“— Ти що, чоловіче, з глузду з‘їхав? В гостях у Клая!
Та до нього пропускають тільки за запрошеннями,
підписаними власноручно господарем!
Якщо не покажеш папірець,
його охорона дасть тобі ногою в зад – і всі гості”.
Олександр Левченко “Секретні документи”
Який же нескінченний, якій же цікавий кожен день в Україні початку третього тисячоліття нашої ери! Розплющиш вранці очі і не розумієш, а що це за образи, що це за видива мерехтять перед тобою!? Що це за потворні писки, що це за обличчя розмальовані? Чи то моторошні спогади про вчорашні телевізійні новини, чи то неясне передчуття нових та пласких краєвидів з яскраво-пістрявих бігбордів на шляху до роботи? А чи просто пульсують десь в самих надрах української душі нічні кошмари з монстрами, народженими голлівудськими фільмами жахів, та й одягнутими дбайливо в неосяжні шаровари з костюмерних “Довженко-Фільму”? Бездумно згадуєш усе це, змушуєш рівно битися тремтливе серце, а з радіо вже линуть бадьорі й так само виважено-бездумні обіцянки розумників вітчизняних. Обіцянки нових подій, насичених змістом зарозумілим, в який не треба тобі, нерозумному, аж занадто занурюватись, якщо й дійсно хочеш зустріти наступний день, переживши цікаво, затято й на зло усьому недоброму той день, що настає. День, який заливає сонячним бурштиновим промінням усю країну, від поточених земель донецьких до вирубаних лісів карпатських, від радіоактивних залізобетонів чорнобильських до кримських скель, залитих високоякісним мазутом російського флоту. А посеред усього цього пролягає, розцвічений чудово-ядучим смарагдовим кольором, болотяний Дніпро, в який впадають тисячі ще остаточно не висохлих і поки ще принципово затишних річок. Адже до вподоби ще цей затишок величезним будинкам-фортецям, що сторожко завмерли на тихих узбережжях з холодильниками, загромадженими закордонними бананами, ананасами, ківями та авокадами. А в дзеркальних вікнах цих будинків-фортець під пихато-червоними металопластиковими дахами сумно відображаються широкі віти вітчизняних черешень, слив, яблунь та груш, які згинаються під вагою плодів своїх аж до самої прабатьківської землі. Землі, в яку вросли вони усім своїм натрудженим покрученим корінням, землі, над якою линуть і линуть у блакитну небесну нескінченність нескінчені дні українського літа.
Саме таким нескінченним здавався один з днів спечного серпня дві тисячі... тисячі... Та за декілька років потому опісля пророкованого Нострадамусом кінця світу це було, коли шлях, до села Великі Сорочинці скипав та виблискував різнокольоровими й різнотонажними автомобілями, які з усих усюд поспішали на головний в Україні ярмарок. Котрий, за романтичною мрією містечкових дядьків, мав у найближчому майбутньому стати найголовнішим також і на геополітичних просторах від, чепурного по-європейськи, Балтійського моря до, розхристаного по-слов‘янські, Тихого океану. Ще з досвітку тягнулись нескінченною вервечкою фури з рекламними стендами та зразками товарів вітчизняних, не дуже вітчизняних, а то й зовсім не вітчизняних промисловців та підприємців. Вони різнобарвними квадратними скелями підносились над нудним сірим асфальтом, принаджуючи підозрілі погляди вітчизняних, не дуже вітчизняних, а то й зовсім не вітчизняних, конкурентів та респектабельних крадіїв. Багато шоферів та їхніх пасажирів із погано прихованою заздрістю поглядали на бренди-реклами відомих фірм, які гордовито майоріли на критих кузовах самовпевнених вантажівок, брезент яких дбайливо укутував вишукану продукцію від усіх випадкових і невипадкових негараздів погоди та податкової служби.
Самотньо поміж фур рухався у бік Сорочинців трохи пом‘ятий, бувалий у бувальцях, армійський джип із причепом, навантаженим чимось скринчастим, таким, що жорсткими ребрами ледь не краяло благеньку вицвілу тканину, яким це скринчасте було, по-армійському акуратно, сховано від сторонніх зацікавлених поглядів. Втім, не дивлячись на американсько-військовий вигляд джипу, номери його були абсолютно цивільними. Та й сам водій абсолютно не мав подоби бравого вояка, яким він міг би здатися не посвяченому салазі. Навалившись величезним черевом, впакованим в запрану військову сорочку, на кермо автомобіля, він однією рукою лінькувато ворушив ним, об’їжджаючи неповороткі вантажівки, а іншою втирав піт із землистого одутлого обличчя. Цей ядучий піт навіть крапав з довгих вусів і виступав на величенькій лисині, прикритій прорідженим часом волоссям, не дивлячись на вітерець, що віяв у салон авто завдяки опущеним стеклам дверцят. На капловуху голову чоловіка була насаджена одна одиниця великих чорних окулярів відомої іноземної фірми, що коштували, мабуть, із декілька десятків дуже зелененьких і теж іноземних умовних одиниць. Багато водіїв, особливо безтурботно-молодого віку, автомобілі яких волею випадку опинялися поряд із джипом, привітливо посміхалися і вимахували руками услід. Одначе не коштовні окуляри та закордонна марка машини змушували їх чинити саме так. Треба було опинитись з боку правого борту автомобіля, аби зрозуміти причини такої привітності. Поряд із водієм сиділа прегарнесенька його дочка з кругленьким обличчям, з чорними бровами, що рівнесенько здіймалися над карими оченятами, яким ще зовсім не потрібні були примхи навіть найвишуканішого французького макіяжу. Як і губенятам, що безтурботно всміхалися назустріч полтавським краєвидам, над якими вітерець розвіював русяве волосся дівчини, перехоплене по верху чарівної головки простим, без усіляких витребеньок, пластиковим обручем. Усе їй було цікаве, нове, яскраве... і чудові оченята бігали з однієї машини на іншу, від одного усміхненого обличчя до другого. Та й як не бігати! в перший раз на ярмарку! Дівчина двадцять першого століття в свої сімнадцять років перший раз на промисловому ярмарку!.. А то усе дискотеки та дискотеки, бари та бари, з яких, втім, додому треба було приходити не пізніше одинадцятої години вечора. Бо ж що й було армійського в їхній родині, так це – дисципліна. На спадок від Радянського Союзу. Та ще й друга дружина батькова, мачуха клята, разом з хатньою роботою, яку на пасербицю переклала, міцно ту дисципліну радянську разом з чоловіком тримала в руках. Не гірше за прапорщика якогось! Ця дружина прапорщицька... але ми й позабули, що вона тут же сиділа, на задньому сидінні джипу, виставивши у відкрите віконце розпашілу від спеки мармизу свою, розцяцьковану чорнющими тінями та червонющою помадою під копною воронячого, аж смоляного, волосся. Це бойове розфарбування надавало такої пихатої й неоковирної дикості її обличчю, що кожний відразу ж і несвідомо пересував погляд свій від гріха подалі на веселеньке обличчя її пасербиці.
Очам мандрівників вже розпочав відкриватися Псел. Повіяло прохолодою від ще невидимої води, в якій спокійно та впевнено відображувались високі небеса українські разом із врослими в них верхівками гнучких верб та задумливих дубів. А пропахлою сизим чадом метушні придорожньої видно в них зовсім не було. Як не було видно й величезної черги автомобілів найрізноманітніших марок, котрі скупчились біля в‘їзду до мосту через річку, трохи збоку від якого стояв бувалий у бувальцях БТР, що трохи нагадував собою збільшену копію джипу наших героїв. Але, не дивлячись на таку схожість, родинних почуттів це чудовисько кольору хакі аж ніяк не виявляло. Оскільки господар його – загорілий парубок у військовому комбінезоні з фотогенічним козацьким обличчям та вогненними очима, такими пронизливими, що повз них не міг проскочити жоден водій, який не вистояв свого часу у черзі, – загорлав:
— Куди?!? Куди преш, чувирло? Кордону не бачиш?
— Який такий кордон, юначе? Очі б роззув, — спробував напустити на себе самовпевненого вигляду водій джипу, до якого і звертався командир невеличкого загону бійців, які, покурюючи на вільному повітрі, обліпили БТР, наче мухи відомий кожному предмет з недуже приємним запахом. — Ми люди поважні. На ярмарок їдемо. От вже й на відкриття спізнюємось.
— Ти бач, спізнюються вони! Поки Президент не проїде, ніякого відкриття не буде. А він ще не проїхав. І не скоро проїде. І саме тому, шановний, будеш ти чекати тут, поки я тебе не пропущу. — Парубок зблиснув очима: — А чи, може, в тебе, перепустка є? Може, ти – депутатська особа якась? А ну, покаж тоді мандат!
Водій джипу лише плечима знизав, але самовпевненість його розпочала линяти на очах. А парубок в камуфляжі між тим продовжував, не помічаючи, що, з кожним словом його, обличчя водія джипу ставало білішим і білішим:
— Немає мандату? Тоді, може, ти терорист якийсь? Ти диви: бороду йому до вусів оцих приліпити і точнісінько Бен-Ладен вийде. Ось тому я тебе, як начальник контрольно-пропускного посту запитую: а що це ти в причепі везеш? І чи маєш право товар свій на ярмарку виставляти? Податкові де? Ось зараз ми все це заразом і перевіримо...
