
Хлопчик глянув на неї спідлоба.
— Де ти це взяла?— запитав він, простягнувши руку. В долоні Максим тримав невеличку кульку з фіолетового скла. Зоряна зовсім забула про неї.
— Я її знайшла… Випадково… — розгубилася дівчинка, не розуміючи чому ця кулька так рознервувала Максима.
— Де ти її знайшла?— вже спокійніше запитав хлопчик.
— Ти не повіриш, — похитала головою Зоряна.
— Може й повірю.
— Ну, тоді слухай. — Зоряна розповіла Максиму про золоту нитку і мармурову кулю і навіть показала саму кулю. Хлопчик слухав уважно і жодного разу навіть не посміхнувся. Коли вона скінчила, Максим уважно огледів кулю і попросив:
— Ти можеш взяти її і піти зі мною в одне місце?
—В яке ще місце? — насторожилася Зоряна
— До людини, яка мусить нам все це пояснити.
— А ти знаєш таку людину?
— Авжеж, — криво посміхнувся хлопчик. — Ще й дуже добре. Це моя старша сестра.
Зоряна ошелешено завмерла. Що такого могла знати Максимова сестра? Але бажання розібратися у тому, що коїлося навколо неї пересилило, тож дівчинка сховала мармурову кулю до першого-ліпшого пакета, замкнула будинок і вони з Максимом вирушили в дорогу.
Йти до сусіднього села було щось з півгодини, але Зоряні вони видалися вічністю. Максим всю дорогу мовчав, про щось напружено думаючи. Це було так не схоже на нього, що дівчинка занервувала ще більше.
Вони прийшли до невеличкого непоказного будиночку на краю села. Зоряна це село добре знала: двоє учнів її класу були звідси. Вона сама тут бувала і бачила, як до цього будинку час від часу приїжджала струнка темноволоса жінка. Вона бувала тут по кілька днів і знову кудись від’їжджала. Ніхто з сусідів не знав хто вона і звідки. Не знала цього і сама Зоряна, тож її серце прискорено забилося, коли Максим звернув до цього будиночку.
Хлопчик постукав і двері відчинилися. Звідти визирнула якась дівчина не схожа на жінку, яка раніше тут бувала.
— Ліно, нам треба поговорити.
— Про що? — здивувалася дівчина.
Максим не відповів, натомість гукнув Зоряну і зайшов до будинку. Зоряна рушила слідом. Але Максимова сестра побачивши її, повелася дивно. Вона схопилася за одвірок, ледве не впавши, і вперлася в дівчинку поглядом. Але за мить дівчина опанувала себе.
— Що сталося? — запитав сестру Максим.
— Н-нічого… То про що ти хотів поговорити?
— Про одну дуже цікаву річ. Зоряно, покажи Ліні свою знахідку.
Дівчинка кивнула і дістала з кишені фіолетову кульку. Ліна поклала її собі на долоню і довго мовчки роздивлялася.
— Ви знаєте що це таке? — не витримала Зоряна.
— Здогадуюся… — тихо відповіла дівчина.
Вона виждала ще кілька секунд і кинула брату:
— Максиме, ходімо. А ти, люба, почекай тут поки що, — звернулась дівчина до Зоряни. — мені треба поговорити з братом.
Вони вийшли до сусідньої кімнати, а Зоряна лишилась у вітальні. З-за нещільно закритих дверей чулися голоси. Деякий час вона боролася зі спокусою, але врешті не витримала і підійшла до дверей. Дівчинку не покидало дивне відчуття, наче ця розмова стосується саме її.
А в сусідній кімнаті вирували емоції:
— Не може бути! Це неправда! — ледве стримував крик Максим. — Ти брешеш!
— Сам подумай: навіщо мені брехати? — намагалася заспокоїти його сестра. Але хлопчик не слухав:
— Ти брешеш! Це не та Зоряна!
— Любий братику, — м’яко промовила Ліна — Я знаю, ти завжди ненавидів цю дівчинку, але подумай, ви ж тепер друзі..
Далі Зоряна вже не слухала. Вона схопила пакет із кулею і прожогом вилетіла з будинку. По щоках дівчинки струменіли сльози.
А тим часом між Максимом та Ліною і далі кипіли пристрасті:
— Ти нічого не розумієш!
— Ні! Це ти нічого не розумієш! Я думав, що зустрів хорошу людину, а це виявилася ваша безцінна Зоряна!
— Ну вона сама ще не підозрює про свою, як ти сказав, безцінність. — Відповіла Ліна вже спокійніше. — І, судячи з усього, ми самі її не до кінця її усвідомлювали…
— Що ти маєш на увазі? — здригнувся Максим.
