Цього разу дорога в гори видалася неочікувано важкою. Хлопці спланували собі цю поїздку заздалегідь, та реалії української дійсності вкотре нагадали про себе, змусивши черговий раз до випробувань на міцність. Нема квитків. Нема! Ніколи нема квитків у потрібному тобі напрямку: влітку на море, взимі – в гори. Та, дарма. Тому, хто весь рік чекає, аби покататися на лижах, не може стати на заваді така дрібниця. І Юля має також приїхати зі Львова. Артем із нею познайомився минулого року на цій же горі і хоча їй зі Львова до гір набагато ближче, аніж їм із Одеси, все ж, не вона одеситів, а вони запрошують її тепер в гори на лижі.
Юлька приїхала з Яною та її хлопцем на машині. Вони колись із Яною працювали в одній лікарні. Яна досі працювала у тій лікарні лором, а Юля перейшла до приватної стоматологічної клініки. Особливо не дружили, та часом зустрічались на каві і ще разом їздили на лижі. З нею можна було поговорити про все і ні про що водночас і весело провести час. Яна була досить компанійська, правда, трохи скупа, що проявлялося в непомітних дрібницях, та не заважало їм по дружньому спілкуватись. Юля до сьогодні не знала її хлопця.
- Ростику, познайомся – це Юля, - представила їх одне одному Яна, коли Юлька сіла в машину біля свого будинку.
- Привіт. У вас така біла машина, як наречена. Я аж задивилася. Можна відразу до шлюбу їхати на такій машині. Залишається тобі, Яно, тільки біле плаття купити, - від такого недвозначного жарту Ростик злегка оторопів та все ж засміявся.
Щойно вони від’їхали, як подзвонив Артем і попросив заїхати на вокзал, купити квитки на неділю до Одеси, якщо будуть, а то доведеться їм додому пішки іти з Карпат. Квитків, ясна річ, не було. Троє людей в черзі перед Юлькою також «обломилися» з квитками. Хлопець, безпосередньо перед нею, брав квитки до Білої Церкви. Касирка, класична фарбована блондинка, саме така, як і належить бути всім залізничним касиркам, пробила по касі квиток і простягнула його хлопцю. Той витягнув гроші, перепитав скільки до оплати, рахував-рахував, почервонів і каже, що, на жаль, у нього немає стільки.
- Ну, то що, Ви берете чи ні, - строго перепитала касирка.
- Ні, ні, не беру, бо мені бракує грошей. Вибачте.
- Ой, як же це так, я уже провела цей квиток. І що ж тепер мені, робити відмову? Ой, наперед треба гроші рахувати, - жінка осудливо дивилася на невдаху-пасажира.
- Скільки тобі не вистачає? – Юля відразу уявила себе на його місці і відчула усю прикрість його становища.
- Та, не важливо, - розгублено відповів хлопець.
- Ну, скільки?
- П’ять гривень.
- То я тобі дам. Тримай, - вона простягнула йому гроші.
- Не треба. Я не братиму квитка.
- Як не братимеш? А якщо потім не буде? Бачиш, що з квитками робиться?
- Ні, дякую. Не треба. – Він сховав свої гроші до кишені, винувато посміхнувся Юльці і швидко відійшов від каси.
- До Одеси на неділю з Воловця є квитки? –Юля з надією нахилилася до віконця каси.
- Що Ви? На Одесу квитків нема взагалі. Там у мене в Карпатах племінники з Одеси відпочивають і також не мають як повернутися. Квитків нема, - резюмувала касирка.
Дурня якась. Як таке може бути? Адже, якщо ти приїхав в Карпати, то, зрозуміло, що ти мусиш звідти виїхати. І, коли туди тебе потяг привіз, ну то як так виходить, що назад тебе ніхто вивезти не може? Ще одна загадка буденної дійсності.
По дорозі, на одному з перехресть їхню машину зупинив дпс-ник. Ростик своїм млявим голосом почав виясняти, за що його зупинили. Інспектор в свою чергу неохоче почав відповідати, що машина з правої смуги пішла прямо.
- Але по цій смузі тролейбус повертає, - ґнусаво заперечив Ростик, - я тому і не ставав на неї, аби не перешкоджати руху тролейбуса.
- Ну, що, Ви не бачили знаку на перехресті, який розділяє дорогу на дві смуги, Ростиславе Васильовичу?, - інспектор для сьомої години ранку здавався досить доброзичливим, хоча з цими хлопцями ніколи не вгадаєш.
- Та не бачив я того знаку, раніше його там і не було.
- Раніше не було, а тепер є. А, отже є порушення. – Дпс-ник навіть повеселів. - То як будемо вирішувати?