І юнак зробив вже було крок в напрямку натягнутої на таємничі скриньки вицвілої тканини, але якийсь шурхіт на мить зупинив його. Цей шурхіт не можна сплутати ні з чим. Цей шурхіт чутно навіть крізь ревище штормових хвиль чи галасування Верховної Ради, крізь вибухи замінованих конкурентами яток чи впалих з недогляду ракет класу “земля-житловий будинок”, цей шурхіт є найгучнішим у світі завдяки своїй зміїній всепроникності, цей шурхіт банкноти, яка виймається з кишені. Парубок в камуфляжу на мить завмер і, наче намагаючись ще краще розчути заворожливий звук, схилився над віконечком джипу. Якась зелененька непоказна річ, наче сама по собі, наче наділена фантастичною здібністю до телепортації, ковзнула йому у руку, але юнак вже не звертав на неї уваги, недбало суючи її до надр комбінезону і водночас впираючись розширеними очима в розпашіле обличчя дочки господаря машини.
— Оце так чувиха! — вигукнув він, не відводячи погляду від дівчини. — Я б віддавав все своє власне господарство разом з господарством міністра оборони, аби хоч разочок поцілувати її. Янгол, блін, розумієш! А ось позаду й сатана сидить.
Регіт здійнявся на обшивці БТРу, але розфарбованій співмешканці чомусь стало не до веселощів. Обличчя її набуло кольору наляпаної на губи помади і тріскотливі слова посипались на голову парубка, не дивлячись на те, що маневр чоловіка її вдався і джип потихесеньку розпочав набирати швидкість, сунучи до завітної переправи.
— Щоб ти подавився, шмаркач недороблений! Щоб в твого батька декларація про доходи невірно була заповнена! Щоб він до каналізаційного люку з вкраденою кришкою провалився, лох клятий! Щоб йому в депутатах недоторканності лишитися!
— Ти бач, як лається, мов соціалістка прогресивна, — сказав парубок, вибалушивши очі на пику, що виглядала з задніх дверцят джипу, начебто спантеличений від такого залпу мітингових привітань, — як язик в неї, столітньої відьми конотопської не відвалиться!
— Столітньої! Конотопської!!! — аж задихнулася красуня похилого віку. — Салага! Піди вмийся спочатку! Штанці перевдягни, недоноску обділаний! Я матері твоєї не бачила, але знаю, що заробітчанка паскудна! і батько – селюк! і тітка – ліміта! Столітньої! ще памперси в нього не...
Тут джип вже розпочав заїздити на міст і слів останніх було не чутно за гуркотом інших машин. Але хлопці не БТРі не бажали залишати без наслідків цього інциденту. Один з них, виплюнувши цигарку, зістрибнув на землю і ухопив було з узбіччя добрячий кавалок багнюки, але командир, кинувши погляд через плече, загрозливо здійняв руку, забороняючи усіляке насильство. І знову обернув засмучені чимось очі до джипу, що віддалявся від нього. А на самій верхівці верби, що ще з радянських часів плакала за чимось на березі Псла, який вигнувся саме за БТРом, зненацька щось дивно зблиснуло, невидимо зашурхотіло довгими вітами, і якийсь майже непомітний диск раптом зірвався згори, полетів по високій дузі в напрямку іншого берегу річки та й вдарившись в багно, виплеснув його вгору з такою небаченою силою, що заліпило воно обличчя неочікуваного опонента начальника КПП гидкою й смердючою тванню. І крик опонента цього було чутно вже не до Сорочинців, а й дійсно аж до самого Конотопу!
— Я ж заборонив!.. — рвучко обернувся парубок до свого підлеглого і осікся.
Той як завмер, стискуючи багнюку у своїй правиці, так і не ворухнувся.
Юнак у камуфляжі обвів очима низку автомобілів, прилеглу до мосту територію, затримав погляд на древній вербі, але не помітив навкруги нічого підозрілого і тому роздратовано кинув невідь кому:
— Ви мені ці фокуси припиніть! Припиніть мені ці фокуси!— А потім вже осмислено звернувся вже до своїх хлопців; — Ви що, операцію зірвати хочете? Ми БТРу ще й продавати не пробували, а вже увагу на себе звертаємо. Юрок, скільки ми тут на посту заробили? — спитав він хлопця, що витирав багнюку жмуттям жовтавої трави.
— Та поки що по тисячі на брата.
— Досить. Жадоба фраєра може згубити. Звертаємось, хлопці.
— Та президент...
— Дурні, він іншим шляхом поїде, я вже узнавав.
І парубок сторожким поглядом знову обвів прилеглі простори. А за мить перед тим щось прозоре-лискуче скотилося з верби й ковзнуло під міст, залишаючись непоміченим ні для нікого навколо. Лише хлюпнула якась злякана хвилька та рипнув зубами водій джипу, що вже на тому березі Псла намагався зберігати спокій під оскаженілими нападками розлюченої своєї дружини, яка, витираючи обличчя, увесь свій шал вилила на нього та на безневинну свою пасербицю. І, не дивлячись на напружене мовчання і тієї, і батька її, невтомний язик мачухи бовтався, немов калатало в дзвоні, до тих пір, допоки не під‘їхали вони до околиць села, завернувши нарешті до старого знайомого й кума, колишнього колгоспного бригадира, а тепер – вільного фермера, Цибулі. Зустріч кумів, які вже давно не бачились, вигнала на певний час з голови цей неприємний випадок, змусивши наших мандрівників поговорити про ярмарок та трохи відпочити опісля довгого шляху.