— Те, що віднині Зоряну потрібно охороняти ще ретельніше. — Відповіла йому сестра. — І пам’ятай, — Ліна глянула братові в очі — Вона не повинна нічого запідозрити.
— Це ще чому? — їдко запитав Максим. Було зрозуміло, що він не збирається слухатися наказу сестри.
— Бо я давала присягу, що нічого їй не розкажу.
— Ти давала, я —ні.
Максим швидко вибіг за двері. Ліна розгубилася і лише за кілька секунд зрозумівши братові наміри вискочила слідом. Тут вона зрозуміла, що запізнилася: ні Максима ні Зоряни у вітальні не було…
Хлопчик наздогнав подружку майже біля її будинку:
— Чому ти втекла? — запитав він, схопивши дівчинку за руку.
— Бо зрозуміла, що моя присутність у твоєму будинку небажана. — Гірко посміхнулась Зоряна, намагаючись вивільнити руку.
— Ти підслуховувала?! — обурився Максим.
— Навіщо? Вас і так було чудово чути.
— Пробач, — знітився хлопчик. Зоряна не відповіла
— Знаєш, — озвалася вона за мить — Я одного не можу збагнути: ми з тобою знайомі всього кілька днів. Чому Ліна казала, що ти мене вже давно ненавидів?
— Не ненавидів — ревнував, — зітхнув Максим.
— Ревнував?
— Ходімо, — Максим потягнув подружку за собою.
— Куди?
— Я мушу тобі дещо показати.
Розгублена Зоряна підкорилася.
Максим привів дівчинку у поле за селом. То було одне з місць, де випасали череду, але сьогодні там було порожньо. Посеред поля самотньо ріс розлогий кущ шипшини. І саме до нього підійшов хлопчик.
Кілька секунд він розглядав гілки, а потім смикнув за одну. Під ноги йому впав сонячний промінь, який одразу почав міняти форму. Він поширшав, заіскрився всіма кольорами веселки і за кілька секунд перетворився на барвисті сходи, що вели в небо.
— Все, прощавай здоровий глузд… — пробурмотіла Зоряна.
— Ні! — посміхнувся Максим, — Вам ще зарано прощатися. Ходімо. — він подав Зоряні руку і став на першу сходинку.
—Е, ні! Я туди не піду! — запручалась дівчинка. — Це все ілюзія, обман зору. — Відчайдушно вмовляла вона себе, намагаючись вберегти свій, такий простий і звичний світ.
— Ніяка це не ілюзія! — обурився Максим. — Не віриш —доторкнися.
Зоряна так і зробила: на дотик сходи були досить реальними і мармуровими, а отже лишалось тільки одне пояснення…
— Це… Магія? — неслухняним голосом запитала вона у друга. Той кивнув. — А ти, значить, чарівник?...
— Я не чарівник, я тільки вчуся. — відповів хлопчик фразою з відомого кінофільму. На обличчі Зоряни промайнула слабка посмішка.
—Ти це хотів мені показати?
— Н-не зовсім… — знітився Максим. — Точніше, не лише це.
— А що ж тоді?
— Ходімо зі мною. Я покажу.
Ступаючи на створені з сонячного променя сходи, дівчинка тремтіла мов осиковий листок. Їй здавалося, що за мить магія зникне і вона полетить на землю. Але сходи трималися міцно. Зробивши кілька кроків Зоряна підняла голівку і зітхнула:
— Так далеко йти…
— За це не хвилюйся. — відповів Максим і прошепотів «вперед».
Тієї ж миті сходи почали рухатися і підняли друзів угору.
— Клас! — прошепотіла дівчинка. — Зовсім, як на ескалаторі.
— А ти думала, що чарівники досі на мітлах літають і гусячими перами пишуть? — насмішкувато запитав Максим.
— Я взагалі думала, що чарівники тільки в казках бувають. — огризнулась у відповідь Зоряна. — То що ти хотів мені розповісти?
— Зажди, прийдемо — розкажу.
Підйом тривав добрих десять хвилин, сходи все пришвидшувались і вітер засвистів у вухах дівчинки.
— Довго ще? — запитала вона, перекрикуючи шум вітру.
— Не дуже. — тільки й відповів Максим.
Підйом скінчився так само несподівано, як почався. Сходи вперлися в велику пухнасту хмару, окутану туманом. Максим рішуче ступив уперед. Зоряна, повагавшись, рушила за ним. Дівчинці було лячно, вона щомиті чекала, що полетить униз, проте несподівано відчула під ногами тверду опору. Її друг був вже далеченько, його постать ледь виднілася в тумані.
Дівчинка кинулась до нього, понад усе боячись заблукати тут, на кілометровій висоті. За кілька кроків туман розсіявся і перед Зоряною відкрилася дивовижна картина: на хмарині стояло ціле місто!
То було найкраще місто, яке Зоряна коли-небудь бачила. Будинки навкруги були здебільшого старовинними і доволі химерними. Проте це не применшувало їх краси. Вздовж вузеньких, як у Середньовіччі, брукованих вуличок росли дерева і квіти. Десь вдалині виднілися шпилі замку.
— Що це? — запитала дівчинка друга, коли наздогнала його. — Де ми опинилися?
— Це Світозар. — коротко відповів Максим. — Моє рідне місто.
Зоряні перехопило подих: ото Максиму пощастило! Живе у летючому місті! А вона до сьогодні навіть не здогадувалася, що такі міста існують…
— Подобається? — запитав хлопчик, схоже, задоволений реакцією подружки.
— Ще б пак… — прошепотіла Зоряна і одразу ж охолола. — То що ти хотів мені сказати?
— Е-е-е…— зам’явся Максим. — Слухай, давай я тобі місто покажу, а тоді вже…
— Ну гаразд. — милостиво погодилась дівчинка. Вона розуміла, що її друг щось приховує, але їй дуже хотілося хоч трохи оглянути дивовижне місто.
Отримавши згоду, Максим почав екскурсію летючим містом.
Воно справді було варте уваги: невеликі,немов лялькові будиночки зі шпилястими дахами, статуї різних неймовірних істот на подвір’ях і ще стільки всього, що просто очі розбігалися…
Максим з поважним виглядом почав водити подружку містом розповідаючи цікаві історії ледь не про кожен будинок.
— І звідки ти все це знаєш? — здивувалася Зоряна.
— Так цікаво ж… — знизав плечима її друг. З цим було важко посперечатися.
Проминувши кілька вуличок, вони опинилися в парку. Зоряна парків не любила. Її завжди дратували правильні рівненькі доріжки та геометричні клумбочки. Але цей парк був не таким: на початку він був створений за всіма правилами жанру, старанно прилизаний та підстрижений. Але чим далі друзі заглиблювались між дерев, тим більше парк скидався на ліс.
Правильність брукованих доріжок змінилася безладністю протоптаних стежинок. Замість геометричних клумб з’явилися хаотично розкидані кущики квітів і густі зарослі трави. Здавалося, до цієї частини парку вже років сто не навідувався садівник.
— Це самісіньке серце Світозару. — прошепотів подружці Максим. — І тут майже ніхто не буває…
— А ти навіщо сюди ходиш? — так само пошепки запитала Зоряна.
— Бо тут ніхто не заважає. І ще я тут знайшов одну дуже цікаву річ. Ходімо, покажу.
Вони ще глибше поринули в гущавину парку. Кілька хвилин Зоряна ледве пробиралася крізь хащі і Максим трохи не тягнув її на собі, але зарослі несподівано обірвалися, впустивши друзів на невеличку галявинку.
— Ну і що тут такого цікавого? — спитала Зоряна.
— А ти голову підніми. — посміхнувся Максим.
Зоряна послухалася і побачила величезне дерево, яке розкинуло своє гілля над усією, далеко не маленькою галявиною. Дівчинка захоплено дивилася на це могутнє, крислате дерево, яке неначе сторож розкинулося над Світозаром.
— Гарне, правда? — посміхнувся Максим.
Зоряна кивнула, не в силах вимовити ні слова.
— Але це ще не все, — Максим підвів дівчинку до дерева і розгорнув кущі біля стовбура. Там лежала сіра кам’яна брила. На поверхні брили було викарбувано якийсь текст. Зоряна спробувала розібрати ці карлючки, але їй не вдалося.
— Що це? — запитала вона в Максима.
— Це дуже давній текст, — відповів хлопчик. — Підозрюю, що він ровесник Світозару.
— Невже ваше місто таке старовинне?
— Авжеж, йому п’ятсот років. А цьому тексту на вигляд теж кількасот. Я пробував його перекласти, але в мене нічого не вийшло.
Зоряна кивнула, дістала з кишені маленького записничка, якого завжди носила з собою, і стала перемальовувати карлючки літер.
— Давай допоможу, — запропонував їй друг. Зоряна кивнула. Хлопчик торкнувся каменю рукою, провів пальцем по рядках і повторив цей рух над записничком, прошепотівши кілька слів.
У записничкові виникла точна копія напису на камені.
— Дякую, — сказала Зоряна, забираючи записник. — Я й забула, що ти чарівник.
— Власне я й не мав тобі цього казати…
— А навіщо ж сказав? — Максим не відповів.
— До речі, — озвалась за хвилю дівчинка — А в тебе є чарівна паличка, чи ви без неї обходитеся?
— Я знаю, чому ти про це запитуєш. Я теж «Гаррі Поттера» читав. — посміхнувся її друг. Зоряна відчула себе повною ідіоткою. — Розумієш, такі речі, як чарівна паличка, справді існують, але їх використовують лише для навчання або для дуже складних чарів. Вони служать для концентрації магічного потоку.
— А простіше?
— Ну, наприклад, тобі треба чарами розбити скелю. Якщо ти просто направиш на неї закляття, то вона покриється тріщинами, а якщо направиш магію в одну її точку, то скеля трісне в цій точці. Чарівні палички використовують для того, щоб направляти магію. За їх допомоги маленькі діти вчаться посилати заклинання в потрібне місце. Це як зошит у косу лінійку: ними користуються, поки вчаться.
Але після появи «Гаррі Поттера» почалася повальна мода на чарівні палички. Дехто їх купував пачками. У сестри досі в серванті кілька штук валяється. Така божевільня продовжувалася кілька років, аж доки не обурилися товариства з захисту природи…
— А вони тут при чому? — здивувалася Зоряна.
— Як це «при чому»? кожен хотів собі паличку, як у книзі. Ну там, з волосинкою єдинорога, чи з пір’їнкою фенікса. Найпопулярнішим було, звісно, феніксове пір’я….
— Ну це зрозуміло… — посміхнулась дівчинка.
—… Але ніхто не буде ловити фенікса заради однієї пір’їнки. Якщо вже спіймали — общипають, як курку. А бажаючих з’їсти безпомічного фенікса повно. Єдинорогам нічого від нової моди не зробилося, хіба гриви трішечки проріділи, а кількість феніксів зменшилася втричі. Тож товариства захисту природи добилися заборони використання сторонніх предметів у виготовленні чарівних паличок.
І одразу всі ці модні штучки стали незаконними. Бо чарівні палички виготовляють з деревини попередньо просоченої спеціальним відваром і більше нічого не потребують. Мода пройшла, кількість феніксів потихеньку відновлюється.
— А дракони? — спитала Зоряна, згадавши, з чого ще робили палички.
— А що дракони? — перепитав її друг. — Дракони давно з людьми не знаються. Ще з Середньовіччя.
— Чому?
— Бо в той час всюди шастали мандрівні лицарі, шукали пригод. На свою голову та на інші частини тіла… — Максим підняв голову і різко змінив тему розмови. — Ходімо звідси, а то весь день тут просидимо. Я тобі по дорозі розкажу.
Зоряна встала і погладила на прощання шорстку кору дерева.
— Прощавай! — не знати навіщо прошепотіла вона і пішла.
Коли вони пролізли крізь зарослі і вийшли на стежку, Максим продовжив розповідь:
— Мандрівних лицарів було багато, подвигів на всіх не вистачало, тож вони і стали полювати на драконів. Але дракони розумні. Розумніші за деяких людей, це точно. До того ж дракони сильні, голими руками їх не переможеш.
Але один розумник придумав, що робити: дракони дуже чутливі до спиртного і кількох крапель спирту вистачає, щоб дракон впав у кому. До того ж у драконів є звичка завжди пити з одного джерела. Загалом, лицарі почали бухати у ці джерела бочки самогону. Бідолашний дракон робив один-єдиний ковток і впадав у кому. Лицарю залишалося лише добити його і привезти драконячу голову в якості трофею.
Живуть дракони поодинці, одне одного попередити не можуть, тож лицарі досить довго так їх винищували. Але все-таки через деякий час про ці лицарські витівки дізналися і дракони раз і назавжди порвали з людьми всі зв’язки… — Максим раптово замовк і підняв голову. За кілька кроків від друзів стояла його сестра.
— Ну ось де ви! — вигукнула Ліна. — А я вас всюди шукаю. Зоряно, нам треба поговорити. А з тобою, — вона сердито глянула на брата — З тобою я ще розберуся.
Зоряна покірно пішла за Ліною. Краєм ока вона побачила, що Максим попрямував слідом, намагаючись не потрапляти на очі сестрі.
— Що він встиг тобі розповісти? — запитала дівчина,коли вони зупинилися біля невеличкої лави у парку і пильно подивилась Зоряні в очі.
— Зовсім небагато… — відповіла дівчинка і переповіла розповідь про палички та драконів, змовчавши про незвичайне дерево, яке росло в самісінькому серці Світозару.
— Цього досить… — зітхнула Ліна. — Тепер я мушу розповісти тобі все інше.
— Що? — здригнулася від передчуття Зоряна.