- Та я не знаю, я не бачив знаку, завжди можна було з тої смуги їхати прямо, - далі тягнув своєї пісні водій.
Дівчата досі сиділи в машині мовчки і лише чекали, чим закінчиться їхнє порушення. Яна була напружена, не хотілось платити грошей на рівному місці. Юлька ж хотіла швидше доїхати до Карпат, бо на неї чекав Артем. Якось, не змовляючись одночасно звернулися до патрульного зі слізним проханням про «помилування». Той нахилився, зацікавлено заглянув до машини, зиркнув на одну і другу, посміхнувся.
- Та ми на лижі їдемо, в Карпати. Нас там уже зачекалися, а ще поки доїдемо, дозвольте нам їхати.
Інспектор хвилину помнувся, а тоді віддав Ростику документи, кажучи: «Ну, що ж, Ростиславе Васильовичу? Дякуйте своїм файним дівчатам і щасливої дороги».
Вони швидко забралися звідти і думали, що вже нікуди не звертаючи, просто на Воловець. Яна сміялася, що Ростик винен їм з Юлею шоколадку за порятунок від штрафу.
- Так. Маєш особистого доктора - цінуй, - докинула жартома Юля, - сьогодні від мєнта порятувала, а завтра першу медичну допомогу надасть, укольчик зробить.
- Та, вона зробить, хіба вже геть ослабну, то може й дочекаюся від неї допомоги, - ґнусаво промимрив Ростик, підсміюючись над Яною.
Яна, видно, не вперше чула такі кпини і тому не сприймала цього всерйоз і не ображалася. Вона ставилася до свого хлопця, як до рідного брата, якому багато чого вибачається, навіть, коли він говорить дурниці, з яким можна і посваритися, і покричати, але який нікуди не дінеться.
- Ви можете робити сімейний бізнес: Яна виписує хворим ліки, які ти, Ростику доставляєш і всі в шоколаді. За такими схемами, в принципі, в медицині і працюють.
- Я і тобі можу організувати доставку, коли хочеш, - Тим більше, що твої пацієнти наперед ніяк не можуть перевірити, дорогу чи дешеву ти їм пломбу поставила. Скільки скажеш, стільки й заплатять. - Ростик повернувся до Юлі і непомітно підморгнув їй.
- Я подумаю, - відповіла Юля, не зовсім зрозумівши його загравання.
- Ой, згадали про пацієнтів, - вставила Яна, - я вчора ледь жива прийшла з роботи. Мабуть ніщо так не втомлює, як хворі люди, а хворі на здорову голову– то взагалі висмокчуть із тебе всі соки. До мене ходить одна така мадам, не знаю вже що з нею робити. Приходить і розказує мені безкінечно одні і ті ж історії. «В мене сухо, всюди сухо, мені треба щось покапати, бо дуже сушить». Кажу їй, що це у Вас гормональні зміни, особливо щось лікувати нема потреби, направила її до гінеколога – гінеколог сказала те саме. А та знову прийшла до мене і просить, щоб я обов’язково виписала їй ті крапельки як минулого разу, бо їй дуже вони помогли. «Розумієте, у мене був контакт і дуже важко, бо ось сушить і треба чимось капати». І зрештою, я виписала їй краплі і на деякий час вона заспокоїлась. Але я знаю, що це не надовго і вона знову прийде.
Ростик всю цю історію слухав, млосно посміхаючись і час від часу вставляючи якісь репліки. Та зрештою не витримав.
- Та який там контакт, в баби клімакс, от вона і страдає дурницями. Нормального хлопа треба і не ходила б до лікарів по крапельки, вигадує «контакт…», ха. – все це він говорив своїм ґнусавим голосом і з таким знанням справи, наче особисто знав цю дивну пацієнтку з її дивними проблемами.
«Зазвичай, чоловіки чомусь говорять про клімакс, як про щось давно знайоме і звичне. Цікаво, - подумала Юля, - якби не моя медична освіта, я б мала про клімакс досить розмите уявлення як і більшість людей. А от варто жінці, особливо на роботі, проявити незгідливість, непоступливість чи просто мати поганий настрій довше як два дні, як хтось із чоловіків обов’язково спише це на, м’яко кажучи, недостатність чоловічої уваги».
- Такого нормального, думаю, всі хочуть, тільки не всі мають. Всі нормальні чомусь люблять саме ненормальних, - вголос сказала Юлька.
- Хочеш сказати, що ти не маєш? –здивувався Ростик, аж повернувши голову до Юлі, наскільки це було можливо, зважаючи, що він вів машину.
- Хочу, тобто так, хочу сказати. Мабуть, я просто не знаю якогось секрету, - не то з сумом, не то з іронією сказала Юля.
- Секрет, насправді, дуже простий, - розтягуючи слова, відповів Ростик.
- Викажеш нам його, - втрутилася Яна, - а то може і я не знаю того секрету, а потім думатиму, чого ж тобі бракувало?
- От тобі точно, не сказав би, - він легенько вщипнув Яну за щоку. Вона зацікавлено звела брови, чекаючи на пояснення.
- Ну, то скажи мені, на вушко. Я ж таки мушу дізнатись, а то несправедливо виходить: усі знають, а я ні, - Юлька сміялася, підхопивши жартівливий тон розмови.
Ростик витримав паузу, хитро усміхаючись, щоби надати більшої ваги своїм словам. Нехай трохи повмовляють його. Потім, враз споважнів і цілком серйозно промовив:
- Треба любити себе і тільки себе. Чоловік любитиме жінку тільки, якщо вона сама любитиме себе.
Запала мовчанка. Усі це знали, цей секрет, дійсно дуже простий. І, водночас, складний. Ти – це є ти. І, навіть, коли твій розум має здібність осягнути певні істини, все одно ти не можеш заставити себе думати чи діяти саме так, прекрасно знаючи, що так буде краще і правильно, і легше. Бо ти – це не лише мозок, це щось набагато більше, складніше і суперечливіше.
- Яно, у тебе з собою є гроші? Бо я не взяв багато готівки і треба буде знайти банкомат і зняти гроші з карточки, - раптом перейшов на іншу тему Ростик.
Яна скривилася.
- Ну чому з тобою завжди одне і те ж? Чому в мене ніколи не трапляється таких ситуацій? Як ти їхав в дорогу і не взяв грошей? Де ти тут знайдеш банкомат?
«Так ми з цим Ростиком дійсно ніколи не доїдемо до Карпат. Зараз, якщо ще почнемо шукати банкомат, то хіба на обід попадемо у Пилипець, хоча виїхали о сьомій ранку, - з роздратуванням подумала Юля, - може, все ж Яна має гроші, щоб не шукати банкомат?».
Але їм таки довелося зійти з траси в пошуках банкомату, заїхали у Сколе, по бездоріжжю проїхали до центру. Там Ростик вийшов, простояв хвилин десять в черзі, аж виявилось, що в банкоматі немає готівки, то ж повернувся ні з чим.
- Ну, то хіба в Юлі позичиш гроші, якщо вона тобі дасть, - Яна, знаючи, що вона їде зі своїм хлопцем також не взяла з собою грошей. В черговий раз подумала, що завжди насамперед треба розраховувати на себе.
Юлька позичила їм потрібну суму і, нарешті, розібравшись з грошима, вони проминули черговий пост ДПС, підскакуючи на ямах під супровід проклять водія на адресу всіх і вся за таку дорогу, а точніше її повну відсутність і їхня машина таки добралася до Пилипця, про що сповістив перший підйомник, побачений ними крізь вікно. Їх охопило звичне хвилювання і нетерплячка якнайшвидше дістатися до бугеля. Артем був дуже радий бачити Юльку, міцно обійняв її, Вітя з Денисом також радісно привіталися. Тепер їм уже нічого не заважало віддатися улюбленому заняттю і повантаживши, нарешті, лижі, гуртом рушили на гору.
Карпати не розчарували ще нікого. І повітря, і небо, і сонце, і білий-білий сніг, і вічні, похилені, під вагою снігу ялинки, заворожували уже тим, що дозволяли милуватись собою. А що вже казати про задоволення від самого катання посеред усієї тої забіленої краси. В місті зимнота і сирість, а тут срібно-синя оаза з двома градусами морозу.
Ввечері всі повернулися до готелю приємно втомлені та страшенно задоволені. Мали нагоду вкотре пережити третє щастя лижника: зняти черевики. Відчуття, наче зараз легко злетиш, без ваги в ногах. У невеличкому приватному будинку, де вони поселилися, було добре напалено, пахло деревом і сушеними травами. Стоячи під гарячим душем, Артем був майже щасливий. Він обожнював лижі, любив швидкість і несподіванки, які завжди трапляються в горах. І зараз блаженне тепло розливалося усіма м’язами його здорового молодого тіла, даруючи приємну розслабленість. Передчуття скорої близькості із Юлькою збуджувало кров, уява малювала відверті картини, спокушуючи і підігріваючи бажання. Сама природа штовхала його до неї і він не мав наміру опиратися.
Та, опинившись з Юлею наодинці, Артем шкірою відчув її зумисну відстороненість. Намагався знайти причини такої холодності, десь навіть розумів їх, та всі ці причини здавалися йому несправжніми і надуманими. Для нього це було нечесно. Він знав, що вона хоче того, чого й він, але боїться саму себе і тут же ж боїться відкинути свій страх, щоб побачити і полюбити себе таку як є, неідеальну і непослідовну.
Вона хотіла, щоб він її обійняв. Він також більше за все на світі хотів обійняти її цієї ночі. Він чув як вона дихає, відчував, що не спить, дивився на неї в темноті, намацуючи поглядом її риси. Ковзнув очима по високому гладкому чолі, поцілував очі, вдихнув її в себе, притулився щокою до ніжної шкіри. Спинився на вустах і не поцілував. Не наважився.
Вона не спала. Хотіла заснути, та не могла. В кімнаті було тихо-тихо, що саме дихання видавалось надто голосним. Наскільки усе було б простіше, якби вона не ставила собі стільки умов і перепон. Та чомусь інакше не могла, мусила знати, що цей чоловік для неї і він буде і завтра, і позавтра. Інакше… Інакше завтра і позавтра вона буде тим сильніше нещасною, чим сильніше зараз їй хочеться піддатися силі чоловіка. І тому вперто намагалася тримати очі заплющеними і спати. Чим більше старалася, тим гірше у неї це виходило. Зрештою, зрозуміла, що не засне і почала прислухатися до нього, вгадувати спить він чи ні. В голові складалася така мозаїка думок: ми всі хочемо, аби нас любили. Спочатку любили – опікувалися. Потім, любили – кохали, безмежно, віддано і саме тебе одну і на все життя. Пізніше хочемо, щоб нас любили-хотіли, несамовито, дико, вдень, вночі, в ліжку, на вулиці, всюди і завжди. Далі, любили-поважали. Потім…потім іще багато різних виявів того самого «любили». І от зараз я суперечу своїм думкам і бажанням.
Другий день на лижах проминув так само чудово, як і перший. Яна з Ростиком возилися на меншій гірці, бо Ростик не був таким заповзятим лижником та й до того ж натер собі ногу черевиком і Яна мусила ним опікуватися. Зате Юлька з одеситами відкатали, що називається повну програму, зробили зо два десятки спусків. До вечора аж ноги гуділи. У стосунках Юльки з Артемом наче нічого не змінилося, лиш його погляд був задумливий і сам він якийсь напружений і зосереджений. Потяг на Одесу відходив майже опівночі, а тому Юля з Яною і Ростиком виїхали першими. Артем допоміг Юльці віднести лижі до машини, Ростик спакував багажник і разом із Яною чекали на Юльку уже в машині, готові рушити. Прощання Артема і Юльки було коротким і небагатослівним. Він притягнув її до себе, тепло обійняв, ніжно погладив по лиці, сумно посміхаючись. Юлька стояла зворушена, не знала, що сказати, чудово розуміючи, що вони можуть більше ніколи не побачитись. В машині їй уже зовсім не хотілося ні розмовляти, ні навіть, підтримувати розмову. Вона занурилася в свої заплутані думки, прислухалася до свого серця, яке ніби шкодувало за чимось, але з кожним кілометром ставала все більш певною, що так треба.
- Юлю! Ти спиш? А вночі хіба не спала? – зненацька бовкнув Ростик, - І хто ж то тобі всю ніч спати не давав?
Юля здивувалась, була не в гуморі, щоб відповідати на такі питання. «Наче тобі не все одно, - подумала , - треба ж, причепився. Маєш Яну під боком, чого тобі до мене?».
- Сплю, - натомість сказала вголос, щоб відмахнутись.
- А хто вночі не давав спати? - не вгавав Ростик всю дорогу, аж Яна насварилася на нього, щоб відстав.
Уже приїхавши в місто, Ростик сказав Яні, що сам відвезе Юлю додому, адже він іще повинен зняти гроші з карточки, аби віддати Юлі позичену суму. Місто світилось ліхтарями, у світлі яких іскрився морозець і було набагато зимніше, ніж в Карпатах. Юльку охопило відчуття, ніби від часу прощання з Артемом проминула ціла вічність і вона загубилась у ній, а точніше її хтось загубив і не може знайти. До неї не відразу долетіли слова Ростика, коли вони залишились удвох.
- Ну, що, Юлько, може якось натурою розрахуємось? – ні сіло, ні впало, звернувся він до неї .
Юльку ця пропозиція не стільки обурила, скільки здивувала, а навіть розсмішила. Чоловік, якого вона хотіла, не наважився наполягати на близькості, а цей сторонній хлопець, який їй, навіть, не подобався, отак запросто пропонує зараз свою «любов». Істинно, кожна людина - загадка.