ІІ.
“— Вона не передбачувана, – нагадав док. –
Не повертайся до неї спиною.
І не розраховуй особливо на гамівний комбінезон”.
Ігор Желем “Функція життя”
Вам, мабуть, траплялось чути ревіння й дзеленчання старенького літака вчора ще невідомої, але вже широко розрекламованої, нової української авіакомпанії. Це ревіння й дзеленчання вихором несуться над землею, перемелюючи скаженим своїм обертанням і матеріально-перелякані вигуки, і нематеріальні сподівання ваші на те, що все, врешті решт, повинно скінчитись добре. Чи не правда, що подібні почуття охоплюють вас у вихорі промислового ярмарку, коли усе населення українське найрізноманітніших національностей зростається в тулуб одного величезного чудовиська, в якогось Хижака, Predator‘а з відомої американської кіноепопеї, що ворушить своїми жувалами по торгівельних майданчиках та затісних переходах, аби надурити, вполювати, обібрати й обідрати когось лукаво та безжалісно? Гомін, лайка, булькотіння, музика, ревище двигунів – усе зливається в якесь пекельне шамкотіння. Прилавки, квіти, глечики, рекламні щити, жінки, динаміки, менти, ширвжиток, пляшки, брилі й бейсболки – усе це яскраво підстрибує й маячить пістрявими купами, сновигає перед очима. Різномовні слова потопають в океані суржику, не пробуючи навіть і писнути про порятунок. Лишень чується зусібіч ярмаркових просторів злодійсько-побутовий жаргон, підсилений блатними піснями якого-небудь “радіо-шансону”, крізь котрі іноді заморочено вистрибують таки українські рулади самодіяльних артистів. Б‘ються пляшки, дзеленчить якесь залізо, гуркочуть дошки на оглядових майданчиках і запаморочена голова не знає, а куди їй повернутись. Приїжджий чоловік наш зі своєю чорнобровою донькою давно вже штовхався в народі. Підходив до одного прилавку, лягав черевом на другий, прислухався до розмов і сам кидав іноді якісь незрозумілі слова, а між тим думки його невпинно ворушились навколо таємничих скриньок в причепі джипу та навкруги самого джипу, привезеного ним на продаж. По обличчю доньки було помітно, що їй було не дуже до вподоби никатись ярмарком разом з батьком. Їй хотілося б – одній! – туди, де під різнокольоровими брезентовими ятками були розвішені усілякі лискучі аксесуари, де на прилавках жевріла самоцвітним камінням сувенірна біжутерія, де, врешті решт, духмяними крижинками вишуканої форми танули у примарному світлі дива парфумерії поряд із мудреною змініатюризованою електронікою. Втім, і тут знаходила вона багацько речей для спостереження. Її смішило до крайнощів, як поважні пузаті дядьки підписували якісь папери, відвертаючи і від них, і один від одного, по мавпячі скривлені обличчя; як п‘янісінький чоловічок намагався видертись на сцену, де вистрибував народний танцювальний колектив, хапаючись за неозорі стегна гладкої прима-балерини; як охоронці двох пихатих персон пихтіли й штовхали одне одного, намагаючись не привертати сторонньої уваги; як заїжджий високий військовий чин з братньої Росії, однією рукою поправляючи високу тулію опереткового картуза з розпластаним, наче курчата-табака, двоголовим орлом, іншою рукою... Але ось зненацька відчула вона, як хтось смикає її за самий низ коротесенької джинсової спіднички. Озирнулась – і хлопець-красень в камуфляжному однострії з яскравими пронизливими очима, стояв поряд із нею. Здригнулась, заграла на сонці уся її оголена й засмагла бархатиста шкіра так, як ніколи ще не грала в нетривалому метеликовому житті її, котре не звідало ще ані великої радощі, ані великого лиха: і так в кайф їй стало, що сама вона не могла втелепати, а що це коїться з нею. “Спокуха, дивачко, не бійся! – казав хлопець, ухопивши її за руку, – аж ніякого порожняку я тобі гнати не буду!” — “Може й правда, ти локшини на вуха вішати не станеш, – подумки мовила не тутешня красуня, – тільки ж очуміти можна... мабуть, це – шиза! Сама, здається, знаєш, що не можна так... а в облом оце забрати в нього руку”. — Чоловік озирнувся і як раз хотів щось сказати доньці, але збоку почулося слово: “чушки”. Це слово чомусь магічно й гіпнотично вплинуло на нього і змусило тієї ж хвилини присунутись до двох, таких, що дуже неголосно розмовляли, чоловіків, чимось невловимим схожих на нього самого. Це слово прикувало усю його увагу до них і вже ніщо у світі не мало змоги його відволікти. Ось що казали чоловіки про “чушки”:
ІІІ.
“Промовивши: “Ох!”, Діана напружено сіла на траву.
Василь промовчав, але відчув, що тільки “ох!” тут і доречне.
До всього пережитого – ще й гноми. Для першого дня – це занадто...”
Ігор Сокол “Чарівна мандрівка”
— Так ти гадаєш, зємєля, що погано підуть наші чушки? — казав чоловік, з вигляду схожий на відставного прапорщика, мешканця якогось міського кооперативного мікрорайону, у чорних, засмальцьованих і давно не праних джинсах, іншому, в благенькій, кольору хакі, з поламаним зіппером на лівій нагрудній кишені, жилетці-сафарі, і з величезною, схожою на цей поламаний зіппер, подряпиною на щоці.
— Та й гадати тут нема чого; я готовий всадити гранчак паленої горілки й качатися на цьому майдані, неначе пожмакана пластикова пляшка з-під мінералки, якщо ми продамо хоч один снаряд.
— Кому ти, зємєля, втираєш? Мені казали, що привозу, окрім нашого, зовсім немає, — заперечив чоловік в засмальцьованих чорних джинсах.
“Та хай тобі кажуть, що хочуть, — кахикнув подумки батько нашої засмаглої красуні, не пропустивши жодного слова з розмови двох бариг, — а в мене двадцять скринь снарядів з Новобогданівських артскладів є в запасі”.
— Отож бо воно й є, що якщо вплуталось десь шовіністичне мракобісся, то й очікуй стільки ж зиску, скільки від п‘яного москаля, — значуще сказав чоловік з подряпиною на щоці.
— Яке таке шовіністичне? Яке таке мракобісся? — підхопився чоловік в чорних джинсах.
— Ти чув, що народ каже? — продовжував з подряпиною на щоці, втуплюючи в нього скоса свої похмурі очі.
— Ну!
— Ну, то й те, що гну! Губернатор, щоб йому ані разу більше з президентом випити не привелось, виділив для ярмарку таке кляте місце, на якому, хоч лусни, жодної одиниці зброї не спустиш. Бачиш оті от купи цегли, що ледь видно в яру за деревами? — (Тут зацікавлений батько нашої красуні присунувся ще ближче і весь перетворився, здається, на одне велике вухо.) — То колись була секретна лабораторія колишнього Міноборони СРСР, в якій ще за часів Союзу чортівня ще та водилась; жодний ярмарок в цьому місці не відбувався без лиха. Вчора начальник обласного управління культури проходив пізно ввечері, аж глядь – над цеглою знялася потворна пика, схожа на павуччю, та й так гарикнула магнітофонним голосом другого президента, що в нього дрижаки по шкірі побігли й більше не зупинялись; того й чекай, що знову з‘явиться “хижацький спис”!
— Що це за “хижацький спис”?
Тут у нашого уважного слухача волосся заворушилось по усьому тілу та й в усіх місцях, схарапуджено він обернувся назад і побачив, що донька його та хлопець стояли собі спокійнісінько, поклавши одне одному руки на плечі і співаючи якісь любовні казки та й не звертаючи уваги ані на яких найстрашніших хижаків, що й досі нудяться білим світом.
— Егей, гей, гей, земляче! та ти, я бачу, майстер з обнімання! А я лише на четвертий день опісля весілля навчився обіймати свої збіглу, наче молоко на плиті, Елеонорочку, та й то, дякувати кумові: приніс контрабандну відеокасету із закордонною еротикою подивитись.
Хлопець відразу ж помітив, що в батька його кралі не дуже й багато клепок у голові, і подумки прийнявся будувати план, як би його схилити на свою користь.
— Ви, мабуть, шановний, не знаєте мене, а я от вас відразу впізнав.
— Може, й впізнав. Ви зараз усі занадто швидкоокі.
— Якщо хочете, і ім’я, і прізвище, і ще багато чого видати можу: вас звуть Павло Черевик.
— Ага, Павло Солопійович.
— А ви подивіться уважніше: чи не впізнаєте мене?
— Та ні, не впізнаю. Не ображайся, юначе, але впродовж служби своєї по захисту Вітчизни стільки довелося мармиз усіляких побачити, що й біс їх усіх не згадає!
— От, блін! Як же не згадаєте ви Голопупенкова сина?
— А ти начебто майорів син?
— А хто ж ще? Хіба що капітан Черевик, якщо не він!
І тут нові знайомці наші розпочали ляскати один одного по плечах і пішли міцні чоловічі обійми: наш Голопупенків же син, одначе, не втрачаючи часу, вирішив в ту ж хвилину й далі розвивати ситуацію.
— Ну, Павле Солопійовичу, ось, як бачиш, я та донька твоя покохали одне одного і бажали б, розумієш, пожити цивільно! Тобто, цивільним браком.
— Що ж, Раїска, — сказав Черевик, обертаючись і ніяково регочучи до своєї дочки, — може й насправді, щоб вже з інститутами тими не маятись, як кажуть, разом і того... щоб і стояти рядком в одному стійлі! Що ж? заручини? по руках? А ну-бо, новообраний зятьок, давай сюди магаричу! — і всі троє враз опинились у відомій ярмарковій ресторації – бутафорній, під козацьку старовину, корчмі, заставленій, втім, модерновою й чисельною флотилією зі скляних вітрил у вигляді пляшок “неміроффих”, “штурманів” та “олімпів”. “Ех, боєць! за це люблю! — казав Черевик, трохи підгулявши і взнавши, що батько нового знайомця його дослужився вже аж до підполковника, а сам названий зятьок, наливши горілки більше, ніж половину пивного бокалу, може навіть не скривившись і не втрачаючи голови, хлебеснути його аж до самого дна. — Що скажеш, Раїска-Іриска? Якого я тобі жениха дістав! Дивись, дивись: та це ж відмінник і бойової, і політичної підготовки!..” і, підсміюючись та підхитуючись, почвалав він з нею до кумового гаражу із зачиненим джипом, а парубок наш пішов до рядів з галантереєю, в яких розташувались реалізатори навіть з Гадячу та Миргороду – двох дуже визначних міст в тому сенсі, що саме вони визначали обличчя Полтавщини початку третього тисячоліття, – пішов видивлятись який є найважчий ланцюжок з підробленого золота, а ще таку саму занадто лискучу каблучку та браслет для подарунків і майбутньому тестю, і всім, кому слід.
IV.
“— Не придурюйся! – мовила нявка. –
Перед ким хочеш можеш придурюватись, а переді мною нема чого.
Я тебе знаю, як облупленого.
— Ох-ох-ох! – застогнав хованець. – Як мені тяжко!”
Наталія Тисовська “Під знаком шаманського бубна”
— Ну, подруго! тепер не треба голову ламати, де взяти гроші на навчання доньчине інститутське, бо я їй – чуєш, подруго? – я їй жениха знайшов!
— Ага! ось зараз нам лише й справ, що женихів шукати. Лантух, лантух! тобі, мабуть, і на роду написано навіть зі мною лантухом лишитись! Де ж ти таке бачив, де ж ти таке чув, щоб нормальна людина нормальної орієнтації в наш час за женихами гасала? Ти б краще поміркував, як чушки з рук сплавити: а то йому жених! Гадаю, то є найзадрипаніший з усіх задрипанців.
— Е, хрін тобі, побачила б ти, що то за хлопець! Один ланцюг на шиї коштує більше, ніж твої черевики італійські, збуджуюча білизна з французьким парфумами та мобілка, разом узяті. Знову ж, батько – майор мій знайомий, а зараз і підполковник! І у випивці кебу має... Біс мене візьми разом з тобою та Елеонорою, голубо, якщо я колись бачив навіть в радянській армії, щоб лейтенант засадив би півкухля горілки й не скривився.
— Ну, звісно: йому як п‘яндалига та волоцюга, так і джокер. Щось мені здається, голубе, що то є той самий хмир, який завівся з нами на мосту. Жалко, що він досі не втрапив до мене: я б йому!..
— Жалко в бджілки! А що ж, Кристино, як би й той самий; чого ж він хмир?
— Е! чого ж він хмир! Ах ти, чайник старий! чуєш! чого ж він хмир! Куди ж ти заховав зенки свої, коли ми КПП проїздили; йому хоч би тут же, перед його сизим носом та залитою горлянкою дружину зґвалтували б, йому і лиха не було б.
— Мені – лиха, а ти ще й рада була б!.. Все одне я не бачу в цьому аж нічого поганого; боєць хоч куди! Ну, хіба що разочок тобі макіяж по мармизі розмазав.
— Що-о-о?!? Та ти, я бачу, сміливим став! Мені? перечити? Та коли це з тобою було таке? Мабуть, вже встиг очі залити, не продавши ані чого...
Тут Черевик наш раптом помітив, що й дійсно чогось він не за статутом розбалакався, і, нахиливши голову, він прикрив її обома руками з потилиці, згідно усіх інструкцій щодо поведінки під час вибухів, припустивши без сумнівів, що розлючений домашній фельдмаршал його перетвориться зараз на ядерну бомбу. “Туди до біса! Ось тобі й заручини! — думав він, намагаючись вислизнути з вибухонебезпечного епіцентру. — Прийдеться гарному хлопцеві відмовити ні з того, ні з цього. Боже ж ти мій, та що ж це за навала така на нас грішних! І так міжнародний тероризм спокою не дає, а ти ще й жінок на озброєння поставив!”
V.
“Не поспішайте засуджувати Стена Говері.
Він типовий представник епохи Ранніх Блукальців.
Тоді ще ніхто не вмів і дзеркала фотонних прискорювачів відстрілювати,
і негайно анігілювати при підльоті до планет Світів Руйнування”.
Веле Штилвелд “Епоха Ранніх Блукальців”
Неуважно дивився юнак в камуфляжному однострії, сидячи біля свого БТРу, на те як глухо розтікається з ярмарку зморений народ. І сонце зморено викочувалось з цього світу, відпрацювавши оговорені трудовою угодою і ранок, і південь; лише услід йому, примруживши почервонілі очі-вікна, дивився недовірливий день-господар. Вже, наче якісь вечірні півні-мутанти, пробували голос перші дискотеки і дикунські списи лазерів готувались до своїх канібальських танців. Скло вікон всотувало й всотувало повільне проміння заходу сонця; опішнянські глечики здавалися величезними брунатними черепами, недбало, мов картопля, зваленими в неоковирні купи; в пластикових стаканчиках випивох плюскотіла зріджена спека дня, що минав. Гомін навкруги примітно ставав слабкішим, бо зморені язики приватних підприємців, реалізаторів і навіть поважних бізнесменів, повільніше перемелювали зерна знервованих слів. Деінде чадили мангали і жертовний дух шашликів здіймався до прокопчених небес, розтікаючись для початку притихлими провулками.
— Чого засумував, Жорко! — вигукнув високий засмаглий чечен, ляснувши по плечу нашого парубка. — Що ж, віддавай БТРа за двісті!
— Тоді б усе БТР та БТР. Вашому гірському племені аби зиск з війни мати. Обвести навколо пальця лохів невірних з нейтральної, до речі, країни.
— Тьху, шайтан! та тебе не на жарт розвезло. Чи не з того облому, що сам собі чувиху навісив?
— Ні, це не по-нашому; я сказав, як зав‘язав, бо ж мотузка, блін, козацька таки; що раз вчудив, тому так навіки бути. Хоч подружній каблук для себе, хоч воля для усієї країні. Зуб даю. А от у мурла Черевика немає совісті й на рубль російський: сказав, та й навзадки... Ну, може його й не треба ганьбити, він пеньок трухлявий та й по тому. Все це заморочки старої лахудри, яку ми з корешами сьогодні на мосту конкретно дістали! Ех, блін, був би я президентом чи головою Верховної Ради, то найперше проштовхнув би такий закон, щоб ті бевзі, які дозволяють на собі бабам їздити, до самої пенсії отримували б мінімальну зарплатню. Яка нижча... нижча за прожитковий мінімум...
— А спустиш БТР за двісті, якщо ми змусимо Черевика віддати нам Раїсу? Бо ж і дійсно мінімальний якийсь чолов‘яга, я з ним теж сьогодні справу мав.
З подивом подивився на нього Жора. В смаглявих рисах чечена було щось зловісно в‘їдливе, низьке й водночас високо-жертовне: людина, що поглянула на нього, мала зізнатись сама собі, що в цій душі киплять, мов лава, великі чесноти, нагорода за які колись була одна – чесна куля, а зараз – ганебне для горця ув‘язнення, що обов‘язково чекало на нього за українським кордоном. Вперто стиснутий поміж горбатим носом і декілька днів неголеним підборіддям рот, назавжди покраяний ледь презирливою посмішкою, уважні, наповнені якимсь чорним полум‘ям, очі з жевринами похмурих поглядів, що іноді зблискували там, розжарені непроникними таємничими помислами, все це, здається, потребувало такого ж самого особливо-суворого одягу, який, втім, і був натягнутий на нього. Ця вугільного кольору сорочка, яка начебто очікувала наближення шахтарського відбійного молотка; коротко пострижене, але щільне й жорстке, наче дротовіння, негнучке волосся; важкі армійські черевики, вкриті нетутешнім порохом невідомих доріг, – усе це, здавалось, зрослось з ним, створюючи потойбічну відносно цього змореного світу істоту.
— Не за двісті, а за сто вісімдесят віддам, якщо не кинеш тільки! — відповідав парубок, не відводячи від нього кримінально-розшукових очей.
— За сто сімдесят п‘ять? заметане! Дивись же, не забувай: за сто сімдесят п‘ять! ось тобі й десять штук в задаток!
— Ну, а як кинеш?
— Кину – задаток твій!
— Заметане! Ну, тримай краба!
— Тримай!
VI.
“— Ну, не соромся! — тихесенько посміхнулась жінка. —
Я належу тобі – хоч би якої форми ти набув...
Тим більше, що тікати мені звідси нема куди,
а якщо з‘явиться ворог – то ця лінія тихо і мирно зникне...
разом з усім її наповненням”.
Радій Радутний “Три життя про запас”
— Сюди, Володимире Вольфовичу! Ось тут бровка, не зачепиться і не лякайтесь нічого: лантух мій на всю ніч з кумом до гаражів пішов, оте авто підрихтувати, що ви нам позаминулого року сплавили, та щоб, вибачайте, ваша братва не поцупила чогось.
Так вибухонебезпечна співмешканка Черевика ласкаво підбадьорювала російського полковника, що ніяково прикипів до огорожі у цілковитій темряві, яка зненацька настала опісля вимкнення, заради економії, вуличного освітлення. Втім, це було й на краще, бо стара знайома його так наступально атакувала московську делегацію, що навіть не залишила йому часу, аби скинути військову форму та перевдягнутись у цивільне. Поправивши свій картуз, що здавався рази в три-чотири більшим за казенну голову, полковник невпевнено кахикнув і зробив впевнений крок, але таки перечепився і всією великодержавною вагою своєю обрушився на українську землю.
— От лихо! Чи ви не зашиблись, чи не вдарились ви, борони Боже, яким незручним місцем? — лепетала стурбована Кристина.
— Йо-пс-с-с! нічого, нічого розлюб‘язна Кристино Опанасівно! — хворобливо й шепотливо вичавив полковник, здіймаючись на ноги, — за виключенням потрапляння на мінне поле клятого коров‘ячого війська, цього рогатого племені, яке однозначно мінує, за висловом мого генерала, своїми смердючими боєприпасами будь-які найзахищеніші тилові зони.
— Йдемо зараз же до хати, де ви і помиєтесь; там нікого немає. А я вже думала, Володимире Вольфовичу, що до вас наше СБУ чи ваше ФСБ пристало. Нема та й нема. Як у вас справи? Я чула, що пану полковнику чимало чого вдалося останнім часом перехопити!
— Однозначно дріб‘язок усілякий, Кристино Опанасівно; генерал мій усього перехопив за останню кампанію як штук двадцять установок, пару-трійку сотень одиниць особистої зброї, ну, може, вагончик боєкомплектів, в більшої частини яких вже вийшов термін придатності. Але якщо чого, якщо де й дійсно варто перехоплювати, так це однозначно у вас, Кристино Опанасівно! — продовжував полковник, хижо й велелюбне зиркаючи на її форми та й присовуючись до них поближче і водночас подалі від своїх вичищених штанів, що висихали десь у передпокої.
— А ось вам і засоби перехоплення, Володимире Вольфовичу! — проказала вона, ставлячи на стіл запотілу пляшку “Гетьмана” і з придихом поправляючи коротесенький топик, запозичений нею з нагоди такого випадку з гардеробу пасербиці, — огірки, холодець, кров‘яночка, варенички з індичиною.
— Можу побитися об заклад зі своїм генералом, що це все не куплене, а зроблене руками, вишуканішими, ніж у вашої співочої тезки Кристини, яка Орбакайте! однозначно! — мовив полковник, беручись за кров‘яночку і присуваючи іншою рукою вареники. — Одначе, Кристино Опанасівно, моє прострелене в декількох місцях серце прагне від вас чогось смачнішого, ніж усі вареники України, разом узяті.
— От вже й не знаю, чого вам такого смачного хочеться, Володимире Вольфовичу! — відповідала густо нафарбована красуня, приймаючи вигляд зовсім не нафарбованої школярки.
— Як ви можете вирахувати, жагучого й однозначно позастатутного кохання вашого, незрівнянна Кристино Опанасівно! — театральним шепотом видихнув полковник, тримаючи в одній руці чарку з горілкою, а іншою обіймаючи неприкриту закоротким топиком талію її.
— Ну, що ви таке вигадуєте, Володимире Вольфовичу! — мовила Кристина, сором‘язливо, мов зірка “мильної опери”, потупляючи очі свої і з задоволенням натикаючись ними на червоно-клітчаті труси бравого військового. — Ой! чого доброго! ви, мабуть, як я вже бачу, зараз і цілуватися розпочнете.
— За це я вам зараз скажу хоча б і за себе, — продовжував полковник, — коли я перебував, наприклад сказати, на оперативному просторі першої чеченської, то, як зараз однозначно згадую...
Тут почувся на дворі гавкіт і грюкіт хвіртки. Кристина швидесенько вистрибнула у передпокій і повернулася зблідла, тримаючи в руках зірвані з мотузки штани полковника.
— Ну, Володимире Вольфовичу! втрапили ми з вами в халепу; народу суне не зміряне і мені почувся кумів голос...
Вареник, мов снаряд в дулі гармати, застиг в горлянці полковника... Очі його вибалушились, наче до нього сам російський верховний головнокомандуючий або Хижак якийсь з американського фільму зробив несподіваний візит.
— Та лізьте ж сюди! — кричала перелякана Кристя, вказуючи на розчахнуті дверцята, розташованих під самою стелею полиць нової меблевої стінки, ще не вповні загромадженої господарським крамом.
Небезпека надала спритності нашому героїчному представнику не менш героїчних сил оборони дуже героїчної братньої держави. Оговтавшись трохи, він скочив на стіл і поліз звідти на тонке ДСП; а Кристя, кинувши йому услід штани та картуз, побігла без пам‘яті до хвіртки, бо грюкіт звідти доносився все з більшою й більшою силою та нетерпінням.
