І знову підняла кришку каструлі, перемішала дерев’яною ложкою юрбу вареників. Ті вже поспливали, жадібно хапали білими ротиками повітря, як дивні риби, яким забракло повітря. Ага, ще ж пательню на вогонь, розтопити масло. Воно розквітає пишними бульбашками, бо вогонь занадто сильний. Мало не згоріло. І про що ти думала?
Їхати чи не їхати...
Так, пора вже їх виймати. Добрі вдалися. Попідгопкувала варенички в каструлі з маслом. На кухні з’явився чоловік – босоніж, тільки в домашній футболці й трусах. Непевних два кроки (напідпитку прийшов з роботи, але - о, диво! – в доброму настрої, навіть веселий).
- А що, ти вже даєш їсти? Бо я вже сплю. Змерз, як пес..
- Вже, вже даю! – хутенько накидала гарячих опецьків на тарілку, полила грибною підливою, подала на стіл.
- О, клас! Такі гарячі! Я якраз хотів гар-р-рячих! Так нині намерзся, як пес, - знову повторив чоловік.
Вона на хвильку присіла. Задумалась.
Якщо їхати, то до його хати далеко добиратися. А там холод, сніг, вітер. І ти так само намерзнешся «як пес»… Що, хочеш справді відчути себе бездомним псом? Брести ночі в очі? Заради чого? Кохання? Бажання? А воно є? Отямся. Ти ж так ризикуєш. Чи воно того варто?
Їхати чи не їхати…
Щойно чоловік прийшов з роботи, побачила, що випив. Але він попередив її питання, весело струснув головою:
- Я сьогодні трохи випив…
- А була причина?
- Без причини. Але я сьогодні намерзся, як пес.
Її дратувала ця його звичка - постійно повторювати ті самі фрази. « Намерзся, як пес», «напахався, як кінь», «бо вони всі безтолкові», «шо би ви робили без мене», «баби то є баби», «та вони там усі лумумби», «їжа – то святе», «включи, там класний фільм», «я не хочу дивитися тих покемонів», «та шо ти мені будеш розказувати». Ось, мабуть увесь словниковий запас. З його допомогою він вирішував усі свої справи, керував жінкою, дитиною, мамою. Обговорював з колєгами проблеми політики і бізнесу.
Поїв, прибрав зі столу, пішов спати. Вона спостерігала за ним, як за виставою, яка твориться на її очах. Відсторонено і безучасно. Та жінко, ворушися, мий посуд, щось роби, чого ти заснула!
Чоловік шукав за пультом до телевізора, зручно влігся і клацав по каналах.
- Що ти там робиш? Іди лягай, класний фільм.
- Я ще трохи маю роботи, – стримано відгукнулася вона.
«Жаліє. Бач, а ти на нього нарікаєш. Дбає про тебе»
І куди тобі їхати. Маєш доброго, дбайливого чоловіка, маєш сім’ю. Чого тебе тягне на якісь пригоди?
Як надоїло оце передбачуване існування – заїжджена до зубного болю щоденна коломийка. Ранкова кава, канапки дитині, робота. Цифри, проблеми, комп’ютери. Люди, які тебе не розуміють або не хочуть розуміти. І всі від тебе щось хочуть. Цифри, довідки, відповіді, листи. В обід – бігом на базар, що де дешевше, три рази оббігти, щоб зекономити кілька копійок. Робота. Телефонні дзвінки, виклики до начальства, нові проблеми, інформації. Ввечері – без сил і бажань волокти себе за комір додому. Вечеря. Телевізор. Сил нема ні на що. Намагаєшся щось в’язати, читати. 23:47, все ще намагаєшся заснути. Укриваєшся колючою думкою, що це засинання уже було мільйони разів, що день фіксується у пам’яті моментом пошуку сну. А сон тікає. Встаєш, змочуєш холодною водою руки, лице. Стривожена дитина, коли проходиш через її кімнату, перепитує:
- Що з Вами?
І гірко усміхаєшся у відповідь:
- Те, що завжди.
Так, вона знає, чому сьогодні в ній пробудилося бажання – їхати. Хотілося щось змінити. Хай навіть ціною ризику і неспокійної совісті – притягнути в своє життя казку. Просто так вона вже більше не приходила. Одного разу зворушила душу теплим дотиком… І навіщо? Щоб так разюче боліло будення?
Ця казка почалась несподівано і давно – як і належиться нормальним і справжнім казкам. Випадково (закономірно!) – зустріч давно знайомих людей. В ту ніч їхні зорі танцювали вальс – так, як вони на людній вечірці. І не було для них нікого. Світ розступився, підібравши поли, а танець - виносив їх на нічний небозвід, розкочував сувої туманів над землею, підносив до сьомого неба, вище, вище! Чому трапляються такі дива? Тому, що дуже необхідні людям. Яке це було кохання! Вона летіла до нього крізь темінь і заборони, а він влаштовував для неї такі чудесні, такі неймовірно гарні подарунки! Він дарував їй мрії – здійснення її мрій! Як йому вдавалось? Напевно, так мало бути.
Аж поки не спрацювала гравітація землі, обов’язків, страхів і відчуття краденого.
Після цього казка вже не поверталася. Заховалась у пісню, у синє зимове небо, у тихий лапатий сніг понад вечірньою вулицею. І вона таки не витримала. Коли боліло так сильно, що хотілося ламати все довкола, щоб заглушити біль – вона подзвонила йому.
-Як ти? – бадьорий голос у слухавці.
Що розказувати? Що в неї сльози на очах? Що голос перетискає від жалю до себе? Що страшенно за ним тужить? І почути, що сама ж цього хотіла?
-А як ти? – рятівний пінг-понг слів-запитань допоміг сховати тремтіння.
-Нічого. Маю деякі новини…
Далі пішла достатньо бадьора розповідь про справи і життя. А поміж ними – ота проста чоловіча пропозиція – давай зустрінемось. Але тут, у мене. Маю багато роботи, приїхати не можу, та й фінанси. Може, ти таки згодишся?
Їхати чи не їхати?
Оживити напівзасохлі квіти мрій, бризнути на них золотистим лаком – бр-р, як противно, це на базарі зів’ялі квіти так маскують. Схоже на макіяж для мерців. І вдавати. що ти щаслива? А може, ти справді будеш щаслива з ним – хоч кілька хвилин, хоч скажеш йому… Але що говорити. Всі слова колись уже казали. Вони попадали, як мертві птахи, що змерзли на льоту. І не принесли ні розуміння, ні полегшення. Диво зникло, коли його стали міряти земними, житейськими мірками.
Але чого ти задаєш собі оці питання? Уперта підсвідомість живе мріями, колись подарованими… Живе!
Шукаємо щастя. А воно поруч, під боком, сопе собі мирно на дивані перед телевізором. І не говорить ані слова про любов. Просто деколи, вранці, коли ти прокидаєшся, зненацька цмокне тебе у сонне чоло. Просо деколи підійде до тебе на кухню, так, по своїх справах, і, наче випадково, скаже : «Дай цьом!»
Мабуть, щастя у кожного своє. І чужий чоловік – як заморська держава. Їдуть заробітчани, хто звикає і залишається, хто дуже задоволений (напевно, є і такі!) А хтось і чути не хоче про той вічно чужий закордон.
Ти залишаєшся тут. Це сміливість чи боягузтво? Чи, може, найвища мужність – устояти перед спокусами, перед власним бажанням? У кожного відповідь своя :
їхати чи не їхати?
