Шувалова Ірина. Ран: Збірка поезій. – К.: Смолоскип, 2011. – 144 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).
Ірина Шувалова, молода киянка, за освітою філософ, авторка численних публікацій у відомих українських журналах, її вірші перекладено кількома європейськими мовами. Збірка поезій «Ран» – дебютна, але вже лауреатна – І премія «Смолоскипа» 2010 року. У післямові, котра сама по собі є взірцево-досконалим прикладом рецензії, Маріанна Кіяновська, зокрема, пише, що переконана «у глибокій невипадковості цієї книжки» і арґументовано доводить, чому саме так вважає.
Поетеса наново відбудовує дійсність, вірніше, створює поезійний простір, створює світ, котрий вельми приблизно схожий на світ, що уявляється буденній свідомості. Вона конструює міф, створюю якусь свою дійсність, певною мірою – це фіктивний світ, хоча упізнаваних рис скільки завгодно («м'ясо дерева пахне сріблом … задушливі хутра зим
… небо птахи грудьми розрізують … і антени висять розп’яттями / а кого розіп’ято не знати нам … змалюй мене так сунично / щоб більше ніколи сумно).
Ірині Шуваловій властивий есеїстичний тип мислення, і намагатися переповісти будь-який вірш поетки абсолютно неможливо. У більшості їх присутнє якесь фантазування на мотивах, запозичених ще ув антиків, але це не є філософський пошук істини, це скоріше філософствування, (« ми всі на вигляд прибульці із того світу (…) кожне слово стає небезпечно крихким, неприступно тендітним – гляди не торкни, не зламай. це спокуса скляної струни, що розсиплеться в пучках, червону печаль безпорадно сіпнувши (…) цей світ доживає останній химерний оргазм / і душі дерев з-під кори вириваються в вітер / і хочеться більшого значно ніж просто любити / та цого навчитись залежить уже не від нас»), де ми бачимо вільне поводження з матеріалом, разом із тим тут присутнє справжнє життя людської душі. Незалежно від того, про що чи кого пише поетеса, вірш нагадує екзотичну яскраву квітку, яка в’ється арабеском, захоплюючи в полон і не питаючи на це згоди.
Поетеса не накидає своїй думці жодних правил, її поезія – живе тіло, хоча існує певна небезпека розтікання, розрідження образності (провокативний синтаксис без розділових знаків, без великих літер, переноси – enjambement). Це ознаки певного типу поетичного мислення, що вбирає в себе велику кількість сигналів іззовні, це бачення людини, котра спостерігає дійсність у найрізноманітніших ракурсах, широко використовуючи мовні асоціації, історико-культурні та літературні ремінісценції. Для неї це не так гра, як, властиво, спосіб сприйняття дійсності, нафантазованої чи автентичної – це інше питання. Звідси така барвистість, ряснота її мови («хочеться вибігти із монохромності впасти і щось червоне вимовити розгублено» – до речі, чисто постмодерністська ознака письма), а я би назвала це бароковістю: велика кількість смислових «закруток» і, разом із тим, майже класична схильність до впорядкованої строфіки, яка допомагає читачеві орієнтуватися і рухатися в правильному напрямі (« бджоли пухнасті і теплі / межують із болю і солі витворюють всесвіт / у мене всередині сповнене відчаю пекло / в якому безрото кричать настовбурчені весни»).
Чуттєва, предметно-пластична визначеність словообразів, посилених просодією («хай холодним серпом золотих місяців колообіг / кровообіг зупинить»), гра складеними римами ( марки – зима, й ким (…) вони заступають обрій нам – відведуть тебе в рай для обраних (…) більма – біль нам»), римами омонімічними «а вночі божевільні люди читають бродського / смокчуть ображено в передчутті ранку / адже він прийде – стрункий та рожевокостий і щедро насипле солі у кожну йому підставлену ранку (…) наступного разу боже зроби мене лютнею / деревиною співучою / якій не болить коли ріжуть / із цього триклятого жовтня би з цього лютня / геть до мекки чи до парижа» (підкреслення мої – Т. Д.), природна ритмічно-акустична інтонація «місця не містять, а мстять (…) поперед леза лізе поріз полоззя (…) ось і в ікара ікла») – не побоюся пафосу, високомайстерні як для початкуючої поетки.
Парадоксально, але вся ця ускладнена поетика досягає потрібного ефекту. Поетеса зуміла передати внутрішню усамітненість посеред світу, що постійно миготить, блискає й рухається невідомо куди – характерний стан сучасної молодої людини, котра придавлена колосальною кількістю інформації, але сберігає ядро своєї особистості.
ми доти і доки ми стани і рани і квіти
з долонь ми добудем вогонь в нас народяться діти
ми вільні втрачати й утрачене знову ловити
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер
